ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми дякуємо професору Томасу Бремеру не тільки за його позицію, а й за те, в який спосіб він її висловлює. За його публічну комунікацію з тими державними діячами, які ще здатні його почути.
Уже цілком очевидно, що процеси поляризації та роз’єднання в українському суспільстві при створенні у ЗМІ та для міжнародної спільноти картинки всенародної «єдності» набувають викривлених форм і дедалі більших масштабів. А держава Україна з кожним днем щосили рухається в протилежний бік від демократії у бік авторитаризму і в цьому рухові намагається робити вигляд законності.
Нам тут, ізсередини повномасштабної війни, не зовсім зрозуміло, як цьому протистояти. Тому таким важливим є кожний голос від європейської спільноти, який, як доктор Томас Бремер, підтверджує: боротьба з УПЦ може мати тяжкі наслідки для України.
Друкуємо його відкритий лист у відповідь очільнику ДЕСС Віктору Єленському в перекладі українською. Оригінал листа англійською доступний за цим посиланням.
***
Шановний пане голово ДЕСС, дорогий Вікторе!
Дякую за Ваш лист та відповідь на мій огляд «Висновку релігієзнавчої експертизи» (ВРЕ). Я ціную, що Ви знайшли час для такої всебічної реакції.
Я уважно прочитав Ваш текст. Ви не здивуєтеся, що я з Вами не згоден у багатьох — навіть майже в усіх — пунктах. Але я не думаю, що варто продовжувати взаємний обмін аргументами.
Швидше за все, в підсумку ми не переконаємо один одного. А Ви та людина, яка буде приймати рішення і діяти в політичній площині. Я ж лише вчений, який намагається спостерігати і аналізувати ситуацію; я можу коментувати, але не можу ефективно діяти. Тому я просто звернуся до тих пунктів, які мені здаються особливо важливими, і після цього додам деякі загальні зауваження.
З моєї точки зору, фундаментальна методологічна проблема все ще залишається. Кілька разів Ви, так само як і ВРЕ, констатуєте, що неможливо було довести, що УПЦ не входить до складу РПЦ. Але це ніколи не вдасться довести.
Епістемологічно неможливо довести, що чогось немає, можна лише довести, що щось є. Якби я заявив, що не є німцем, ніхто б не міг це довести. Можливо лише довести, що я німець, через позитивні докази, такі як показ мого німецького паспорта або іншого документа, який підтверджує, що я дійсно німець.
Подібним чином ніхто не може довести, що УПЦ не належить до РПЦ. В УПЦ стверджують, що вони не належать. Якщо хтось не вірить в це або якщо він хоче це перевірити, він має надати докази того, що УПЦ є частиною РПЦ. Однак таких доказів не було представлено.
Я практично не сумніваюся, що СБУ стежить за рухами і комунікацією ієрархів УПЦ. Обмін електронними листами, телефонна розмова або відеоконференція, на якій керівництво УПЦ отримує консультації або накази від керівництва РПЦ, могло б очевидно прояснити ситуацію. Але ніхто не зміг надати таких доказів.
Ще раз: УПЦ стверджує, що більше не підпорядковується центру в Москві. ВРЕ мала перевірити, чи УПЦ досі належить до РПЦ, і вона не представила жодних позитивних доказів.
Інший момент стосується застосування у ВРЕ внутрішніх церковних правил. Ви абсолютно праві, релігієзнавство вивчає внутрішні правила релігійної спільноти і робить свої висновки — але лише описовим способом, а не нормативним.
Говорити про те, що статус УПЦ не відповідає канонічним правилам православ’я — це легітимне твердження, бо воно є описовим. Але говорити про те, що УПЦ повинна була оголосити автокефалію, щоб засвідчити, що вона більше не входить до складу РПЦ — це нормативне твердження, а значить, воно лежить за межами компетенції Комісії.
Релігійна організація може бути організована у неканонічний спосіб. Припущення про те, що УПЦ входить до складу РПЦ, бо не оголосила про свою автокефалію, є помилковим. Ніхто не може виключити, що вона від’єдналася від РПЦ, не ставши автокефальною.
Ви стверджуєте, що Експертна комісія не є державною установою. Звичайно, формально це так. Але сама ДЕСС — як каже її назва, є державною інституцією. Ви, як голова ДЕСС, дали наказ, ДЕСС обрала експертів, і всі причетні знали, що результати будуть використані для цілей держави.
Експерти працювали з державним мандатом, і вони не складали цей висновок як для наукової публікації або приватного тексту. Навіть якщо можна стверджувати, що сама Комісія не є державною одиницею, прийняття висновку ДЕСС без будь-яких змін робить «Висновок» державним документом, і ним наразі користуються державні установи. Так що вся ця справа — це справа держави, навіть якщо окремі фахівці не є державними службовцями.
