Важко сказати, що є найважчим на війні. Але справа, якою займається уже знайомий читачам «Діалогу.ТУТ» протоієрей Борис Ковальчук, точно не з найлегших.
Ми постійно розповідаємо про те, як безповоротно змінилося життя кожного українця після початку повномасштабного вторгнення, і як реагують на виклики війни віруючі люди. Особливо розширився спектр діяльності духовенства.
У лютому-березні 2022 року отець Борис, настоятель Свято-Димитріївського храму в с.Пилиповичі на Київщині, вивіз з окупації понад 1500 людей, а нині привозить батькам з фронту тіла їхніх полеглих синів-героїв.
Майже рік він з однодумцями допомагає державі, абсолютно нічого від держави не отримуючи. І, на жаль, навіть якщо завтра чи післязавтра закінчиться війна, «роботи» їм вистачить ще років на три-чотири.
Як простий сільський священник бере участь у гуманітарному проєкті Збройних Сил України «НА ЩИТІ», яка йому потрібна допомога і як він перемагає любов’ю все, що заважає йому працювати, читайте наш сьогоднішній діалог.
ОФІЦІЙНО. «До відома: за робочий період ви здійснили понад 30 маршрутів та транспортували до місць остаточного поховання понад 290 тіл загиблих Захисників України».
«Коли країна в крові, у сльозах, сидіти осторонь і спостерігати я не можу»
— Отче, я дякую вам, що погодилися на розмову. Мені багато про що хочеться вас запитати. Але ваша діяльність пов’язана з настільки делікатною темою, що навіть не знаю, про що можна говорити, а яких питань краще не торкатися.
— Відверта розмова ніколи не може бути шкідливою — ні для особистості, ні для Церкви, ні для держави. Там, де я не маю права говорити, просто не буду давати відповідь. А зашкодити, я думаю, ми не зможемо. Нам не вдасться з вами зашкодити. Ми ставимо інші цілі.
— Ми всі розуміємо, кого перевозять в авто з написом «На щиті». Скажіть, у чому полягає саме ваша діяльність?
— Я не відділяю себе від своєї держави, від тієї малої Батьківщини, на теренах якої мені довелося народитися й жити. Відтак, піклуючись про те, щоб здобути в своєму житті, відкрити для себе дар Божий — Царство Небесне, яке приніс нам Господь Ісус Христос, — ми не залишаємося осторонь і земної Батьківщини, намагаючись бути її вірними громадянами. Коли країна в крові, у сльозах, сидіти осторонь і спостерігати за тим, що відбувається, я не можу. Тому з початку повномасштабного вторгнення росії продовжую допомагати своїй країні.
З 1 січня 2024 року ми з командою волонтерів займаємося транспортуванням воїнів, загиблих на полі бою. Транспортуємо тіла захисників із державних спеціалізованих закладів «Бюро судово-медичної еспертизи» (СМЕ) прифронтових населених пунктів до місць поховання.
«НА ЩИТІ» — затверджена рішенням Головнокомандувача назва, на заміну радянському поняттю «груз 200» задля поваги та шани до загиблих воїнів.
«Найбільша нагорода для мене — що до нашої роботи немає зауважень»
— У побутовому плані, наскільки я знаю, така робота вимагає дотримання протоколів і чітких інструкцій.
— Так. Починається з того, що треба знайти та встановити устаткування в автомобіль. У нашому випадку маємо професійно облаштований холодильник на базі Renault Master. Холодильна установка повинна тримати нульову температуру, плюс 2-3 градуси.
Ми довго шукали такий автомобіль. Тому що я сільський священик, прихожан у мене мало, фінансово забезпечених взагалі немає. Знайомих, хто міг би собі дозволити розкіш придбати таку автівку, теж не знайшлося. Тому я шукав декілька місяців, сподіваючись, що Господь мені якимось чином допоможе.
Дякувати Богу, інші священики теж почали запитувати поміж своїх знайомих, був оголошений збір. І в скорому часі вдалося назбирати потрібну суму.
1 січня 2024 року о 10.00 ранку ми з командою волонтерів виїхали у свій перший рейс.
Технічно це відбувається так. Заздалегідь з підрозділом, який керує та контролює даний напрямок, узгоджується наша змога забезпечити наявність екіпажу та приблизний маршрут слідування. Ми не їдемо за одним тілом, зазвичай веземо декілька — коли більше, коли менше, залежить не від нас.
Їдемо по різних місцях: Харків, Ізюм, Дніпропетровська область, Харківська область, Миколаївська область. Забираємо тіла після проведення всіх необхідних слідчих, медичних та юридичних процесів. Привозимо й передаємо теж у морг (СМЕ) представнику ТЦК та СП.
