Свого часу суспільна зневага, спровокована ЗМІ, не завадила архімандриту Ніфонту (Омельчуку) продовжувати опікуватися парафією в рідному селі, розвивати різноманітні соціальні проєкти та плекати «молодіжку».
Війна та нові проблеми скорегували вектор його діяльності. Проте не відняли головного: активної соціальної позиції, яка проявляється і в церковному, і в громадському служінні. Нещодавно з ініціативи архімандрита Ніфонта на Волині провели воркшоп, на якому відпрацьовували пастирську відповідь на виклики сьогодення.
Що корисного можна винести зі здобутків волинського священства та як активна соціальна позиція може стати для християнина підтримкою — наше сьогоднішнє інтерв’ю.
Наш співрозмовник: архімандрит Ніфонт (Омельчук). Народився 23 січня 1982 року. У 2003 році закінчив Волинську духовну семінарію. Нині настоятель Георгіївського храму УПЦ селища Голоби Володимир-Волинської єпархії, благочинний Голобського округу, голова єпархіального молодіжного відділу, представник ГО «Центр сімейної культури».
«Причиною розриву парафії часто стає не єресь чи розкол, а мовне питання»
— Отче, про що ви зі священниками розмовляли на воркшопі? Які гострі питання ставилися там та які відповіді знайдені?
— Це вже другий єпархіальний вузькопрофільний з’їзд отців. Аналізуємо, моделюємо та обговорюємо особливості священницького служіння в умовах, що нині складаються в релігійному та суспільному просторі Волині. Серед основних питань воркшопу можна виділити такі: як поводитися священнику, коли в тебе відбирають храм, та чи є перспектива буття у таких парафій.
Під час спілкування ми зрозуміли, що у вирішенні цих проблем священники здебільшого залишаються на самоті, навіть у пастирському колективі, не говорячи
Під час спілкування ми зрозуміли, що у вирішенні цих проблем священники здебільшого залишаються на самоті навіть у пастирському колективі, не кажучи вже про парафіян.
— То чи є перспектива продовжувати служіння?
— Перед потерпілими громадами постає незвичне питання самоідентифікації: що взагалі мають собою являти православні общини? Чи це лише зібрання окремих людей, які задовольняють у храмі свої духовні потреби? Чи це жива спільнота вірян, які свідомо хочуть перебувати саме в цій духовній родині? На щастя, в більшості випадків ми бачимо, що люди ходять до храму саме як до місця, де збирається їхня духовна родина, з якою вони хочуть розділяти духовну практику навіть після втрати безпосередньо будівлі храму.
Є й негативний досвід: коли, наприклад, парафія розділяється через мовне питання. Частина парафіян каже: ми воліємо служити лише українською, а інші хочуть церковнослов’янською. І розчаровує, що члени однієї общини не готові до компромісу саме у питанні богослужбової мови, хоча це питання є другорядним. Причиною розриву громади часто стає не єресь чи розкол, а мовне питання.
Стан православ’я в Україні у сьогоденні спонукає пастирів повертатися до тих євангельських образів, які зустрічаємо у притчі про доброго Пастиря, де зокрема наголошується, що вівці йдуть за пастухом, бо чують і знають його голос, а за чужим не підуть. Важливим аспектом є те, що пастир іде попереду, подаючи приклад.
Також на воркшопі ми розглядали нові чи просто забуті форми організації позабогослужбового общинного життя. Постало і наболіле питання про матеріальне забезпечення духовенства та їхніх сімей. Це питання за останні тридцять років, на жаль, ніяк не вирішене на всецерковному рівні. Нещодавно ми проводили опитування серед 70 отців, аби визначити рівень турботи церковної влади та парафіян про фінансову спроможність священника. З’ясувалося, що 75% нашої ієрархії взагалі не цікавляться цим питанням. Приємно, що парафіяни мають більшу турботу про своїх наставників, і лише для 44% з них це питання не є актуальним.
Результат такого стану речей — пошук священником світської роботи. Це, звичайно, не є чимось поганим, просто така ситуація обмежує можливості у виконанні пастирських обов’язків, причому не лише в звершенні богослужінь, але й у душпастирських, соціальних моментах.
«Це ми формували ілюзію всецерковності усіх жителів села»
— Ви сказали, що відтепер доводиться наново організовувати духовне життя парафій. Як це виглядає на практиці?
— Коли в общини забирають будівлю храму, одним із ключових питань постає пошук нового приміщення. Але заради кого й навіщо людині необхідно відмовлятися від уже звичного для неї комфорту? Що спонукає розпочати ходити до хати чи квартири, яка не має видимих архітектурних ознак храму?
