Лист професору-емериту Мюнстерського університету доктору Томасу Бремеру
Шановний професоре Томас Бремер!
З деяким запізненням, але предметно я ознайомився з Вашим аналізом «Висновку релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом».
Оскільки я маю честь знати Вас особисто, вважаю Вас другом України, вченим, чиї праці добре відомі дослідникам, а також ту обставину, що мною було підписано наказ про затвердження аналізованих Вами «Висновків…», хотів би висловити з цього приводу і деякі свої міркування.
Передовсім мені видається, що Ваші зауваження стосовно методологічних проблем «Висновків…» виходять із хибного уявлення про мету і власне характер експертизи. Експертиза не покликана виснувати можливість/неможливість функціонування Української Православної Церкви. Так само, експерти не ставили й не могли ставити перед собою завдання формулювати для УПЦ ту чи іншу форму існування. І вже абсолютно точно статус УПЦ у Повноті Православ’я – «неврегульований», «напівсамостійний», такий, що перебуває у «сірій зоні» тощо – не є проблемою для державного органу, який, згідно з Законом, забезпечує здійснення експертизи.
Те, що мали дослідити експерти у рамках цієї експертизи — це наявність/відсутність зв’язку УПЦ з Російською церквою. Причому йдеться не про містичний зв’язок, ту єдність у догматах і євхаристійному спілкуванні, якими пов’язані усі Помісні Церкви в надрах єдиної, святої, соборної, апостольської Церкви, а винятково зв’язок канонічний. Тобто, той зв’язок, який ґрунтується на нормах і правилах церковного устрою.
Ви помиляєтесь, коли вважаєте, що експертна група є державним органом. Це дослідники релігії, які мають належні компетенції, академічні звання і відповідні наукові праці з предмету експертизи; і яких запрошує державний орган у справах релігій для аналізу тієї чи іншої проблеми, інституції чи явища. Державний орган у справах релігій забезпечив здійснення значної кількості експертиз, щоразу долучаючи до аналізу експертів-фахівців у тій чи іншій сфері релігієзнавства, які не є, як правило, державними службовцями. Природно, Державна служба України з етнополітики і свободи совісті у своїй діяльності бере до уваги висновки, яких доходять залучені нею фахівці.
Ви не ставите під сумнів необхідність експертизи і слушно зауважуєте, що «…в контексті війни, розпочатої Росією проти України, виникли сумніви щодо статусу УПЦ, і це цілком можна зрозуміти». Від початку війни, яку Росія розв’язала ще у лютому 2014 року, УПЦ дала достатньо підстав для такого роду сумнівів. І стосовно свого статусу, і своєї позиції. Причому дуже специфічний пацифізм, в якому звернення припинити війну адресувалися виключно Києву, а не Москві, заклики зривати мобілізацію, відмова вшановувати українських воїнів за майже одночасної легітимації парадів бойовиків, освячення російської зброї масового знищення тощо – все це і багато чого іншого було справою зовсім не купки колаборантів, а церковної ієрархії, священноначалля УПЦ.
Собор УПЦ 27 травня 2022 р., де з церковного Статуту вичистили всі згадки про Російську церкву і Московський патріархат, був вельми схвально сприйнятий суспільством і багатьма оглядачами. У тому числі, між іншим, і деякими експертами, які підготували обговорювану наразі експертизу. Але доволі швидко ентузіазм згас. Поведінка ієрархії лишалася незмінною; деякі її представники прямо заявляли, що ухвалені Собором зміни «нічого не міняють», головними ворогами УПЦ і надалі проголошувалася ПЦУ, а винною у російському вторгненні – українська влада (щоправда, як розсудливо підкреслили свого часу члени Синоду УПЦ – попередня українська влада). Тобто, питання про статус УПЦ виглядало зовсім правомірним. І вони виникали не лише у суспільства і державної влади, але й всередині Церкви. Священники УПЦ зверталися і надалі публічно звертаються із питаннями до керівництва про статус їхньої Церкви й закликають розірвати її зв’язки з Москвою.
Тому, повертаючись до методології, експерти не заперечують право УПЦ існувати у рамках «…правил, що раніше не застосовувалися, і процедур, якими б вони не були з теологічної точки зору». Їх, як і вірних та священнослужителів УПЦ, цікавить, чи ці рамки і процедури залишають цю Церкву у складі РПЦ, чи перша перестала бути частиною останньої.
