Що дратує православного психолога. Або за якими людьми майбутнє України

Це мав бути текст під назвою «Що дратує православного психолога».

Але в процесі розмови стало зрозуміло, що моїх співрозмовників нічого не дратує. Вони з того покоління врівноваженої, впевненої у собі молоді, яке поважає свої особисті кордони та дає простір оточуючим. Їм байдужа критика, вони знають собі ціну й усвідомлюють власні можливості. Не бояться змінювати кардинально життя — як своє, так і тих, хто відчуває таку потребу і звертається до них із таким запитом.

Знайомтеся, подружжя протоієрея Івана та матушки Іоанни Шемедюк з Кропивницького. Він має першу духовну освіту, вона — музичну. Він служить у кафедральному соборі, вона розробляє та реалізує авторські програми для жінок з особистісного розвитку. Разом виховують трьох діток. Обидва дипломовані психологи й консультують у складних питаннях відносин і сімейного щастя.

З ними можна говорити на будь-які теми — настільки вони багатогранні. Самі пережили кризу сімейних відносин і усвідомлюють, наскільки щасливий шлюб потребує взаємної праці. Дивлячись на їхню картинку люблячої сім’ї, клієнти приходять до них із запитом: «Я теж так хочу».

Ми віримо, що саме за такими людьми майбутнє України. Як вибудовують вони свій діалог зі світом і одне з одним, читайте сьогодні на Діалог.ТУТ.

Я не така. Як твоя. Мама

— Отче, перше запитання до вас. Як ви вважаєте, наскільки священик та його особисте, сімейне, життя має бути відкритим для прихожан? З одного боку, якщо багато чого показувати, всі довкола не забаряться з коментарями, а це не завжди приємно. З іншого — людям радісно бачити священнослужителів у домашній атмосфері, в родинному колі. Це надихає і підтримує.

Протоієрей Іван Шемедюк: У нас у кафедральному соборі служать чотири священики та диякон, при цьому кожен має свій вплив на паству. В моєму випадку більшість прихожан, напевно, підписані на мене у соцмережах і бачать, що відбувається у мене вдома, де ми буваємо на прогулянках, як проводимо свій вільний час.

Тобто бачать дуже відкрите життя священика. Можливо, складається картинка, що в нас із матушкою все аж занадто добре, але ми постійно в соцмережах говоримо, що так було не завжди, і що навіть зараз трапляються конфліктні ситуації, і в майбутньому вони також будуть. Це те, що супроводжує життя кожної людини, кожної пари. Головне — знати, як проходити такі ситуації.

— У вас є своя типологія сімейних помилок, які призводять до конфліктів? От починають люди жити разом, що від початку вони можуть робити не так, що потім спричинить якісь неприємні моменти?

Матушка Іоанна Шемедюк: Давайте я спробую відповісти.

Перше, що спадає на думку, це те, що кожен у парі приходить зі своєї батьківської сім’ї, де він бачив певну модель стосунків, взаємодії та й загалом стилю та способу життя. Із власного досвіду та з досвіду тих людей, з якими я працюю, можу сказати, що велика помилка — вважати модель своїх батьків єдиною правильною і насильницьким шляхом намагатися її втілити у своїй сім’ї. Це точно веде до конфліктів і проблем.

Дійсно, в наших батьків є багато того, що може бути хорошим прикладом, як хочеться робити. (Або навпаки, як не хочеться, від слова «зовсім».) Але в новій сім’ї має бути щось абсолютно нове. Кожна сім’я ніби розпочинає писати велику власну книгу, де з першої сторінки записує свою історію. І дуже важливо, щоби ця історія була новою. В неї можна внести той чи інший нюанс із батьківських родин, якщо про це домовитись, якщо це підходить обом у парі.

Я пам’ятаю той час, коли на початку нашого шлюбу я постійно казала чоловікові, що я зовсім інша, я не така, як твоя мама чи хтось із твоєї родини. Я навіть не така, як моя мама. Коли він мене чув, тоді в нас більш-менш виходило. Наприклад, кожен міг займатися побутом, наскільки в його силах.

Чоловік бачив у своїй родині одну модель поведінки — хто в сім’ї більше забезпечує фінансову сторону, а хто відповідає за побут. Я бачила іншу. У нас сформувалися різні уявлення про те, хто має бути лідером. І ми з ним просто лобом у стіну впиралися, бо ніяк не виходило відтворити модель, яку ми бачили в наших батьків.

