Війна у кожного забрала найдорожче. Ми, люди, з одного боку, багато в чому схожі. З іншого, кожен — окремий всесвіт. Пам’ятаєте, як у «Списку Шиндлера» — хто врятує одне життя, врятує весь світ.
І в кожного було те найпотаємніше, втрачати яке найбільш болісно. Може, тому ми зараз і не можемо до кінця почути одне одного — бо занадто болить.
Наш проект продовжує намагатися побачити за статистикою втрат живу людину. І сьогоднішньому нашому герою публікації ми хочемо засвідчити: отче, Вас чують. І читають.
Почуйте й ви отця Іоанна Поліщука. Про нього багато сказано й написано. Саме його два місяці тому мобілізували й відправили на фронт, хоча священнику не можна брати до рук зброю.
Неможливість бути почутим він виливає у невеличких дописах у своєму Телеграм-каналі «НЕкапелан». Ми зібрали в один текст і з невеликими скороченнями друкуємо сьогодні його слова, які знаходять живий відгук навіть у серці тих, хто тілом не на фронті.
У цьому каналі не буде героїчного священика. Переляканий, слабкий, немічний, надломлений, але, надіюсь, не зломлений
6 листопада. Канал створено
Через два дні по мені сорок днів. Ви думаєте, сороковини справляються тільки за померлим? Ні… Даний стан такий, що ти наче живий, але як померлий.
Один з уроків, який я засвоїв за ці дні, це краще розуміння пам’яті смертної.
Ось мене виловили і вирвали з життя. Точно як і смерть. У тебе купа планів, ти маєш зробити одне, друге, п’яте й десяте. І тут бац… Ти вмер. Тобто тебе виловили і повели туди, аможе нє хощєши, і робиш ти те, чого не хочеш.
<…>
«Мобілізація духовенства! Або як капелан, або ніяк. Місце священика в церкві» (с) Один розумний ротний сержант.
Слова не мої, але думки співзвучні.
Про оцінку і знецінення. Чув колись фразу, що цинік — це людина, яка всьому знає ціну, але нічого не цінить.
Не буду заглиблюватися в смисли і значення, бо це загрожує втопитись у болоті значень і смислів, але в цьому щось є. Звичайно ж, це легко усвідомлюється, коли ти спиш замість подушки на скрученій куртці, замість постільної білизни в тебе просто матрас. Коли розмір має значення, тобто якщо койка коротка для твого зросту і ти лежиш намагаючись заснути і думаєш, як же було добре вдома…
А вдома вже нема, вдома лишилося десь там, а є палатка, де спить 30+ тіл, які хроплять, кашляють, або навіть й сновидять.
7 листопада. Цінність здоров’я і питання… без відповіді?
Річ, яка часто забувається, коли все добре, і яка зненацька вилазить, показуючи, що все насправді недобре.
У польових умовах людина переоцінює все і розставляє нові життєві пріоритети. Родина, діяльність, погляди, судження. Все кардинально просіюється. Щось викидаєш геть, а щось викинуте раніше шукаєш і повертаєш.
Ти розумієш, що залишився з Богом сам на сам. Так, є інші люди. Купа інших людей, які налаштовані до тебе по-різному, але, по суті, ти один і Бог. Твоя душа перед судом совісті і Ним. Ти стоїш і відчуваєш себе. Ким? На це питання в кожного своя відповідь.
Одне з перших, що може підкачати і вдарити чи не найболючіше, це здоров’я. Насправді це одна з базових опор тебе як живої істоти. Акліматизація, стрес, нові (не домашні) умови і т.д. Усе це лягає на організм, все це показує стан імунітету, все це дає додаткове моральне навантаження.
За своє здоров’я треба боротися як у цивільному житті, так і тим паче у воєнно-польовому. Добиватися. Всього. Напором. Але без злоби на Бога чи на людей.
