«Церкви не повинні бути заручниками своїх держав», — те, про що ми кричимо на нечисленних інформаційних майданчиках УПЦ, без страху говорять в обличчя державним діячам представники міжнародної релігійної спільноти.
Нещодавно в Україні побувала з візитом делегація Всесвітньої ради Церков. З якою метою, а головне — з яким результатом, ми запитали в співробітника відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, професора Київської духовної академії та семінарії Сергія Бортника. Читайте ексклюзивне інтерв’ю.
ВРЦ прагне виступити посередником у діалозі між УПЦ та ПЦУ
— Пане Сергію, після прочитання новин про візит делегації Всесвітньої ради Церков (ВРЦ) в Україну, а потім і в Москву, не залишає враження, ніби ми існуємо в трьох паралельних реальностях.
Одна реальність для нашої Церкви, яку за канонічний зв’язок з РПЦ місцеві ради, наприклад, намагаються позбавити всіх храмів і монастирів.
Друга реальність — із новин про Всеукраїнську раду Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), для якої немає жодних утисків, усім конфесіям надаються рівні права й можливості, про що представники ВРЦіРО так і заявили делегації ВРЦ.
А згодом ще й новини з РПЦ, де, виявляється, моспатріархат чи не єдиний миротворець у цій війні, послідовно з 2014 року «виступає за припинення кровопролиття» і водночас рейдерськи привласнює в нас цілі єпархії.
Як би ви могли сказати, якою побачили ситуацію представники ВРЦ? Чи вдалося їм осягнути всю її суперечливість? Чи були вони в цьому зацікавлені?
— Упродовж декількох днів я частково був із делегацією Всесвітньої ради Церков. Зокрема я перекладав їхню зустріч у Києво-Печерській Лаврі з керуючим справами УПЦ митрополитом Антонієм. На наступних зустрічах цього дня я вже не був присутнім — там працював інший співробітник нашого відділу зовнішніх церковних зв’язків.
Спектр зустрічей делегації ВРЦ був дійсно широким. Делегати були вільні у плануванні своїх заходів і не дуже хотіли ділитися деталями щодо спілкування. Це пов’язано з їхніми планами організувати круглий стіл за участю трьох Церков – УПЦ, ПЦУ та РПЦ. Це дуже делікатна задача, тому небажання розголошувати якісь речі наперед мені здається цілком зрозумілим.
— Чому делегацію ВРЦ супроводжував саме відділ зовнішніх зв’язків УПЦ? Чи не проявлявся в цьому якийсь особливий зв’язок з нашою Церквою?
— Це вже певна традиція. Ще під час візиту членів ВРЦ в Україну в 2014 році вони зустрічалися з представниками різних Церков, але особливим чином були пов’язані з нашою Церквою. Тоді мене теж запросили як перекладача, і ми їздили на схід України, зокрема в сіру зону на Донбасі. Там зустрічалися зі священниками та ієрархами нашої Церкви й могли на власні очі бачити реальну допомогу, що надавалася через священників УПЦ потерпілим від війни та нужденним.
Так само в Україну делегація Всесвітньої ради Церков приїжджала влітку минулого року. Тоді її очолював ієрей Іоанн Саука — на той час виконуючий обов’язки генерального секретаря ВРЦ. Головною метою його приїзду було запрошення представників українських Церков на Генеральну асамблею, яка відбулася у вересні 2022 року в німецькому місті Карслруе. І того разу делегацію також супроводжували представники нашого відділу.
— Ця асамблея тоді прозвучала досить помітно…
— Так. В асамблеї від України взяли участь представники УПЦ, ПЦУ та ВРЦіРО. Але виступали з трибуни саме представники обох православних юрисдикцій — владика Євстратій (Зоря) від ПЦУ і я від УПЦ. Це, до речі, означає, що моя роль не зводиться лише до перекладу зустрічей представників ВРЦ з керівниками Церков; часом я маю змогу донести своє бачення, свої формулювання від імені всієї УПЦ.
Під час асамблеї я мав можливість активного спілкування з багатьма учасниками, зокрема з кількома єпископами Євангелічної Церкви Німеччини. Інтерес до України тоді був надзвичайним. Апогеєм стала зустріч представників української делегації з федеральним президентом Штайнмаєром. Але були зустрічі й з представниками німецького Міністерства закордонних справ, з багатьма журналістами — все це в доповнення до безпосереднього спілкування з представниками Церков.