Саме в такі моменти вірянин відшукує наріжний камінь свого духовного життя. І залишаються в Церкві лише ті, хто ходив не до будівлі, а до духовної сім’ї, і не задля відзначення великих свят, а до Того, Хто в Євхаристії Себе подає.
Саме втрата храму відроджує в церковній общині те, що було таким близьким і чутливим для вірних в апостольські часи та перестало бути актуальним у «реставраційно-позолочений» період Церкви. У людей, що увiрували, було одне серце й одна душа (Дії 4, 32).
— Сьогодні парафії УПЦ часто залишаються без храмових приміщень з волі таких саме українців, які вважають себе православними та щиро вірять у своє право на наші храми. Це перетворюється на рейдерство. Що є підґрунтям для цього?
— За досвідом скажу, що «прохачами» зміни церковної юрисдикції є не ті вірні, які регулярно відвідують богослужіння (у своїй більшості вони не мають претензій до УПЦ). В основному замовниками є представники Православної Церкви України, парафіяни, які перебувають у конфлікті з батюшкою, або ж політично ангажована місцева влада. Чи сільський громадський актив.
Звідки вони черпають уявлення про своє право вирішувати долю храму та общини? Відповідь складна, але чи не ми, духовенство, свого часу породили їх духовно, з радістю надаючи їм ім’я християнина? Це ж ми вінчали, благословляли на урочистостях, раділи їхній присутності на Пасху чи Богоявлення. Це ж ми поступово формували ілюзію всецерковності усіх жителів села. Тому вважаю, що частина відповідальності за такий духовний занепад православного люду в Україні лежить і на нас, духовенстві.
Втрата євангельського пастирського окормлення общини, відсутність бажання турбуватися про парафію породили покоління квазівірян, «захожан», які по факту хрещення вважають себе приналежними до певного храму. Ось що надало їм можливість вирішувати долю храму в їхньому селі.
Зараз ми поступово намагаємося повертатися до фіксованого членства у парафіях, запроваджуємо реєстри членів релігійної громади. Та це почало робитися лише тепер, а раніше за таким ніхто не слідкував, ми тішилися мильною бульбашкою церковності наших вірян. І сьогодні ця бульбашка лопнула.
— Як ви живете з цим непростим усвідомленням?
— Попросив у Бога прощення за свою байдужість. Та вже не нарікаю на таку категорію особливих «вірян-захожан». Перестав тішити себе, як настоятель, великими групами людей, що прийшли до храму на Пасху. Максимально зосередив увагу на постійних вірянах.
Як благочинному, мені довелося пережити чотири рейдерських захоплення храмів. Усі общини залишилися в Церкві. Зазначу, що ці духовні общини характеризуються особливою духовною спорідненістю, відповідальністю та щирістю практики віри. Черпаю їхній оптимізм та заряджаюсь їхньою стійкістю у вірі.
За кілька днів плануємо провести міжпарафіяльний форум «Жива парафія». Будемо міркувати про те, як виправити організаційні помилки минулого та визначити пріоритети в сьогоденні парафіяльного життя.
«Причин зрікатися УПЦ на догоду політично-суспільній доцільності в мене немає»
— Чи допомагає вам сьогодні досвід особистої суспільної зневаги, спричиненої вам свого часу ЗМІ?
— Негативний тиск інформаційного поля України на УПЦ сьогодні продовжує бути скаженим. Скажемо відверто, він у своїй більшості замовний і невиправданий, проте інколи і справедливий.
Чим себе заспокоїти? Відчуттям правди Божої у своєму житті. Ти розумієш, що твої цінності не йдуть всупереч євангельському духу. Що ти не маєш претензій до своєї Церкви як Церкви Христа. В мене можуть бути запитання до поведінки ієрархів, до колег-пастирів, так само, як і в них до мене. Але в цілому — як до духовної спільноти, в якій я народився — претензій до Церкви я не маю. Я дійсно почуваюся в родині Христа.
Це відчуття може дати лише Христова Церква, що дозволяє продовжувати рухатися далі цим шляхом. І причин зрікатися УПЦ на догоду політично-суспільній доцільності, через поведінку тих чи інших наших ієрархів, у мене немає.
— Ви крокуєте духовним життям разом зі своїми односельчанами — з тими, серед яких народилися та зростали. Це був свідомий вибір — повернутися після навчання служити у рідне село?
