Коли ми побачили красуню Надію Бобурку на IV Всеукраїнському форумі дружин священнослужителів УПЦ, то подумали, що її промова буде на тему «Як зберегти надзвичайно струнку талію».
Але історія, яку розповіла матушка, була іншою. Багато хто від цієї розповіді плакав.
Як особиста травма може зробити справою життя виховання багатьох дітей на селищі? Як організувати навчання в недільній школі, аби воно стало модним, тим паче сьогодні? Як повірити у свої сили та з нуля, без спонсорів, підняти в селі парафію?
Сьогодні в нас — досвід Олександрійської єпархії та її «музи», матінки Надії Бобурки, яка впевнена: якщо хочеш щось зробити — бери та роби, попри будь-які складнощі.
Для мене «бути матушкою» звучало як покарання, бо матушка повинна бути стримана, а я — «оторви й викинь»
Я родом із Львівської області, з села Бітля. У моєму дитинстві ходили до церкві всі: дорослі та діти. Мама й бабуся співали на хорах (це так у нас там називають клірос). Вдома батьки, а в школі вчителі нам, дітям, прищеплювали відповідальність та страх Божий. Колись бабуся каже: «Поглянь на Миколая, він дивиться з одного кутка в другий: чи ти там не береш щось, чи ти не крадеш?» Але матушкою я себе зовсім не бачила.
З нашого села вийшло дуже багато священників: майже в кожній родині є священник, і не один, подекуди два чи три. Татів брат був священник (Царство Небесне йому), три його сестри — матушки, мамина сестра теж є матушкою.
А для мене це звучало як покарання, бо матушка повинна бути стримана, витончена, завжди у спідниці, а я — «оторви й викинь»: каратистка ще та, на конях верхи ганяла. Бабуся Феня, коли я була неслухняна, завжди казала: «Вийдеш заміж за попа!» А я їй: «Та ніколи в житті!» А воно ось як склалося. Тож ніколи не кажи «ніколи».
З батюшкою моїм ми ходили разом у школу, навіть сиділи за однією партою. Ой, молодість, яка ти прекрасна… Я не знала, що він планує бути священником: він одного разу поїхав у Кіровоградську область нібито по справах, а сам вступив у семінарію. Потім повернувся і каже, що вступив. А в мене, мабуть, любов зіграла свою роль, я прийняла цей його вибір. Так і стала я матушкою.
Спершу мені це все було дивно, непросто, навіть трошки страшно: це ж переїзд у інший регіон — треба бути відповідальною, серйозною. Тим більше що я майже завжди ходила в штанях, спідниця — тільки в церкву. А батюшка мій проявляв мудрість, ніколи на мене не тиснув, навпаки, лагідно казав:
— Ти розумієш, матушка повинна бути в спідниці…
— А в мене її немає.
— То буде!
І далі батюшка просто дарував мені спідниці та хустки. Так і залишається в нас традиція: на день народження, на річницю весілля, на день Ангела, на день нашого знайомства він мені дарує щось таке. Уже багато назбиралося і хусточок, і суконь…
Але спортзал я й досі відвідую — повернулася до спорту, коли дітки повиростали.
Бувало, приходило до нас додому по тридцять дітей: повна хата взуття, батюшка усім робить чай
Нашим першим місцем служіння було село Онікиєве на Кіровоградщині. Дуже люблю згадувати історію, як ми туди приїхали.
У нас на заході України піп і попадя — це поважні люди, і в мене з дитинства уявлення, що матушка — це така солідна пані з зачіскою… І от, ми, 18-річні, заїхали в село та під’їхали до двору. З одного боку така стара хатина, а навпроти двоповерхова хата. І я туди як рвонула! А батюшка закрив очі та каже: «Ти куди? Це не наша хата!..»
Так, спочатку було важкувато, люди в церкву практично не ходили, вся парафія — десять бабусь. Але вони нас тепло прийняли й любили. Там ми прослужили майже пʼять років, там народився наш первісток Владік.
Ці часи я згадую як прекрасні. Ми дійсно полюбили цей край, куди приїхали молоді, закохані. І люди нам допомагали всім, чим могли.
А згодом так склалося, що ми переїхали в селище Олександрійське (теж Кіровоградська область), тут і несемо служіння вже 18 років.