І тут ще одна методологічна проблема, по якій я вимушений висловити незгоду з Вами. Ви пишете, що «…релігієзнавча експертиза для державної установи не може брати за основу канонічне право». Але релігієзнавство як наукова дисципліна, що вивчає, серед іншого, релігійні інститути, просто не може не звернутися у своєму аналізі статусу тієї чи іншої еклезіальної одиниці до норм, відповідно до яких ця одиниця функціонує у церковній цілісності, тобто до канонічного права. Секулярна держава не керується цими нормами, але, погодьтесь, описати характер зв’язку, який існує між двома релігійними інститутами без внутрішніх настанов цих інститутів було б проблематичним.
Що ж стосується оцінки фактів експертною групою, то Ви вважаєте її упередженою на підставі того, що експерти наводять лист, де Вселенський патріарх Варфоломій оцінює статус митрополита Онуфрія не як канонічного митрополита Київського, а як ієрарха Російської церкви, що перебуває в українській столиці. Але експерти не роблять з цього жодного іншого висновку, окрім того, що Вселенський патріарх визнає УПЦ частиною РПЦ, чию юрисдикцію над Україною Константинополь не визнає. Експертну групу можна було б звинуватити в упередженості, некомпетентності тощо за те, що вони не навели альтернативної точки зору. Однак експерти чесно зазначили, що не змогли знайти документи, заяви, судження предстоятелів інших Помісних Православних Церков, які б виявили незгоду з позицією патріарха Варфоломія в цьому конкретному питанні і визнали УПЦ незалежною церквою. Невідомі такі документи й заяви також і мені та, судячи з Вашого аналізу «Висновку…», також і Вам.
Що ж стосується «відсутності у світовому православ’ї єдиної думки щодо отримання автокефалії», про який Ви пишете, то з цим важко не погодитися. Але до обговорюваної нами теми це має вельми опосередковане відношення. Адже УПЦ не проголошувала автокефалії в односторонньому порядку (як це неодноразово бувало в церковній історії), ані отримувала її від Вселенського патріархату (як більшість Помісних Церков), ані отримала її від кіріархальної Церкви (як-от Православна Церква Америки).
Тепер перейдемо до дій, які, на Вашу думку, недооцінили експерти. Ви визнаєте, що вони не оминули рішення Собору 27 травня 2022 року щодо мироваріння і рішення відкривати парафії за кордоном, але не вважають це ознакою незалежної церкви. Мушу з ними погодитися. Привілей варіння мира визнавався за Київським митрополитом у домосковські часи і був підтверджений Помісним собором Російської церкви 1917-1918 років. Цей привілей вказує не на незалежність, а на особливий статус Київського митрополита, який так або інакше, але все ж визнавався в Російській церкві.
Так само мушу погодитися з експертами з приводу відкриття парафій за кордоном. Це в жодний спосіб не підкреслює незалежність УПЦ: у деяких місцях таке відкриття відбувається за підтримки Російської церкви і не викликає жодних заперечень з боку Московського патріархату, який розуміє, що українці, які рятуються від російської навали в Європі, просто викинуть з храму російського «батюшку».
Якщо ж далі говорити про дії, то впродовж 2023 року, тобто вже після підписання «Висновку…», УПЦ не багато зробили для того, щоб спростувати їх, тобто «Висновків…», результати. Взяти хоча б перепідпорядкування напряму Москві єпархій Криму і Донбасу. Так зазвичай чинить керівництво структури по відношенню до своїх складових. І якщо ієрархія УПЦ вважає інакше, то вона мала усі можливості про це заявити. Але вона цього не зробила – на глибоке розчарування перш за все свого духовенства і вірних.
Тепер про документи, які б могли пролити світло на питання залежності/незалежності УПЦ від РПЦ. І тут мені важко погодитися із Вашим твердженням про нерелевантність у даному випадку документів, «…складених у той період, коли УПЦ не заявляла про свою незалежність від РПЦ». По-перше, УПЦ заявляло про свою незалежність і до травня 2022 р. На цій підставі, зокрема, церковне керівництво відмовлялося і надалі відмовляється виконувати Закон № 2662-VIII (2018 рік) про зміну назви релігійних організацій, керівний центр яких розташований в країні-агресорі. По-друге, експерти просто не могли оминути увагою «Грамоту Олексія ІІ, Божою милістю Патріарха Московського і всієї Русі Митрополиту Київському і всієї України Філарету» від 27.10.1990. Адже на неї прямо покликається діючий Статут УПЦ.