— Мені пощастило в 90-ті роки XX ст. духовно зростати під наставництвом голобського настоятеля протоієрея Анатолія Мельника. Це був один із перших священників в Україні, який запровадив цікавий формат для церковного спілкування молоді, який сьогодні практикується більшістю — це «молодіжки».
Отець Анатолій дав мені основне: приклад духовної зрілості, чесності та відданості Церкві. Мені цього було достатньо. Далі були навчання в семінарії, університеті, академії, послух при мирополитові Ніфонті (Солодусі) у Волинському єпархіальному управлінні та повернення в рідні Голоби вже в сані священника.
Тамтешня церковна громада переживала важкі часи, з єдністю було не все гаразд. Та поступово територія нашого храму стала центром культурно-просвітницького життя вірян і взагалі всіх голобчан. Ми видавали церковно-громадську газету «Отчий дім», відкрили художню галерею, відремонтували приміщення, забезпечивши простір для дітей з інвалідністю. Наші парафіяни є учасниками рухів у різних громадських організаціях, а ще ми ініціювали екологічні проєкти: збір використаних батарейок, пошиття екосумок, прибирання парків тощо.
Сьогодні продовжуємо підтримувати дітей з інвалідністю: організовуємо заходи з куховарення, миловаріння, проводимо інклюзивні табори. Плануємо майстер-клас з випічки для переселенців. Фінансово допомагаємо внутрішньо переміщеним особам.
Нещодавно підбили підсумки діяльності за рік війни: церковна громада залучила 407 тисяч гривень на потреби ЗСУ. Думаю, це немало.
— Чи завадила війна якимось вашим проєктам?
— Звісно, що інтенсивність позабогослужбового життя вже не та. Частина вірян з дітьми виїхали за кордон, а чоловіки пішли на фронт. Основна наша діяльність сьогодні — це недільна школа, літні табори та збір і передача гуманітарної допомоги військовим та переселенцям.
На жаль, війна дедалі більше розділює людей. І мені болить, що це розмежування програмують ті, хто іменують себе православними. Наші діти зростатимуть із жахливими спогадами про міжправославні баталії. Та брати і сестри у вірі надають мені оптимізму. Вони не сповнюються жагою помсти по відношенню до тих, хто виганяє їх з храму. Навіть під тиском вони бережуть свою церковність. І це дає їм сил допомагати іншим.
Я очікую, що цей непростий час дасть нам, пастирям, а також нашим ієрархам шанс інакше подивитися на організацію церковної общини, на місце парафіян в її житті. Ситуація спонукає почати діалог зі своєю паствою. Хочеться спілкування, в якому ставляться питання та надаються відверті відповіді. На жаль, саме відсутність внутрішньої комунікації та прозорості у Церкві провокує до надто емоційних випадів священників чи мирян. Адже соборний дух передбачає спільне бачення проблем Церкви та участь всіх її членів у вирішенні наших загальних проблем, у відповідності до покликання.
— Подекуди можна зустрітись із твердженням, що мовчки підкорятись вищим інстанціям — це більш смиренно.
— Це хибне твердження є маніпулятивним. Коли ми починаємо ототожнювати смирення з абсолютним підкоренням своєї волі наставнику (як у справах віри, так і в побутовому житті), з відсутністю прояву бодай якоїсь позиції, — це точно некоректно. Адже основою євангельського смирення є довіра та відсутність страху.
Можливо, наглядним стане нещодавній випадок з відомим священником Андрієм Пінчуком із села Волоське, причиною для покарання якого став наклеп. Священник донині перебуває в забороні, його община страждає, залишається без можливості Причастя з рук свого пастиря. Але він є членом нашої Церкви, це наш брат во Христі. Та умовою відновлення отця у служінні визначена саме спонука «смиритися», що в даному випадку означає, на жаль, саме вимогу перестати писати і говорити у звичній для нього манері.
— Отже, ми навіть всередині Церкви певною мірою роз’єднані. А як нам об’єднуватися?
— Церковна спільнота є живою, коли Христос є стрижнем її життя. Людина, яка пізнала Бога, здатна лише любити. І коли парафія поділена, наприклад, за мовним питанням, то це значить, що настоятель не справляється зі своєю місією пастиря.
Ми, як члени Церкви, дійдемо злагоди, коли зможемо чесно подивитися одне одному у вічі. Тоді, коли перестанемо одне одного боятися. І ми зможемо і надалі бути основою духовного життя українського народу. Це наша Церква, наш народ, і у нас нема причин розділятися. Проблеми можуть будуть вирішеними через діалог.
Я не бачу причин нашій Церкві заходити в катакомби.
Фото: Facebook-сторінка общини Святого Георгія, с. Голоби
