ВІД РЕДАКЦІЇ. Наш майданчик «Діалог.ТУТ» відкритий для різних поглядів. Тим більше дискусійних. Адже порозуміння в суспільстві настане тоді, коли кожен зможе спокійно викладати власну точку зору та уважно і так само спокійно слухатиме опонентів.
Нинішнім текстом запрошуємо до дискусії всіх, хто захоче заперечити чи підтвердити думку автора.
***
Одна з головних причин, з яких УПЦ опинилася в нинішньому кризовому стані – популярність у ній концепції «Благодать тільки в канонічному Православ’ї». Саме ця ідея завадила проголошенню автокефалії. Чи можна якось виявити істинність або хибність цієї концепції? Вважаю, що так. Ба більше, загострю: чи Благодать тільки в Православ’ї (в подальшому, для стислості — БТП)?
Сам я пройшов своє церковне становлення в цій парадигмі, але з часом не міг ігнорувати багато фактів, що ставлять під сумнів такий погляд.
Щоб не-, або мало-церковним людям було зрозуміло, Благодаттю називають Божественні енергії, тобто дії Бога у відповідь на шукання, прагнення до Нього людини (але іноді Бог Сам «знаходить» людину, без її до того прагнення).
Благодать може переживатися по-різному: як радість, просвітлення, мир, любов, сила; може викликати глибоке розкаяння та навіть душевний біль. Ці переживання можуть мати таку інтенсивність, що спонукають багатьох відмовлятися від природних радощів, залишати «нормальне» життя та добровільно нести усілякі тягарі, наприклад, приймати чернецтво, ризикувати життям, а іноді й жертвувати ним.
Часто людина переживає Благодать і як щось надлюдське, надприродне і як щось глибинно рідне, знайоме з дитинства. Переживаючи її, не втрачає можливості мислити та відчувати. Більше того, часто Божественні енергії запалюють розум та почуття людини — як сонце розкриває бутон квітки. Саме тому людина, навіть переживши в минулому дію благодаті, може власні почуття та тілесні відчуття приймати за дію Благодаті, а власні думки – за поради Бога.
Тому в православній традиції настільки обережне та недовірливе ставлення до власних духовних переживань, особливо тілесних. А людина, що не мала благодатного досвіду, читаючи описи тих, хто його мав, може вишукувати в собі подібні переживання, видаючи їх за благодатні. БТП у крайньому вигляді передбачає, що поза Православ’ям лише це, останнє.
Бог з’єднує благодаттю людину з Собою і саме це й призводить людину до спасіння. Тому БТП у крайньому вигляді передбачає, що не-православні не спасаються, тобто не «досягають» Бога та вічного життя (до речі, Він і є Вічність, поза Ним ніякого вічного життя не існує).
З часом я почав зіштовхуватися з фактами, які випадали з цієї концепції.
Однією з важливих віх стала відома лекція відомого російського православного проповідника. Не хочу називати сьогодні його ім’я, бо він отруївся російською пропагандою та в духовному сенсі з’їхав з глузду.
У цій лекції ставилися важливі запитання. Добре, якщо Ісус Христос – єдине живе втілення Бога, якщо саме через Нього людина може з’єднатися з Творцем та досягти спасіння, то в прямому сенсі спаситель ним є лише Християнство. Але як бути з тими людьми, яким не пощастило народитися в новозавітну епоху або в богообраному народі, або з тими народами, до яких не дійшла християнська проповідь? А якщо християнська проповідь дійшла, але ті, хто проповідували, були недостойні та своєю викривленою проповіддю або недостойним життям лише відштовхнули від Христа тих, хто шукає істину? То що ж, у них немає надії на спасіння? Якщо так, то Бог кричуще несправедливий і навряд чи Його можна назвати Любов’ю.
У підсумку автор висуває власну концепцію можливості спасіння інославних: якщо людина в житті любила правду, намагалася жити праведно та творити добро, прагнула знайти істину, ба більше — у пошуку істини вбачала сенс свого життя, то, зустрівши Христа на Страшному Суді, вона побачить у Ньому живе втілення своїх прагнень і саме це стане для неї спасительним.