Усе оформлюється документально — передача тіла і що було в наявності на момент загибелі військовослужбовця. Кожна особиста річ ретельно прописується в акті передачі (якщо це якісь кошти, фіксується навіть кількість купюр) — щоб нічого з особистих речей бійця не було втрачено. Телефони, жетони, хрестики, іконки, документи: все переписується і по акту передачі віддається представнику ТЦК та СП.
— Чому не одразу батькам чи родичам загиблого?
— Спілкування та будь-який зв’язок з родинами загиблих, відповідно до чинного законодавства, — це повноваження ТЦК та СП. Їхні представники на місці остаточного поховання організовують прощання та поховання з відданням військових почестей.
Наше єдине та основне завдання — транспортувати тіла полеглих. Намагаємося якісно його виконувати, і поки що до нас не було жодних скарг. Це найбільша нагорода для мене — що до нашої роботи немає зауважень.
«Я почав вивозити загиблих воїнів ще в часи окупації Київської області»
— Ви сказали, що у перший рейс вирушили 1 січня? Цікаво у вас рік почався.
Як ви взагалі вийшли на такий напрямок діяльності? Ви були одним із перших героїв публікацій на нашому проекті. З минулого тексту я пам’ятаю, що ви майстерно керуєте автівкою, навіть поміж мінами. Але як ваше життя повернулося саме до такого служіння?
— Коли у 2022-2023 роках я займався волонтерством, ще навіть до того, як став бойовим медиком, я ловив себе на думці, що така моя діяльність рано чи пізно закінчиться прямою співпрацею чи службою в ЗСУ. Тобто це шлях далі, й далі, й далі. Шляху назад я для себе не бачу.
І коли один із моїх знайомих сказав, що є гостра необхідність у такому виді допомоги, навіть не маючи можливостей, не маючи буса, холодильника, я сказав, що буду пробувати шукати.
Шукав декілька місяців. До цих пір я не знаю, хто конкретно дав кошти на придбання автомобіля. Але однозначно знаю, що це була людина, рукою якої керував Господь Бог.
— Вам не було страшно? Адже це емоційно, психологічно, душевно, духовно важка праця.
— Якщо сприймати той народ, якому ти став служителем, як слуга Господній, священик, то не страшно. Якщо ти прийшов приносити жертви як жрець, то, звичайно, буде страшно і знайдуться тисячі перешкод як медичних, так і психологічних.
Я почав евакуацію загиблих воїнів ще під час окупації Київської області. Тоді вивіз 13 тіл полеглих військовослужбовців України. І коли я їх вивозив, мені не було страшно. Моєму синові двадцять. Я розумів тоді, що зовсім скоро він стане на захист Батьківщини, і хтось отак колись може везти й мого сина. Подумав, що я їм за це буду безмежно вдячний. Бо немає чужих дітей на війні.
І тепер, коли зустрічаюся з батьками загиблих воїнів, яких я вивозив під час окупації Київської області, я для себе підтверджую: їхні загиблі сини — це частинка мене. Їхнє горе — частинка і мого горя. Я не відділяю їхній біль від свого.
Це діти мого народу. Діти Божі. А я Богом поставлений серед цього народу бути їм пастирем. Як я можу від них відмовитися?
«Матері, батьки чекають, а мене немає, щоб привезти їм синів, бо холодильна установка не витримує»
— Що ви відчуваєте поруч із загиблими захисниками? Адже є різниця — коли спускаєшся в печери Києво-Печерської Лаври, де дуже багато святих, преподобних печерських. Формально це тіла людей, але поруч із ними виникає таке піднесення, що ніколи не спадає на думку тління або смерть. Навпаки, справжнє торжество життя. Чи відчували ви щось подібне поруч із тілами хлопців?
— По-різному буває. Стільки вражень, стільки емоцій переживається. Часто це просто біль, невимовне горе, відчуття втрати.
Нерідко сльози на очах. Особливо, коли це світовий день, і машину зустрічають жителі населеного пункту. Люди стають на коліно, зимою з гілочками ялиночок. Або пізнім вечором, з фонариками телефонів. Це дуже боляче. Однією рукою тримаєш кермо, іншою витираєш сльози.
А інколи це глибока вдячність. Тому що якби не ці хлопці, які віддали своє життя, що б із нами було вже сьогодні?
— Якою ви бачите свою подальшу роботу? Плануєте й надалі цим займатися?
