Ми запросили науковців з Європи та США дати оцінку законодавчим ініціативам у релігійній царині України, оскільки прагнемо з’ясувати, якою може бути адекватна державна політика в країні, що бачить своє майбутнє в Європейському Союзі.
Перед вами — перший текст у перекладі українською.
Відповіді англійською доступні за посиланням: Don’t handle a mistaken idea of “unity”
Наступні матеріали в цій серії:
- Експерт №2.Документи росії не повинні визначати долю чи назву УПЦ, як і будь-якої організації в Україні / Russian documents should not determine the fate or name of the UOC, as well as any organization in Ukraine
- Експерт №3. Влада Туреччини оскаржувала право Константинопольського Патріархату називатися Вселенським / The Turkish authorities disputed the right of the Patriarchate of Constantinople to use the concept “Ecumenical” for its self-name
- Експерт №4. Дії проти УПЦ завдали Україні набагато більше шкоди, ніж користі / The actions against the UOC have done much more damage to Ukraine than help
(Ми свідомо не відкриваємо зараз імена експертів. За домовленістю з ними, усі коментарі залишаться конфіденційними щонайменше три тижні з початку публікації. Після цього кожен експерт вільний прийняти рішення, чи відкривати своє ім’я. Чому ми так зробили? Читайте тут:
7 запитань до міжнародних експертів про релігійну свободу в Україні)
***
Запитання №1. Про вимогу перейменування УПЦ
Ми, віряни УПЦ, як громадяни України почуваємося у певній безвиході.
З одного боку, набрав чинності так званий «закон про перейменування» № 2662-VIII, прийнятий 12 грудня 2018 року. Рішенням Конституційного Суду України від 27 грудня 2022 року його визнано таким, що не суперечить Конституції України.
2019 року побачила світ релігієзнавча експертиза Мінкульту, а 2023 року — висновок релігієзнавчої експертизи ДЕСС, які представляють УПЦ як складову РПЦ. Обидва документи оскаржуються з боку УПЦ в судовому порядку.
У світлі цього нам, вірянам УПЦ, дорікають: «Ваша Церква не перейменована відповідно до чинного закону. Чому УПЦ не виконує закон? Якщо ви за верховенство права, виконуйте закон!».
З іншого боку, намагання держави вказувати релігійній організації, як їй називатися і які дані в назві вказувати, ми, члени цієї релігійної організації, сприймаємо як дискримінацію за релігійною ознакою та неприпустиме приниження. Адже нас, громадян України, законодавчо змушують грати за правилами держави-агресора. Очевидним також є той факт, що РПЦ не викреслить УПЦ зі своїх статутних документів, отже, ми так чи інакше підпадатимемо під дію закону про перейменування.
Як із погляду міжнародних стандартів свободи віросповідання та прав людини виглядає ця ситуація? Чи є прецеденти в інших правових демократичних державах, щоб органи влади «наводили лад» у релігійній сфері, встановлюючи жорсткі обмеження для назв релігійних організацій?
***
ВІДПОВІДЬ.
Судячи з усього, таких прецедентів не існує. Суперечливі випадки здебільшого стосуються невеликих громад, які зазвичай називають сектами.
Назва — це (розглядається як) частина загального профілю та внутрішньої сутності спільноти.
Наприклад, при більш детальному розгляді виявляється, що справа Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), на яку посилається Конституційний Суд України у своєму рішенні (Ільїн проти України), стосується невеликої організації — так званої «Церкви об’єднання», більш відомої за ім’ям її засновника корейського пастора Сун М’юн Муна. ЄСПЛ, не вбачаючи в цьому порушення статті 9 Європейської конвенції з прав людини, не лише констатував факт, що назва цієї організації, ймовірно, вводить в оману, але й розцінив таку назву як свідомий крок цієї спільноти, який суперечить чинному законодавству.
Іншими словами, перш за все має значення внутрішня сутність спільноти.
По-друге, релігійній організації може бути відмовлено в реєстрації, якщо державний орган матиме обґрунтовані сумніви щодо того, чи справді цілі та внутрішня суть організації, про яку йдеться, мають релігійний характер.
Тут можна згадати про проблеми, з якими стикаються деякі європейські країни у випадку з організацією саєнтологів (наприклад, Швейцарія), або про відмову в реєстрації «Церкви літаючого макаронного монстра» в Нідерландах через її явно пародійний характер. У цьому випадку назва, що вказує на своєрідність самоідентифікації, є лише частиною загального профілю, разом із внутрішньою структурою і, наприклад, статутом.
