Ми запросили науковців з Європи та США дати оцінку законодавчим ініціативам у релігійній царині України, оскільки прагнемо з’ясувати, якою може бути адекватна державна політика в країні, що бачить своє майбутнє в Європейському Союзі.
Перед вами — другий текст у перекладі українською.
Відповіді англійською доступні за посиланням: Expert: Russian documents should not determine the fate or name of the UOC, as well as any organization in Ukraine
Попередні матеріали серії:
- Експерт №1. Не піддавайтеся спокусі хибної «єдності» / Don’t handle a mistaken idea of “unity”
- Експерт №3. Влада Туреччини оскаржувала право Константинопольського Патріархату називатися Вселенським / The Turkish authorities disputed the right of the Patriarchate of Constantinople to use the concept “Ecumenical” for its self-name
- Експерт №4. Дії проти УПЦ завдали Україні набагато більше шкоди, ніж користі / The actions against the UOC have done much more damage to Ukraine than help
(Ми свідомо не відкриваємо зараз імена експертів. За домовленістю з ними, всі коментарі залишаться конфіденційними щонайменше три тижні з початку публікації. Після цього кожен експерт вільний прийняти рішення, чи відкривати своє ім’я. Чому ми так зробили? Читайте тут:
7 запитань до міжнародних експертів про релігійну свободу в Україні)
***
Запитання №1. Про вимогу перейменування УПЦ
Ми, віряни УПЦ, як громадяни України почуваємося в певній безвиході.
З одного боку, набрав чинності так званий «закон про перейменування» № 2662-VIII, прийнятий 12 грудня 2018 року. Рішенням Конституційного Суду України від 27 грудня 2022 року його визнано таким, що не суперечить Конституції України.
2019 року побачила світ релігієзнавча експертиза Мінкульту, а 2023 року — висновок релігієзнавчої експертизи ДЕСС, які представляють УПЦ як складову РПЦ. Обидва документи оскаржуються з боку УПЦ в судовому порядку.
У світлі цього нам, вірянам УПЦ, дорікають: «Ваша Церква не перейменована відповідно до чинного закону. Чому УПЦ не виконує закон? Якщо ви за верховенство права, виконуйте закон!».
З іншого боку, намагання держави диктувати релігійній організації, як їй називатися і які дані в назві вказувати, ми, члени цієї релігійної організації, сприймаємо як дискримінацію за релігійною ознакою та неприпустиме приниження. Адже нас, громадян України, законодавчо змушують грати за правилами держави-агресора. Очевидним також є той факт, що РПЦ не викреслить УПЦ зі своїх статутних документів, отже, ми так чи інакше підпадатимемо під дію закону про перейменування.
Як із погляду міжнародних стандартів свободи віросповідання та прав людини виглядає ця ситуація? Чи є прецеденти в інших правових демократичних державах, щоб органи влади «наводили лад» у релігійній сфері, встановлюючи жорсткі обмеження для назв релігійних організацій?
***
ВІДПОВІДЬ.
Наскільки мені відомо, для такої ситуації немає схожих випадків. Релігійні громади можуть вільно обирати свою офіційну назву у всіх країнах, які дотримуються правил свободи віросповідання та переконань.
Можуть бути правила, що забороняють використовувати назву, зарезервовану за іншими юридичними особами або обмеження відповідно до Конституції. Однак право називати свою релігійну організацію так, як вам подобається, є частиною релігійної свободи і свободи об’єднання, і держава не має права втручатися в ці процеси.
Також з юридичної точки зору будь-які рішення, ухвалені за межами України щодо організації в межах України, жодним чином не можуть бути критерієм для засудження цієї організації в межах України.
Навіть без війни, але особливо в умовах цієї війни, у вас немає жодної можливості впливати на російську сторону ззовні, так само, які ніяких підстав будь-якою мірою довіряти росії або сприймати її претензії як законні або надійні.
Запитання №2. Про міжнародні механізми оскарження вимоги перейменування
За «законом про перейменування», наша Церква повинна обов’язково вказати у своїй статутній назві повну назву іноземної релігійної організації, частиною якої вона є, або ж «позначити своє місце в структурі іноземної релігійної організації».