Ця ідея знайшла в мені тоді великий глибинний відгук — ніби завжди це знав, але не міг довести до розуму та слів.
Пізніше я протягом двох років відвідував блок СНІДу Київської інфекційної лікарні (тоді вона знаходилася на території Лаври). Більшість пацієнтів – молоді люди, переважно протестанти. В їхньому житті я немало побачив такого, що руйнувало уяви про БТП.
Одного разу я вирішив остаточно розігнати свої сумніви та провів опитування п’ятьох моїх знайомих, які перейшли з протестантизму в православ’я (та зробили це не менш, ніж пару років тому). По-перше я запитав кожного, що вони розуміють під Божою благодаттю. Упевнившись, що їхні уявлення не емоційно-чуттєві, а відповідають загальноправославному баченню, поставив наступне запитання: чи був у них досвід переживання благодаті в протестантизмі. Усі відповіли: так.
Наступне: чи був благодатний досвід у Православ’ї та чи це та сама благодать, що в протестантизмі, чи зовсім інший досвід. Якщо та сама, то яке співвідношення духовного досвіду в православ’ї та в протестантизмі (наприклад, в його інтенсивності). Я отримав чотири варіанти відповідей (одна пролунала двічі): 1. Та сама благодать, але з вченням у Православ’ї все в порядку, немає логічних нестиковок; 2. Та сама, але більш інтенсивно її переживаю; 3) Та сама, але мені в Православ’ї відкрилась більша глибина віри; 4) Та сама, суттєвих відмінностей в переживанні саме благодатного досвіду не бачу.
Між іншим, частина опитаних була навіть охрещена не євангельською формулою, а «в Ім’я Ісуса Христа» (що не тільки у православних вважається неприпустимим)…
Поступово виявилося, що в святоотецькій традиції можна знайти як ідеї БТП, так і свідчення про те, що Господь являє Свої спасительні сили також і в житті неправославних, але ці свідчення трапляються рідко.
Далі я хотів би навести декілька яскравих історій-прикладів спасительної дії Божої в житті неправославних християн та деякі власні спостереження.
Проповідник та вбивця
Історію розповіла моя безпосередня знайома, яка відносить себе до харизматів, але, до речі, типовий для харизматів досвід говоріння на інших мовах «у Дусі Святому» в житті її громади був відсутній.
Вона раніше жила в Узбекистані. Наприкінці 90-х протестантських проповідників почали пускати до тюрем. Одного разу пустили до колонії суворого режиму, причому до відділення, де утримували вбивць-рецидивістів. Незрозуміло чому — чи то заради того, щоб посміятися, на кшталт: «Ви проповідуєте покаяння? Тож, спробуйте покликати до покаяння ось цих». Чи то з розумінням, що «цим» така проповідь теж необхідна.
Помічника їх пастора привели в камеру, в якій стояли окремо дві металеві клітини, в одній із них сидів в’язень. Перед цим розповіли, що його засуджено за серію особливо жорстоких убивств, з деякими подробицями.
Проповідник зайшов у камеру, і ось як він сам потім про це розповідав: «Я був шокований, мовчки дивився на ув’язненого та думав про те, як можливо було все це накоїти, як людина могла дійти до такого! Я не відчував до нього ніякого співчуття, лише відразу. Навіть у його погляді не було нічого людського — тільки жахаюча порожнеча».
У сильному розпачі подумки проповідник звернувся до Христа: «Господи, як мені говорити йому про Твою любов, якщо в мене до нього немає ніяких почуттів, ніякого співчуття, лише жах та огида? Але ж Ти Сам для чогось привів мене сюди!»
Про те, що сталося одразу ж після цих слів він говорив так: «Тієї самої миті я відчув, як це місце наповнилося якоюсь благістю, благодаттю, а мене самого охопила невимовна любов до цієї людини, і в цій любові була великий, дуже гострий біль про загибель цієї людини. Я відчув, ЯК Бог любить його і як Він бажає, щоб той розкаявся. І я почав йому говорити про любов Божу.