Здається, ще не було випадків, коли громада чи організація була зареєстрована як релігійна, не маючи при цьому будь-яких порушень у своїх внутрішніх статутних документах, але потім змушена була змінити назву, щоб «розповісти правду» про її нібито ворожий характер.
Інакше кажучи, якби в статуті та установчих документах УПЦ містилися відверте несхвалення або навіть заклики до повалення суспільного ладу чи територіальної цілісності Української держави, це було б достатньою підставою для відмови в реєстрації як на загальнонаціональному рівні, так і на рівні окремих парафій чи громад. Однак цього не було.
У випадку, якщо окремі члени, організації чи парафії дійсно вчиняють дії, спрямовані проти юридичного або соціального порядку та територіальної цілісності держави, це є питанням кримінального права та стосується цих окремих суб’єктів, а не всієї релігійної організації.
Запитання №2. Про міжнародні механізми оскарження вимоги перейменування
За «законом про перейменування», наша Церква повинна обов’язково вказати у своїй статутній назві повну назву іноземної релігійної організації, частиною якої вона є, або ж «позначити своє місце в структурі іноземної релігійної організації».
У Статуті Російської/Руської[1] Православної Церкви наша Церква називається «Українська Православна Церква». Отже, наскільки розуміємо логіку чинного закону, відповідала б законодавству назва «Українська Православна Церква у складі Руської Православної Церкви».
Однак у рекомендаціях БДІПЛ/ОБСЄ 2015 року («Рекомендації щодо правосуб’єктності релігійних громад та громад, які дотримуються певних переконань» Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини) зазначено: «У рамках системи, яка регулює питання отримання статусу юридичної особи, держави повинні виконувати свої обов’язки, забезпечуючи, щоб національне законодавство надавало релігійним громадам та громадам, які дотримуються певних переконань, можливість самим вирішувати питання щодо власного керівництва, внутрішніх правил, сутнісного змісту своїх переконань, структури громади та методів призначення священнослужителів, а також щодо своєї назви та інших символів. Зокрема державі слід утримуватися від змістовної, на відміну від формальної, оцінки статуту та характеру релігійних організацій».
Які в нас, як громадян України, існують правові можливості на міжнародному рівні оскаржити закон про перейменування, якщо на рівні державного законодавства вичерпано всі можливості? Чи немає жодних?
***
ВІДПОВІДЬ.
З огляду на вищезазначені принципи (важливою є внутрішня сутність, виражена назвою, а не лише сама назва), якими керувався ЄСПЛ у відповідних рішеннях (і які, на мій погляд, дещо спотворено викладені в процитованих українських рішеннях), ЄСПЛ постає як один із варіантів захисту своїх прав. Можливо, Українська держава дійсно перевищила свої повноваження в цьому питанні.
Щодо статті 9 Європейської конвенції з прав людини, «загальна роль держави полягає в тому, щоб бути нейтральним і неупередженим організатором сповідування різних релігій, віросповідань і переконань з метою збереження громадського порядку, релігійної злагоди і терпимості в демократичному суспільстві […]». Це означає що релігії, віросповідання й переконання та пов’язані з ними організації на різних рівнях цілком можуть бути піддані ретельному аналізу на предмет того, чи дійсно вони сприяють «релігійній гармонії та толерантності в демократичному суспільстві» (а не навпаки — все це є наслідком парадоксу, відомого релігієзнавцям як парадокс Бокенфорде).
У більш загальному плані варто зазначити, що в історичній перспективі нормативно-правові акти, які стосуються релігійної свободи та свободи совісті, завжди мали певні умовні часові рамки — починаючи ще з XVI-XVII століття. Приблизно формулювання могло б звучати так: «Поки що ми зберігаємо мир, доки не врегулювали наші — релігійні, філософські, ідеологічні — розбіжності, але зобов’язуємося до подальших кроків у цьому напрямку шляхом діалогу і без будь-яких форм насильства».
Зазвичай акти віротерпимості, починаючи з раннього Нового часу, хоча про це рідко згадують, супроводжувалися деклараціями представників різних конфесій про те, що вони продовжуватимуть докладати зусилля задля досягнення в майбутньому більшої єдності та злагоди. Аналогічно і в більш практичному або політичному сенсі наявні визначення «толерантності» пропонують «право на самовиправдання» як синонім такої «толерантності» або «релігійної свободи».