Як себе втримати і стримати? Питання відкрите. Питання до самого себе, яке має відповідь. Головне — не боятися її почути, зрозуміти, усвідомити, не здуріти і почати давати на нього відповідь, змінюючи своє життя, вибудовуючи нові взаємини між творінням і Творцем.
***
Основною проблемою, окрім страха, досади і образи, є повернутися від свого горя лицем до інших, які в такому ж положенні, а хтось навіть у гіршому. Це по-пастирськи, по-священицьки.
Досить довго я не міг цього зробити, та й зараз не знаю, чи роблю. Бо душевно мегаважко через переживання, ситуацію і все що сталося. Коли самого рве і ти сам як ходяча темрява, світити для інших важко.
***
У цьому каналі не буде героїчного священика, який проповідує, не боїться, який надихає тисячі й таке інше. У цьому каналі є священик, який переляканий, який боїться, який спостерігає за людьми, життям і обставинами, в які потрапив, і який, саме головне, чекає й надіється.
Хто шукає героя, той не за адресою, хто шукає житійного персонажа — це зовсім не сюди. Тут я людина. Такий, який є. Слабкий, немічний, надломлений, але, надіюсь, не зломлений.
Богові купа питань. Величезна кількість питань і нерозуміння Його Волі
Зараз шкодую, що вчора зробив цей канал. Я не знаю, чи це взагалі комусь потрібно. Зараз кожен думає, що він мегакрутий блогер, писака й аналітик. У мене повно думок. Ось, думаю, буду їх писати в канал, ділитися, думати вголос. Це вчора увечері.
А сьогодні прокинувся і відчуваю, що це все нікому не потрібно. Таких писак, які умнічають, повно. Навіщо це мені.
Чи переживати й далі це все в невідомості, чи писати про свій стан. Але що я нового скажу? Вся країна живе на стресі, вся країна переживає війну та її наслідки в різних регіонах. Чи треба ця лишня писанина? Не знаю. Стан ранковий, важкий, пригнічений як завжди.
***
Богові купа питань. Величезна кількість питань і нерозуміння Його Волі, чому саме так склалося, чому так продовжується, чому я в це все попав. Я запитую Його щодня, я запитую Його і не маю відповіді, не чую, не відчуваю, не знаю… Але відчуваю, що Він близько. Одночасно близько і одночасно далеко!
***
Досі щоранку все моє єство противиться реальності, в якій я просинаюся. Щоранку я збираю себе по частинах і веду тримаючи за волосся в новий день. Веду проти своєї волі…
А що новий день? У кращому випадку такий, який був учора. У гіршому ж тебе чекає сюрприз від тих, в чиїх руках зараз тут, на землі, твоє життя.
***
Людина Нового Завіту. Яка вона? Збірний образ її — це зібрання всіх чеснот, на яких наголошує Євангеліє і послання апостолів. Так, усі ми люди Нового Завіту, викуплені Христової Кров’ю.
Всі, але не всі.
Апостол Павло пише, що обріжте серця ваші від злоби і нечистоти. Тобто від усього гріховного. Це він пише в ті часи, коли відбувалася полеміка, чи треба новозавітним християнам приймати обрізання. Ми хрещені хрещенням, яке змиває гріхи людини, але праця по обрізуванню серця це праця на все життя…
До чого це я? Ах, так. Передивлявся свої щоденники в збережених і ось настрапив на запис, зроблений приблизно три тижні тому: «Господь мою душу із стану Старого Завіту привів до стану Нового Завіту!!! Наскільки привів, не знаю, наскільки вона увійшла в цей стан, але я його якось по-своєму відчуваю. Мені здається, що далеко не в повній мірі. Поки це писав, прийшла думка, що повністю увійти в цей стан можливо тільки подальшою постійною працею над собою».
***
Як важко, коли від скорботи серця ти не можеш знайти собі місця. У палатці важко, на вулиці важко, на галявині важко. Ти ніде не можеш втікти від того, що роз’їдає тебе зсередини, того, що їсть серце і душу та відключає здоровий глузд.