Згодом зрозуміли, що в нас зовсім інша, партнерська форма стосунків. Поважається його авторитет як глави сім’ї, але й моя думка важлива. Взагалі цінності кожного враховуються, і це дуже багато чого дає.

Протоієрей Іван: Дійсно, десь панує яскраво виражений патріархальний підхід, усе вирішує чоловік, або останнє слово лише за чоловіком. Десь, навпаки, керує жінка. Нам більше до вподоби партнерський — коли ми разом приймаємо рішення, все обговорюємо та спільно несемо відповідальність.

При цьому ми можемо розділяти цю відповідальність на певні сфери. Наприклад, коли плануємо подорож і домовляємося, що я відповідаю за квитки, то це відповідальність тільки моя. Я маю все встигнути, вибрати гарні місця.

Господь не задумував шлюб як якусь муку. Глибинний задум шлюбу — це щастя

— Чи бувають настільки конфліктні ситуації, що навіть із допомогою психологів не вдається врятувати шлюб? Траплялося в вашій практиці таке?

Протоієрей Іван: Так, але роль психолога зазвичай максимально нейтральна. Тобто він має допомагати, проте не може схиляти чи якимось чином просувати свої ідеї. Наприклад, «вам потрібно за будь-яких умов зберегти сім’ю».

Принаймні я роблю все можливе для того, щоб зрозуміти, де пара може бути разом, де їй добре, і як вона може все ж таки вирішувати свої конфліктні питання. Наприклад, чоловіку подобається протягом тижня регулярно після роботи посидіти випити пива з друзями, а дружину це не влаштовує. Ми пробуємо заходити в інші теми, я пропоную їм подумати, де їм добре разом. Але якщо кожен продовжує стояти на своєму, під час терапії може навіть так трапиться, що вони говорять: «Ну, все. Ми вам хочемо сказати, що ми вже разом не будемо». Вони самі приймають рішення.

Але початковий мій підхід полягає в тому, щоб поборотися за пару, зробити все можливе, щоб урятувати шлюб.

Матушка Іоанна: Батюшка більше працює з сім’ями, я — індивідуально з людьми. До мене також багато звертаються з темою стосунків, але зазвичай один із партнерів, коли інший не бажає або не готовий.

Зі свого досвіду я бачу, що, дійсно, не завжди можна врятувати пару. Як християнці, мені боляче це визнавати, однак я продовжую працювати, оскільки розумію, що глибинний задум шлюбу — це щастя. Господь не задумував шлюб як якусь муку. А в деяких сім’ях іноді навіть не закладено основу.

Що є основою шлюбу? Любов. Коли люди вирішили пов’язати свої долі разом, бо кохають одне одного, і кожен приймає для себе рішення: «Я все своє життя готова (чи готовий) жити заради твого добра і щастя».

На жаль, чимало сімей від початку приречені на розрив, бо створювалися не тому, що люди хотіли бути разом, а тому що так склалися обставини. Наприклад, хтось прагнув втекти з батьківської сім’ї або незапланована вагітність. І через роки спільного життя чоловік чи дружина визнає: «Я не хочу працювати зовсім, докладати жодних зусиль, щоб бути з тобою». Така пара як зможе втриматись?

Що допомагає тобі кожного ранку прокидатися й бігти щось робити

Ще одним важливим аспектом є цінності сім’ї. У кожного з нас є певні життєві орієнтири, які допомагають нам кожного ранку вставати з ліжка й бігти щось робити. Це те, що спонукає нас до дій, до кроків, до життя. Такі цінності є окремо в особистості й обов’язково вони є в парі. Спільні цінності якраз є тим клеєм, який так тримає пару.

У когось вони про розвиток, про фінансовий добробут. У когось — про духовний шлях, про спасіння. Або про затишок, мир, спокій, виховання дітей. У когось це про подорожі та емоції. Тобто цінності бувають абсолютно різними, але саме вони визначають загальний напрямок, в якому пара рухається разом. Тому що рухатися в одному напрямку дуже важливо.

На жаль, часто буває, що в якийсь момент цінності в пари просто розходяться. Подружжя доходить до того, що їх ніщо не пов’язує: «У нас є діти, ми батьки, але крім батьківської функції між нами немає нічого спільного». Відпочивають окремо. Фінансові цілі також відрізняються. Один любить так проводити час, другий інакше. Не проводять час разом. Загалом всі життєві погляди кардинально відрізняються.