Якщо говорити конкретніше, то УПЦ під час звернення до ЄСПЛ варто одночасно наголошувати на своїй готовності до діалогу з іншими релігійними організаціями (зокрема ПЦУ), утримуватися від принизливих висловлювань (включно з питаннями «канонічності», які для ЄСПЛ та подібних інституцій не мають значення) і вказувати на свою участь — або участь переважної більшості своїх членів — у захисті України в нинішній жахливій ситуації.
Усе це — ініціативи для діалогу з опонентами, участь в обороні країни — безумовно, вже є, і на це можна вказати.
Запитання №3. Про державні релігієзнавчі експертизи
На сайті правозахисної організації «Форум-18» зазначено, що «поняття релігієзнавчої експертизи є розпливчастим та юридично сумнівним». Також міститься застереження, що в усьому пострадянському регіоні, зокрема в Білорусі, окупованому Криму та державах Центральної Азії, «експертний аналіз» використовують для обмеження свободи релігії або переконань та інших порушень прав людини, зокрема і як привід для ув’язнення.
На вашу думку, в яких випадках і контекстах доречні державні релігієзнавчі експертизи? Чи є експертиза ДЕСС та її Висновок щодо Статуту про управління УПЦ інструментом обмеження релігійної свободи вірян УПЦ?
***
ВІДПОВІДЬ.
Як правило, загроза зловживання (або упередженого застосування) релігієзнавчої експертизи виникає там, де існує невизначеність чи розпливчастість або в юридичних визначеннях, або в самій справі, яка розглядається.
Наприклад, те, що зазвичай подається як «законні обмеження релігійної свободи і свободи переконань», пов’язано з такими поняттями, як «громадський порядок», «образа релігійних почуттів» чи навіть «умисні дії, спрямовані проти релігійних переконань» інших осіб. Подібні визначення містяться і в законодавстві ЄС. Ці терміни поки що важко піддаються стислому визначенню і дають простір для різних інтерпретацій (хоча й не безмежних).
Так, у випадку з «громадським порядком» обмеження релігійної свободи можуть встановлюватися (або визнаватися судом як легітимні) або в досить ліберальному розумінні допустимого (як правило, в країнах ЄС), або досить жорстко (як це часто траплялося в останні роки щодо «релігійного екстремізму» в РФ).
У даному разі (не беручи до уваги фактичні дії та висловлювання, які підпадають під дію не релігійного, а кримінального права) залишаються два питання. По-перше, чи є сама по собі приналежність до релігійної організації, розташованої в іншій країні (причетної до агресії проти даної країни), з формальної точки зору «загрозою»? (Сама агресія, безсумнівно, такою загрозою є, і приналежність може зі зрозумілих причин викликати підозру, тоді як відповідь на це питання менш очевидна).
По-друге, згадана експертиза свідомо вказує на деякі невизначеності, що залишаються в УПЦ (неясний статус у суто канонічному плані, десь між повною автокефалією та автономією із збереженням деяких формальних зв’язків; статут РПЦ, який усе ще зберігає за УПЦ статус афілійованого члена; деякі натяки на історичне коріння в окремих фразах нового статуту УПЦ).
Насамперед цілком доречно поставити питання, чи мають ці незрозумілі зв’язки, що залишилися, реальне значення. Безумовно, сам по собі невизначений статус з погляду канонічного, церковного права, такого значення не має, оскільки канонічне право — це одне і стосується внутрішніх справ релігійної організації (в даному випадку православної), а світське право, включаючи свободу віросповідання, — зовсім інше. Формальні зв’язки (які після травня 2022 року є мінімальними) самі по собі також можуть вважатися несуттєвими, якщо не буде доведено, що вони стоять за конкретними ворожими або деструктивними діями.
Ну і друге важливе питання: що УПЦ, окрім як оголосити себе незалежною від РПЦ у далекосяжній перспективі, може реально зробити з цими зв’язками? Домогтися згоди РПЦ на виключення зі статуту РПЦ вкрай малоймовірно.
Щось подібне стосується і вказівок на якесь «історичне коріння», яке УПЦ може мати з православ’ям у Росії і яке ще до 2014 і 2022 років трактувалося по-різному (у плані своєрідного, відмінного характеру «київського християнства») з боку різних ієрархів УПЦ (наприклад, покійного митрополита Володимира).