Він спочатку дивився на мене тими порожніми очима, потім у них з’явилося зневажливе глузування наді мною, потім почала з’являтись осмисленість. Я зрозумів, що до нього почало приходити розуміння, що Господь може простити і його, що й для нього можливе прощення, що на ньому «хрест не поставлений», що Господь бажає, щоб він розкаявся в скоєному.
Я говорив йому, сам не розуміючи, що говорю. Тобто чую, що говорю, але не вірю, що я саме це говорю йому — так мене дивували власні слова про Божу любов до нього, про каяття. А потім в’язень упав на коліна і почав голосно ридати. Він так ридав — як білуга. Ридав, стогнав, кричав: Господи, прости мене!!! Ридав і кричав довго.
Я не знаю, що далі сталося з цією людиною, але коли я вийшов із камери, то дуже довго був під великим враженням, що Бог навіть таких людей ТАК любить і як Бог може змінювати тебе самого, коли ти нездатний, але намагаєшся виконувати Його покликання».
Моя знайома, кожного разу, розповідаючи цю історію, доходячи до слів про те, як проповідника охопила Любов Божа, плаче. Їй теж ця невимовна Любов знайома.
Власне, я часто згадую фрагмент з історичної телепрограми з розповіддю про молодого християнина-протестанта (на жаль, не запам’ятав ані його імені, ані історичних обставин), якого безвинно оббрехали і засудили до довічного ув’язнення — сторіччі в 16-му чи 17-му. Коли він опинився у брудній одиночній камері та з жахом зрозумів, що, скоріше за все, більше ніколи звідси не вийде, то почав гаряче молитися Христу. Після цього камера наповнилася присутністю Христа, перетворившись на Рай.
Молодий чоловік потім розповідав, що це не тільки повністю втішило його, а й надало мужності внутрішньо погодитися на те, щоб усе життя провести в камері. Ба більше — це надало йому велике натхнення бути в ній, якщо треба, назавжди. Бо, прагнучи в житті до Христа, періодично переживаючи Його благодать, відчуваючи Його допомогу, він ніколи не відчував усього цього ТАК сильно. Там, в «одиночці», він прийшов до таких близьких стосунків з Богом та до такого духовного досвіду, які в вільному житті були для нього недосяжними.
Мене здивувало те, що його словесний опис цього досвіду дуже нагадував розповіді православних новомучеників та сповідників XX сторіччя, які переживали те саме в сталінських таборах, по суті таборах смерті, в нелюдських умовах. Дехто з них говорив, що хотів би знову пройти ті жахливі страждання, лише б той досвід максимальної близькості та втіхи Божої повернувся, сумували потім усе життя на волі за тим благодатним досвідом.
«Негативне» свідчення Варлама Шаламова
І ще одне свідчення, яке неможливо запідозрити в упередженості.
Це слова Варлама Шаламова, відомого автора табірної прози, який провів у сталінських таборах та в засланні 16 років. Неупереджене, бо він, не зважаючи на те, що його батько був православним священиком-місіонером, виріс та все життя залишався атеїстом.
Шаламов писав, що табірна система була спрямована не просто на те, щоб знищити тих, хто туди потрапляв, позбавити їх перед смертю людської гідності, але максимально розлюднити, звести до скотського, тваринного, не-людського стану. Не тільки його власна, але й уся табірна проза — шокуюче виразне свідчення про це.
Шаламов писав, що це діяло на всіх. Морально деградували всі, ніхто не міг цьому протистояти. Окрім «церковників і сектантів». Коли читаєш про те, що саме творили з людьми в тій системі, ясно усвідомлюєш, що жодна власна внутрішня моральна установка, жодне людське переконання, «самозаспокоєння вірою» не могло захистити від цієї деградації. Усвідомлюєш, що це — свідчення про силу та підтримку Всемогутнього Бога.