Зараз, під час травневого візиту, ситуація дещо схожа. Відбулася загальна зустріч делегації ВРЦ з членами ВРЦіРО, але також проходили й окремі зустрічі з керівництвом православних юрисдикцій.
І цього разу мета окреслена більш чітко: ВРЦ прагне виступити посередником у діалозі щодо кризи в міжправославних відносинах в Україні, тобто між УПЦ та ПЦУ. Думаю, це пов’язано з тим, що наша Церква сьогодні знаходиться у важкій ситуації, коли через політичні звинувачення її структуру фактично прагнуть зруйнувати. А ПЦУ подала документи для вступу у члени ВРЦ, але їхній статус і сьогодні не є загальновизнаним.
Окрім зустрічей з керівництвом нашої Церкви, ПЦУ та ВРЦіРО, представники Всесвітньої ради Церков мали можливість поспілкуватися з міністром культури Олександром Ткаченком. А наступного дня ми разом поїхали в Бучу та Ірпінь. На тій зустрічі були присутні представники Державної служби з етнополітики та свободи совісті на чолі з її головою Віктором Єленським, і після молебню була можливість для спілкування.
Потім була досить довга дорога в Чернівці. На жаль, через те, що наша автівка поламалася, ми втратили декілька годин часу. Тому зустріч із головою відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ митрополитом Мелетієм відбулася вже наступного ранку.
Усі ці зустрічі разом узяті означають, що в делегації ВРЦ була можливість почути різні думки стосовно релігійної ситуації в Україні. А якщо згадати зустріч наступного дня в Москві, то в комплексі вони почули дійсно широкий спектр позиції щодо релігійної ситуації в Україні. І, ймовірно, ваше враження щодо «трьох паралельних реальностей» цілком справедливе.
Українська держава намагається перетворити УПЦ на підконтрольну собі Церкву
— Які ваші власні враження від зустрічей?
— Я був радий допомагати цій делегації.
17 років тому я вивчав німецьку мову в румунському містечку Сібіу. Тоді в нашій групі був Октавіан Міхок — тепер він обіймає відповідальну посаду у ВРЦ і виступив безпосереднім організатором цього візиту.
Під час мого навчання в Хайдельберзькому університеті в Німеччині я відвідував семінар з церковної історії професора Крістофа Штрома. Він є рідним братом нинішнього модератора ВРЦ і до недавнього часу очільника Євангелічної Церкви Німеччини Хайнріха Бедфорда-Штрома. Хайнріх, який прибув у складі нинішньої делегації, та його брат Крістоф між собою дуже схожі.
Ще один давній знайомий — Пітер Прув, з яким ми познайомилися ще в 2014 році під час його візиту в Україну. Тобто емоційно це була можливість особистого спілкування з цікавими людьми, з якими я певний час вже був так чи інакше знайомий.
— Якою все ж таки була основа мета їхнього візиту? Навіщо делегація полетіла в Москву?
— Бачення ВРЦ полягає в тому, що Церкви можуть і здатні мати діалог між собою, шукати шляхи примирення і зближення. Тобто в їхній перспективі Церкви не є заручниками своїх держав — російської чи ж української. На мою думку, це важлива перспектива, яка не виключає інших складових, але яка часто забувається чи ігнорується.
Мені важливо, що таку незалежність Церкви від впливу держав, наявність у Церков свого порядку денного проповідує як Всесвітня рада Церков, так і папа Франциск. Вони представляють потужні релігійні центри, що є досить вільними від впливу конкретних держав. І тому їхня позиція, на мою думку, більше відображає пошук власне християнської позиції, не обтяженої якимись зобов’язаннями перед державами.
В Україні ми часто дискутуємо щодо того, наскільки лідери Церков можуть бути «над конфліктом». Сьогодні ця позиція явно програє. Зокрема це проявляється в дихотомічному мисленні «агресор та жертва агресії». Насправді це площина не церковна, а з царини міжнародного публічного права, тобто стосунків між державами. І ця перспектива сьогодні активно нав’язується Церквам — це досить чітко прозвучало на нещодавній зустрічі президента Зеленського з папою Франциском.