Під цим кутом зору, згадана експертиза, нічого не вигадуючи і не перекручуючи фактично існуючі проблеми, використовує невизначеність статусу, яку на разі важко усунути, на користь інтерпретації, яка, м’яко кажучи, є далеко не безальтернативною.
Запитання №4. Про зміну підлеглості релігійних громад
Поряд із постійним руйнуванням сотень храмів УПЦ внаслідок вторгнення російської федерації в Україну ми переживаємо багато сумних і навіть трагічних ситуацій довкола будівель храмів у контексті подій, які називають «переходами з УПЦ в ПЦУ».
На підставі «закону про переходи» № 2673-VIII від 17 січня 2019 року багато парафій УПЦ втратили доступ до своїх храмів. У частині таких церковних будівель тепер служить ПЦУ, частина стоять зачинені, а парафії УПЦ, які служили в тих храмах, тим часом збираються для богослужінь деінде, в тому числі в різних непристосованих приміщеннях або навіть у лісі.
Тобто держава втрутилася в порядок визначення підлеглості релігійних громад і це мало серйозні наслідки для багатьох вірян УПЦ.
Неодноразово доводилося чути: «Порушень прав вірян УПЦ нема, проблем із переходами нема». Однак багато з нас, вірян УПЦ, гостро відчувають реальність цих проблем, ми намагаємося їх документувати та оскаржувати в законний спосіб.
Чи можна вважати закон № 2673-VIII про зміну підлеглості таким, що відповідає міжнародним стандартам прав людини та свободи віросповідання? Чи навпаки, це той рівень втручання держави у функціонування релігійних організацій, який недоречний у правовій демократичній державі?
***
ВІДПОВІДЬ.
Закон залишає чимало питань відкритими чи неопрацьованими, що викликає підстави для хвилювань. Очевидно, що тут і в інших випадках не було використано можливість звернутися за допомогою чи порадами до ОБСЄ чи ЄСПЛ.
Виходячи з позицій нейтралітету, держава в принципі не має права нав’язувати релігійній громаді чи організації будь-які моделі щодо прийняття рішень. Це, як правило, внутрішня справа релігійної організації.
Відіграючи роль не лише нейтральної інстанції, а й свого роду судді в питаннях соціального порозуміння, стабільності, співіснування та діалогу, шляхом ґрунтовного наповнення таких понять, як «свобода релігійних переконань» і «свобода совісті», а також зазначеної вище статті 9 Європейської конвенції з прав людини, держава могла б сприяти усуненню суперечностей, які виникають іноді між внутрішньою сутністю релігійної організації та правами членів цієї організації як громадян держави.
Разом із тим навіть у цьому випадку держава може попросити організацію чи громаду саму адаптувати свій внутрішній статут чи процедуру ухвалення рішень, щоб усунути подібні суперечності, але не нав’язувати щось ззовні. Очікується, що релігійна організація, до якої буде звернено таке прохання, приведе свої статутні положення у відповідність до принципів демократичної держави та верховенства прав людини. Однак більш практичних чи процедурних стандартів для вирішення подібних питань поки що, мабуть, не існує у чітко визначеному вигляді.
Щодо культових об’єктів та споруд, то вони можуть перебувати у власності юридичних осіб, задля чого релігійна громада має бути законно зареєстрована. Інша історія — коли в державній власності перебувають об’єкти «культурної спадщини», як це часто буває в Україні (найвидатніший — Києво-Печерська лавра). У таких випадках рішення, якій релігійній організації передати будівлю в користування, є, формально кажучи, скоріше, політичним і виходить за межі «свободи віросповідання».
Можна, однак, стверджувати, що вищезгадана роль держави не лише як нейтрального стороннього спостерігача, але й як судді, що забезпечує соціально-політичну стабільність, рівне ставлення та взаємну толерантність, передбачає певну зваженість у рішеннях, відповідальність та протидію зловживанням. Однак, знову ж таки, не існує чітко прописаних визначень цієї ролі, які б допомогли точніше оцінити, що вона передбачає і що забороняє.
У процитованих вище законах зокрема залишається без відповіді, що саме має статися з меншиною, точніше, з «третиною» членів парафії, не згодних зі зміною юрисдикції. Чи вони користуються свободою віросповідання лише доти, доки є частиною зареєстрованої громади? У цьому випадку свобода віросповідання навіть теоретично означала б, що вони мають право зареєструвати окрему юридичну особу включно із правом володіти і користуватися майном і культовими спорудами.