Хто такі «церковники» — всім зрозуміло. І «сектанти», до речі, — це не лише старообрядці…
Святий протестант
З підліткового віку мені було психологічно важко першим проявляти ініціативу під час знайомства з кимось. Тому, приходячи до блоку СНІДу, я просив про допомогу свого знайомого В., котрий, до речі, й запросив мене відвідувати відділення (пізніше ми стали друзями). Оскільки він працював консультантом у ВІЛ-сервісній організації з невеличкою зарплатнею та не мав житла в Києві, йому дозволили жити прямо у відділенні, й він там майже всіх знав. В. просто заводив мене до палати, знайомив, і коли таким чином мій психологічний бар’єр було подолано, далі спілкування вже якось складалося. Тому зазвичай я спершу приходив в палату до нього.
Якось приходжу – а там новий пацієнт, трохи старший за мене. Сидить, а в нього світиться лице. Ми починаємо говорити з В. та з іншими його сусідами, а той мовчки дивиться на нас і світиться. В усій його зовнішності та навіть у позі, в якій він сидів, був ніби фізично відчутний глибокий спокій.
Приходжу наступного разу — те саме. Ми спілкуємось, а він дивиться на нас, мовчить і світиться. А я таке світло вже бачив — на обличчях декількох церковних знайомих святого життя. Думаю, саме тим світлом світилося обличчя пророка Мойсея, коли він спустився з гори Хорив. Воно занадто інтенсивне для того, щоб його сплутати з власним внутрішнім світлом людини, яким зазвичай трохи сяє її обличчя, коли вона дуже радіє або в натхненні. А ще воно не постійно видиме.
В. сказав мені, що цей пацієнт — віруючий, протестант. Це ще більше мене здивувало, бо зазвичай протестанти, особливо якщо розмова заходить про віру, безкінечно балакучі, так, що іноді й п’яти копійок не вставиш. Цей умів дуже уважно слухати.
Наступного разу він сам зі мною заговорив. Представився, подякував за те, що приходжу, та зауважив, що це важливо. Й розповів, що 15 років уже перебуває в протестантській громаді і що весь цей час вважав себе християнином. Але лише коли захворів, усвідомив, що просив постійно в Бога чогось зовнішнього: благословіння, здоров’я, допомоги — тобто Його дарів, але Сам Бог його не дуже цікавив. «Я жив своїми інтересами та хотів, щоб Він мені в цьому допомагав. Тепер я усвідомив, що головне — який Він, що весь сенс — жити Ним, любити саме Його, а не те, що Він може дати. Тепер я намагаюсь жити в Його постійній присутності, в цьому для мене — вища насолода, все інше стало для мене другорядним. Що зі мною буде далі, не дуже мене тепер хвилює, головне — жити Ним».
Коли я прийшов наступного разу, він уже виписався. Не знаю, як далі склалося його життя.
Вагон протестантів
Одного разу я спізнився на свій поїзд, добу чекав іншого, і яким же було моє здивування, коли я потрапив у вагон з протестантами з Туапсе! Дві третини пасажирів плацкарту! Тихенько співають під гітару пісні, спілкуються групками.
Я не міг мовчки всидіти та завів розмову (це було ще до священства). Дізнавшись, що я православний, вони почали ставити мені різні запитання. Скоро підійшов їхній пастор і почав на мене емоційно наїзжати, звинувачуючи православних у відступі від чистоти віри. Звісно, говорили про шанування Божої Матері та святих, про практику молитов до них, шанування ікон, історичну Церкву, яка нібито в IV сторіччі спотворилась аж до 16-го століття, тобто до Лютера. Я відповідав спокійно.
Наша розмова тривала близько чотирьох годин. Я був дуже вражений тою поважною увагою, якою мене оточили. Ніхто, крім пастора (та й то на початку диспуту), не намагався мене перебивати, ніхто крім нього не виявляв навіть тіні зневажливості або ворожого ставлення. Ще більше мене здивувало те, що вони, підсумовуючи те чи інше питання, казали, що наведені доводи змусили їх всерйоз замислитись, що, можливо, вони невірно щось розуміли стосовно православної практики, та що вони, виявляється, нічого не знають про Церкву, як вона жила від ранньохристиянських часів до Лютера. Тобто вони ще й були здатні визнавати неправоту.