У Статуті Російської/Руської[1] Православної Церкви наша Церква називається «Українська Православна Церква». Отже, наскільки розуміємо логіку чинного закону, відповідала б законодавству назва «Українська Православна Церква у складі Руської Православної Церкви».
Однак у рекомендаціях БДІПЛ/ОБСЄ 2015 року («Рекомендації щодо правосуб’єктності релігійних громад та громад, які дотримуються певних переконань» Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини) зазначено: «У рамках системи, яка регулює питання отримання статусу юридичної особи, держави повинні виконувати свої обов’язки, забезпечуючи, щоб національне законодавство надавало релігійним громадам та громадам, які дотримуються певних переконань, можливість самим вирішувати питання щодо власного керівництва, внутрішніх правил, сутнісного змісту своїх переконань, структури громади та методів призначення священнослужителів, а також щодо своєї назви та інших символів. Зокрема державі слід утримуватися від змістовної, на відміну від формальної, оцінки статуту та характеру релігійних організацій».
Які в нас, як громадян України, існують правові можливості на міжнародному рівні оскаржити закон про перейменування, якщо на рівні державного законодавства вичерпано всі можливості? Чи немає жодних?
ВІДПОВІДЬ.
Правові рішення повинні враховувати всі наявні документи українського юридичного суб’єкта і можуть приймати свідчення, однак видається абсурдним приймати російські заяви або осіб як свідків у цій ситуації.
Україна ратифікувала Європейську конвенцію з прав людини, відповідно завжди є можливість звернутися до Європейського суду з прав людини, якщо вичерпані всі місцеві можливості для правового рішення.
У більш загальних рисах видається необхідним розпочати процес богословсько-правового роз’яснення, як у такому випадку слід визначати «самостійність». Очевидно, що богословське, правове та політичне розуміння суттєво відрізняються і немає простого шляху для їхньої гармонізації, особливо з огляду на комплексні поняття автокефалії, автономії та сопричастя/спілкування. Без такого уточнення, на яке можна було б покладатися, юридичні процеси здаються вельми амбівалентними.
Запитання №3. Про державні релігієзнавчі експертизи
На сайті правозахисної організації «Форум-18» зазначено, що «поняття релігієзнавчої експертизи є розпливчастим та юридично сумнівним». Також міститься застереження, що в усьому пострадянському регіоні, зокрема в Білорусі, окупованому Криму та державах Центральної Азії, «експертний аналіз» використовують для обмеження свободи релігії або переконань та інших порушень прав людини, зокрема і як привід для ув’язнення.
На вашу думку, в яких випадках і контекстах доречні державні релігієзнавчі експертизи? Чи є експертиза ДЕСС та її Висновок щодо Статуту про управління УПЦ інструментом обмеження релігійної свободи вірян УПЦ?
***
ВІДПОВІДЬ.
Згідно з правовими положеннями в демократичних країнах, релігійні громади – як і всі спільноти або неурядові організації – підпадають під дію Конституції країни. Якщо є обґрунтована підозра, що організація порушує Конституцію, до судів звертаються, щоб вони прийняли правове рішення про правові заходи.
Вони можуть консультуватися або залучати експертів для надання особистих експертних висновків, які стають частиною правових процесів. Очевидно, що ці експерти повинні мати різний академічний досвід, бути максимально нейтральними і відомими у конкретних галузях.
Релігійна експертиза повинна відображати складне (само-)розуміння релігійних громад, паралельні інтереси мають бути виключеними або зробленими прозорими. Юридичне рішення враховує експертизу, не копіюючи її.
Запитання №4. Про зміну підлеглості релігійних громад
Поряд із постійним руйнуванням сотень храмів УПЦ внаслідок вторгнення російської федерації в Україну ми переживаємо багато сумних і навіть трагічних ситуацій довкола будівель храмів у контексті подій, які називають «переходами з УПЦ в ПЦУ».
На підставі «закону про переходи» №2673-VIII від 17 січня 2019 року багато парафій УПЦ втратили доступ до своїх храмів. У частині таких церковних будівель тепер служить ПЦУ, частина стоять зачинені, а парафії УПЦ, які служили в тих храмах, тим часом збираються для богослужінь деінде, в тому числі в різних непристосованих приміщеннях або навіть у лісі.
