Максим Горюк — той самий військовий ЗСУ, який виступив на захист Української Православної Церкви і записав знаменитий відеоролік із зверненням до всіх, хто зі зброєю в руках захоплює православні храми. «Ви не герої. Ви – ті самі окупанти».
Відео стало вірусним. А ми знайшли Максима і поспілкувалися з ним.
***
З’ясувалося, що народився він у сім’ї священника в селі Іспас на берегах Черемошу на Чернівеччині. У його родині аж 12 дітей. Хлопець проходив строкову службу за призовом і невдовзі мав їхати додому. Але 24 лютого Російська Федерація завдала перших ракетних ударів по військових об’єктах, і частина, в якій служив Максим, зазнала обстрілу. Хлопець і його співслужбовці вижили — якимось дивом.
Які були передумови цього дива? Як православна людина почувається на війні? Чи не перебільшують засоби масової інформації трагедію в Бучі? Як живуть ті, хто захищає небо над Україною від обстрілів і бомбардувань? І що думають православні воїни, коли на передовій дізнаються, як у тилу захоплюють їхні рідні церкви.
Особисто у мене після розмови з Максимом залишилося відчуття тихого спокійного світла на душі. Він дуже простий, відкритий і скромний хлопець. Не говорить багато — взагалі не так просто розбалакати наших захисників. Не скаржиться, але відчувається поміж слів, як важко їм там, на передовій. Тож наша задача в тилу — допомагати їм якнайбільше.
І точно чого не слід робити — влаштовувати у відносній безпеці за спинами захисників міжусобиці. Бо історично крізь це Україна вже проходила, і кожен раз — із трагічним фіналом. Коли треба дати відсіч ворогу і вибороти, нарешті, свою незалежність, не на часі українцям ворогувати одне з одним.
— Я народився в селі Іспас Вижницького району Чернівецької області, — розповідає Максим. — Там пройшло все моє дитинство. До дев’ятого класу вчився в іспаській школі. У церкву ходжу з народження.
— Як так сталося?
— У мене тато священник. Протоієрей Орест, служить у селі Банилів Вижницького благочиння. Тато дванадцятьох дітей. Він приходив до церкви і брав дітей з собою. Так воно йшло, йшло, йшло…
— Дванадцять дітей! Як ви в такій родині росли?
— Не скучно, — посміхається Максим.
— Як ви зрозуміли, що це саме ваша Церква, коли стали дорослим?
— Кожен раз, коли я прихожу на Літургію, кожної суботи, неділі (стараюся перебувати на вечірньому богослужінні і на ранішньому), душа сповнюється щастям, спокоєм. Так простими словами скажу.
— Яким чином ви потрапили до ЗСУ?
— Це взагалі дуже цікава історія. Мені прийшла повістка на мій же день народження, на двадцятиріччя. Я іподиякон владики Мелетія і вирішив, що треба піти запитати благословення у владики. Підійшов і кажу: «Владико, тут така ситуація, прийшла повістка…» — «Благословляю служити!» — «Спаси Господи», — сказав я і десь півроку служби ремствував на архієрея. Але потім почав дякувати тому, що він мене відправив на армійське життя, інакше не назвеш.
— Як ваш батько поставився до того, що ви підете служити?
— «Маєш благословіння — значить, це твій хрест».
— Ви відчували на собі благословіння, яке вас береже?
— Так. Уже мав би бути як півтори місяці вдома, але, на жаль, почалася війна.
24 лютого дивом ми залишилися живі. Був у десяти метрах від ракетного удару в перший же день. Та ми всі під Богом. Випадково машину там залишили, де вона «зловила» уламки.
— Довго ви служите?
— Уже дев’ятнадцять з половиною місяців я перебуваю у Збройних Силах України.
— Якою бачите війну?
— Ця війна більш позиційна, вона ведеться дистанційно, сучасною зброєю. Не йде захват військами. Спробували біля нас висадити десант — Буча, Ірпінь, там, де рукою подати. Більшої шкоди нанесли ракети, ніж люди.
Буча і Ірпінь — це зовсім інша історія. Коли я побував у Бучі, то можу сказати, що там були нелюди. Інакше не скажеш. Ми туди приїхали, ще в кожну хату не заходили, тільки пройшли по вулицях, поверхнево, і особисто я нарахував 13 дітей, які лежали на землі. То були тіла дітей, зовсім юних людей.
— Засоби масової інформації не перебільшують трагедію?
— Скажу так: те, що подається вам, що ви бачите, — це тільки 30% інформації. Кожна звістка про війну — це вже жахливо. Але навіщо сіяти паніку.
— Як вам вдається зберігати людяність в оточенні жорстокості? Як на війні залишатися християнином?
— По вірі вашій буде вам. У нас старшина є такий, що нашого Блаженнішого Митрополита Онуфрія просто недолюблює. Моє віросповідання не те, що не сприймає, нейтрально відноситься, але трішки з негативом. Але коли почалася війна, коли була можливість поспілкуватися, перший-другий день, коли ми жили в полях, в лісах, то він підходить і каже: «Можеш помолитися, можеш попросити, щоб молилися?»
Так буває, що людина згадує Бога тільки тоді, коли є якась проблема.
Не виходить у мене кожен ранок, кожен вечір читати ранкове і вечірнє правило. Двадцять шостий псалом три рази читаю, один раз псалом дев’яностий. Псалом двадцять шостий — це дуже сильна молитва, це кожен вам скаже.
