ВІД РЕДАКЦІЇ. Цікавим і знаковим вважаємо відкрите листування між двома науковцями — Віктором Єленським, який нині очолює Державну службу з етнополітики та свободи совісті, та доктором Томасом Бремером, професором Мюнстерського університету (Німеччина).
Розпочалося публічне обговорення з критики професора Бремера Висновку релігієзнавчої експертизи ДЕСС: «Має упереджений характер і спотворює факти» — теолог з Німеччини про висновок ДЕСС
Далі Віктор Єленський відповів професору Томасу Бремеру на критику висновку ДЕСС
Після цього ми отримали цей лист: «Я з Вами не згодний майже в усіх пунктах» — Томас Бремер відповів Віктору Єленському
І оскільки почалася ця дискусія на сторінках саме нашого проєкту, друкуємо наступну відповідь В.Єленського Т.Бремеру.
***
Високоповажний професоре Бремер, шановний Томасе!
Хоча Ви не вірите, що ми здатні переконати один одного бодай у чомусь, сподіваюсь, що сам факт нашого листування спрямований радше на пошук порозуміння, ніж навпаки.
Якщо говорити сутнісно, мені здається, що Ви все ж не почули моїх аргументів. Це стосується передовсім центрального питання аналізованого вами Висновку релігієзнавчої експертизи.
Ще раз: УПЦ була частиною РПЦ, після травневого Собору 2022 року вона почала рух від Москви, але не завершила його. Священноначалля УПЦ не хоче виходити зі складу єпископату Російської церкви, її Синоду, Міжсоборної присутності, Синодальних комісій.
Ідеться не про відсутність доказів, що УПЦ є частиною РПЦ (такі докази якраз є), а зворотних — про те, що вона такою частиною не є. Останніх доказів власне і шукали експерти. Так само, вже сотні священників УПЦ питали і далі питають у свого керівництва: якщо ми не є частиною РПЦ, що роблять наші владики в її керівних органах? Чому синхронізують свою політику у міжправославних відносинах з Москвою?
Якщо скористатися Вашою метафорою про німецький паспорт, який вказує на те, що Ви є німцем, то паспорт про належність до РПЦ у УПЦ є. А якщо спробувати подивитися на Вашу метафору буквально, то виявиться, що російські паспорти у цілої низки ієрархів УПЦ включно з її Предстоятелем в наявності, а от свідчень про те, що вони від таких паспортів відмовилися або ці паспорти втратили чинність – немає.
Питання про те, чому УПЦ не хоче вийти зі складу РПЦ, дати чіткий і зрозумілий сигнал державі й суспільству, так і завис у повітрі. Можу лише здогадуватися, чому замість цього керівництво УПЦ воліє вести кампанію дискредитації України на зовнішній арені, поширювати очевидні вигадки і платити 1400 доларів на годину американським лобістам, які вдаються до відвертої брехні, посилань на неіснуючі документи і затято спростовують постулати, які самі ж вони і вигадали. На всяк випадок ще раз повторю.
Держава Україна не хоче забороняти ані УПЦ, ані будь-яку іншу Церкву. Але вона має бути впевненою, що жодна релігійна організація в Україні не пов’язана «земними узами» з центрами, які є учасниками воєнної агресії проти України. Вона, тобто держава, не вимагає від УПЦ ані зректися Православ’я, ані переглянути власне віровчення, ані стати частиною іншої Церкви, ані самочинно проголосити автокефалію. Так само держава ніколи не вимагала від УПЦ відмовитися від церковнослов’янської мови і юліанського календаря (про це недавно фантазували високогонорарні юристи).
Коли керівництво УПЦ говорить, що для якихось вирішальних кроків йому треба дочекатися кінця війни, то це викликає підозри, що керівництво зволікає в очікуванні хто візьме гору в російсько-українській війні. Коли ж священноначалля говорить, що питання має бути вирішено Всеправославним консенсусом, то воно чудово розуміє, що такий консенсус є неможливим у скільки-небудь осяжній перспективі.
Водночас, я цілковито погоджуюся з Вами: відсутність смаку не карається згідно з українським законодавством. Якщо митрополит удекоровує себе шаликом Luis Vuitton, черевики – монограмою, а свою резиденцію облаштовує з розкішшю, яка радше личила б мафіозі у гангстерському фільмі, а співати на своєму ювілеї запрошує короля російського шансону – це справа його особистого смаку. І не справа держави стежити, наскільки суворо він дотримується чернечих обітниць бідності й цноти, як поборює у собі сластолюбство чи сріблолюбство. Але коли ієрарх освячує зброю масового знищення, чи бере участь в освяченні територіального загарбання, чи закликає вірних зривати мобілізацію – це, пробачте, зовсім не про смак. Не думаю, що держава, яка толеруватиме таке, тим більше під час такої кровопролитної війни, зустріне розуміння своїх же громадян.