Я був дуже вражений їхньою лагідністю, м’якістю, тим, як вони всі поводилися в вагоні (не тільки ті, хто спілкувався зі мною): нікому не навязуючись з бесідами, дуже бережливо ставлячись до інших, співали (лише в повністю своєму кутку вагону) та розмовляли тихенько. Вінцем стало те, що їхній пастор попросив у мене пробачення за різкий тон початку бесіди та за те, що він дозволив собі зверхнє до мене ставлення.
Я відразу згадав дві історії. Як на одній конференції православні священники оточили єдиного учасника-юдея, рабина, і як вони його словесно «мочили», інакше не назвеш, хіба що тільки не побили. Мені було якось не по собі, коли всі на одного. Та ще як студенти однієї семінарії розповіли мені про випадок, коли викладачі семінарії, десь познайомившись із двома протестантськими пасторами, запросили їх для культурної дискусії зі студентами. Та як їх почав дуже агресивно звинувачувати (ну звісно, в викривленнях християнської віри) священник, (до речі, дуже палкий у вірі, подвижник, яскравий, глибокий проповідник). Мої співрозмовники сказали, що їм було не по собі. «Бідні» ті пастори навіть не мали змоги відповісти, бо він їх постійно перебивав, та в підсумку, червоні як раки, просто покинули залу, тільки тим і перервавши потік звинувачень. Студенти підсумували: навряд чи ці пастори колись іще захочуть спілкуватися з православними і, мабуть, завжди будуть сприймати нас як ворогів.
Перед виходом з вагону співрозмовники запросили мене на конгрес, на який вони й приїхали і який збирає… Сандей Аделаджа. Це вже був для мене шок! Думаю, може я щось зовсім не те зрозумів про харизматів? Як таке може бути, може, всі ми помилялися та нічого про них насправді не знаємо?!
Тому я пішов на конгрес — подивитись, що ж там. Пройшов коридорами, де були виставлені книжки та журнали, а також стояли та спілкувалися групками люди, вишукував когось із моїх нових знайомих. А потім увійшов до величезної головної зали, де відбувалося «спільне служіння». А там!..
Я не зміг витримати більше 15 хвилин. Це був хаос.
Сандей запрошував людей на сцену, ставив їм запитання, постійно перебивав, не даючи майже нічого сказати, при цьому мерзенно хіхікав. У залі — броунівський рух. Хтось кричить, хтось вигукує «алилуйя», хтось трясеться, хтось підносить руки, хтось гучно бурмоче, хтось — тихо. Я просто фізично відчув себе недобре. Озирався, щоб побачити когось із Туапсе — ні, нікого. Скоріше на свіже повітря!
Усе, що я там побачив, стало повною протилежністю тому духові, що був у моїх супутниках. Я зрозумів, що вони були дивним, чудовим винятком, перлиною серед сірого піску. Але я це сприйняв як важливий урок від Бога — що мої, наші, упередження, хоча й мають часто під собою ґрунт, але не є беззаперечним правилом. У Господа майже скрізь можуть бути «свої люди».
Клайв Льюїс та святі отці
Колись я зустрів студента духовної академії, який писав диплом про британського письменника Клайва Стейплза Льюїса. Розпитав, про що саме.
Виявилось, що одне з головних питань, які студент ставив у своєму дослідженні: яким чином людина, яка не була близько знайома з творами православних святих отців, фактично транслювала їхні ідеї, та ще й настільки потужно й переконливо? Яким чином йому міг відкритись подібний досвід?
Католики й ми
Іноді мені здається, що БТП-православні більш поблажливо ставляться до християн-протестантів, ніж до католиків. Мовляв, ці — дивні, звісно, повністю безблагодатні єретики, але, що на умі, те й на язиці, а католики – «таки геть хитрі, геть підступні»!
По-перше, треба взяти до уваги, що для людей, які абсолютно певні, що перебувають в Істинній Церкві, — природно намагатися навернути всіх у свою віру. А методи? Так, методи, м’яко кажучи, не були бездоганними. Але хіба ж православні самі чинили кардинально інакше? Чи не достатньо таких прикладів у XX сторіччі?
