Останні тижні видалися досить гарячими у релігійній сфері України. Безсумнівно, найбільш резонансною подією стало прийняття 20 серпня парламентом України законопроєкту №8371. В останній своїй версії він отримав назву «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій», а неофіційно його називають «законом про заборону УПЦ (Української Православної Церкви)».
Прийняти його вимагала значна кількість опозиційних депутатів, особливо від «Європейської солідарності». Партія з такою назвою очолюється Петром Порошенко, колишнім президентом України, який, як відомо, відіграв визначну роль у постанні в 2019 році автокефальної «Православної Церкви України» (ПЦУ).
23 липня 2024 року декілька депутатів навіть заблокували трибуну парламенту, бо без голосів представників фракції «Слуга народу» внести законопроект у порядок денний було неможливо. Тому парламент на чотири тижні взяв паузу в сесійних засіданнях – зокрема активно доопрацьовувався цей закон, щоб отримати форму, прийнятну для більшості депутатів.
На день голосування підтримка була вже достатньою – 175 «слуг» (із загального числа 235) проголосували «за». Це склало левову частку від депутатів, що підтримали цей закон – депутати всіх інших фракцій, разом узяті, дали лише 92 голоси «за», а всього закон підтримали 267 депутатів із 226 мінімально необхідних.
Уже на цьому етапі варто зауважити, що прийняття закону вимагала опозиція, а більшість голосів для цього дала провладна партія.
Така підтримка саме від «Слуг народу» не стала дивною з огляду на курс на «духовну незалежність», проголошену президентом Зеленським, близько пов’язаним з цією партією. Його релігійна політика змінилася ще восени 2022 року і охарактеризувалася призначенням Віктора Єленського новим очільником державного органу, що відповідає за релігійні питання («ДЕСС»). Сам вислів про «духовну незалежність» Зеленський застосовував і до прийняття «закону про заборону УПЦ» (що, ймовірно, спонукало депутатів до позитивного рішення), і вже після прийняття цього закону.
У тексті документу УПЦ прямо не називається, але з опублікованих семи ознак «афілійованості» (вони сформульовані у вигляді змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації») не залишається сумніву, що дещо завуальовано, але йдеться саме про неї.
Зокрема міститься пункт про «призначення, обрання, погодження, затвердження, благословення керівника релігійної організації, що діє в Україні» або ж про «прийняття, погодження, затвердження, благословення, схвалення статуту релігійної організації, що діє в Україні». Згідно зі статутом РПЦ, під час вибору нового предстоятеля УПЦ та при затвердженні змін до її статуту вимагається таке погодження з боку патріарха Московського.
Ще одне з формулювань такої «афілійованості» – це «підлеглість у канонічних та/або організаційних питаннях» іноземній релігійній організації, яка «має можливість впливати на прийняття управлінських рішень». Ці два терміни поставлені в один ряд, але саме це розрізнення між канонічним і організаційним має суттєве значення для моїх подальших міркувань.
Навколо цього будується і аргументація офіційних представників УПЦ, коли вони стверджують, що на Соборі, що відбувся у травні 2022 року у Феофанії під Києвом, вони вийшли з підпорядкування Російській Церкві, хоча й не проголосили автокефалії. У Постанові Собору це формулювалося як «повна самостійність і незалежність».
Критики такої позиції УПЦ зокрема заявляють, що після згаданого Собору остання не стала новою помісною Церквою, вона не входить у загальноприйнятий диптих Церков, а тому в канонічному сенсі залишилася частиною Російської Православної Церкви (РПЦ).
Представники УПЦ стверджують, що вони розірвали адміністративне підпорядкування (а тому більше двох років вже не виконують будь-яких наказів чи рекомендацій з боку церковної Москви).
До цього треба додати, що втручання держави в суто церковні питання (до них належить питання канонічного підпорядкування УПЦ Московському Патріархату) виходить за межі компетенції держави, адже відповідно до статті 35 Конституції України Церква відділена від держави.