— Так. У мене була пауза влітку. Тому що холодильна установка не витримувала температури навколишнього середовища. Я бачу знайомі екіпажі, які курсують містами, відчуваю, що матері, батьки чекають своїх синів, а мене немає, щоб привезти їм сина.
Це моє особисте, тому я буду працювати, скільки зможу, в цьому напрямку, щоб допомогти, доправити героя додому, дати йому спокій, а його тіло упокоїти в рідній землі.
— Ви казали, що й інші священники долучатимуться до цієї діяльності?
— Так, по ходу діла ми спілкуємося з духовенством. Хтось читає про нас, хтось дізнається з розмов близьких до нас людей. Є, звичайно, небайдужі, які готові включатися як волонтери. Бо наша організація бере участь у гуманітарному проєкті на добровільній (безоплатній) основі. Усе робимо виключно своїм коштом — і ремонти, й обслуговування автомобілів. Два-три тижні — і вже заміна масла, бо 10 тисяч км проїхали. Постійно потрібні кошти, тому спілкуємося, шукаємо, просимо в людей.
І навіть попри це є ті, хто готовий приєднатися до команди: «Якщо ви так працюєте, то й ми готові з вами».
«Окрім фінансових і психологічних витрат ти за це не отримаєш нічого»
— Невже держава не може допомагати в цьому, фінансувати?
— Держава багато чого може. Ми бачимо пенсіонерів, які отримують 2800 гривень пенсії. Бачимо солдатів, які оголошують збори на елементарні речі.
Це правда. Але ми можемо й будемо допомагати своїй країні. Головне — це горе матері, батька, які отримали повідомлення про загибель сина. Для мене це перекриває все інше. Якщо я можу їм чимось допомогти, я буду це робити.
— На що ви живете, якщо стільки всього робите, але це не оплачується?
— Дружина працює. І я залишаюся священником на парафії. Це якусь невеличку копієчку, але приносить.
Я ніколи не жив багато, у мене немає власного житла. Але дякую Господові за все.
— Які ви бачите перспективи для вашої діяльності, як саме плануєте її розширювати?
— Найперше пояснюю всім, що за це, крім фінансових і психологічних витрат, ти не отримаєш нічого. Якщо готовий собою жертвувати, ласкаво просимо.
Коли ми їдемо, зазвичай не спимо. Відповідно отримуєш фізичне, психологічне навантаження. Приїжджаєш розбитий, втомлений. Бувають важкі зустрічі, важкі транспортування тіл. Два дні потім треба на відновлення, а інколи і двох днів замало.
От це я гарантую. А нічого іншого не обіцяю.
Дякувати Богу, в нас чудових пастирів багато. Вони розуміють ситуацію й кажуть: «Поїхали. Не злякаєш. Поїхали».
Тому перспективу бачу тільки таку: розширюватися, збільшувати кількість волонтерів, кількість автомобілів. Наразі маємо два. Другий, старенький, потрошку ремонтуємо. Мрію, що в скорому часі завершимо цей ремонт, і машина заступить для виконання своїх прямих обов’язків.
Треба працювати, тому що є потреба в цьому.
«Військові сприймають нас не як агентів впливу, а як пастирів»
— Чи не буває такого, що військові дізнаються, що ви з УПЦ, і кажуть: «Ні, не треба нам, щоб наших воїнів вивозив московський піп».
— Жодного разу такого не було. Навіть тоді, коли я, будучи бойовим медиком чи просто волонтером, приїжджав до військових, я не почув від них навіть натяку на це.
Неодноразово ми звершували богослужіння на прохання самих військових. Після розмов із нами вони просили, щоб ми приїхали їх посповідати та причастити. Було навіть, що стоїть стіл, на ньому лежать міни, і впритул до нього ставимо столик, на який кладемо антимінс і звершуємо Божественну літургію. Близько 70 військовослужбовців тоді посповідалися й причастилися.
Ніде ми не афішували, що ми священники. Люди самі в процесі розмов, спілкування це розуміли і виявляли бажання приступити до таїнств. Ніхто ніколи мені не докоряв, що ми якісь «неправильні» священники з «неправильної» церкви.
Я дуже радий, що військові сприймають нас не як агентів впливу, а як пастирів.
У Констянтинівці, коли ми роздавали сало та інші гостинці солдатам, до нас підійшов воїн, який дуже хотів поговорити. Ми з ним розмовляли декілька годин. Він приїхав в Україну з Польщі, коли почалося повномасштабне вторгнення, щоб захищати Батьківщину. Родом із Львівщини. Сказав, що за весь цей період на позиціях не зустрічав жодного священника. А тут побачив мене — на заправці, коли я роздавав солдатам сало. І так йому це сподобалося, що він з нами почав спілкуватися. Дав свій номер телефону, запросив після війни до себе в гості на Львівщину.