По-друге, щоб трохи зняти внутрішню напругу до католиків, добре знати деякі факти. Наприклад, сьогодні в нас часто виправдовують необхідність розділення з католиками та неможливість молитися з ними тим, що вони «єретики».
Головною їх провиною, звісно, називають Філіокве — вставку до Нікейського Символу віри. Але… Ця вставка з’явилася в IV сторіччі, поширилася на Заході в V ст.. Східні автори критикували її та її прихильників, іноді дуже жорстко, в Римі теж довго боролися з цією вставкою, патріарх Фотій навіть проголошував її єрессю. Однак ніхто не розривав з цього приводу спілкування.
До речі, преподобний Максим Сповідник, розібравшись з аргументами захисників вставки, не побачив у Філіокве єресі. Тобто це вчення, хоча й не відповідало догматичній традиції, але не було завадою єдності Церкви.
Така ситуація тривала аж до того моменту, коли папські легати не поклали на престол Константинопольської Софії анафему на тих, «хто противиться Римському престолові». Про візантійців у ній було сказано, що вони нібито: «як духоборці і богоборці відрізали від символу походження Святого Духа від Сина».
Але навіть схизму 1054 року миряни та рядове духовенство сприймали як чергову сварку Патріархів з Папою, мовляв: чи вперше?! Тому на місцях продовжували молитися разом і співслужити ще півтора сторіччя — аж поки латиняни не захопили Константинополь, пограбувавши його та проливши багато крові мирних жителів і ченців. Це стало остаточним розривом.
До речі, навіть цей розбійницький напад мав свої сумні, багатьом невідомі, передумови. За декілька років до того було масове побиття латинян у Константинополі, з різаниною. Латиняни, переважно венеційці та генуезці, мали свої торгові факторії та житлові квартали в місті.
Католики, здається, вже прийшли до розуміння, яку саме богословську ідею захищали на Сході, критикуючи Філіокве (Катехизис Католицької Церкви, затверджений папою Іоанном Павлом II в 1992 р.). Тож, певно, і для нас, православних, настав час уважно вивчити аргументи іншої сторони — до прикладу, позицію того ж преподобного Максима Сповідника.
Зрозумійте мене правильно: я зовсім не готовий відмовлятися від православної догматики. Догма — це, по суті, релігійна аксіома. А аксіома завжди має конкретні практичні наслідки — неважливо, математична вона чи релігійна.
Але ви розпитайте навіть не наших вірян, а священників, що вони можуть сказати про особливості відносин між Божественними Іпостасями. О, ви такого наслухаєтесь… Але більшість із них має благодатний досвід.
Сповідування Філіокве, в сучасному католицькому тлумаченні, аж ніяк не впливає на якість духовного життя окремих католиків, а от вчення про над-заслуги святих та юридична концепція спасіння можуть впливати.
Звісно, Філіокве — не єдина з перешкод до єднання. Питання про владу в Церкві Христовій, можливо, не менш потужна перешкода єдності.
Іншими словами, я закликаю до змістовного богословського діалогу. А ще точніше — до того, аби ми, православні християни в Україні, долучалися до богословського діалогу між Римом, Константинополем та іншими Помісними Православними Церквами, який розпочався в минулому столітті й триває у столітті 21-му.
Але я повертаюсь до нашої теми. У мене є друзі, які дружать з католиками руху-братства Comunione e Liberazione. Братство кожного року проводить християнський форум в Італії, в місті Ріміні. Цей рух попросив православних друзів (із Харкова, Києва, Мінська та московського Свято-Тихонівського інституту) познайомити їх з православними новомучениками та сповідниками XX століття. Так у 2013 році з’явилася тематична виставка поряд з іншими виставками в величезному павільйоні, де проходив форум.
Православна сторона підготувала екскурсію, католицька — перекладачів-добровольців, які перекладали групам із різних країн слова православних екскурсоводів. Мої друзі були вражені тією живою, навіть палкою зацікавленістю учасників конгресу. Далі ця виставка поїхала до росії та експонувалася у великих містах, її рекламували єпархії та місцеві ЗМІ. Усюди велася статистика відвідувань. За декілька місяців у росії цю виставку відвідало менше людей, ніж за тиждень в Італії…
Ось вам і православна російська держава, в якій багато хто у нас вбачав «форпост та надію Православ’я».
