Якщо сказати на блокпості дорогою до Маринівки, що ти їдеш до отця Мелетія, — перевірять паспорт і одразу пропустять, бо цього священника тут знають усі.
Водій розповідає: нерухомість тут дешевша, ніж будь-де під Одесою, адже дорога закінчується лиманом. Це тупик. Але саме в Маринівці розташований дивовижної краси Покровський скит. І якщо хоча б раз побувати в ньому на трапезі, їхати звідси не захочеться. Смачно! За тутешню кухню якраз і відповідає отець Мелетій. Та не тільки за це.
Архімандрит Мелетій (Якубін) — скитоначальник. А ще з перших днів війни і донині він щодня розвозить 300 (!) порцій гарячої їжі нашим хлопцям на блокпостах. Які ж вони — наші «котики»-військові та наші ченці-годувальники? І що вони переживають кожен на своєму фронті?
Хочу от всех поблагодарить нашего батюшку Міхаіл Якубін за труд, который вкладывается. Кто нас кормит? Міхаіл. Кто привозит вкусный завтрак? Міхаіл. Кто привозит вкусный ужин? Опять Міхаіл. Кто привёз лавочки из монастыря, чтоб присесть чуть в бронежилете? Ну, сами уже знаете. Короче, Міхаіл, желаю Вам крепкого здоровья и процветания.
Зі сторінки Facebook одного українського воєнного
(Міхаіл — ім’я, яке мав герой нашої публікації до постригу в ченці і яке залишається в його паспорті громадянина України — Прим. ред.)
Наш співрозмовник — намісник Свято-Покровського скиту Одеського Успенського чоловічого монастиря (с. Маринівка) архимандрит Мелетій (Якубін). Народився 2 вересня 1990 р. у смт Тересва на Закарпатті. Має диплом червонодеревника. У 2011 р. закінчив Одеську духовну семінарію. Пострижений у ченці в тому ж році.
— Отче, розкажіть трошки про себе. Що вас привело до Церкви?
— Я народився на Закарпатті в християнській сім’ї. Взагалі, Закарпаття — дуже релігійний регіон, де дітей змалечку водять до церкви. У нас храми повні, особливо на свята! Для більшості наших людей віра — невід’ємна частина життя. Якщо у вихідні хтось не йде до храму, то їде до монастиря.
Не можна сказати, що батьки були глибоко віруючими. Але бабця вірувала, і я завжди ходив до церкви з нею. Був, певно, наймолодшим пономарем у нашій сільській парафії. Мені подобалося, але я не міг уявити, що стану монахом.
Після 9 класу я вступив до професійно-технічного ліцею, провчився там два роки теслярству і зрозумів, що то не моє. І поки закінчував ліцей, то вже паралельно вчився в духовній семінарії. До семінарії я, навпаки, прагнув.
— Як ви зрозуміли, що то «ваше»?
— Рідні розповідали, що я до того тягнувся з раннього дитинства. Навіть у дитсадочку збирав навколо себе дітей і грався «у священника». Наприклад, одного разу ми знайшли мертву пташку і понесли її ховати, співаючи «Алилуйя». Дядько зробив мені якесь іграшкове «кадило», щоб можна було махати ним, а я чіпляв на себе тюлі, немов облачення.
Батьки мене завжди підтримували, і хоча батько мріяв, щоб я поїхав учитися в Київ у міліцейське училище, але…
Коли я вже вступив до Одеської семінарії, то дізнався, що ми із митрополитом Одеським та Ізмаїльським Агафангелом народилися в один день, 2 вересня. І день міста Одеси теж 2 вересня. Так стало зрозуміло, що це моє місце.
— Чому тоді ви одразу не вступили до семінарії?
— Я думав, що батюшка повинен чимось ще займатися, крім служби, якимось рукоділлям. І чомусь уявляв, що непогано було б навчитися робити рамки, кіоти, тобто щось притаманне тому краю, де я народився.
— А чернецтво?
— Я по життю дуже непосидючий, тому в семінарії з першого курсу вже був на виду і ніс різні послухи у нашого владики. На четвертому курсі мене мали постригти у чтеця, а водночас постригали іншого хлопця у першу ступінь священства — іподиякона. І так трапилося, що машинально владика Агафангел постриг в іподиякона і мене. А згідно з канонами, пострижений іподиякон не має права одружуватися. В алтарі пішов шум. Я ж був надзвичайно приголомшений. А владика мене підізвав і каже: «Міша, захочеш одружитися — я благословлю, а підеш у монастир — буду дуже радий».