Коли тільки приїхали, тут не було нічого, лише недобудована церква. Про жодні недільні школи мова не йшла. Та й мені ніколи було «самореалізовуватися». Я часто жартую, що була постійно то вагітна, то годуюча — за Владіком народилася Аня, одразу за Анею Кирило. Я навіть не встигла повчитись.
До того ж, у мене рано померли батьки, обидва від раку (Царство їм Небесне), тож до нас приїхали жити мої молодші сестричка та братик, братика ми всиновили.
Але в мене з дитинства були організаторські здібності, я вся в маму, а мама завжди збирала вдома коляду. І в мене так відклалося, що Різдво — то обов’язково коляда; ми в дитинстві так збирали кошти на храм, це для нас було за честь.
Тому коли наш Владік пішов у садочок і ми там познайомилися з іншими батьками та дітками, в мене виникла ідея створити коляду в нашому селищі. Так почали колядувати на Різдво. Памʼятаю, що найбільше обʼєдналися діти і батьки, коли захворіла наша перша вчителька Любов Миколаївна, і всі наколядовані кошти ми передали на її лікування.
З цього й почалося все, що ми маємо зараз. Спочатку ми збиралися, де тільки можна було: і в музичній школі (бо всі троє наших діток скрипалі), і в звичайній школі, і в храмі, і в нас вдома. Бувало, приходило до нас додому по тридцять дітей: повна хата взуття, батюшка усім робить чай, а ми щось репетируємо, обговорюємо, шиємо костюми.
Починали з колядок, потім грали на скрипках (за що дуже вдячна викладачці музичної школи Ошеці Інні Миколаївні, яка йде поруч із нами всі ці роки), їздили на єпархіальні ялинки, вітали зі святами діток у дитячих будинках, відвідували фестивалі, навіть на весіллях загравали!
Перші три роки про навчання мови не йшло, бо навіть щоб провести елементарний урок Закону Божого, треба мати бодай якесь спеціальне приміщення, а наш храм маленький і не пристосований для занять, вдома ж у нас — 52 квадратних метри. Тому спочатку просто колядували, потім вчилися співати літургію, так і зʼявився у нашому храмі дитячий хор (співати я теж люблю).
У 2014-му ми зрозуміли, що треба будувати окрему школу, бо ми нікуди не вміщаємося. З благословення нашого владики Боголєпа був відслужений молебень перед початком будівництва, а далі ми вирили котлован, залили фундамент — і з Божою допомогою почали.
Спочатку думали, що буде один поверх недільної школи з класом, трапезною та кухнею. А потім зрозуміли, що фундамент витримає більше.
До речі, досвід показав, що ніщо так не об’єднує людей, як спільна праця. І молодь, і старенькі все робили разом: і розчин замішували, і цеглу викладали, і штукатурили… Три роки будівництва — і є в нас два поверхи та мансарда, тут і навчаємося. Слава Богу за все!
Як розказати дітям про шкоду матюків: берете дві таблетки глюконата кальцію…
Початок нашої школи був дуже важким: не було коштів навіть на папір А4. Але потім Господь став посилати добрих людей, самих звичайних, які просто бачили, що тут щось роблять для дітей, і почали нам допомагати. Хтось заїде п’ять упаковок паперу залишить, хтось олівці привезе, хтось подарункові набори на Різдво… Так поступово школа почала підніматись. Навчання у нас було і залишається безкоштовним.
Ми навчаємо Закону Божому, християнській етиці, кулінарії, духовних піснеспівів; прищеплюємо любов до праці, повагу до старших. Але понад усе діти люблять говорити про те, ким вони хочуть бути, коли виростуть (і як вони будуть приїздити до мене в гості й дарувати купу подарунків — так що за старість свою я спокійна).
Настя обіцяла, коли виросте, подарити джип своїй мамі та мені. Антон буде президентом і побудує найбільшу церкву в Україні, і розташована вона буде в нашому селищі. У мене будуть найбіліші зуби, бо майбутніх стоматологів серед діток теж багато, а є ще лікарі, косметологи… А пілоти обіцяли мене возити безкоштовно за кордон (сміється).
Сьогодні нам набагато простіше, бо є досвід, друзі допомагають, викладачі працюють во Славу Божу. На кухні дівчата (тобто місцеві бабусі) із задоволенням готують для діток смачну їжу. У нас є купа всього, ми забезпечені, був би тільки мир і закінчилася ця страшна війна.