2018 року ми з моїм другом о. Андрієм перебували в Римі. Нас гостинно прийняла громада святого Егідія, що займається допомогою безхатченкам та має філії в багатьох країнах (також і в Києві). Нас привели в благодійну їдальню, де не просто годують безхатніх, а саме служать їм, тримаючи подумки служіння Христа людині. Це починається з того, що людина не стоїть, щоб отримати їжу, а сідає за стіл і їй приносять, а завершується… юридичним захистом, психологічною допомогою та багатьма іншими корисними для безхатьків речами.
Отець Андрій, вражений побаченим, сказав: «Я завтра прийду допомагати вам роздавати їжу, теж хочу послужити». Йому чемно відповіли: «Перепрошуємо, але ви не зможете. У нас черга бажаючих на два тижні, переважно римська молодь». А це, між іншим, не єдина подібна їдальня в Римі.
Ну й одна київська історія. Якось православний бізнесмен задумав відкрити благодійну їдальню на київському залізничному вокзалі. Він хотів повністю її фінансувати, але потрібні були волонтери. Оскільки він мав знайомства в Київській митрополії, то по храмах міста розвісили оголошення, настоятелі зробили рекламу серед парафіян. Проект реалізувати не вдалося через відсутність достатньої кількості бажаючих взяти в ньому участь.
Щось на нашій православній смоковниці замало плодів… Чи не так? То, може, річ у тім, що такі ідеї, як БТП, нас духовно руйнують? Може, БТП призводить до небезпечної ілюзії, що нібито сама формальна приналежність до Православ’я автоматично відкриває людині щось із духовного досвіду? Може, це замість того, щоб спонукати нас ділитися скарбами Православ’я, призводить до самоізоляції від не-православних, заважаючи й нам бачити себе тверезо та вчитися в інших? Тому, чому варто було би повчитися?
І не кажіть, що ми нібито «духовніші» порівняно з ними, більш «діяльними». Бо я тоді вам вдесятеро більший текст напишу про реальний стан нашого чернецтва, про відсутність практики духівництва, про формалізм та залізобетонні традиції фарисейства.
Ось воно, дорогеньке! Фарисейство! Чи не було воно, коли тільки зародилося, корисним по своїй суті рухом благочестивих людей за збереження віри в Єдиного Бога від поступово руйнуючого, поглинаючого впливу більш потужних, зовні дуже привабливих язичницьких культур (саме в позитивному сенсі називає себе фарисеєм з фарисеїв і святий апостол Павло)? Було. Але до чого це прийшло? Себе почали підносити, а інших зневажати, не маючи співчуття до тих, хто живе всупереч їхньому баченню праведності. Та поступово перетворились на безплідну смоковницю й ворогів Месії.
Тому життєво важливо знати: якщо ти вважаєш себе християнином, але свій розум та серце не водиш стежками Любові Божої, якщо ти цій Любові ставиш кордони, сам справ любові не робиш, то з часом перетворишся на фарисея або втратиш інтерес до духовного життя, тобто помреш духовно.
БТП не завжди буває саме фарисейством, але ця ідея — найкращий для нього ґрунт.
Ну й залишимо читачу тверду можливість зачислити автора до єретиків:)))
Моя власна теорія така. Бог у християнському хрещенні дійсно відкриває людині двері Його близькості — якщо людина цього дійсно шукає, вірує в Трійцю, в Боговтілення та бажає змінити своє життя «за Божою волею». Усім, не тільки православним, Бог у хрещенні дарує завжди один і той самий «динарій» (див. притчу Христа про найманих у виноградник робітників) — Самого Себе.
Але, як каже святий апостол Павло, «погані товариства псують добрі звичаї». Тобто хибне вчення, спотворені практичні традиції, наприклад, нездоровий образ молитви, можуть перешкоджати цьому досвіду повторюватись і поглиблюватись, а іноді й роблять його повторення неможливим. На жаль, і серед православних я бачив немало прикладів, як погані звичаї, «людські заповіді», фарисейство закривають можливість благодатного досвіду, перетворюючи їх носіїв у вкрай нетерпимих, хворобливо підозрілих, зашорених.
