Після початку повномасштабної війни ми всі стали іншими людьми. І не боїмося в цьому зізнаватися. Не вдаємо з себе провидців чи пророків, яким «і так було видно», що росія нападе. Ні, у вірогідність загарбницької війни неможливо було повірити. Навіть попри військову агресію росіян з 2014 року.
Як змінилося життя та служіння українського духовенства на прикладі одного священника — ведемо відвертий діалог з нашим давнім другом, настоятелем храму в ім’я великомученика Димитрія Солунського в м.Благовіщенське (Кіровоградська область) протоієреєм Валентином ШЕВЧУКОМ.
Ми маємо звітувати людям, куди йдуть їхні пожертви
— Отче, хочу розпочати розмову з запитання, як ви знаходите для себе відповідь на дилему, чи треба розповідати про свої добрі справи. З одного боку, в Євангелії Господь навчає, що наша ліва рука не має знати, що робить права. Тобто добро треба робити таємно. З іншого боку, якщо ми мовчимо, люди навкруги починають вірити усьому, в чому безпідставно звинувачують нашу Церкву.
Як ви вважаєте, чи треба розповідати про свою волонтерську діяльність? Бо я збираюся запитувати вас саме про неї.
— Я зазвичай так і відповідаю, що більшість справ ми, дійсно, робимо втайні. Але для авторитету Церкви і щоб люди розуміли, куди йдуть їхні пожертви, ми маємо звітувати, як використовуємо ті матеріальні блага, які отримуємо на церкву. Тим більше що направляємо все для допомоги іншим і в тому числі для військових також.
На наших сторінках у соцмережах я намагаюся виставляти мінімальний відсоток того, що ми робимо, не все висвітлюю. Буває, не встигається, а інколи, думаю, нехай, і правда, щось залишається втайні.
— То давайте, щоб не акцентувати на добрих справах, поговоримо взагалі про те, як змінилося ваше життя після початку повномасштабної війни. Що зникло з вашого служіння як священника, а яка діяльність додалася?
— Узагалі все помінялося. А як іще могло бути після того, як ми пережили той перший день, а точніше ранок, 24 лютого? Коли увечері спокійно лягали спати, в Києві, де якраз проходив Форум дружин священнослужителів, а вранці вибухи довкола Києва розбудили нас. Звісно що змінилася думка.
До того ми чули з розмов близьких, рідних, як ідуть на сході бойові дії. Знову ж таки, різні версії озвучувалися. Наприклад, що в основному воюють ополченці з нашими українськими військовими. Так говорилося, і цьому вірилося.
Коли відбулося повномасштабне вторгнення, ми вже самі пережили те, що колись з історії вчили — як німці рано вранці напали на Радянський Союз. Ще й час такий — під самий ранок, коли людина відпочиває, нервова система розслаблена. А тут потрібно було рятувати життя.
Дуже мені запам’яталося, як почали зідзвонюватися між собою матушки, щоб мати можливість виїхати з Києва до своїх сімей додому, тому що на вокзалі була паніка. Ми кого могли підібрали, намагалися іншим допомогти.
Тому не просто думка змінилася — повністю перевернувся світогляд. Я реально зрозумів, що не все, що говорилося, було правдою. На нас напала сусідня країна, напала росія. Треба було це визнати.
Собор у Фефанії не підтримали ті люди, які живуть не церковними канонами, а пророцтвами
Дуже важливою опорою для мене стало відеозвернення Блаженнішого, яке вийшло того ж дня, 24 лютого, і в якому він закликав росію припинити бойові дії, просив, щоб Російська Федерація зупинила наступ. На жаль, предстоятель Російської православної церкви, патріарх Кирил, зайняв іншу позицію.
Через це я долучився до підписантів — священників, які звернулися до предстоятелів п’яти Помісних Православних Церков з проханням розглянути цю позицію патріарха Кирила й надати їй оцінку. Від людей була велика підтримка цього кроку.
Подальші звернення, які підписанти готували, я вже не підтримував. Для мене було достатньо Собору, який відбувся у Феофанії. Після рішень Собору я мав, що людям у храмі відповідати.
Хоча деякі прихожани не сприйняли ухвал Собору. В основному, як я помітив, Собор не підтримали ті, хто не по канонах Церкви, не по правилах, не по духу соборності живуть, а по пророчествах. Такі люди й досі кажуть, що без патріарха не буде Церкви, що це вже розкол, і тому подібне.