Куди не ходи, як не дивися, чим не займайся, чим себе не зацікавлюй. Усе не те, все дратує і не приносить радості. Не бачили б мої очі цього всього, не чули б мої вуха і не ступали б сюди мої ноги на віки віків. Хочу бігти, бігти, бігти, кричати, плакати, аж поки не впаду без сил серед дороги.
Усвідомлення свого безсилля в тій чи іншій ситуації — це страшно, і ці моменти переживати особливо важко.
***
Життя жительствує попри все. Сірі піддони, сірі ліжка, сірі армійські будні… І зелена парость. Травичка. Життя. Життя жительствує, життя перемагає смерть… Завжди.
Як сказати ментальним качелям, що хватить, що я вже накатався?
8 листопада. Новий день. Ніхто не знає, що він нам принесе, цей новий день. Ніхто, де б він не просинався, яку б посаду не займав, не знає, як обернуться події сьогоднішнього дня.
Ми щоразу йдемо в невідомість, хоча й маємо плани, знаємо приблизне наповнення свого дня, задумані справи і так далі. Що несе нам новий день? От проживемо його і дізнаємося точно.
Усім доброго ранку! Нехай Господь усіх і кожного відведе від скорбот і приведе до щастя. Слава Тобі, що показав нам світло!
***
Молитва подяки. Увесь цей час, що я знаходжуся тут, я не можу дякувати Богові за нові дні, за випробування, за печалі. Як воно гарно звучить: Слава Богу за все. А я ось молюся і прямо кажу Богові, що не можу дякувати, не можу і не хочу Його просити, щоб змогти. Не відкрите моє серце цього просити. Дуже, як для мене, гірка пілюля вийшла. Дуже боляче цю пілюлю ковтати, розсмоктувати і відчувати її.
Я сварюся з Ним і сперечаюся. Звичайно, картина зі сторони так собі, але як є, так є.
Проте сталося сьогодні щось цікаве. Після пробудження перша моя молитва, яка виходила від серця, була молитва подяки Богові. Саме подяки за новий день. Ніколи не дякував, скільки тут знаходжуся, а ось сьогодні подякував. Не можу поки знайти цьому пояснення.
Може, й не треба шукати цих пояснень? Що несе грядущий день? Не знаю. Ніхто не знає. Господи, укріпи бути сильним.
***
Ось знову типовий ранковий стан. Накриває розпач, жаль, і посилюється знову внутрішній біль. Час: сьома ранку. Найбільш зручний для таких думок і станів, які відбуваються майже щодня.
Парабола щодня. Знизу догори і зверху вниз. Кидає з однієї крайності в іншу, з одного стану в інший. Як сказати ментальним качелям, що хватить, що я вже накатався?
***
Я тут пишу все і зразу. Намагаюся зрозуміти себе, свій стан і, якщо так можна сказати, сповідую свої помисли. Мені дуже давно ясно вже, що як тільки воно народжується, його не можна тримати в собі, бо воно мене розірве.
***
Хто може змагатися з Богом? Ніхто, бо це програш в будь-якому випадку.
Хто може своїми доказами нарікати Богу і вийти правим з цієї суперечки? Ніхто, бо Господь знає серце людини і те, чого сама людина про себе не знає або боїться признатися собі.
Як вимолити в Бога милість, якщо взиваєш до Нього так часто, наскільки можеш? Не знаю. Таке враження, що Він відвернувся.
Звичайно, завжди може бути гірше, чим є. Звичайно, Він може попустити ще гірше щось, ніж те, що є. Але чи не ім’я Його Милість? Любов же вище за суд. Але чи достойний я тієї любові? Не знаю.
Хоча, з іншої сторонни, я її прошу до себе. Прошу… Деколи враження, що в пустоту і що мене ніхто не чує, окрім трави, дерев і природи, куди я усамітнююсь щодня і виплакую своє горе.