У нас немає такого, що ми сіли за урок, наприклад, Закону Божого і просто годину щось розповідаємо та слухаємо. З досвіду знаю, що для дітей це важко: вони на п’ятнадцятій хвилині заснуть або втечуть і вдруге вже не прийдуть.
П’ятнадцять хвилин ми поговорили на тему уроку, потім — або якийсь експеримент провели, або помалювали, або ще щось придумали: а давайте Інні Миколаївні метеликів до Дня народження повирізаємо! А давайте клейонки надворі розкладемо та помалюємо на них? А давайте печива для ЗСУ напечемо!
І отих «давайте» можна придумати різних сто штук. А поки діти це все роблять, у мене є трохи часу їм щось попутно розповісти про Бога. І я рада хоча б тому, що годинку-дві, під час занять, ніхто з них не дістає свого телефона.
Наші діти дуже люблять експерименти. От наприклад: як донести дитині, що таке матюк? Ви можете 150 разів сказати, що це гріх, але діти не до кінця зрозуміють. Проте все можна показати їм наочно.
Берете сухий спирт та дві таблетки глюконата кальцію. Якщо підпалити спирт і поставити на нього таблетки, то з них полізе чорні піна, немов якісь зміюки вилазять. От і тема для уроку: «Нецензурна лексика, або Як матюк впливає на людину».
Я пояснюю учням: така сама чорна «піна», тільки в духовному сенсі, є і всередині людини, яка вживає лайку, просто ми цього не можемо побачити. Так діти все чудово розуміють, і такі експерименти вони дуже люблять.
Це в них я навчилася бути прямолінійною
Діти старшого віку розуміють, що вони вже починають робити якісь погані речі (чи то курити, чи то, може, лайку вживати) — й інколи думають, що їм не місце в недільній школі. Так мені й кажуть: «Матушка, я почав матюкатися, мені соромно, більше не можна до вас ходити». А я їм кажу: «Все одно приходьте! Ми ж не знаємо, хто як грішить і що в кого на душі, може, хтось інший ще гірше щось робить, а ми не бачимо».
Звичайно, з віком дітки починають від школи відпадати, але точно пам’ятають, як їм тут було тепло, затишно, як уважно їх слухали, як вони могли прийти сюди поплакатися, розказати про якісь свої проблеми. А я їх підтримую та навіть сама в них вчуся.
Я уже двічі «церковна бабуся», багато з наших учнів вже одружені, деякі народили своїх діточок, і ті діточки є нашими наймолодшими парафіянами. Деякі наші дівчата дуже серйозно сприйняли Євангеліє, віру в Бога — і прикрашають наш клірос своїми чарівними голосами во Славу Божу.
Звичайно, є в нас багато спокус, але я вірю, що Господь бачить серце кожного — і кожному дасть по серцю його. Навіть розбишаки знають, що треба, наприклад, перед навчальним роком брати благословення у батюшки, треба ходити на сповідь.
На сповіді перед початком цього навчального року в батюшки стояло 120 дітей! Я знаю, що в багатьох із них, звичайно, інше на думці (хтось дуже вірить і справді сподівається на Бога, а хтось прийшов за компанію, хтось — бо так сказала мама). Але я вірю, що Господь благословить кожного.
З меншими найлегше: щонеділі вони приходять на службу, сповідаються, причащаються, а потім ми проводимо уроки. Зі старшими у нас школа по суботах ввечері, і з ними трошки складніше, бо всі вони вже дуже дорослі (ще б пак, 13-15 років!), розумні, мають свою думку. Життя вони бачать під іншим кутом, тому до них потрібен особистий підхід. Це в них я навчилася, наприклад, що треба бути прямолінійною.
Інколи так важко, що хочеться мені закрити ту недільну школу. Але вже в п’ятницю я знов її «відкриваю», бо дітки починають писати у Вайбер: «А о котрій завтра треба бути? А що з собою брати?!» Тож я за тиждень відпочила і знову «в бій».
Віра — це не Середньовіччя, як зараз дехто вважає. Середньовіччя — це якраз там, де так ставляться до віри. В нашу недільну школу ходити стало модним. Дівчата навіть кажуть, що як повиростають, стануть матушками, а чоловіків собі хочуть таких, щоб були як наш батюшка (посміхається).
«Таке відчуття, що ми тут немов на небі»
Інколи у нас відбуваються уроки… на даху храму.