У таких випадках шукаємо ці спільні цінності. І дуже радісно, якщо вдається їх знайти.

— Якщо не було любові на початку, вона може народитися в ході подальшого подружнього життя?

Протоієрей Іван: Важко сказати, як буде, якщо, як сказала Іванка, люди одружилися тільки тому, що хотіли з’їхати від батьків. Менш із тим, у них в принципі була від початку ідея створити свою сім’ю, тобто не бути самотніми.

Але я бачу певну пастку також у тому, що молоді люди одружуються в стані закоханості, дуже сильно ідеалізують одне одного. Коли закоханість минає, настає розчарування. Тому важливий момент, на якому я постійно наголошую, це не поспішати й дати собі час — в ідеалі рік-півтора, щоб пізнати людину, побачити, яка вона є.

— Чому не можна узнавати одне одного вже в шлюбі?

Протоієрей Іван: За рік часу обов’язково стануться якісь конфліктні ситуації, і буде можливість побачити, як людина їх вирішує, як на них реагує.

Це дійсно важливо: ви побачите, чи вмієте ви домовлятися, чи схожі ви, як говорила Іванка, в цінностях. Які ваші погляди на життя? Як ви бачите це життя? Які у вас особисті потреби? Чи вони збігаються? Чи інша людина готова вас приймати?

Навіть те, що я на початку згадував — коли для хлопця важливо декілька разів на тиждень сідати з друзями пити пиво, а дівчина не звертала на це уваги, бо думала, що після одруження все минеться. Виявляється, це було його потребою, а їй це не подобається, вона так не хотіла.

За рік змінюється навіть гормональний фон, адже під час закоханості ми перебуваємо в стані ейфорії. Коли мине ейфорія, буде можливість більш тверезо подивитися на цей світ, побачити ті моменти, які пов’язані з коханою людиною, і зрозуміти, чи хотів би ти поєднати з нею своє життя.

Тим більше що в стосунках на початку ми намагаємося приховати свої слабкі сторони. За рік-півтора вони все одно почнуть проявлятися, людина відкриє своє справжнє лице. А впродовж декількох місяців досить легко відігравати роль гарного чоловіка чи дружини і виглядати ледь не ідеальним.

Аб’юзера потрібно зрозуміти

— Чи є в вашій професії такі сторони, від яких опускаються руки?

Протоієрей Іван: Напевно, десь на початку таке було. Коли ти хочеш усім допомогти, але не завжди вдається. Виникають претензії до самого себе, що твоєї кваліфікації недостатньо. Але з часом починаєш розуміти, що все, що можеш, ти даєш, проте багато чого залежить від самої людини.

Якщо в індивідуальних консультаціях спеціаліст завжди стоїть на боці свого клієнта, то в сімейній психології ти маєш зберігати повний нейтралітет і бути загалом за пару. Інколи складно зберігати нейтральність, особливо коли бачиш ті чи інші перекоси від когось із подружжя.

Наприклад, чоловік б’є дружину. І я маю дивитися на нього не так, що «ох ти й гад, справжній покидьок». Мені треба його зрозуміти — чому він так робить, від чого це йде.

Ми досліджуємо історію його батьківської сім’ї. Виявляється, так до нього в дитинстві ставилися, так його тато спілкувався з мамою, і це закріпилося в його свідомості. У моменті, коли в нього не вистачає слів, а дружина атакує саме словами, він не знаходить іншого виходу й атакує руками. Ми намагаємося це все зрозуміти, вияснити, проговорити.

Далі все залежить від пари. Чи готові вони над цим працювати, змінювати свої реакції, вибирати іншу, нормальну, конструктивну модель поведінки.

Тому зараз руки вже не опускаються, просто інколи боляче, що люди не хочуть над собою працювати.

— Бувають жінки-аб’юзери?

Протоієрей Іван: Якщо говорити про фізичне насильство, то це все ж таки більше характерно для чоловіків.

Просто в нашій культурі чомусь закріпилося переконання, що хлопчиків потрібно бити. Дівчаток жаліють, бо це принцеса, майбутня мама, а хлопців виховують більш жорстко. Так чоловіки з дитинства засвоюють цю модель поведінки і переносять її потім у доросле життя, тому що так його навчили, в нього це закладено.

— Як виходити з цього замкнутого кола, коли насильство було проявлено до тебе і тепер ти його проявляєш далі? Що потрібно, аби це змінити?