При цьому чи не найбільше заперечення викликає у Вас розгляд Експертною групою того статусу, який надають УПЦ документи Російської церкви. Ви справедливо стверджуєте, що «…жоден документ РПЦ не може бути доказом чогось щодо УПЦ…» і що «покладатися на документи, статути та інші джерела з Росії та РПЦ є вкрай проблематичним, оскільки російська організація таким чином може впливати на українські політичні та адміністративні рішення». Це так, але якщо, скажімо, єпископи УПЦ не вважають себе членами архієрейського корпусу РПЦ, а остання наполягає на зворотному, чому б єпископам УПЦ не оголосити про те, що вони не входять до складу єпископату Російської церкви? Що вони не вважають нормальним, коли організація, до якої вони не належать, офіційно числить їх своїми функціонерами?
Всяке порівняння кульгає, але дозвольте простий і зрозумілий нам обом приклад. І Ви, і я тривалий час були членами Міжнародної наукової Ради цілком респектабельного академічного релігієзнавчого журналу, який видавався (і видається) в Москві. І Ви, і я після початку війни, розв’язаної Росією проти України, своїми листами повідомили редакцію про вихід зі складу згаданої Ради.
Наразі йдеться не про переконання чи громадянську позицію, а про логіку дій – певна інституція вважає вас афілійованими з нею і офіційно це проголошує. І якщо Ви не вважаєте за можливе бути пов’язаним з певною структурою, то повідомляєте про це і відповідну організацію, і всіх тих, чия думка для Вас є важливою. Архієреї УПЦ ніколи не зверталися до РПЦ з листами про виключення їх зі складу єпископату, Синоду, Міжсоборної присутності, синодальних комісій тощо. Попри заклики обуреної громадськості і благання власного духовенства, вони так нічого і не зробили для того, щоб їхні імена не стояли поруч зі справжніми військовими злочинцями, які освячують зброю масового знищення і закликають випалювати українців «Солнцепьоками».
У своєму аналізі Ви не виключаєте, що Висновок релігієзнавчої експертизи здійснено з порушенням українського законодавства. Але не наводите жодного з положень цього законодавства, яке б було порушено. Насправді Експертизу було призначено у повній відповідності до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», а також – до Положення про Державну службу України з етнополітики та свободи совісті. І Закон, і Положення передбачають залучення до здійснення Експертизи представників релігійних організацій.
ДЕСС запросила представника УПЦ для спільної роботи, але представник УПЦ не тільки відмовився від цієї участі, але й від надання письмових пояснень чи якихось документів, які б стосувалися справи. Ба більше, після цього демаршу я письмово звернувся до митрополита Онуфрія делегувати свого представника для роботи над «Висновками…» та/або надати необхідні документи, роз’яснення, судження, коментарі, зауваження, ремарки, які б владика Онуфрій вважав за потрібне. Але митрополит Онуфрій письмово відмовився це зробити. Хочу звернути Вашу увагу на те, що експертна група одноголосно підтримала «Висновки…». За це висловилися як ті члени експертної групи, відводу яких зажадав представник УПЦ, так і ті, до яких претензії не висловлювалися.
Зверніть увагу, «Висновки…» викликали бурхливу реакцію і жваве обговорення у церковному і громадському середовищах. У цьому обговоренні було все: і довжелезні екскурси в церковну історію, і палкі дискусії щодо особливостей канонічного права, і обговорення особистісних якостей членів експертної групи. Але ніхто з дискутантів так і не зміг переконливо довести, що УПЦ не є частиною Російської церкви. Власне, не берете на себе відповідальність стверджувати таке і Ви.
Експертна група, зрештою, не може нічого нав’язувати керівництву УПЦ. Воно саме знає, що треба зробити для того, щоб перестати бути частиною Московського патріархату; які саме сигнали йому слід надіслати суспільству, щоб подолати ту підозріливість і сумніви, які накопичилися упродовж багатьох років. І про це їм говорить не лише держава і суспільство, але також дедалі більше число власних священнослужителів і мирян. На жаль, до їхніх закликів священноначалля не прислуховується. Дехто з ієрархів воліє діяти за принципом “чим гірше, тим краще” і зумисно посилює конфронтацію з державою і суспільством.
Ієрархія вперто відмовляється від діалогу з громадянським суспільством, властями і навіть власними кліриками і вірними, які намагаються до них достукатися. Вони навіть не знаходять за потрібне пояснювати, чому і навіщо вони штовхають УПЦ на шлях, визначений для неї Кремлем. Але це проблема, яку я радо міг би з Вами обговорити, виходить за рамки нашої дискусії навколо Висновків експертизи.
Беручи до уваги все вищезазначене, я не бачу фактів, які були б спотворені експертами; подій і явищ, які були б ними перекручені; дій і вчинків, які б лишилися ними не поміченими. Відповідно, я не знаходжу аргументів, які б дозволили мені прийняти висновки Вашого аналізу обговорюваної Експертизи.
З правдивою повагою,
Віктор Єленський,
Голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті
