Перед Україною лежать два різні шляхи, раз її лідери та громадяни думають, як найкраще вибудувати стосунки між Церквою, державою та суспільством. Я вважаю, що християнське вчення спрямовує віруючих України шукати другий шлях, а не перший.
Я пишу як богослов, а не юрист; як протестант, а не православний; і як американець, а не українець.
Цей текст також є англійською мовою: A Theological Case for a Religiously Pluralistic Ukraine
Перший шлях
Перший шлях веде до створення національної церкви. У цьому випадку певній церкві надається особливий статус у межах нації, оскільки вважається, що вона найкраще репрезентує релігійну спадщину, яку поділяють усі громадяни.
Національний церковний устрій характерний для багатьох європейських країн: одразу згадуються Англія (Англіканська церква), Швеція (Шведська церква), Польща (Польська католицька церква).
Національна церква може бути, але не обов’язково, визначена державою церква, яка наділяється юридичними привілеями або спеціальними пільгами (наприклад, державне фінансування), недоступними для інших релігійних організацій.
У будь-якому випадку (створення чи ліквідація) держава (інколи навіть у Конституції) офіційно визнає одну конкретну церкву як таку, що найкраще виражає і зберігає суттєвий елемент ідентичності нації. Представники цієї церкви присутні на громадських святкуваннях історичних національних подій, а також на особливих державних заходах, коли церковні та політичні лідери з’являються разом, висловлюючи національну солідарність.
Чимало (можливо, більшість) громадян країни, незалежно від того, чи є вони активними віруючими, ідентифікують себе саме з цією церквою і звертаються до неї за проведенням обрядів: хрещення дітей, вінчання, похорон. У різний спосіб держава та народ вшановують цю церкву і звертаються до її лідерів за проповіддю, як до духовних авторитетів, та заради об’єднання нації навколо питань, які її турбують.
Національна церква може (але не повинна) обмежувати релігійну свободу. Інші релігійні групи можуть діяти вільно. Але вони, як правило, сприйматимуть себе і сприйматимуться національною церквою, а також суспільством у цілому, як меншини. Їхнє коріння може здаватися менш давнім, ніж коріння національної церкви, або лежати поза межами нації — навіть якщо група вже давно присутня в ній.
Цікаво, що навіть члени цих меншинних церков можуть підтримувати ідею національної церкви — не тому, що мають намір належати до неї, а скоріше тому що бачать, як вона допомагає об’єднати країну навколо спільної історичної ідентичності.
Якби Україна пішла цим шляхом, Православна Церква України (ПЦУ), ймовірно, стала б національною церквою і претендувала б на суспільно-політичне значення, більш важливе для життя нації, ніж інші церкви та релігійні організації країни. Однак рух у цьому напрямку потребував би спочатку вирішення низки складних питань, які найкраще вирішуються в умовах миру, а не війни.
Чи матиме ця національна церква державний статус? Які правові чи інші державні механізми забезпечили б її особливий статус? Як вона будуватиме відносини з іншими церквами та релігійними спільнотами? Наскільки рішуче ця церква визнавала б (і наскільки добре держава захищала б) права релігійних меншин?
Другий шлях
Другий шлях наблизив би Україну до американської моделі, де немає національної церкви.
У цьому випадку українське суспільство погоджується на високий ступінь релігійного плюралізму і проголошує релігійну конкуренцію. Держава відмовляється від привілеїв для будь-якої конкретної церкви як такої, що краще за інші релігійні організації представляє самобутню спадщину нації.
Закони країни дозволяють будь-якій групі громадян легко заснувати нову релігійну громаду, незалежно від того, чи її коріння є місцевим, чи іноземним. Поки церковна організація залишається в межах закону, вона регулює своє життя без втручання держави.
Деякі церкви і релігійні організації ідентифікують себе з державними інтересами, а інші відкрито критикують державну політику — і можуть це робити, не боячись репресій з боку уряду.
Безумовно, цей другий шлях не є типовим для історично православних націй. У країнах, які зазнали комуністичних репресій, після падіння режимів часто спостерігаються спроби повернути історичну Православну Церкву в центр національної ідентичності та надати Православній Церкві статус національної. Такою зокрема є ситуація в Російській Федерації.
Дійсно, американська модель релігійної свободи здається деяким православним віруючим в історично православних країнах загрозливою. Вони побоюються, що вона неминуче нав’язує нації секуляристський ліберально-демократичний порядок, тим самим підриваючи традиційні моральні цінності.
Православні лідери на Заході мають ще одне занепокоєння: тобто що релігійний плюралізм зробив з самими православними церквами.
У Сполучених Штатах різні православні юрисдикції дублюють одна на одну, так що певне місто чи район має більше одного єпископа. Така ситуація суперечить православному богослов’ю про єдність Церкви. Антіохійська православна, Грецька православна, Сербська православна, Українська православна, Православна церква в Америці (ПЦА) та інші православні церкви, здається, конкурують одна з одною за прихильників і за право говорити від імені православ’я в цілому.
Я є глибоким прихильником церковної єдності. Молитва Христа про те, щоб Його учні були єдині, спрямована не лише до православних церков, але й до християн у цілому. Більше того, заклик до церковної єдності особливо важливий сьогодні. Моя власна традиція американського реформаційного протестантизму надто легко сприймала поділ церков і роз’єднання.
Разом із тим я вважаю, що суспільна згода, яка зосереджується не на створенні національної церкви, а на забезпеченні якомога повнішого вираження релігійної свободи, є найкращою не тільки для моєї країни, але й для України.
З моменту здобуття незалежності Україна визнала і загалом підтвердила свій історичний релігійний плюралізм. Греко-католики, римо-католики, різні православні групи, юдеї, мусульмани, лютерани, євангельські протестанти та інші зробили істотний внесок в історію та ідентичність нації. Більше того, до і навіть під час Євромайдану Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій забезпечила високий рівень співпраці та взаєморозуміння між різними релігійними організаціями. Релігійний плюралізм працював і може працювати в Україні.
В умовах війни зрозуміло, що багато українців хочуть зробити все можливе для об’єднання нації. Але як західний християнський богослов, я б звернувся до всіх українських церков із закликом не піддаватися використанню для просування певних політичних (а іноді й вузько націоналістичних) цілей.
Зусилля зі створення Помісної Православної Церкви з часу здобуття Україною незалежності були зумовлені, принаймні, не стільки українською політикою, скільки православними богословськими зобов’язаннями щодо однієї Церкви для однієї території.
Українці можуть законно сподіватися на день, коли Українська Греко-Католицька Церква, Православна Церква України (ПЦУ) та Українська Православна Церква (УПЦ) стануть одним цілим. Але було б найкраще, якби ці Церкви працювали над єдністю на основі своїх релігійних переконань, а не тому, що держава чи її громадяни хочуть мати національну церкву, яка буде лояльною до державних чиновників та урядової політики.
Отже, політичний устрій, який найкраще відповідає свободі Христового Євангелія, — це той, що передбачає відокремлення Церкви від держави, а також вітає релігійний плюралізм і конкуренцію. Я вірю, що Україна найкраще вшанує своє минуле і найповніше забезпечить своє майбутнє, ставши на цей шлях, а не на перший.
Джон П. Берджесс, професор систематичного богослов’я Піттсбурзької богословської семінарії (США).
Заглавне фото: Віктор Кушнір