З перспективи УПЦ виходить, що за відсутності якихось дій з боку УПЦ, що підтверджували б її адміністративну (управлінську) залежність від Москви, вона не повинна підпадати під дію цього закону. Отримання ж канонічної незалежності (у формі постання нової автокефальної Церкви) – це досить складна процедура, яка залежить не тільки від бажання УПЦ; вона не має однозначного алгоритму, який би визнавався всіма Помісними Православними Церквами світу.
Тут достатньо згадати, що Православну Церкву України за п’ять років після отримання нею Томосу про автокефалію визнали лише чотири з чотирнадцяти Помісних Церков. А Православній Церкві в Америці для загального визнання її автокефального статусу недостатніми виявилися і 50 років – і по сьогодні в очах Вселенського патріархату та низки інших Помісних Церков вона залишається складовою частиною Російської Церкви, незважаючи на надання їй автокефалії від РПЦ ще в 1970 році.
Собор на Криті 2016 року, який планувався як «всеправославний», не зміг прийняти документ про процедуру отримання автокефалії новою церквою, який би підтвердив принцип соборності в ухваленні рішення про постання нової помісної церкви. Тому нині діючою нормою є швидше погодження, що саме Константинопольська Церква уповноважена надати автокефалію новій церкві – а вже після цього може відбуватися рецепція цього рішення іншими помісними церквами.
Так само Константинополь має право приймати апеляції кліриків з інших помісних церков (зараз він досить активно цим користується при відновленні статусу священнослужителів, заборонених в РПЦ за свою антивоєнну позицію). І загалом можна припускати, що останнім часом поступово посилюється значення Константинополя задля сприяння миру і вирішення протиріч у православному світі.
Ці повноваження Константинополя мають сьогодні принципове значення і для вирішення українського питання.
Саме принцип ікономії, застосований Вселенським патріархатом до кліриків неканонічних юрисдикцій України, допоміг прийняти їх у «сущому сані», і завдяки цьому дав змогу створити на межі 2018-19 років автокефальну Православну Церкву України (ПЦУ). Тоді керівництво УПЦ заперечувало такі повноваження Константинополя, називаючи це втручанням у справи «іншої помісної церкви».
Тоді, строго кажучи, під цією «іншою» мався на увазі саме Московський патріархат, а територія України вважалася частиною канонічної території РПЦ. Сьогодні ж, на моє переконання, багато кліриків та вірних УПЦ з радістю б погодилися на прийнятне канонічне рішення для розриву з «керівним центром в країні-агресорі», який благословляє війну проти України (на сьогодні це звичне юридичне формулювання для опису зв’язку УПЦ з російською церквою). Але бракує алгоритму, за яким це може бути досягнуто. Тому визнання повноважень арбітра для Константинополя і його бажання сприяти вирішенню конфлікту між православними в Україні можуть сьогодні допомогти самій УПЦ вийти із складного канонічного становища.
Найпростіше рішення, яке активно нав’язується як державними службовцями, так і активістами – це розрив з Московським патріархатом і входження УПЦ в структуру Православної Церкви України, яка вже має автокефальний статус. Зокрема Віктор Єленський, голова ДЕСС, після прийняття закону про заборону УПЦ заявив, що може «намалювати модель, де не буде принижених і ображених, переможців і переможених, де кожен залишиться при своїх», якщо до нього звернеться митрополит Онуфрій.
Але все це за умови, що УПЦ увійде у структуру ПЦУ.[1]
Цей же варіант активно вітається в самій ПЦУ: її керівництво підтримує законодавчу заборону УПЦ, а щодо повноважень Константинополя заявляє приблизно в такому дусі: ми вдячні вам за сприяння на етапі утворення ПЦУ, але тепер Україна – це наша канонічна територія, і ви не вправі втручатися у наші справи.
Проблема в тому, що для керівництва УПЦ цей варіант є неприйнятним. Для нього ПЦУ і надалі залишається канонічно неповноцінною структурою з частково незаконними хіротоніями єпископів і священників. І тому входження до складу ПЦУ – це відступ від фундаментальних принципів канонічного порядку.