Я щаслива людина, тому що за мене все вирішив Сам, певно, Господь, бо між весіллям і чернецтвом обирати не доводилося. Було однозначно ясно, що назад дороги нема, потрібно йти у монастир. Але потрібно було зрозуміти, як про це сказати мамі. Я довго наважувався, а коли все ж таки сказав, перше її питання було: «Ти хворий?!» Тобто вона подумала, що у мене якась тяжка хвороба.
— А потім?
— Певний час мама мені казала: «Ти дуже молодий, почекай хоча б до 25! Може, ще одружишся». Я довго думав, як знайти підхід до родичів, бо всі старалися відмовити. І одного разу просто сказав: «Мам, ти хочеш, щоб мені було добре?» Вона: «Так» — «Мені в монастирі буде добре. А тобі має бути краще вдвічі». І спочатку мама просто змирилася, але без легкості на душі. Аж перед постригом (його призначили на Вербну Неділю) вона телефонує і раптом каже довгоочікувані слова: «Хай тебе Бог благословить».
Я був настільки розчулений, аж сльози потекли! Не очікував, що мама благословить йти у монастир, думав, певна «боротьба» буде тривати довгий час. В мене і зараз сльози на очах, коли це розповідаю.
Отже, у Вербну Неділю був чернечий постриг, а у Великий Четвер владика Агафангел рукоположив мене у диякони. Одразу після цього сталося призначення експедитором в трапезну духовної семінарії (тобто на послух завідуючого студентської їдальні). Це були золоті дні! Я цим послухом жив.
— Тобто для вас годувати велику кількість народу — не новий досвід?
— Так. Годувати інших — мій прямий обов’язок, так мама привчила. Хто б не зайшов до нас у гості, вона завжди всіх пригощала обідом. Навіть діток-циганчат, які жебракували. Мама накривала на стіл та садила їх їсти. А згодом, у семінарії, я дізнався і про маму владики Агафангела. Матушка Макарія теж, перш ніж розмовляти про справи, обов’язково годувала тих, хто її відвідував. Ця історія лише підкреслила те, що так і треба робити.
До речі, ми їздили в храм у Маринівці ще в ті часи, бо брали у місцевих молоко для студентів. Але я ніколи не думав, що буду тут служити. Кожна цеглинка в цьому місці, кожен камінчик, кожна гілочка з дерева — це дар владики Божій Матері. Дехто так і називає наш скит: «Рай, що насаджений людськими руками».
— Як ви опинилися в Маринівці на «ПМЖ»?
— Того ж 2011 року на Преображення Господнє мене рукоположили в ієромонахи. А в 2015 році сказали: будуть відкривати скит і ти поїдеш туди скитоначальником. Тоді об’яв певний страх: ти не знаєш, з ким туди поїдеш, що буде. Тобі лише 25 років, і вже довірять таку справу… Але водночас було зрозуміло: якщо владика благословляє, значить на це є воля Божа, тому треба йти і робити, що сказано.
— Зараз, певно, вже не так страшно? 🙂
— Страшно буває тоді, коли людина не живе з Богом, не покладається на нього. Я знаю, що все одно все буде не так, як я хочу чи бачу ситуацію, а так, як Бог благословить. Якщо нема волі Божої на щось, то ми безсилі.
— Як для вас тут почалася повномасштабна війна?
— Ох. Це, певно, особливий день в житті кожного… Я готувався до свого Дня Ангела, це 25 лютого. 23-го ще їздив скуплявся, бо на свято чекав гостей. А 24 лютого почалося з дуже гучного вибуху, що пролунав десь між 4 та 5 годинами ранку. І це перевернуло майже все в житті. Ти розумієш, що щось вже не так. Щось втратилось… І почалися повідомлення, дзвінки. Перші дві години, поки всі не вийшли на зв’язок, було відчуття Страшного Суду. Охопив жах, я не розумів, що робити, крім молитви, бо за мною ж люди (у скиту живе братія і ті, хто несе тут послух; загалом це близько 15 осіб. — Прим. ред.).