Саме в рамках цієї логіки сьогодні діє українська держава всередині країни: вона намагається перетворити УПЦ на підконтрольну собі Церкву. Альтернативою є руйнування церковних структур і поглинання парафій нашими опонентами — ПЦУ.
Треба зізнатися, що всередині УПЦ ми бачимо певну підтримку ідей «руського миру». Зокрема в практичній площині є окремі симпатики російської імперської величі, які вже були засуджені за злочини колабораціонізму. Але в ситуації, коли обшуки та «розмови» співробітників силових органів з представниками УПЦ рахуються на сотні, фактичних обвинувачувальних вироків дуже мало.
У цьому питанні інтенція потужних міжнародних церковних інституцій — ВРЦ та Римського престолу — виявляються близькими до того, що прагне донести вище керівництво УПЦ. Природа Церкви — не від світу цього. Вона повинна мати власний голос, власну програму дій, власне бачення. Тим більше так повинно бути в ситуації потужних викликів, якими є нині триваюча жорстока війна.
Я переконаний, що у своїй проповіді Церква повинна ставити у центр Христа та оцінювати різні аспекти нинішньої війни з євангельської перспективи.
Дискурс нашої Церкви та дискурс РПЦ в особі патріарха Кирила радикально відрізняються
— Як це пов’язано з відвідинами делегації ВРЦ Москви та зустрічі з патріархом Кирилом?
— В Україні нас постійно звинувачують у тому, що УПЦ є частиною Московського патріархату, що ми є «РПЦ в Україні» тощо. Але дискурс нашої Церкви та дискурс РПЦ в особі патріарха Кирила радикально відрізняються. Це очевидно сторонньому спостерігачеві ще краще, ніж нам в Україні. І тому я маю надію, що більш активні контакти УПЦ з міжнародними християнськими структурами здатні допомогти побачити радикальні відмінності між УПЦ та РПЦ.
Я переконаний, що зараз українська держава вибрала помилкову стратегію щодо нашої Церкви. Замість того щоб доводити те, що ми є агентами російської Церкви, а відповідно і російської держави, вона повинна була б докласти зусиль до більшої українізації нашої Церкви.
Одне з можливих стратегічних завдань — сприяти отриманню формальної автокефалії від Москви, адже це питання не може остаточно вирішитися всередині України, тобто на рівні УПЦ. І саме у відсутності зрушень у питанні автокефалії українська держава звинувачує нашу Церкву. Замість такого сприяння вони нищать структури УПЦ та примушують її до об’єднання з ПЦУ, яка на сьогодні залишається надзвичайно заполітизованою структурою.
— Якою, на ваш погляд, має бути інформаційна активність нашої Церкви у спілкуванні з міжнародною релігійною спільнотою? Як не нашкодити нашій державі, виносячи релігійні конфлікти назовні?
— Ми повинні бути більш відкритими й намагатися чіткіше та переконливіше доносити свою позицію.
Є такий цікавий образ: християни, на відміну від інших релігій, мають зв’язок із Христом, Який є Логосом, тобто Словом. Тому ми повинні не стільки мовчати, скільки говорити, пояснювати, шукати відповіді, можливо, навіть компроміси. При цьому ми повинні говорити не на догоду державі чи громадській думці, а з перспективи глибини християнської традиції. Це означає не закритість від впливів «світу цього», а прагнення дати відповіді на нові проблеми та виклики, відштовхуючись саме від християнського бачення світу.
Саме в цьому полягає свідчення Церкви, яке часто порівнюють з мучеництвом, готовністю до самопожертви.
Через недостатню аргументацію нас часто звинувачують у підтримці не-української сторони, у співпраці з ворогом та окупантом. Тому нам треба чіткіше диференціювати й розрізняти. Ми бачимо війну двох держав — Росії та України, їх досить активно підтримують відповідні Церкви. А згадані міжнародні релігійні інституції прагнуть виокремити церковну перспективу, тому вони потенційно є на боці Української Православної Церкви. І це не просто моє бачення, декілька разів я це чув у приватному спілкуванні з представниками згаданої делегації Всесвітньої ради Церков.