Та чи є можливим інший варіант, який із застосуванням того ж принципу ікономії допоміг би УПЦ вийти із складного канонічного становища? Я думаю, що так. Він полягає у залученні Константинополя до необхідних змін у канонічному статусі УПЦ. Важливо, що діалог тут мав би вестися не між УПЦ та ПЦУ, а між УПЦ і Вселенським патріархатом Константинополя.
Я бачу дві важливі ознаки того, що цей шлях розглядається як можливий, зокрема керівництвом української держави.
По-перше, це активні контакти з Вселенським патріархатом. Так, за останні дні про необхідність «духовної незалежності» президент Зеленський говорив не тільки широкому українському загалу, але й особисто патріарху Варфоломію – як до прийняття закону про заборону УПЦ, так і після; як при особистій зустрічі, так і в телефонних розмовах.
За останні місяці відбулося декілька візитів українських можновладців до Константинополя, а напередодні дня незалежності, що святкувався 24 серпня, делегація уповноважених ієрархів з Константинополя приїхала в Україну й провела низку зустрічей з представниками різних православних юрисдикцій і зокрема з митрополитом Онуфрієм та кількома митрополитами УПЦ, що входять до складу Синоду, тобто належать до верхнього ешелону влади в УПЦ.
Деякі заангажовані українські ЗМІ поспішили проголосити, що ця зустріч пройшла безрезультатно.
Але дуже швидко деякі іноземні ЗМІ, що спочатку передрукували текст із таким описом результатів, визнали неправдивість такої позиції, що й підтвердили безпосередні учасники. Адже сам факт такої зустрічі, що пройшла після майже шести років відсутності офіційних контактів між УПЦ і Вселенським патріархатом, та готовність з боку УПЦ продовжувати цей діалог – це вже значне досягнення.
Друга ознака пошуку вирішення канонічного статусу УПЦ знаходиться в самому тексті закону №8371.[2]
У «Прикінцевих та перехідних положеннях» є важливе зауваження щодо строків введення змін до адміністративного судочинства, тобто початку судових процесів проти структур УПЦ – це 9 місяців. На попередніх стадіях розробки законопроекту передбачалося, що закон набуває чинності з «дня, наступного за днем його опублікування». Це означає, що відповідно до цього закону в УПЦ та інших зацікавлених сторін є ще 9 місяців до початку судових процесів.
Що ж може зробити Вселенський патріархат для уникнення законодавчої заборони УПЦ, яка, з огляду на тему прав людини, вже стає скандалом світового рівня?
Як відомо, на момент надання Томосу про автокефалію було прийнято рішення, що Україна більше не є територією Московського патріархату – таким чином Константинополь декларував своє право на канонічні дії задля вирішення конфлікту. Вище я вже писав про розширення повноважень Вселенського патріархату та його рецепцію останнім часом – навіть в Україні, яка ригористами вважається канонічною територією виключно нинішньої ПЦУ. Принцип ікономії, раніше застосований при створенні ПЦУ, передбачає можливість втручання Константинополя у справи православних в Україні, якщо це буде служити загальному благу Церкви.
За останні дні в контексті візиту делегації Константинополя критики УПЦ неодноразово стверджували, що втручання Константинополя неможливе, надання другого Томосу про автокефалію для православних України є абсурдом тощо. Але благо УПЦ як однієї з досить крупних православних церков, хоча й з таким неоднозначним канонічним статусом, дає право на таке втручання. І це могло би бути досягнуто через прямі контакти Вселенського патріархату з УПЦ.
Мінімально можлива форма – це надання статусу тимчасового екзархату для тих парафій чи єпархій УПЦ, які б остаточно хотіли порвати з Московським патріархатом, але не готові приєднуватися до ПЦУ. В ідеалі, якщо перемовини з керівництвом УПЦ підуть конструктивно, це могло б стати шансом для останньої зберегти свою структуру в Україні.
Якщо перемовини не підуть бажаним шляхом, разом із введенням заборони на легальне існування УПЦ як цілісної структури, заснування тимчасового екзархату (фактично це може бути розширенням повноважень вже існуючого екзарха єпископа Команського Михаїла Аніщенка) могло би стати можливістю для патріотично налаштованої частини УПЦ остаточно і з чистим серцем відмовитися від канонічного підпорядкування Московському патріархату.