Я для себе чітку позицію зайняв і поминаю за богослужінням тільки нашого правлячого архієрея. А людям, які запитують, пояснюю, що й серед святих однієї думки не було, однак якщо більшість ухвалювала на Соборах рішення, то меншість їх приймала.
Першу нашу фуру з гуманітаркою двічі приїжджали оглядати зі зброєю
Щодо нашої волонтерської діяльності, про яку ви запитували, то вона розпочалася з перших днів повномасштабного вторгнення.
Я родом із Чернівців. Чернівецька єпархія тісно співпрацювала з Румунською Православною Церквою, а з Румунії тоді йшло дуже багато гуманітарної допомоги. У мене були виходи на єпархію, я зателефонував туди, запитав, як можна організувати доставку вантажів до нас. Нинішній владика Нікіта, а тоді секретар Чернівецької єпархії, каже: «Присилайте машину, завантажимо». Так прибула перша партія допомоги, близько 10 тон.
Коли приїхала перша фура, нас перевірила як поліція, так і військові (тероборона). І це було по-людськи неприємно, тому що до 24 лютого ми з більшістю зустрічалися, спілкувалися, жартували, а тут таке вороже ставлення. З іншого боку, намагався і їх зрозуміти, адже вони виконували свої обов’язки. Пізніше мене люди навіть заспокоювали: «Ну й добре, що перевірили — і вони будуть спокійно спати, і ви». Другу фуру гуманітарної допомоги ми вже доставили у співпраці з представниками міської ради.
Потім, коли відбулася деокупація Херсонщини, також організувалися й завезли по тамтешніх селах гуманітарну допомогу. Збирали самі: люди приносили хто хлібчик, хто олію, цукор, борошно, крупи. А ми відвозили й на місці роздавали тим, хто потребує.
Наприкінці осіні чи навіть пізніше, коли сформувався підрозділ бойових медиків, я підключився, пройшов підготовку, отримав сертифікат бойового медика й відбув на ротацію. Раз у Боровій Харківської області був, наступного разу в Часів Ярі.
Інколи хлопці питають, до якої Церкви належу, бо для них головне, щоб не до тої, яка напала на нас
— Що з ротацій ви для себе винесли як християнин та священнослужитель?
— Я хотів відчути те, що відчувають наші військові. Бо в тилу ти з військовими говориш по-одному. А коли побував там, сприймаєш їх уже по-іншому і спілкуєшся з ними, як кажуть, на одній ноті. Розумієш, чому вони мовчать, коли їх запитують: «Ну, як там на фронті?» Після того, як побуваєш там, дійсно, говорити не хочеться.
— Чим може священник допомогти військовому?
— На ротацію ми виїжджаємо не як духівники, а як медики. Але, як-то кажуть, священника здалека видно.
Інколи запитували, до якої Церкви я належу, бо для них головне, щоб не до тої, яка напала на нас. Я вважаю, що ми дійсно є Українська Православна Церква, яка після Собору в Феофанії є незалежною в своєму управлінні, а духовний зв’язок, зрозуміло, ми з усіма Православними Церквами будемо підтримувати.
А так запитання, в основному, стосуються духовних тем. Про сповідь, що саме треба говорити. Про молитву. Приємно, що після наших розмов хлопці обіцяли обов’язково приїхати на сповідь безпосередньо до мене на парафію.
— Не ставили вони запитань про те, «чого я маю каятися у вбивстві людини, якщо вона ворог і напала на мою державу»?
— Знаєте, які я висновки зробив, тісно спілкуючись з хлопцями, з якими познайомився під час ротацій? (А це водії евакуаційних машин, бойові медики.)
Був у нас такий випадок. Ми жили в підвалі, на сходах стояла банка з салом. Час від часу прибігала криса, залазила в ту баночку й тягала звідти сало. Хтось із хлопців сказав: «Хто там має автомата, давайте її зараз нейтралізуйте» То вони передавали автомат один одному і ніхто не зміг вистрілити в ту крису.
От такі добрі, хороші в нас хлопці. Не з якоюсь злобою чи люттю воюють… Багато хто з них після років на заробітках повернувся додому й пішов добровольцем захищати державу.
Наш храм відкривався 2019 року, і вже тоді ми відчули весь «накал» Томосу
— Люди, які бачать вашу діяльність, не запитують про те, чому ви «досі в УПЦ»?