Протоієрей Іван: Найперше потрібно це усвідомити. Чи нормально для вас те, що відбувається? Вас це влаштовує? Ви б хотіли далі продовжувати так жити? Здебільшого лунає відповідь: «Ні. Це, все ж таки, не подобається».

Будь-яке насильство завдає сильного болю. Навіть якщо в моменті це зупиняє конфлікт — обоє кричать, кричать, щось доказують, а коли чоловік лупане дружину, конфлікт ніби й зупинився. Насправді це завдає ще більш глибоких ран. Це дуже болісні спогади, люди віддаляються одне від одного.

Тому найперше, що потрібно зрозуміти: насильство — це ненормальне вирішення конфліктів. Коли це розуміння настає, вчимося діяти в межах норми. Все ж таки зупинятися на словах.

Дружина теж має усвідомлювати межу, коли вона починає вдаватися до словесної агресії. Які саме говорить слова, яким чином давить на болючі точки, які є нестерпними для чоловіка. Наприклад, пригадує неприємні епізоди, моменти.

Спільно проговорюємо, як у процесі спілкування вони обоє можуть не вдаватися до словесної агресії, бо починається з цього. Шукаємо шляхи для більш якісного спілкування. Яким чином зупиняти одне одного, адже важливо вміти вчасно гальмувати, якщо бачиш, що ситуація виходить з-під контролю. Вчимося буквально подавати знаки —обнімати й говорити, що «все, давай зараз заспокоїмось, тому що далі буде біда». Це дуже важливо — вміти заспокоїти й правильно доносити свої бажання, думки чи свої погляди.

Часто доводиться вчити елементарних навичок нормальної комунікації.

Я поважаю своїх батьків такими, які вони є

Матушка Іоанна: Я теж працюю з цією темою. Але в батюшки більш практична сторона проблеми, а я маю справу з тим, що зазвичай агресивні прояви або навіть фізичне чи емоційне насилля є наслідком певних травм. Вони закладаються в ту частину психіки, яка називається несвідоме.

Уявіть айсберг. Його видима частина, вершина — це свідомість, те, що ми про себе знаємо і чим керуємо. Величезна глиба під водою — це несвідоме, наш ранній, дитячий досвід, усе, що було складним, і психіка постаралась забути. Саме воно впливає на наші реакції.

Наприклад, якщо відбувається те, що називається проекція, то чоловік несвідомо починає в дружині бачити маму, яка в дитинстві чинила над ним насилля. І діє так, як реагував би на маму. Тобто в момент сварки стає ніби маленьким ображеним хлопчиком і хоче відомстити. Я це на практиці бачила, коли приходить дорослий чоловік, який прагне зберегти сім’ю, кохає свою дружину, але в якісь моменти просто втрачає над собою контроль.

Дуже складно це викорінити, не зачіпаючи несвідоме, не заглядаючи, що ж там відбувається. На індивідуальних сесіях ми якраз працюємо з дитячими травмами. Залагоджуємо, ніби переписуємо цей досвід заново, і той хлопчик, який отримав зцілення своїх ран, уже на свідомому рівні цю проекцію відловлює, намагається ставитися до дружини як до дружини, а не до мами в дитинстві. Йому стає легше собою керувати.

— Чи стикаєтеся ви з упередженим ставленням до психології? Недовіра не засмучує?

Матушка Іоанна: Дедалі більше стає свідомих людей. Звісно, зустрічаються такі, які кажуть: «Мій партнер не вірить в це все». Чи навіть сама людина говорить: «Я прийшла, щоб ви мені допомогли, але якщо чесно, ну не вірю я в це все».

Проте більшість все ж таки починає розуміти, як добре, що є спеціалісти, які допомагають вирішувати подібні питання.

Протоієрей Іван: Тут іще такий момент… Є люди, які не хочуть дивитися вглиб, всередину себе. Їм комфортно так, як є, вигідно нічого не міняти.

Наприклад, у парі чоловік дотримується думки: «Що ви придумуєте, яка психологія. Є в нас Біблія, і ми живемо по Біблії». А в цей час дружина приходить і розповідає, як їй боляче, як чоловік її не розуміє, як їй важко від того, що вони не можуть порозумітися. Чоловіку ніби все подобається, його потреби задоволені. Тоді як дружина відчуває багато інших потреб, на які він не зважає.

Або ще кажуть: «Наші батьки і без психологів справлялися». Насправді це теж страх поглянути вглиб і визнати, що у батьків не завжди все було добре. Небажання визнати якісь проблеми в батьківських сім’ях часто пояснюють заповіддю про шанування батьків. Однак ми можемо бачити якісь певні помилки людини і при цьому все одно її шанувати.