За останні десятиліття ЄСПЛ щонайменше двічі мав справу з розколами між гілками Православної Церкви в країні та відмовою держави зареєструвати одну з цих гілок (у Болгарії з кінця 1990-х років, у Молдові в 2001 році) і завжди ухвалював рішення на користь реєстрації всіх гілок, незалежно від їхніх розбіжностей (богословських або навіть політичних — комуністичних та посткомуністичних питань тощо). Ці внутрішні суперечності мали вирішуватися без втручання держави, однак при цьому реєстрація розглядалася як передумова для надання доступу до гри (діалогу і майбутнього врегулювання конфлікту, яке, наприклад, у Болгарії нарешті було досягнуто у 2015 році). Це все стосується формального виміру — тобто держава визнає, що є розділення, і надає доступ до гри (пошук рішення в діалозі за умови нейтралітету держави і громадянського суспільства) всім учасникам.
Те, що ситуація призводить до внутрішніх розділень навіть усередині парафій, вже саме по собі є болючим явищем для багатьох і свідчить про «хворобу». Ігнорування або просто заперечення цього болю навряд чи здатні допомогти. Крім того, образ вірян, змушених звершувати богослужіння потайки або в лісах, нагадує про інші подібні часи та умови в недавній українській історії, які фактично вважалися подоланими після 1991 року.
Запитання №5. Про взаємодію з державою
Те почуття єдності, яким жила Україна в перші місяці повномасштабного вторгнення російської федерації, для багатьох вірян УПЦ поступилося місцем розгубленості або навіть відчаю. Адже ми боремося з агресією рф разом з усіма та страждаємо від неї разом з усіма, але тим часом низка політиків, держслужбовців, ЗМІ та представників ПЦУ таврують нас ворогами нашої ж країни, намагаються викреслити нас з її життя, аж до заборони діяльності організацій УПЦ.
Ми прагнемо захистити свої права та правду, але так, щоб не нашкодити нашій державі в умовах війни.
Тим часом на адресу вірян УПЦ лунають докори: мовляв, війна — недоречний час для оскарження рішень органів державної влади та захисту своїх прав у міжнародних установах.
Де розумні межі захисту нашої релігійної свободи? Коли треба не сперечатися зі своєю державою, щоб їй не нашкодити, а коли варто обстоювати свої права, бо це важливо нам, простим людям? І за яких умов у демократичній правовій державі можлива заборона діяльності релігійної організації?
***
ВІДПОВІДЬ.
По-перше, релігійна свобода, як невід’ємне право людини, стає ефективною та набуває конкретних обрисів лише тоді, коли її застосовує конкретний політичний суб’єкт, громада, держава і суспільство. По-друге, вона покликана регулювати певне розмаїття (часто з певним підтекстом своєчасності, див. пункти, викладені вище під № 2), яке в свою чергу, навіть суто теоретично різко контрастує з єдністю та одностайністю, такими необхідними в громаді, державі та суспільстві, що зазнають серйозних нападів ззовні.
Отже, як захистити стандарти релігійної свободи з притаманним їм розмаїттям у ситуації насильницького нападу ззовні, видається проблемою, до якої досі майже не зверталися ані філософи, ані теоретики права, ані релігієзнавці. Будь-яка відповідь має бути неостаточною і дещо спекулятивною.
Єдність, породжена війною і спільною надзвичайною ситуацією, як зараз в Україні, є (і спочатку широко сприймалася як) єдність спільної долі і, як наслідок, солідарності. Важка ситуація триває, отже, повинна зберігатися й солідарність. Але потрібен баланс — між ідентифікацією себе як громадянина країни, на яку напали, і вимогою дотримання своїх прав відповідно до цього статусу.
Інакше кажучи, наявні відмінності (а вони, на думку стороннього спостерігача, дійсно існують між ПЦУ та УПЦ не в межах, так би мовити, «чистого богослов’я», а в тому, що можна назвати релігійною культурою) можна вважати другорядними по відношенню до солідарності, яка необхідна і часто вже практикується в нинішній і складній ситуації. Численні віряни УПЦ підтримують спротив України і діють як свідомі громадяни. Можна навіть вважати, що саме цей прояв нинішньої солідарності може допомогти подолати розбіжності в майбутньому — якщо його визнають і ставитимуться до нього адекватно.