Тобто держава втрутилася в порядок визначення підлеглості релігійних громад і це мало серйозні наслідки для багатьох вірян УПЦ.
Неодноразово доводилося чути: «Порушень прав вірян УПЦ нема, проблем із переходами нема». Однак багато з нас, вірян УПЦ, гостро відчувають реальність цих проблем, ми намагаємося їх документувати та оскаржувати в законний спосіб.
Чи можна вважати закон №2673-VIII про зміну підлеглості таким, що відповідає міжнародним стандартам прав людини та свободи віросповідання? Чи навпаки, це той рівень втручання держави у функціонування релігійних організацій, який недоречний у правовій демократичній державі?
***
ВІДПОВІДЬ.
Я не є глибоким експертом у правовій сфері, але видається, що цей закон не порушує свободу віросповідання в загальних рисах, допоки ідея переходу окремих вірних та громад залишається правом. Однак тут існує конфлікт між інтересами індивідів та релігійних громад і в межах визначення того, хто є частиною парафії і хто володіє церковною будівлею, тобто у правах власності.
На першому рівні свобода віросповідання гарантує індивідуальні права. Це означає, що люди можуть вільно обирати свою релігійну спільноту і за бажанням змінювати її. Якщо група людей з однієї громади хоче перейти в іншу, вони можуть заснувати нову спільноту. Більшість у 2/3, прописана в законі, є амбівалентною, оскільки вона пов’язує більшість з правами власності, що може порушувати права окремих членів.
З моєї точки зору, юридичні процедури повинні зосереджуватися на питанні прав власності та визначенні того, хто представляє парафію. Однак це питання не свободи віросповідання, а іншої частини правового корпусу.
Оскільки я стежу за цими процесами трохи здалеку, то рішуче рекомендую як слід документувати всі ці випадки. Поки що в громадському плані представники і ПЦУ, і УПЦ намагаються відстоювати свої права у дуже декларативний і популістський спосіб, підкріплюючи це досить дивними відео, скандалами і криками, в той час як немає публічної прозорої інформації про факти і цифри.
Це допомогло б зрозуміти масштаб, вжиті правові заходи, правові можливості, які добре себе зарекомендували, і це допомогло б протистояти хибному балансу в публічній сфері та пропаганді з усіх боків, не в останню чергу з боку російських прийомів ведення війни.
Запитання №5. Про взаємодію з державою
Те почуття єдності, яким жила Україна в перші місяці повномасштабного вторгнення російської федерації, для багатьох вірян УПЦ поступилося місцем розгубленості або навіть відчаю. Адже ми боремося з агресією рф разом з усіма та страждаємо від неї разом з усіма, але тим часом низка політиків, держслужбовців, ЗМІ та представників ПЦУ таврують нас ворогами нашої ж країни, намагаються викреслити нас з її життя, аж до заборони діяльності організацій УПЦ.
Ми прагнемо захистити свої права та правду, але так, щоб не нашкодити нашій державі в умовах війни.
Тим часом на адресу вірян УПЦ лунають докори: мовляв, війна — недоречний час для оскарження рішень органів державної влади та захисту своїх прав у міжнародних установах.
Де розумні межі захисту нашої релігійної свободи? Коли треба не сперечатися зі своєю державою, щоб їй не нашкодити, а коли варто обстоювати свої права, бо це важливо нам, простим людям? І за яких умов у демократичній правовій державі можлива заборона діяльності релігійної організації?
***
ВІДПОВІДЬ.
Заборонити релігійну організацію можна тільки тоді, коли ця організація в цілому порушує Конституцію країни. З моєї скромної точки зору, цього немає у випадку з УПЦ загалом і, швидше за все, у випадку всіх парафій.
Крім заборони, є кілька заходів для обмеження сфери діяльності, якщо порушення конкретних законів є очевидним. У будь-якому разі це завжди має бути націленим на окремих осіб, а не на спільноту в цілому.
Знову ж таки, релігійна свобода – це право індивідуума, і питання, яке треба тут визначити, – де обмеження діяльності УПЦ стосується індивідуального права віруючої особи не тільки молитися вдома, але й публічно спілкуватися у своїй релігійній громаді, яка складається зі священиків та єпископів, а також інших структур.