***
Старозавітній Іов. Людина, життя якої ніколи не втратить актуальності. Яка ж це глибина. Читаєш книгу Іова кожен раз як уперше, а особливо коли його ситуація частково співзвучна з твоєю. Коли ти переживаєш скорботи і намагаєшся надіятись. Коли переживаєш свій повний крах, коли якісь надії тільки дають тріщини і неприємний осад, коли ти сидиш серед свого треша і плачеш до Бога…
Я не хочу рівняти себе з ним, не хочу влазити туди, де мені не місце, але я хочу відчути Божу милість, Його піклування про мене, Його руку, яка привела до визволення з неволі. Як Петра з темниці. Господи! Ти ж усе можеш. Абсолютно все…
Як, Господи, нам почати жити, щоб ця біда перестала і відійшла в історію як страшний сон
9 листопада. Учора одного бійця з сусідньої роти, можна сказати, порвало. Той момент, коли люди психічно зриваються. Він виговорював, виговорював усе, що про кого думає, не стидаючись у виразах, фразах і порівняннях. Я спостерігав за іншими. Хтось сміявся, хтось, навпаки, був незадоволений, хтось злився. А я стояв, слухав і дивився на це, і так шкода стало людину. Так оголився цей біль і так пройшовся по моєму серцю.
Людина тримала, тримала, тримала себе, десь переживала це все всередині, а потім фонтан. Життєва драма, трагедія, я б сказав. Я тільки стояв і просив у Бога, щоб він не переступив тієї межі, про яку жалітиме потім.
***
Чому все на лукавстві й брехні? Невже брехнею ми переможемо ворога? Невже брехнею буде перемога? З правдою Бог, а батько брехні диявол.
***
З такими емоціями, як у мене зараз, канал вести не можна. Бо можна написати на свою голову.
10 листопада. Я спостерігаю весь жовтень і листопад. Скрізь брехня, лукавство і обман. Я розбитий від цього як священик і як людина.
Я весь час молився за перемогу і за армію. А починаючи від ТЦК і далі все беззаконно по відношенню до мене від тієї ж армії. Розбитий від торжества брехні, і, спостерігаючи цю картину, не можу зрозуміти, чому так. Яка може бути перемога, коли брехня? Чому ми продовжуємо будувати наш дім Україну на гнилих стовпах? Нема відповіді на ці питання, а є тільки сувора дійсність реалій життя.
14 листопада. Чим ближче до пекла, тим менше різних заскоків у людей, а більше людського, справжнього, щирого… Чим більше людина побачила цього, побула в цьому, тим більше вона берегтиме інших. Боже! Помилуй нас!!!
19 листопада. 1000-й день війни, біди, страждань народу України! Слів нема, нарікань нема, а є питання. Як, Господи, нам почати жити, щоб ця біда перестала і відійшла в історію як страшний сон. Як, Господи, каятися і мінятися? Як переосмислити? Як стати новими?
Онови, Господи, навчи, підкажи, відкрий, бо захлинемося в крові, яка щоденно ллється.
***
Хто я такий, Господи, щоб задавати Тобі питання? Хто я такий, Господи, щоб вимагати від Тебе відповідь? Хто я такий, щоб тягатися з Тобою в суперечках і вийти виправданим? Я Твоє творіння. Ти привів мене в цей світ і дав мені життя, тепер я маю знайти те життя, що Життя. Тому й задаю Тобі питання, тому й сперечаюся з Тобою, тому й хочу Тебе зрозуміти…
***
Час від часу надходить інформація, що священиків продовжують бусифікувати. І не тільки священиків з УПЦ, а й з УПЦ КП, тобто тих, хто відділився від ПЦУ разом із патріархом Філаретом. Капеланство і для них також закрите. Питання — чому? Також «московська» церква? Треба бути повністю дурним, щоб вважати Київський патріархат таким.