Поза цим досить загальним, і, слід визнати, імпровізованим і теоретичним твердженням, надзвичайно важко сформулювати якісь надійні принципи. Можливо, згаданий вище підтекст своєчасності релігійної свободи і толерантності, з огляду на можливість ще більшої єдності і злагоди в майбутньому, міг би допомогти розрізнити форми захисту прав, які можуть виявитися деструктивними.
Запитання №6. Про тенденції в релігійному житті України
Які небезпечні або обнадійливі тенденції в релігійному житті України ви бачите?
***
ВІДПОВІДЬ.
Знову ж таки, погляд ззовні може бути обмеженим, а інколи й спотвореним. Проте вчені з самої України вже після 2014 року констатували подальший «кінець невизначеності». Ця тенденція, схоже, посилюється. Іншими словами, спостерігається швидко зростаюча поляризація, яка, хоча психологічно більш ніж зрозуміла, може мати згубний вплив на майбутнє обличчя України.
Певним чином «невизначеність» традиційно використовувалась як характеристика в дослідженнях з історії та культури України й означає поєднання різних варіантів мови, релігійних переконань, релігійної і культурної приналежності. Концепції на зразок «київського християнства», наприклад, використовували це також у — досить обґрунтованому та доречному — патріотичному сенсі.
Тобто можна було залишатися «просто православним» (що б це не означало в конкретних випадках), спокійно переходити з російської на українську мову, поєднувати різні ідентичності в особистому житті, сімейних відносинах, серед друзів і в професійних колективах. Здатність робити це, і водночас саме існування різних варіантів, можна вважати радше силою, ніж слабкістю. Для багатьох західних спостерігачів, які заглиблюються в історію України, це стало феноменальною особливістю.
Те саме стосується вміння українців жити в умовах напруженості і залагоджувати конфлікти до того, як вони стануть руйнівними. Той, хто володіє двома чи багатьма варіантами поведінки, набагато сильніший за того, хто має в запасі лише один варіант.
Проте відчуття такої переваги й сили, здається, поступово вщухає, тоді як ситуація війни — багато в чому жахлива — наводить на думку про необхідність одноманітності (як хибної і спрощеної ідеї єдності). Утім одноманітність — це зовсім не те саме, що безумовна солідарність.
Якщо говорити більш широко, то історії — можливо, не всі вони потрапляють у (західні) ЗМІ — про те, як ця солідарність під час загального горя та надзвичайних ситуацій бере гору над спокусою ідеологічної однорідності чи помилкових версій патріотизму, дають почуття надії. Можливо, їх усе ще більше, ніж здавалося б.
Запитання 7. Про експертні поради українській владі
Якби була можливість проконсультувати президента, парламент, уряд України стосовно того, як працювати з питаннями УПЦ із дотриманням міжнародних нормативно-правових стандартів, що б ви порадили робити у вимірі державної політики в умовах війни?
***
ВІДПОВІДЬ.
Можна сперечатися, чи є завданням науковця давати конкретні вказівки чи поради — тим більше ззовні та ще й у такій жахливій ситуації, як нинішня війна в Україні.
З огляду на це, це радше висловлення думки: не піддавайтеся ідеї хибної «єдності». Протягом всієї історії це завжди було згубним для України.
Судити за вже існуючими законами окремі та поодинокі випадки державної зради, співпраці з окупантами чи іншої деструктивної діяльності — це законно. Проте забороняти та ізолювати цілу релігійну спільноту, значну частину населення, лояльну в більшості своїй та солідарну зі своїми співгромадянами, означало б розтрачувати людський потенціал, такий необхідний для нинішньої української самооборони та майбутнього України. Тим більше що з формальної точки зору це багато в чому суперечить законодавству та практиці ЄС щодо свободи віросповідання.
Крім того, створення безпечного простору для вирішення реальних проблем і розбіжностей, а не ідеологічних чи заснованих на взаємних стереотипах, може зробити Україну не слабшою, а сильнішою перед зовнішнім світом. Саме в цьому полягає більш широка перспектива, попри те, що єдиною найближчою перспективою нинішнього складного і навіть жахливого становища України та багатьох українців є самозахист та виживання. Хоча психологічно це природно і більш ніж зрозуміло, проте забезпечення релігійної свободи та вирішення пов’язаних з нею конфліктів у довгостроковій перспективі є не менш, а, можливо, й більш актуальним.
Варто обговорювати не лише те, як має виглядати Україна через один-два, а й через десять-двадцять років.