Ближче до восьмої ранку, коли всі вийшли на зв’язок, з’явилося хоча б якесь розуміння ситуації. Вже в перші години того дня у нас відбулося єпархіальне зібрання, де була розроблена стратегія подальших дій. Ми зрозуміли, що найближчим часом можуть бути перебої з товарами, тому вже 24 лютого їздили і масово закуповували продукти першої необхідності: затарювали монастирі, семінарію, міські храми, аби в разі гострої потреби був запас і для нас, і для тих, хто буде приходити по допомогу.
— Де ви закуповувались у ті дні?
— З часів послуху в їдальні я маю зв’язки з постачальниками, і першим дзвонив саме їм (до того ж, ми брали не по п’ять кіло, а багато всього, на ринку стільки не візьмеш). Отже, я телефонував по великих базах.
Одні знайомі вирощували печериці, і вони дзвонять: «Батюшка, потрібні машини. Давайте їдьте сюди, забирайте гриби». І ми вантажили по дві тони тих печериць. Ставали у центрі міста у другий, третій, четвертий день війни і просто роздавали їх безкоштовно, тому що це продукт, який швидко псується, а у хлопців партія зрізана в ящиках стоїть і везти нема кому — люди масово виїжджали з міста. От вони нам і віддали, а люди розібрали.
Підключались різні друзі, знайомі, дзвонили: «Батюшка, у мене там на залишку 500 кіло макаронів, приїдьте заберіть»; хтось давав олію, хтось борошно… Допомагали хто чим міг.
— Де ви діставали транспорт і пальне?
— Транспорт у нас свій. А з пальним Господь нас так умудрив. Коли почали підривати нафтобази, оргкомітет єпархії вирішив щось робити, аби не залишитись без пального. Ми встигли зробити певний резерв бензину. А буквально за два дні росіяни підірвали якраз ту нафтобазу, де ми його купили.
— Як у вас все так добре організовано та скоординовано?
— Ви знаєте, роки три тому наш скит відвідував Блаженнійший Митрополіт Онуфрій і його зустрічали наші односельці. Тут є гурт «Покровчани», і вони заспівали пісню із такими словами: «І все в нас як треба, є гарний господар, і люди усі трударі». І є відео, де Блаженнійший у цю мить так особливо подивився на нашого владику, посміхнувся йому, підмітив, що усе правильно. Бо наш митрополит Агафангел дійсно тут хазяїн, і нас вчить бути хазяєвами теж.
— Редакції розповіли, що годування воїнів від лютого і понині є чи не найголовнішим послухом у Маринівському скиту, окрім молитви. Чи це справді так?
— Це так.
— Як так сталося і з чого усе почалося?
— В перший день війни я побачив, що на дорозі від міста до монастиря є наші військові: тероборона, нацгвардійці. А 25-го зранку йшов зі служби і зрозумів, що мені холодно. Тут, у скиту. А як там? Холод, вітер, сирість… І в обід я попросив кухаря зварити гарячого бульона, а ще картоплі. І поїхав погодувати воєнних на найближчий блокпост (це 30 кілометрів від монастиря).
Пригостив хлопців їжею і спитав, у чому ще є необхідність. Вони сказали, що потрібні теплі шкарпетки, ще щось… А я відповів, що ввечері обов’язково привезу все, а ще й гарячу вечерю. Так і повелося. Згодом сусіднє село підключилося, мовляв, це що таке — у нашій громаді військові, а ми їх не годуємо?! Домовилися, що вони будуть готувати обід, а ми — сніданок та вечерю. Люди, які проїжджають повз, також стали залишати хлопцям те чи інше: пиріжки, якісь продукти… А на Масляну — я навіть гадки не маю, о котрій, — сільські жінки підводилися зранку, аби напекти свіжих млинців, бо знали, що о сьомій батюшка поїде годувати військових і треба їх пригостити. Так хлопці отримали додаткове харчування до того, чим їх забезпечує командування.
— Скільки загалом військових ви радуєте смачненьким?
— Ми готуємо на 120 людей із Нацгвардії та десь 30 тероборонівців.
— Чим саме ви їх пригощаєте?
— Перш за все, це гарячі бульони. У нас при монастирі є ферма, кури, качки, тож маємо можливість. Бабуся була фельдшером, і якщо хтось хворів чи навіть лежав у лікарні, вона завжди давала йому бульон… Також готуємо картоплю, пюрешку по-домашньому. До картоплі обов’язково якась котлета чи м’ясо.