Ледь не накрило — таке було декілька разів. Перша ракета прилетіла — ми не очікували. Тільки відчули вночі кругові вибухи, але далеко, на відстані десь пари кілометрів. Коли підіймаю голову, кажу: «Щось летить», і такий свист… Хтось кричить: «Лягай», і тут вибух, все засвітилося.
Пролунав наказ всіх виводити в поле. Тоді я сказав: «Усім бігом в поле», а сам взяв телефон і набрав нашого архієрея, владику Мелетія. Сказав: «Владико, простіть, що турбую так рано, але в нас почалася війна». Він каже: «В якому сенсі війна?» Кажу: «Так, війна. Прилетіла ракета, стріляють». Потім повідомив дружині, точніше, тещі, аби подала інформацію якось м’якше, а потім уже батьків.
— Як ви молитесь у небезпеці?
— Будь-яка молитва, яка приходить в голову на той момент, я ту і згадую. Розумієте, можна кожного дня молитися, весь Псалтир читати кожен день, Євангеліє по дві-три глави… Але звичайна людина, яка не вірить, просто попросила в Бога допомоги, Бог слухає більше ту людину. Бо та людина щирим серцем це просить. Важливо не те, що саме ти читаєш, важливо, як звертаєшся до Бога. Це суто моя думка.
— Чи багато атеїстів під вогнем?
— Мені одна людина постійно казала: «Я православний атеїст». Тоді, коли почалася війна, то каже: «Я православний, я не атеїст».
— Як ви пересвідчуєтесь, що молитва допомагає?
— Коли нас накривало на позиції, ми жили в лісі, потім повернулися на позицію. Потім знов накрило, ми знов у ліс, потім знов повернулися, і знов почало накривати. І нам надали наказ вивезти техніку на іншу позицію. Ми вивели і там прожили більше місяця.
Одного дня кажуть: «Усе, завтра переїжджаємо». А я так не хочу переїжджати, вже так звик… Іду і читаю псалом двадцять шостий. Три рази на день його читав і один раз псалом дев’яностий. За цілий день це виходить дев’ять разів двадцять шостий псалом і три рази дев’яностий. І ввечері повідомляють: «Усе, ми нікуди не їдемо». Думаю: о, круто. Кажуть: «Ми їдемо завтра». Ну їдемо так їдемо. Знову читаю. Знову нікуди не їдемо. І так ми «переїжджали» майже кожного дня ще два з половиною тижні.
— Чому ви не хотіли переїжджати?
— Ми вже жили у заброшці. Намагалися облаштувати місце для проживання. Як могли тягнули світло, за власний кошт придбали провід. Шукали, як збити якісь двері — просто аби нам не було холодно. Якусь клейонку, оббили вікно, друге вікно. І залишати це місце не хочеться, тому що звик, зробив вже побутові умови.
І це не далеко десь на сході, а тут, біля Києва. Такі обставини вже тут, під Києвом. Здається, що все добре, все спокійно. А подивитися правді в очі, побули люди би тут, вони би зрозуміли, що тут також іде та ж сама війна. Не така жорстока, як на сході, але все ж.
Такий у нас рід військ — протиповітряна оборона. Не було б нас, не було б вже Києва.
І я просив у Бога, аби не переїжджати, а ще просив, аби зробив так, як буде краще, що прийму будь-який хід подій. Змиритися треба з часом — змирився, всьо. Треба так треба.
Зараз та позиція для нас зберігається як резервна. Бо ми переїхали на нову позицію, облаштовуємося.
— Що ви думаєте, як православна людина, коли до вас доходять звістки про захоплення храмів Української Православної Церкви?
— Ці люди не розуміють, що світ круглий і рано чи пізно їм це вернеться. І вони не розуміють, що не з тими людьми воюють. І наша Церква більше допомагає, ніж ПЦУ. У Вижниці голова міської ради збирав по церквах допомогу для військових. Він зробив розумно. Окремо для УПЦ, яку очолює Митрополит Онуфрій, окремо для ПЦУ і окремо для УПЦ КП. І автівок не вистачило, щоб вивезти допомогу з парафій Митрополита Онуфрія, потрібно було шукати ще. А від інших автівки були наполовину порожні.
Люди моляться, просять допомоги, миру, а вони приходять, виганяють монахів, священників, знущаються з них. Я думаю, це неправильно, так не повинно бути. Най вони прочитають закони. Українці мають право на вибір свого віросповідання. І якщо вони дуже уважно історію цього питання дослідять, то ми давно вже відокремилися від Москви. Наш керівник, керівник наших церков — Блаженіший Митрополит Онуфрій, який знаходиться у Києві, не у Москві, не у Білорусі, не в Казахстані чи іншій країні.
— Чому ви вирішили записати ваші відеозвернення?
— Бо є такі люди: «Всьо, я йду воювати, мені дали зброю, дали форму…» І він іде зі зброєю проти мирних людей. Проти тих людей, які моляться за мир. Вони з автоматами виганяють. Ви що? Давайте сюди! Най вони підуть проти тих, у кого так само є зброя. Наскільки вони будуть тоді впевнені. Я сумніваюся, що вони будуть так само казати: «Я герой». Який він герой?
Так я вирішив висловити своє відношення, потім опублікував, і воно далі пішло, пішло, пішло… Я навіть не звертав уваги.
— Які ваші сподівання на перемогу?
— Що війна найближчим часом закінчиться. Один афонський старець сказав, що все вирішиться на велике свято після Пасхи. Я дуже сильно сподівався, що це на Георгія Побідоносця, тому що він несе перемогу. Але скоро Вознесіння. Потім Трійця є. Ми сподіваємось. По вірі вашій буде вам. Ми віримо. Ми молимось.