Ви кажете, що мій пункт про незгоду щодо отримання автокефалії «дуже віддалено пов’язаний» з цим питанням. Але саме у ВРЕ наводилися аргументи про необхідність томосу (наприклад, в §7.2). Це, до речі, ще одне неправильне застосування канонічного права. Коли хтось стверджує, що церква потребує томосу, щоб бути незалежною, то доводить це з церковної точки зору (і навіть це не переконує, оскільки патріархати Сходу і церква Кіпру ніколи не отримували томосу).
Як я вже згадував, Київський патріархат ніколи не мав томосу і таким чином не відповідав православному канонічному праву. Але брати це до уваги не було і не є справою держави, і тому колишня УПЦ-КП існувала відповідно до українського законодавства.
У своєму листі Ви також згадуєте про поведінку ієрархії УПЦ після 2014 року. Мені відомо про багато заяв і дій, які розцінюються як прояви несмаку, не-патріотичності або ж такі, що мають політичні погляди, відмінні від тих, що має уряд. Однак, згідно з українським законодавством, не заборонено поводитися без смаку, бути непатріотичним, або ж мати відмінні від уряду політичні погляди. Тому жоден з тих ієрархів так і не був засуджений.
Але навіть коли проти них відкриваються справи (як останнім часом), звинувачення завжди висуваються проти окремої особи, так само, як засуджуються поліцейські, місцеві керівники або політики, які співпрацювали з окупантами. У випадку з УПЦ звинувачують саме організацію (як у Вашому листі), тоді як ніхто не думає про звинувачення чи заборону поліції, місцевої влади чи політичної системи як такої.
Але позиції і думки окремих осіб – це одне, а офіційна позиція організації – це інше. І коли судити УПЦ, то треба судити її офіційну позицію. З 24 лютого 2022 року вона називає російську агресію саме російською агресією та підкреслює суверенітет і територіальну цілісність України. Це чітка, послідовна позиція вищих органів – до речі, в явному протиріччі з позицією РПЦ.
Дозвольте мені перейти тепер до деяких загальних зауважень, як про це було згадано на початку. Напряму вони пов’язані не з Вашим листом, а з церковною ситуацією в Україні загалом.
Звичайно, я бачу і розумію, що існує політичний намір заборонити УПЦ, або хоча б суттєво зменшити її значення. Українська Держава та відповідальні інституції мають можливості це зробити, і я не сумніваюся, що вони це зроблять. Буде прийнятий закон 8371, буде зроблена нова експертиза, і процес почнеться.
Я також бачу, що громадська думка в Україні, принаймні серед значної частини українського суспільства, підтримує ці заходи. Те, що ця думка в значній мірі була спроектована, — це інше питання, але зараз вона існує. Врешті решт УПЦ або принаймні її керівні структури, будуть заборонені, і таким чином політичний намір буде виконано.
Але все це має високу ціну.
У своєму листі Ви називаєте мене другом України, і я думаю, що це справедлива характеристика. Коли я висловлюю свою критику того, що відбувається, я роблю це насамперед не заради УПЦ, а заради України, тому що я бачу віддалення від того, чим я – як друг – хотів би, щоб Україна була, а саме демократичною державою, в якій дотримуються верховенства права.
Після публікації мого тексту українські друзі та колеги (не тільки вірні УПЦ) дякували мені, стверджуючи, що самі не наважуються публікувати такі речі. За винятком Вашого листа, я не отримав жодної критики по суті написаного мною, а лише особисті нападки на мене.
Я бачу поляризацію суспільства в ситуації, коли потрібна єдність. Я знаю багатьох священнослужителів УПЦ і віруючих, які є патріотами України, і які зараз існують в атмосфері переслідування і залякування, що панує зараз в Україні.
На даний момент я перебуваю в США. Минулого тижня було обрано нового спікера Палати представників, який завжди був проти військової допомоги Україні. У своїй інавгураційній промові він навіть не згадав про Україну.
Водночас він належить до тих, для кого християнство є надзвичайно важливим. Як відомо, він не єдиний серед республіканців, хто мислить у такий спосіб. Їм буде дуже легко скористатися аргументом «Чому ми повинні підтримувати країну, яка забороняє Церкви?» Уже можна чути перші голоси в цьому плані.
Нюанси, які можуть бути аргументами проти цього припущення, не грають тут ніякої ролі. Я думаю, Україна не повинна давати слабину для впливу таких ідей: боротьба з УПЦ може мати тяжкі наслідки для України. Я дуже сподіваюся, що мої побоювання є помилковими.
Повторюся: я ціную ті зусилля, які Ви доклали, щоб відреагувати на мій текст. Обмін позиціями і множинність думок є основою для наукової проникливості. Історія покаже, хто з нас (хоча б один) мав рацію.
З найкращими побажаннями,
Томас
Переклав з англійської професор Сергій Бортник