Ерло Штеген
А під кінець — чудовий приклад, ну майже доказ моєї теорії.
Це історія відомого південноафриканського євангеліста-місіонера Ерло Штегена. Він проповідував 12 років, весь час очікуючи духовного пробудження людей (зокрема народності зулу). Одного разу він усвідомив сумну статистику: на кожному місці, де він у середньому проводив до року, спочатку на проповіді приходило 50-100, потім 500-800 людей, які каялися, наверталися до Христа, але потім приходило все менше і менше й залишалося… 20-30!
Разом із такою маленькою громадою він вирішив докопатися до причин цієї безуспішності. Почавши збиратися двічі на день, вони молилися та читали Святе Письмо. Почали з розбору Діянь Святих Апостолів. Поступово їм почали відкриватися причини: «Порівнюючи себе з Ранньою Церквою, ми готові були провалитися крізь землю від сорому за своє християнство»… «О, Господь! – казав я, усвідомлюючи свою нікчемність. – Чи маю я взагалі право називати себе християнином? Чи маємо ми право називатися Церквою Христовою?!!»
Потім і він особисто, й інші члени його громади усвідомили, що кожен повинен виправити самого себе, своє життя, безкомпромісно викинувши з нього все гріховне, починаючи з серцевих настроїв та думок, виправивши стосунки з іншими.
Ерло прийшов до відкриття, яке добре знайоме нам, православним, якщо не з власного досвіду, то з святоотецького: «Після цього в мене не було більше часу помічати гріхи та помилки інших, тому що я бачив тільки свої… До цього я був настільки духовно сліпим та глухим, що, маючи очі, не бачив та, маючи вуха, не чув… Я ридав як мала дитина та кричав: Господь, прости мене! В цьому світі немає людини, яка була б такою мерзенною та нечистою, як я! Я найбільший грішник серед усіх грішників! Зглянься наді мною, спаси мене!» Паралельно цей досвід почав відкриватися членам його громади.
Читаючи спогади Ерло, я особисто був глибоко вражений, буквально приголомшений тим глибоким, глибинним, дуже змістовним, шокуючим каяттям, через яке пройшов він із громадою. Я сам був розбитий, побачивши себе негідним, порожнім та отруєним сосудом, перешкодою для дії Божої в житті тих, ким я покликаний духовно опікуватися. І хоч я не прочитав ще книжку повністю, але за ту частину, що прочитав, готовий відповідати: вважаю, що її варто читати священникам, які звикли жалітися, що в них мало парафіян, та тим, хто хотів би зрозуміти глибинні причини того, чому наша Церква проходить через «усе це» (Людмила Плетт «Пробуждение начинается с меня»).
Після того, як Ерло Штеген з громадою пройшли долиною скорботного покаянного плачу, коли вони навіть самі того не очікували, Бог почав потужно діяти в їх громаді. Настільки потужно, що те пробудження, якого він зі сподвижниками безуспішно чекав 12 років, почалося, охопивши пізніше не тільки ПАР та сусідні африканські країни, а й пустивши паростки в Європі, Австралії, США. Головний принцип їхньої місії — «пробудження починається з мене», по суті це — «спочатку вийми колоду зі свого ока».
Я впевнений, що можливість бачити спасительну дію Божу не тільки в житті православних відкриває більш глибокий досвід віри, підтверджує істину, що Любов Божа — над Законом. І це привід ще більше захопитися безмежною милістю Божою.
P.S. Уже написавши цю статтю, я подумав, що складне питання благодатності/безблагодатності насправді вирішується відвертою відповіддю на такі запитання: А ти власне, а ви — дійсно Його люди, Його дія в цьому світі? Саме через тебе, через вас виливається Його Любов на цей світ? Чи можуть люди зовнішні підтвердити: «Так, ми бачимо, вони — справді Божі люди».