Справа в тому, що люди часто приносять нам старі ікони: наприклад, хтось купив квартиру, там залишилися ікони, а люди чомусь чужих ікон бояться. Є в нас образ, який зберігся посеред пожежі. Його приніс господар, сказав, що в нього згоріло все, навіть дерев’яна дошка вигоріла, залишився лише лик Божої Матері.
Ми певний час складали ті всі ікони на горищі, де в нас дзвіниця, а потім виникла ідея розвісити їх на великій стіні між храмом та дахом. Ми ці всі ікони привели до ладу, підклеїли, повимивали й розвісили. Вже в нас більше сімдесяти образів! Підлогу застелили рядном, стіни прикрасили рушниками, і вийшла там просто пречудова атмосфера, на даху під стріхою.
Ми з дітками туди час від часу заходимо, проводимо уроки (до речі, там вони чомусь не засипають, і я можу говорити цілу годину, а вони уважно слухають). Там можна просто побути, тихо посидіти, поговорити про щось особливе. Вони кажуть: «Тут таке відчуття, що ми немов на небі, а інколи здається, що тут з неба на мене дідусь мій дивиться…»
Окрім старих іконок, ми також приносимо у свій музей старі облачення, кадила, батюшка там все красиво обладнав. Діти мають можливість то все подивитися, особливо хлопці люблять потримати кадило, їм цікаво. Є там і старі хрести.
Та важко передати ту атмосферу через розповідь — треба читачам приїхати до нас у гості. Там і справді дуже тихо і спокійно на душі, немов у печері. Зараз іноді навіть люди з села приходять, кажуть: «Можна ми до вас у музей зайдемо?»
Інколи ми шукаємо чогось такого незвичного, чарівного, а воно, виявляється, зовсім поруч.
Коли пішла мова, що це допомога для церкви, то люди стали купляти в нас по декілька кіло вареників
З дітьми ми по вихідних, а з дорослими в нас є свій «церковний день» —щочетверга. Бабусі, яким по 60-70 років, сидять собі вдома на самоті чи на лавці біля двору. І я подумала, а якби ми з ними збиралися хоча б раз на тиждень?
Якось нам завезли чимало борошна на просфори, так що ще й залишилося. Що можна зробити з борошна? І виникала ідея ліпити вареники. У березні буде вже три роки, як ми збираємося. Вареники в нас на заварному тісті, дуже смачні!
А була в нас із батюшкою ідея зробити навколо храму кам’яний паркан. Це 280 метрів, тобто 88 секцій огорожі. Фундамент із каменю ми виклали, а огорожа коштує просто фантастичних грошей. Ми точно не могли собі такого дозволити. Але якщо на це подивитися з іншого боку…
Я все порахувала. Якщо зліпимо за раз 15 кілограм вареників і продамо їх по 50 гривень за кіло, то за місяць заробимо якраз на одну секцію паркану. І при цьому ніхто не перенапружується, просто треба всім раз на тиждень зійтися на дві години.
Я дякую Богу за людей, які ніколи не бояться моїх ідей і завжди нас підтримують. Люди зголосилися.
Кому продати — теж нема питань, у нас багато друзів, та й церковні пости виручають — парафіяни охоче купляють вареники. А коли ми кажемо, що ви тим самим допомагаєте будувати церковну огорожу, то люди взагалі беруть по декілька кіло. Були такі моменти, що ми збиралися два рази на тиждень, бо не вистачало вареників на всіх бажаючих. Але це до війни.
Коротше кажучи, ми встигли зробили 33 секції того забору. Залишилось зовсім трішки. Але зараз війна, і ми на виручені гроші тепер купуємо парафін для окопних свічок для наших воїнів. Щосуботи також збираємося з односельчанами, разом крутимо окопні свічки. Сьогодні найперший пріоритет — перемога. Але ми той паркан закінчимо, я маю таку надію.
Завжди хотілося стати для когось тим плечем, яким для мене була перша вчителька
Кожній дитині хочеться бути кращою, мати найкращий телефон, прекрасний одяг… Тому майже на кожному уроці я нагадую діткам: усі люди рівні, ми повинні поважати одне одного, і це не залежить від того, який достаток у вашої родини.
Можливо, не всі батьки можуть дати все те, що хочуть діти. Я знаю це і по наших сільських дітях: зараз дуже важкий час. Когось піднімає одна мама, у когось в родині — п’ятеро; але кожні батьки хочуть для своїх дітей найкращого.