То в чому ж причина? Відповіді на це питання нема, власне, як і нема відповіді, чому священика УПЦ можна брати до війська, а капеланом при цьому зась. Відсутність мандату знімає благодать, отриману в таїнстві священства? Смішно! Вхід у царські врата при хіротонії відбувається тільки в одну сторону. Таїнство зворотньої сили не має, і священик в армії не в якості капелана продовжує бути священиком.
Священик УПЦ у війську, неважливо, капелан він чи ні, продовжує і там своє священиче служіння, проповідуючи Слово Боже. Також треба врахувати, що священики УПЦ в якості звичайних солдат попадають часто в такі місця, куди капелани з мандатами їздити і бувати не особливо полюбляють.
Так і виходить, що нас закатують в асфальт, забуваючи, що ми насіння.
20 листопада. Кожен новий день радує тим, що в усій цій справі наближається якась логічна розв’язка.
І справа не в тому, хто і як наближає чи віддаляє це, справа в самому плині часу. Час — це суворий хазяїн, який не бере хабарів, не дивиться на лиця, титули і положення. Він вперто знає своє і йде своїм Богом вказаним шляхом. На цьому шляху він все змінює. На зміну старому постає нове, на зміну одному інше і т.д.
Ріка життя пливе, зупину їй нема, і слава Богу, що так влаштував світ, і не буде. Єдине що найважче — це переживати критичні стани психіки в самому моменті, а все інше не так важко, як часто здається на перший погляд.
***
Екстрені обставини життя навчають нас більше до себе прислухатися і краще чути самого себе.
Ресурс організму — річ вичерпна, і в напружених умовах існування це гостро помічається. Абсолютно все в організмі, як і сам організм, мають свою межу. Межу, за якою наступає точка неповернення. Це як з моста в воду, де зроблений крок обміну і поверненню не підлягає.
Тільки уважність до себе, до своїх відчуттів, психо-емоційного стану можуть вберегти від чогось кардинального і навіть непоправного.
Чим ближче до… тим щиріші люди. Спаси їх усіх Господь! Я їх полюбив!!!
21 листопада. Приємно відчувати та усвідомлювати, що за тебе моляться багато людей. Людей, яких ти і не знаєш, але які співчувають тобі. Ті, хто говорять добрі слова, стараються підбадьорити.
А що я? А чи молився я завжди, коли за когось мене просили? А чи всім сказав слово підтримки? А чи всякого втішив? А чи всіх пожалів, хто цього потребував?
Тепер, коли сам сиджу змучений, тоді пізнав справжню ціну доброму слову, сказаному людині в нужді. Господи! Спаси мене.
***
Кожен військовослужбовець, кожен, хто тут, та й скрізь по частинах, являється скупченням скорбот, зібранням оголених нервів. Господи, спаси їх. Кожного своє болить, кожного допікає. Через це матєрщіна — через безсилля щось змінити.
Зранку, через те що прокидаєшся не вдома, а тут по режиму, вдень від втоми амуніції, від втоми після навчання, від простої втоми тілесної. Увечері припирає денна втома і хвороби, які є в кожного. Немочі фізичні й духовні.
Господи, спаси їх, допоможи їм, настанови їх і збережи.
***
Просто військові співають в церковному хорі. Прекрасно…
Молюсь і всім серцем бажаю, щоб наші воїни також воцерковлялись і служили Богові своїми талантами.
***
Коли нас везли з учебки в частину в поїзді, довелося мати цікавий діалог з одним старшиною. Суть була в тому, що пан старшина розказував нам, що якщо вам написано на роду померти у війні, ви з цим нічого не зробите. Так що не бійтеся, тобто приймайте свою участь і їдьте спокійно на війну.