Бачити помилки треба принаймні для того, аби розуміти: «Так, я не хотів би, щоб це повторилося в мене», або «Я бачу, що повторюю помилки батьків, хочу це зупинити, але при цьому шаную, поважаю своїх тата й маму такими, як вони є».

На мій погляд, і серед православних змінюється ставлення до психології. На неї починають дивитися як на науку або спеціальність, яка може допомогти. Не перетворює людину на якусь балувану особистість, мовляв, «я піду до психолога, він мені розкаже, який я важливий, найкращий, і як усі навколо мене мають крутитися». Відбувається переосмислення і приходить розуміння, що психологія допомагає вирішити такі внутрішні проблеми, які не дають людині вийти на новий рівень, здолати свої страхи.

Матушка Іоанна: Дуже часто до нас звертаються саме християни. Все-таки більше довіряють спеціалісту з християнськими цінностями. А нещодавно прийшла одна жінка й каже: «Мені духівник ні в якому разі не дозволяв звертатися до психологів, категорично. Я декілька місяців умовляла його, щоб він мене пустив до вас. Він був проти. Але випадково зустрівся з вашим чоловіком на службах, вони поспілкувалися, і він дозволив».

Дуже багато хто каже, що до іншого психолога не пішов би, бо важливо, щоб людина могла зрозуміти тебе з християнської точки зору. До речі, чимало людей звертається з питаннями, які є суміжними с християнством — про пошук смислу життя, про ставлення до себе тощо.

Я бачу гарний приклад вашої сім’ї і я теж так хочу

— Як ваш життєвий шлях привів вас у психологію?

Протоієрей Іван: Усе почалося з того, що ми самі були в пошуках свого щастя. Ішли до нього непросто й довго.

Перші сім років подружнього життя були не такими емоційно приємними. Звичайно, були якісь гарні моменти, але загалом дружині доводилося важко. Я проводив більшість часу в церкві, постійно у спілкуванні, в емоційному контакті з людьми. Дружина при цьому залишалася на самоті. Добре, що була подруга, яка розділяла з нею цю самотність, теж дружина священика. Тому перші сім років було важко.

Якраз у той час наші друзі знайшли спеціаліста з сімейної психології, багато про нього розповідали, і ми зацікавилися. Почали його слухати, й наші стосунки буквально за рік часу сильно змінилися. Одне за одним питання вирішувалися, ми відчували моменти стабільності, порозуміння, єдності, і вони з кожним кроком збільшувалися. Захотілося ділитися цим досвідом.

Із цього, напевно, й почався наш професійний шлях. Дружина вела в Instagram блог, проводила інтерв’ю зі спеціалістами в різних сферах, у неї це чудово виходило. Одного разу проводила ефір з психологинею, теж матушкою. І ця матушка сказала: «Іоанно, у вас так гарно виходить відчувати людей, чи не хотіли б ви спробувати себе в цій сфері?» Дружина після цього задумалася, їй сподобалася ідея.

Матушка Іоанна: Я вступила до університету. Поки навчалася, паралельно проходила багато інших курсів, розпочала практику. Вважаю, Божим промислом це сталося — що в один момент мені подали ідею спробувати себе в новій професії, хоча на той момент я вже була реалізована як музикант і регент хору. Я працювала скрипалькою в оркестрі в філармонії, світська кар’єра моя досить непогано склалася.

Протоієрей Іван: Я також розпочинав навчання з загальної психології, а потім знайшов дуже гарний курс із сімейної психології. У мене була мрія більше займатися з парами. Так воно і складається зараз, в основному до мене йдуть пари.

Матушка Іоанна: Батюшці Божим дивом вдається залучати й чоловіків на терапію. Бо дуже мало хто з них готовий обговорювати свої сімейні проблеми. А тут вони так і кажуть: «Я бачу гарний приклад вашої сім’ї і я теж так хочу». Тому, я вважаю, що людина справді знайшла свій напрям, і слава Богу, в нього це виходить.

Протоієрей Іван: Ми дуже сильно надіємося на Божу підтримку та Божу допомогу. У своїх молитвах я прошу, щоб Господь послав мені тих людей, яким я можу бути корисний. Перед кожною консультацією прошу Божої підтримки, щоб Господь допоміг почути людину та зрозуміти, як саме можна їй допомогти.