— Для мене це ще з 2018 року розпочалося. Так вийшло, що відкривався наш храм в 2019-му і вже тоді ми пережили, як-то кажуть, весь «накал» Томосу. Сміялися навіть, що на освяченні в нас поліції та співробітників СБУ було більше, ніж парафіян.
Але я від початку зайняв позицію, що я в цій Церкві хрещений, прийняв у ній сан і міняти її не збираюся. Хоч і в газеті потім писали, що «в отця Валентина з-під ряси зірки на погонах виглядають».
— Що ви відповідаєте тим, кому у вас щось звідкись «виглядає»?
— Як я сказав, Собор у Феофанії багато чого розставив по своїх місцях. Хоча хочеться, щоб і надалі були якісь кроки. Але поки той статус та той стан, який є, мене влаштовує.
— Що взагалі можна відповісти тим людям, які бачать наше життя та служіння, але схвалення російським духовенством військової агресії проти нашої держави перекриває для людей будь-які наші патріотичні ініціативи?
— Якщо людина дійсно хоче почути, тоді можна щось розказувати й пояснювати. Інша річ — що не хочуть чути, стоять на своїй позиції, на своїй думці.
Але, справді, цікаво виходить. Ти допомагаєш, працюєш, а люди по телевізору та в інтернеті бачать те, що бачать, і в них складається зовсім інша думка.
— Шкода також, що народ дивиться на відсутність любові між православними християнами, навіть в одній державі Україна, і чимало хто вирішує для себе, що взагалі в жодну церкву не буде ходити.
— Є таке, на жаль. Але навіть з того ж 2018 року я стараюся людям нагадувати, що якщо ми йдемо в Європу, то в Європі все зовсім по-іншому. Там хто куди хоче, туди й ходить. Ніхто нікого не заставляє й не загоняє в якусь одну конфесію.
Декілька тижнів тому я читав у вас на «Діалозі» статтю, інтерв’ю з протоієреєм Назарієм Полатайком із Сполучених Штатів Америки. Дуже сподобалося, як він розповідав, що більшість проблем у його житті вирішувалися за чашкою кави, ніж на конференціях. Я теж думаю, що треба не агресією відповідати на докори, а любов’ю. Об’єднувати народ, показувати, як у Святому Письмі сказано: «По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов поміж собою» (Ів. 13, 35).
Тільки своїм життям, своїм прикладом ми можемо засвідчити, що тут Бог і тут істина, щоб люди довкола цього об’єднувалися.
Неприємно, коли ти працював і вкладав часточку своєї душі, а приходять інші й на це претендують
— Як ви думаєте, що саме нас, українських християн, розділює? Ми віримо в одного Христа, чому при цьому так ворогуємо?
— Тому що в церковні справи втрутилась політика. «То, — кажуть, — московський піп, а то український батюшка». І от уже пішло розділення, хоча, як ви кажете, ми всі українці, українською мовою розмовляємо.
На жаль, таке склалося враження про Українську Православну Церкву. Мабуть, відгуки агресивні ще й тому, що немає реакції від церковного керівництва на деякі процеси. Є колаборанти, але про них ніхто не висловлюється, не говорить, що це ж порушення канонів. Жодних церковних заборон немає. Багато таких моментів.
Але, знову ж таки, довіряємо нашому священноначаллю, Блаженнішому Митрополиту Онуфрію. Можливо, ми не все знаємо, не все нам відкрито. Хоча хотілося б більше чіткіших формулювань і рішень.
— Яка зараз ситуація у вас на парафії?
— Давним-давно в нашому місті громаді київського патріархату була виділена земля під будівництво храму. Вони звели там свою каплицю і мають окреме приміщення. Ми служимо в себе. Але з тим новим ухваленим законом готові до всього.
У нашому місті кожна релігійна конфесія має собі хто приміщення, хто землю, але є люди, які не проти отримати наші приміщення для здійснення своїх духовних ритуалів. Ми намагаємося донести, що землі вистачить для всіх, беріть і будуйте. Але ж то потрібно будувати, а це не тільки кошти, але й час, і бажання, і здоров’я, і воля Божа.
За період будівництва нашого храму особисто в моєму житті та в моїй сім’ї відбулося чимало таких моментів, про які зараз тяжко згадувати. Ми з вами говорили на «Діалозі» про те, як дружина моя перехворіла на важку хворобу. Це все разом залишило неабиякий відбиток. Тож, неприємно, що ти вкладав часточку себе і працю своєї сім’ї, а хтось прийде й на це претендуватиме.
Але я розумію, що Церква це не стіни, а люди.