Ну я ж зі своїм «а баба Яга протів» встряг в його настанови. Фатум, рок, сліпа доля? Ні! Тільки вибір приводить нас до результатів. Ось подивіться у вікно. Рейки, колії. На вигляд всі однакові, тільки одна колія приведе нас в станційний тупик, інша на якесь підприємство, а ще інша поведе далі. Таким чином, проїхавши першою колією до кінця, ми потратимо 10 хвилин, іншою пів години, а третьою їхатимемо далі.
Усе в житті вирішує вибір. Саме він дає по зробленим нами поворотам на ті чи інші розгалуження колій той чи інший результат, який і впливає на тривалість нашого життя в тому числі.
Якщо я зараз відкрию двері й стрибну під зустрічний потяг, то хто б мені на роду що не писав, я помру тут і зараз із дуже великою вірогідністю. Якщо не стрибну і доїду з усіма до потрібної станції, я помру десь потім і по-іншому. Вибір! Усе робить вибір, зроблений або нами, або, як у випадку нашої ситуації, зроблений за нас.
Занавіс! Ніякої моралі чи висновків! Життя прозаїчне.
23 листопада. Чим ближче до… тим морально легше. Як це пояснити, навіть собі, я не знаю, але це факт.
***
Сьогодні хлопці, в один час з якими призвали, пішли на перше бойове. Всіх обняв, всіх благословив наперсним хрестом. Повернутися мають всі. Нехай Господь їх оберігає. А ми далі НЕ капеланимо, поки капелани не капеланять!
***
Сьогодні зустрівся з тим же старшиною:
— Коли ти перевдягнешся вже. Ти ж он мажеш свою рясу в болото.
— А шо, якщо я переодягнуся я перестану мазатися?
Неловка пауза.
— От зараза!
Саме головне — що це все без образ. Чим ближче до… тим щиріші люди. Спаси їх всіх Господь! Я їх полюбив!!!
***
А взагалі в перший тиждень після пригод у ТЦК і бусифікації, я не одягав форму з принципу. Ви мене взяли в підряснику, ваша совість не йокнула пакувати священика, то любіть мене таким, який я є.
А далі я побачив іншу сторону медалі. Усе ж таки при священику багато хто прикусить язичок лишній раз не матюкнутися. Бувало, що гасили цигарки при мені, стидалися курити.
У цьому є інша, краща ніж мої перші принципи, сторона. Нехай мій підрясник пробуджує чиюсь совість. Нехай люди згадують про щось вище, ніж сірі, армійські будні. Збережи, Господи, наших воїнів!!!
Два місяці без звершення Божественної літургії. Господи, допоможи витримати і не зламатися
24 листопада. Кожен ранок завжди якийсь пустий. Якщо ж присниться щось приємне, то це ще важче. Ти знову просинаєшся не там, де б хотів.
Особливо важкі недільні дні. Два місяці без звершення Божественної літургії. Господи, допоможи витримати і не зламатися. Допоможи мені, часами самому будучи об’ятим темрявою, світити там, де Ти мене поставив.
***
Свята неділя. Щойно помолилися з нашою ротою. Молебень на основі утрені за живих і заупокійна літія за убієнних. Господи! Збережи живих, а героям даруй Вічне Життя з Тобою!
***
Брати і сестри! Не просто біжіть, а летіть на Літургію. Цінуйте храм і можливість причаститися Святих Христових Таїн! А якщо маєте можливість щось зробити для храму трудом своїх рук, зробіть вдвічі більше і будете благословенні Богом.
Трудіться, бо спасіння здобувається повсякчасною працею над собою. Тільки опинившись без чогось, розумієш, наскільки тобі це дорого.
***
Цигарки, цигарки, дим, кругом дим. Матєрщіна, ругань за кожним словом. Я думав, що навчився абстрагуватися. Дуже рано смеркається. Надворі темно хоч око коли. Не просто нема де сховатися від цього всього, дихати нема чим…
Кашель душить через це і морально важко. Той випадок, коли в грі знайди на картинці лишній елемент, ти точно знаєш, де він.