— А чи траплявся у вас за всі ці місяці дефіцит продуктів?
— Ні, не було такого. Господь годує. Монахи ж — як птиці небесні. Господь завжди посилає харчування через добрих людей. І батьківська турбота владики допомагає.
Владика покликав мене і дав кошти на те, те і те. Спитав, що потрібно. Він розуміється на наших проблемах і завжди дуже по-батьківськи реагує. Чи є у нас м’ясо, борошно, олія?.. Навіть коли виникла проблема із сіллю і в Одесі був повний її дефіцит, а в одного знайомого оптовика залишалося дві тони, владика сказав: «Їдь забирай».
Я, до речі, про це мамі розповів по телефону, і вона мені «Новою поштою» надіслала коробку солі з Закарпаття, перш ніж у них самих почалися проблеми із сіллю.
— А хто готує на таку кількістью людей?
— У нас є архідиякон, за освітою кухар, ось він і готує. А ще приходять дві жіночки з місцевих.
— Втрьох — 300 порцій на день?!
— Так, а ще на пункт екстреної медичної допомоги в Одесі. Але завжди хтось допомагає. З початком війни у нас оселилися чотири родини біженців, вони теж задіяні на кухні.
— Хто всі ці місяці відвозить їжу? 30 км двічі на день, щодня — це чимало, якщо є купа інших справ.
— Чи я сам, чи водій, коли мене нема. Спочатку в нас був один блокпост, а потім зробили ще один. Хлопців розподілили, і буває, привозиш їжу, і вони одне одному передають по рації: «Ангел-кормитель прибыл!».
— Це казав хтось із віруючих?
— Там були різні люди. Але коли почалась війна, то багато хто увірував. Майже найперше, що воїни попросили, це… хрестики. Я привіз. Одного я навіть охрестив, він для цього в монастир приїжджав.
Якось надіслали нового військовослужбовця, у нього не було хрестика. І я беру з себе знімаю… Він з такою теплістю його одягнув, так схопився за той хрестик! Досі пам’ятаю вираз очей цього військового, цього не передати словами.
Часто ми спілкуємося з хлопцями вечорами, коли вільного часу більше. Я приїжджаю, всім насипаю поїсти, всі їдять, і тим часом у них виникають якісь запитання, ми розмовляємо на різні духовні теми. Один навіть попросив: «Привезіть мені щось почитати, на ваш розсуд». І першим, що я привіз, була книга «Основи православної віри».
— Чому обрали саме катехизис?
— Для багатьох православна віра — це суцільні заборони. А людині віру потрібно презентувати інакше. Нам не те що не можна нічого. Просто є речі, які некорисні. Як казав апостол Павло: усе досліджуючи, тримайтеся доброго (1 Фес. 5, 21). Потрібно показати людям, що православна віра — це світ, де є довіра, любов, милосердя, розуміння, а не «туди не стань, то не візьми». І катехизис якраз дає певне розуміння віри. Так, найкраща проповідь — це наше життя, але інколи людині потрібно і прочитати щось, аби знати напевне.
Саме цей військовослужбовець потім придумав, що подарувати на мій день народження. Я взагалі не знав, що хлопці готують подарунок, приїхав зі святковою вечерею, а вони вишикувалися всі. Я не зрозумів, на честь чого шикування, бо зазвичай воно зранку. І тут мене кличе командир, і всі кажуть привітання. Емоції зашкалювали!
А ще командир презентував від імені хлопців кулончик Божої Матері. Каже: «Ми пам’ятаємо, що ви віддали нам свій хрестик, тому прийміть від нас це». Був шок, бо відомо, як вони важко заробляють, і у них у кожного свої сім’ї… Я до цього ніколи не носив навіть маленького золотого хрестика, був завжди дерев’яний, максимум срібний. А цей подарунок став для мене дорогим, і я ношу кулончик з великою повагою.
А ще в перші дні з благословення владики я на блокпост привіз Іверську ікону Богоматері, написану на Афоні. Вона знаходиться у бліндажі. Військові за тією іконою дивляться, дуже благоговійно до неї ставляться.
— Ви самі починаєте проповідь? Чи це військові вас розпитують?