Село, де пройшло моє дитинство, — просте, небагате. Але я ставлю у приклад, не соромлячись, своє дитинство — дівчинки з багатодітної родини, що росла в 90-ті, коли було теж непросто.
Коли ти маленький, дуже важливо, щоб поруч були люди, які тебе підтримають, вислухають, порадять. Це батьки, вчителі, наставники. У мене це була перша вчителька, її звати Марія Іванівна. Я, до речі, з нею підтримую зв’язок по сьогодні. Марія Іванівна, можливо, й не здогадується, яку важливу роль зіграла в моєму житті. Але після одного випадку я її назавжди полюбила…
…Мені вісім років. Навчаюся в другому класі. Марія Іванівна заходить у кабінет і каже:
— Дітки, до нас приїхали лікарі, ви не бійтеся, вони не будуть робити уколів, ви тільки злегенька знімете трусики, вони візьмуть мазочки й поїдуть.
Це була санстанція. Усі тоді почали хникати — і я, звичайно, теж, але із зовсім іншої причини.
— Марія Іванівна, можна я скажу Вам щось на вухо?
— Не бійся.
— Я не боюсь, мені просто дуже соромно, бо в мене немає трусиків.
Я впевнена, що у важкі дев’яності роки не я одна була така: хтось без шкарпеток, у когось штани підвʼязані, бо ці штани на ньому від старшого брата. Це не тому, що батьки про нас не дбали, ні — просто був справді дуже важкий час.
Однак Марія Іванівна зробила все, щоб ніхто не помітив моїх обставин. А після уроків залишила мене в класі, міцно обійняла та сказала слова, які закарбувалися в моєму серці назавжди:
— Дитино, не соромно чогось не мати — соромно вкрасти, збрехати, прогнівити Бога. Ти виростеш, ти будеш гарно вчитися, будеш старанна, будеш чесною людиною, і от ти мене ще згадаєш — бо ти собі купиш 100 пар тих трусиків, ще й різнокольорових.
Спробуй не вчися, коли в тебе такий мотиватор! Мені відтоді завжди хотілося колись стати для когось тим плечем, яким для мене в цій ситуації стала Марія Іванівна. Я теж хотіла бути комусь потрібною. Можливо, саме тому в нас з’явилася недільна школа.
Інколи мій батюшка хоче десь заховатися від моїх ідей, але я його знаходжу
Головна «фішка» в моєму житті — це мій батюшка. Інколи він хоче десь заховатися від моїх ідей, але я його знаходжу. Без нього я б не впоралася, він мене підтримує, він — мотор недільної школи.
Він дуже в мене вірить. Тож коли наші троє діток виросли, я вирішила, що мені ще зарано записуватись у бабусі й пішла вчитися. Цього року закінчила Олександрійський педагогічний коледж і вступила в Уманський державний університет, спеціальність — початкова освіта.
Батюшка в нас відповідає за організаційні питання, поїздки, табори, хресні ходи та багато всього іншого. І я можу сказати впевнено, що в серцях дітей спогади про недільну школи залишаться назавжди.
До війни ми щороку колядували з нашим владикою Боголєпом по всьому нашому регіоні, їздили в Київ на хресну ходу, відвідували святі Лаври, традиційно їздили в Київ на фестиваль «Божі Діти», де отримували благословення та памʼятні подарунки від нашого Предстоятеля… Маємо велику надію на Тебе, Господи, що закінчиться скоро війна і ми знову з дітками вирушимо в паломництво по святих місцях.
Мене Господь обрав бути жінкою священика. Я не можу просто йти в церкву, служити на службі, повертатись додому — і все. Уже не уявляю свого життя без тих очей, що блищать, без дзвінких голосів, без дитячих міцних обіймів.
По списку я в недільній школі маю 75 учнів, це три класи. Два класи ми вже випустили, але вони час від часу повертаються, і дуже радіє моє серце, коли діточки зʼявляються на порозі храму. А на Різдво чи Миколая їх може бути навіть сто двадцять (!), бо діточки приведуть із собою всіх братиків та сестричок, бо це сімейне свято — і також наша церковна традиція.
Зібрати дітей не так і просто. Тож я завжди нагадую собі, що не маю права проявляти слабкість, закривати школу, навіть жартома щось таке говорити. Зараз такі часи важкі, що ми повинні триматися купою.
Прошу святих молитв, щоб Господь дав мені мудрості та сили служити во Славу Божу.
Записала Ірина Дорошенко. Фото з особистого архіву Надії Бобурки