***
Звідки стільки ненависті до людських слабкостей? Чи всі, хто тут поруч спить, кадрові військові? Чи всі вмотивовані? Прекрасно всі розуміють, що ні, але не хочуть це прийняти. Я мучуся і ти будеш. Будеш, бо мучуся я.
Чи не народжували нас батьки для щастя? Чи не всі ми були милими дітьми? Всі і кожен прекрасний як індивідуум. Чому… Чому ми, прекрасні, милі діти стали злими монстрами? Господи! Чому?
Я тут не про себе. Мене ніхто не ображає, не подумайте. Як до священика ставляться з повагою. Я просто спостерігаю за оточуючими і пишу ці спостереження, задаючи Богові все більше питань.
25 листопада. Учєбка, ближче до кінця БЗВП, неділя. Хлопці очікують посилок, група їде в місто, а це можливість щось собі придбати в магазині, чимось втішитися в свої сірі будні.
Пишуться списки, скидаються гроші на картку. Найперший товар, який користується шаленим попитом, це цигарки.
І ось картина. Сидить собі уявний Пєтя на койці і рахує гроші, на що йому скільки вистачить, щоб замовити. Напружене лице і погляд усвідомлення:
— Хлопці! Я не знаю, що ми навчились за цей час, але мені здається, що тільки наша палатка, поки ми тут, вже прокурила цілого танка як мінімум.
Пауза, і стоїть дружний сміх! Сміх! Це єдине, що допомагає триматися на плаву всім. Сміймося! Доброго ранку і благословенного тижня!
Якщо ми не можемо бути капеланами, бо вороги, то чому нас гребуть у солдати?
26 листопада
— А от скажи, ти ж все одно матюкаєшся. Всередині, а матюкаєшся, як всі, — питає мене згаданий старшина.
— Ви знаєте, а шоб да, то нє.
— Ну то скоро, скоро будеш.
— Наскільки скоро? Я вже два місяці в армії.
Дивиться на мене.
— А хоча, — кажу, — знаєте, в мене розум зайнятий іншим. Я дуже добре навчився за цей час абстрагуватися. Я просто уходжу в себе і закриваю двері зсередини. Ви всі там, а я в домику.
Посміялися разом і розійшлись кожен по своїх справах.
Ісусова молитва це насправді чудодійна річ. Те, що читав колись у книжках про неї, тепер зовсім потрошечки починаю розуміти.
Досить часто помічаю, що сослуживці мене розглядають. Просто стоять і дивляться на мене, наче непомітно. Як зранку одягаю підрясник, помітив, дивляться. Стою на вулиці, дивлюся, ще один розглядує.
Ось він, момент проповіді своїм виглядом.
Один підійшов позавчора, попросив за доньку помолитися. Дехто просто хоче лишній раз завести розмову на будь-яку тему. Це доволі цікавий досвід, досить цікаво спостерігати за цим.
***
Деякі пояснення щодо моїх записів. На повноту істини я не претендую і не можу претендувати, так як є людиною недосконалою. Я не маю наміру нікого дискредитувати, я пишу те, що спостерігаю навколо себе. Імена, явки, паролі й локації не озвучую.
Моє головне питання — це логіка, а точніше, її відсутність у забороні священикам УПЦ бути капеланами. Я вже виконую частково ці функції. Подібних мені священиків бусифіковано вже немало. Якщо ми не можемо бути капеланами, бо вороги, то чому нас гребуть у солдати? Ми вже перестаємо бути ворогами?
Якщо священик УПЦ перейде в ПЦУ, він автоматично перестає бути ворогом? Просто зміна букв у юрисдикції дає право людині вже довіряти? По логіці, якраз довіра так не виникає.
Питань більше, чим відповідей, і з кожним днем цих питань більшає.
Ще раз зауважу. Даний канал не має наміру когось дискредитувати. Це роздуми від побаченого і як пережитого, так і переживаємого.