Чи можливий такий розвиток подій – сказати важко. Разом з тим очевидно, що після такої тривалої і кривавої війни з Росією, яка й далі продовжується, залишатися частиною Московського патріархату в Україні – це морально проблематично. На своєму соборі в травні 2022 року УПЦ вже зробила важливий крок – розірвала адміністративне підпорядкування своєму центру в Москві. Наступний крок – це зміна її канонічного статусу, яка неможлива без втручання Вселенського патріархату.
Чи варто іти на ризик для досягнення цієї благородної мети пошуку церковного примирення в Україні через надання нового канонічного статусу для УПЦ? Цифри статистики свідчать, що безумовно так. Адже ми маємо суттєву різницю між сприйняттям ситуації в громадській свідомості та реальними цифрами статистики.
З одного боку, сприйняття УПЦ в громадській свідомості України є досить негативним. Відповідно до опитування Центру Разумкова,[3] проведеного в листопаді 2023 року,[4] переважна кількість тих, хто вважає себе православними, відносили себе до ПЦУ (69,4%), тоді як частка підтримки «УПЦ (Московського Патріархату)» становила лише 9,2%.
За три роки до цього пропорція, за даними аналогічного опитування, була суттєво іншою: 32,2% підтримувало ПЦУ та 21,9% – УПЦ. Тобто через війну і формування громадянської свідомості підтримка УПЦ стала в 7,5 разів меншою за підтримку ПЦУ. Але варто зауважити, що це, швидше, оцінка кількості симпатиків обох юрисдикцій, а не їх реальних членів.
Цифри про реальне членство дають дані державної статистики. І тут треба пам’ятати про адміністративний тиск з боку місцевих органів влади та громадської думки протягом останніх років, який вже суттєво вплинув на цифри на користь ПЦУ. Найсвіжіші дані – на 1 січня 2024 року.[5]
Незважаючи і на війну, і на різні форми тиску, за загальною кількістю релігійних організацій УПЦ і далі переважає над ПЦУ. Загалом до неї належало 10.919 організацій, тоді як до ПЦУ – 8.295 організацій.
Якщо взяти цифри за областями, то вони ще більше вражають: по кількості парафій ПЦУ переважає лише в шести областях України, перш за все заходу України і особливо Галичини. УПЦ ж переважає у 18 областях.
У деяких прифронтових областях УПЦ переважає над ПЦУ в 3-4 рази (Сумська, Харківська та Чернігівська області). На жаль, за останні два роки державна статистика більше не публікує даних про кількість священнослужителів, але відомо, що в УПЦ їх мінімум удвічі більше, ніж в ПЦУ.
За такої статистики й дотриманні традиційної для державного керівництва України тези про необхідність «повернення до кордонів 1991 року», беззастережна заборона й переслідування УПЦ, швидше, шкодить національній безпеці, ніж сприяє їй.
А тому, як при попередньому президенті вдалося отримати Томос про автокефалію для ПЦУ, так можна надіятися в найближчій перспективі і на позитивні зміни канонічного статусу УПЦ. Через низку причин самостійно УПЦ це зробити не зможе. Але за сприяння, підтримки та підштовхування з боку державної влади України та Константинополя як вищого арбітра в православному світі ця надія не виглядає ілюзорною.
[1] https://interfax.com.ua/news/general/1008562.html.
[2] Його остаточний текст можна знайти за адресою https://itd.rada.gov.ua/billInfo/Bills/Card/41219.
[3] Порівняти «Українське суспільство, держава і Церква під час війни. Церковно-релігійна ситуація в Україні-2023 (інформаційні матеріали), Київ, 2023.
[4] Порівняти «Українське суспільство, держава і Церква під час війни. Церковно-релігійна ситуація в Україні-2023 (інформаційні матеріали), Київ, 2023.
[5] Порівняти https://dess.gov.ua/religion/.