Я бачу два рівні можливої діяльності для «нормальної віруючої людини» задля того, щоб вплинути на поточну ситуацію. На першому рівні ви маєте право і можливість впливати на власну ієрархію, щоб в умовах цієї війни позиціонувати церкву саме як Церкву. Очевидно, проблема не з тим, у що вірять прості віруючі, а з ієрархією Церкви, яка відмовляється робити рішучі кроки для дистанціювання від агресора – і як церкви, і як держави.
Внутрішньоцерковна комунікація є величезною проблемою в православних церквах. Це має менше значення в мирні часи, але в умовах війни здійснює справді деструктивний вплив. Тому віруючі мають підключитися, сформувати синодальну спільноту вірних, перестати відтворювати звичний спосіб засудження і недовіри до інших, а замість цього об’єднати свою енергію, щоб налагодити змістовний діалог з ієрархією.
З іншого боку, віряни та парафії є частиною українського громадянського суспільства і як такі мають право і повноваження спілкуватися і бути в діалозі – навіть без ієрархічних представників.
Запитання №6. Про тенденції в релігійному житті України
Які небезпечні або обнадійливі тенденції в релігійному житті України ви бачите?
***
ВІДПОВІДЬ.
З песимістичної точки зору я бачу зростаючу поляризацію в релігійній спільноті, де відкритість один до одного була б найбільш затребуваним способом для підвищення стійкості та підтримки під час війни. Це деструктивно як у протидії російській пропаганді, так і в підготовці до активної участі в громадянському житті в Україні.
Підтримуючи мову взаємної ненависті та недовіру, ієрархи обох православних церков втрачають можливість стати конструктивною частиною сталого та справедливого миру в Україні.
Також у нинішній ситуації очевидна нова політизація релігійних питань. Деякі представники Церкви знову шукають тісний зв’язок з державою, що викликає стурбованість щодо демократичного розвитку.
З позитивного боку – я бачу тенденцію розширення можливостей для вірних, як мирян, так і парафіяльних священиків, підтримувати суспільство в його боротьбі за свободу і гідність. Ця тенденція є обнадійливою – за умови, що сучасна християнська спільнота уникатиме сліпого послуху та фундаменталізму. Було б важливо підтримувати ширшу релігійну і богословську освіту та широкий дискурс про християнську соціальну етику в сучасному суспільстві.
Що стосується сфери релігійного права, то протягом останнього року я зберігаю обережний оптимізм, бо після дуже проблемного поспіху з забороною УПЦ і тиском на Церкву процеси уповільнилися, що показує певне усвідомлення проблемних моментів. Це могло б стати частиною демократичного розвитку в часи війни, що є дуже складним процесом.
Запитання 7. Про експертні поради українській владі
Якби була можливість проконсультувати президента, парламент, уряд України стосовно того, як працювати з питаннями УПЦ із дотриманням міжнародних нормативно-правових стандартів, що б ви порадили робити у вимірі державної політики в умовах війни?
***
ВІДПОВІДЬ.
Моя рекомендація – у протидії пропаганді, колабораціонізму і зради суворо дотримуватися вже існуючих законів і зосередитися на покаранні окремих осіб. Ці процеси повинні бути абсолютно справедливими, прозорими і однозначними.
Рекомендую також повністю утриматися від використання риторики узагальнення проти УПЦ як «російської», а також від втручання в релігійні питання, такі як мова, свята, шанування святих, спілкування з іншими церквами, канонічні правила тощо.
Оскільки держава зацікавлена в стабілізації релігійної ситуації, варто використовувати всі наявні ресурси для забезпечення діалогу між Церквами і всередині Церков, для справедливої участі мирян і неухильного включення всіх Церков і релігійних громад у всі зустрічі щодо релігійних питань.
Нарешті, з точки зору більш загальних державних стратегій, потрібно підтримувати конструктивний та позитивний розвиток в руслі традиційної релігійної множинності та свободи в Україні, широкій громадській прозорості на противагу деструктивним прикладам звинувачень та осоромлення в публічній сфері.
***
Заглавне фото: Віктор Кушнір