Каже: «Наші священники сюди не приїжджають». Які «наші», я не знаю. Але ми на фронті не зустрічаємо розділення на патріархати чи конфесії. Я неодноразово спілкувався з капеланами з протестантських течій — нас це не розділює. Навпаки, відчуваю до них тільки вдячність, що вони там з хлопцями і мають можливість їх підбадьорювати.
Один капелан мене вразив. Перші пів року він просто копав з бійцями окопи, нічого про Бога не говорив. Просто копав, жив з ними, їв те, що їдять вони. А потім його поставили до них капеланом, і вони почали запитувати його про Бога.
Молодець! Я був приємно вражений таким тактовним і шанобливим ставленням і до захисників, і до своєї діяльності як проповідника слова Божого.
«Це моя країна, і я не дозволю відокремлювати мене від мого народу»
— Попри всю вашу діяльність, попри те, скільки волонтерів — вірян УПЦ, духовенства, цілі парафії — волонтерять і працюють заради перемоги, все ж таки ухвалено закон, який ЗМІ відверто називають «Законом про заборону УПЦ». По вас це морально не вдарило? Не виникало думок — раз називають агентом, нащо взагалі щось робити? Бо серед вірян звучали такі настрої.
— Зі мною такого не було. Це моя країна. І ніхто не має права — я цього не дозволю — відокремлювати мене від мого народу.
Я є частина цього народу. Біль мого народу — мій біль. Приймайте хоч тисячу законів.
— Як ви вважаєте, ця тріщина у ставленні до нашої Церкви, яку спричинили й активно культивують засоби масової інформації, є більш медійною чи відчувається й на побутовому рівні?
— Вона множиться. І я бачу, як підливається масло у вогонь, як розпалюється ворожнеча — інформацією, яка є свідомо неправдивою. Неправдива інформація подається красиво, сочно, так, як технологи сучасні вміють — щоб звучало безапеляційно, щоб ніякого сумніву не виникало.
І ті, хто піддаються цьому впливу, просто стають жертвами маніпуляції. Потім буде глибоке розчарування. Але для того, щоб не розчаровуватись, не треба зачаровуватися. Особливо тою неправдою, яку вам навіюють.
На жаль, викривлена інформація чинить свій негативний вплив на свідомість людей. І потужностями простих священників ми не зможемо боротися з цим масивом неправди.
Але ми можемо на своєму місці, там, де нас Господь поставив, щиро, чесно виконувати свої обов’язки як християни і як громадяни своєї країни. Не для того, щоб потім хтось про нас щось там говорив, щоб якісь політичні дивіденти заробити, Церкву захистити. А тому, що тут і сьогодні я себе таким бачу. І навчив мене так себе бачити Бог, в Якого я вірю.
Що би там завтра не було, я повинен ось так чинити сьогодні. І Бог показує, що треба робити, в обставинах, які зустрічаються в моєму житті. Я бачу, що на все це є воля Божа.
«Навіть якщо війна закінчиться завтра, нам уже говорять про те, що ще чотири роки роботи в нас попереду»
— Як можна підтримати вас у вашій діяльності?
— Найперше і найважливіше — залишатися кожному на своєму місці, де Господь поставив, християнином. Вільним християнином. І це вже буде велика підтримка. Ми — християни, вірні Христу і любимо свою Батьківщину.
Друге — долучитися до тієї діяльності, якою займається наша волонтерська організація. Насамперед молитвою. А по мірі можливого — копієчкою, хто може, на ремонт, на обслуговування автомобілю, на заміну холодильних установок. Щоб ми могли наступне літо їздити й виконувати свої обов’язки.
Тому що навіть якщо війна закінчиться завтра, нам уже говорять про те, що чотири роки роботи ще попереду буде однозначно. А то й більше.
***
Реквізити для Громадської організації «Дмитрів» залишаємо для всіх, хто, як і отець Борис, хоче підтримати батьків і матерів, які чекають на тіла своїх загиблих синів-героїв.
Громадська організація ДМИТРIВ ГО
ЄДРПОУ/ДРФО 45300509, МФО 305299
№ UA343052990000026004040129520
МОНОБАНК
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/ALtZUvcYGS
Номер картки банки: 4441 1111 2948 1564
ПРИВАТБАНК
Поповнити конверт через Приват24: https://www.privat24.ua/send/dwb7z
Номер картки конверта: 5168752105122207