— Людина до запитань має прийти сама. Ми ж не свідки Єгови, щоб нав’язуватись. Потрібно людину так заохотити власним прикладом, щоб вона сама зацікавилася.
— Які питання цікавили наших захисників?
— Наприклад, хлопцям хотілося дізнатись, яке воно, життя монастиря. Бо для багатьох монастир — це закрита зона, де ходять в молитві сердиті ченці і незадоволено бурчать. А вони побачили мене «по гражданке», а ближче до літа навіть подарували свою форму, штани та курточку на молнії. Я коли їхав до них, то одягав це, і це піднімало хлопцям настрій, дивувало їх.
Одного разу, до речі, до нас приїхала домовлятися про вінчання молода пара, блогери. І дівчина виклала до себе в інстаграм щось — мовлялв, дивіться, тут навіть батюшка сучасний! А серед її підписниць була дружина одного з військових з нашого блокпосту. Та каже: «Я знаю цього батюшку, він нашим хлопцям допомагає!» Після цього один командир дав слово своїй жінці: як тільки закінчиться війна, вони приїдуть саме в наш монастир вінчатися.
До речі, з нашого блокпосту вже двоє нацгвардійців повінчались зі своїми дружинами.
— Відчувається, що хлопці вас дуже люблять. А коли ви приїхали до них вперше, упереджень не було?
— Ні, вони нічого такого не сказали, бо спочатку вони навіть не знали, хто я. Не одразу ж зрозуміло, що я священник, особливо коли у звичайному штатському одязі. Лише з часом вони почали щось підозрювати. Один подивився з-під лоба і каже: «Щось дивно — не матюкається, не курить, ще й хрестики роздає». Я йому кажу: «Так, бо я піп» (посміхається). А він аж очі відкрив, та й засоромився трошки. А потім у них виник спір, якого я патріархату, через мою українську мову. Коли командир почув суперечку, то поставив на місце: «Не ваша справа, хто є хто, він — громадянин України, він нам допомагає, і ми за це вдячні». І до речі, командир заборонив хлопцям вживати матерні слова в моїй присутності. Поставив їм банку, куди кожен мав класти певну суму як «штраф», якщо хтось лаятиметься при батюшці (сміється).
А тепер хлопці кажуть: «Ми знаємо, хто ви, бо ви з нами з першого дня. Ви знаєте наші проблеми і потреби». Навіть коли у одного бійця був гострий зубний біль, ми дзвонили знайомим лікарям, вони його прийняли без черги, розцілували, подякували, вилікували… Ці хлопці стали частинкою мого та монастирського життя. Навіть коли їх відпускають у звільнення, вони замість того, аби гуляти містом, приїжджають у скит і допомагають по хазяйству: чи то дрова скласти, чи то покосити траву — все, що треба. Свій вільний час присвячують допомозі монастирю! Причому не роблять аби як. Якщо зробили — то на совість.
— Вибачте, ніяк не відчепиться питання: чого ви до них не в підряснику їздили?
— У мене завжди в машині із собою є підрясник, але як сільська людина я постійно чи то на базарі, чи ще десь — і зараз такий час, що люди по-різному реагують на одяг священника, а я не люблю бути помітним. Пробігся швидко ринком, купив усе… І все. Коли я їду служити, завжди по формі.
Можна, звичайно, було б із самого початку одягтися благочестиво у підрясник, прийти до хлопців отак. Але я розумію, що вони б не змогли бути собою. Спочатку я хотів їх зрозуміти.
— Зараз, напевно, ви їх добре знаєте. Які вони?
— Серед них багато світлих, щирих, добрих, не спорчених хлопців. Багато з них сільські. І вони богобоязнені. Їду зранку на службу, а вони вже стоять чекають: «Батюшка, сьогодні Вербна Неділя, ви ж вербу нам привезіть!»
Всі розуміють, що один у полі не воїн. І треба підтримувати одне одного, хто чим може. А ми маємо їх годувати, і це наш обов’язок. Інакше потім Господь у мене спитає: «Я стояв перед тобою голодний, чому ти не нагодував Мене?»
Наші хлопці дуже добрі. І мають в собі самовідданість, жертовність. Розуміють, за що вони стоять. У них діти, мами, і військові сплять в окопах за них, за нас усіх. Бо розуміють: хто, як не вони?
Фото з особистого архіву архімандрита Мелетія (Якубіна)