І навряд чи аргумент про наявність колаборантів також у поліції чи інших державних органах буде тут доречним. Я слабо уявляю собі ситуацію, коли б керівництво, наприклад, СБУ відмовилося би покарати зрадника чи тихенько відправило його на ранню пенсію.
Мені також видається, що Ви певною мірою потрапили під вплив інформаційного кліше, що поширюється керівництвом УПЦ та їхніми лобістами. Держава Україна ніколи не забороняла релігійних організацій. Згідно з дослідженням Pew Research Center приблизно кожна п’ята країна в світі забороняє щонайменше одну з релігійних організацій. Але України з-поміж цих 43 країн немає. І, як вже йшлося вище, Україна не має наміру робити це надалі й забороняти ті чи інші релігійні організації. Вона прагне, повторюся, щоби релігійні організації на її території не знаходилися у складі або під впливом релігійних центрів у країні, які скеровуються на її, України, знищення.
До речі, таку саме мету переслідує ухвалений цьогоріч Закон Латвійської Республіки, згідно з яким Православна Церква у цій країні не може підпорядковуватися будь-якому центрові за межами Латвії.
Прикметно, що відповідний законопроєкт 8371 його критики практично ніколи не розглядають за суттю, обмежуючись викривальною риторикою. Ба більше, вони вдаються до фальсифікацій, стверджуючи, що законопроєкт був відкинений Головним науково-експертним управлінням Верховної Ради України (ГНЕУ). Цей аргумент, за браком інших, так полюбився організаторам кампанії, що вони цитують його у листі до лідерів Міжнародних структур та країн Великої сімки. Насправді, нищівна критика ГНЕУ стосувалася зовсім іншого законопроекту, а відносно законопроєкту 8371 воно мало конструктивні зауваження, які стосувалися більшої правової визначеності й юридичної техніки.
При цьому критики законопроекту сором’язливо упускають кілька важливих обставин. Передовсім, те, що він має недискримінаційний характер – він не спрямований конкретно на якусь з Церков, а не допускає діяльність релігійних організацій, пов’язаних з центрами впливу в країні, що здійснює агресію проти України. Тобто, релігійна організація має і цілком може, як показав приклад, скажімо, Древлєправославної церкви, припинити цей зв’язок. Підпорядкованість Московському патріархатові не є частиною православного віровчення.
Борці проти «заборони» також не згадують, що останнє слово в припиненні діяльності відповідної релігійної організації, як це і має бути у демократичному суспільстві, належатиме суду. Тобто, на мою думку, законопроєкт не має дискримінаційного характеру, не накладає обтяження на совість віруючих і переслідує цілком легітимну мету. Погодьтеся, що український уряд має принаймні не менше підстав для недопущення зв’язків релігійної інституції з тими релігійними організаціями, які беруть участь у війні проти України, ніж низка європейських урядів для недопущення носіння чадри чи хіджаба у публічних місцях.
Тепер про широкий контекст, що Ви його заторкуєте у своєму листі. Ви пишете про обрання нового Спікера Палати представників США, який, як Ви пишете, «завжди був проти військової допомоги Україні». Якщо він був проти «завжди», то навряд чи це пов’язано з УПЦ. Але якщо б цей діяч, який багато часу й зусиль присвятив відстоюванню релігійної свободи і християнських цінностей, спитав би мене під цим оглядом, чому слід допомагати Україні, я достатньо чітко уявляю свою відповідь.
Я би розповів йому про ті справжні переслідування, яких зазнають християни на окупованих Росією землях; показав би фото замордованих, розстріляних, катованих священнослужителів, у тому числі його одновірців. А також світлини майже п’ятисот зруйнованих храмів і молитовних будинків.
Познайомив би з віруючими, які ще до початку широкомасштабного вторгнення цілими громадами тікали з окупованих Росією Криму й Донбасу на материкову Україну. Запропонував би написати слова підтримки ув’язненим з України виключно за релігійні переконання, які отримали по 6, 8, 12 і навіть 19 років позбавлення волі й поневіряються нині по російським колоніям.
Надав би свідчення священиків, пасторів, імамів, рабинів, Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій про релігійну свободу в Україні і про її, релігійної свободи, ворогів.
Сподіваюся, що пан Спікер тоді б краще зрозумів, чому саме треба допомагати Україні.
З найкращими побажаннями, Віктор Єленський
