Facebook учора видалив цей текст. А потім заблокував сторінку ректора КДАіС архієпископа Сильвестра. Ми сподіваємося, що це ніяка не цензура, а раптовиий збій у роботі алгоритмів. Усе з’ясується, сторінку повернуть.
Проте вважаємо, що роз’яснювати ситуацію довкола закону «про заборону УПЦ» потрібно, тому розміщуємо на Діалозі статтю владики українською та російською.
***
20 серпня 2024 року Верховна Рада України прийняла закон «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» (№ 3894), а вже 24 серпня його підписав Президент України.
В українських засобах масової інформації цей закон зазвичай називають «законом про заборону УПЦ». Тому не дивно, що прийняття закону № 3894 викликало сильне занепокоєння серед парафіян нашої Церкви. Останніми днями неодноразово чув запитання щодо цього закону і від духовенства, і від парафіян, і від студентів Київської духовної академії та семінарії.
Звісно, потрібен час для уважного вивчення та всебічного аналізу нового закону. Однак, оскільки вже сьогодні існує потужний запит від нашої пастви, наважуся висловити деякі міркування з приводу закону № 3894.
Кого забороняє новий закон?
Одразу треба чітко наголосити, що закон № 3894 не є «законом про заборону УПЦ». Українська Православна Церква в тексті закону жодного разу навіть не згадується.
Закон чітко говорить про заборону в Україні Російської Православної Церкви (РПЦ), під якою розуміється іноземна релігійна організація, яка діє на території Російської Федерації та очолюється московським патріархом.
Закон забороняє діяльність РПЦ на території України з причини прямої підтримки цією конфесією російської військової агресій проти України та ідейного виправлення цієї агресії. Пряма участь керівництва, значної кількості єпископату та духовенства РПЦ у збройній агресії проти України не викликає сумнівів.
Однак, окрім заборони РПЦ (як іноземної релігійної організації), закон передбачає також заборону тих релігійних організацій, які діють в Україні, але в той чи інший спосіб афілійовані з РПЦ, підкоряються керівництву РПЦ або прямо входять до складу РПЦ.
І ось тут позиції державних органів та Української Православної Церкви суттєво різняться.
Нагадаю, що в 2023 році Державна служба з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) здійснила експертизу та дійшла висновку, що УПЦ зберігає підпорядкування московському патріарху, а отже, є складовою частиною РПЦ.
Однак сама УПЦ з цим висновком ДЕСС категорично не погоджується.
27 травня 2022 року Собор Української Православної Церкви вніс принципові зміни до Статуту про управління нашої Церкви. З цього часу УПЦ вже не має жодних зв’язків з Москвою та існує як повністю незалежна та самостійна Церква. Тому, з точки зору УПЦ, закон № 3894 не має до неї ніякого відношення.
Тим не менше, з численних публічних висловлювань і народних депутатів України, і державних чиновників є очевидним, що новий закон розроблявся саме для того, щоб застосувати його до УПЦ.
Як має діяти новий закон?
Закон № 3894 не передбачає одномоментної заборони всієї УПЦ. До того ж, така заборона і не є можливою з точки зору українського законодавства.
Нагадаю, що УПЦ не є юридичною особою. З погляду законодавства, УПЦ – це релігійне об’єднання, до складу якого входять тисячі парафій, сотні монастирів, десятки єпархіальних управлінь, навчальних закладів, братств тощо. Усі ці структурні підрозділи УПЦ зареєстровані як релігійні організації, а отже мають статус юридичних осіб. Кожна з цих релігійних організацій (окремо) може бути заборонена.
Закон встановлює досить складну процедуру ліквідації релігійних організацій, афілійованих з РПЦ. Вони можуть бути ліквідовані тільки в судовому порядку.
Але перш ніж ставити питання про ліквідацію, ДЕСС має надати припис кожній конкретній релігійній організації, в якому має бути вказано, які проблеми виявлені в її статутних документах. Після цього релігійна організація має усунути ці проблеми.
І лише у випадку, якщо вона цього не зробить, ДЕСС має подати позов до суду. Отже, ніякої автоматичної заборони УПЦ новий закон не передбачає.
Ще раз хочу наголосити: УПЦ не вважає себе складовою частиною РПЦ. Якщо ж державні органи вважають інакше, ми не боїмося відстоювати свою правоту в судах (як в українських, так і в міжнародних).
Як визначити наявність зв’язку з РПЦ?
Закон № 3894 наводить низку ознак, за якими буде визначатися наявність афілійованості з іноземною релігійною організацією.
Одна з цих ознак сформульована наступним чином: «В офіційних документах та/або рішеннях органів управління, та/або у статуті (положенні) іноземної релігійної організації, діяльність якої в Україні заборонена… наявні ознаки щодо входження до її структури релігійної організації, що діє в Україні, або положення щодо права прийняття статутними органами управління зазначеної іноземної релігійної організації рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов’язальними для релігійної організації, що діє в Україні».
Простіше кажучи, якщо у Статуті РПЦ вказано, що вона вважає УПЦ своєю складовою частиною, то з погляду нового закону це вже є достатньою підставою, щоб визнати УПЦ залежною від керівного центру в Москві.
Як на мене, це одне з найбільш проблемних положень закону.
Уже неодноразово звучала очевидна аналогія. В сучасній російській конституції вказано, що Автономна Республіка Крим, Донецька, Луганська, Херсонська та Запорізька області входять до складу РФ. Однак, як для Української держави, так і для міжнародного права ці положення російської конституції є нікчемними.
Так само і наявність у Статуті РПЦ положень про входження УПЦ до її складу ніяк не означає, що УПЦ реально є складовою частиною московського патріархату. У 2023 році у висновку ДЕСС в якості одного з доказів афілійованості УПЦ з московським патріархатом як раз наводилися положення статутних документів РПЦ. І вже тоді численні експерти критикували такий підхід ДЕСС, вказуючи на його неприйнятність.
УПЦ сьогодні керується у своєму житті власним Статутом (у редакції від 27 травня 2022 р.), який не передбачає жодної залежності від РПЦ. Наша Церква не прикладає до себе жодних норм діючого Статуту РПЦ і не вважає ці норми для себе зобов’язальними.
Ідеологія «русского міра»
І ще на один аспект закону № 3894 мені хотілося б звернути увагу.
Новий закон передбачає внесення змін до закону «Про заборону пропаганди російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави-терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну» від 22 травня 2022 року (№ 2265–IX) щодо ідеології «русского міра».
Звісно, доктрина «русского міра» слугує сьогодні одним з ідейних виправдань російської збройної агресії проти України. І тому ця доктрина цілком заслуговує на пряму заборону. Однак те визначення ідеології «русского міра», яке міститься у законі № 3894, є вкрай широким. Наведу його повністю:
«Ідеологія “русского міра” – російська неоколоніальна доктрина, в основу якої покладені шовіністичні, нацистські, расистські, ксенофобські, релігійні ідеї, образи та цілі, знищення України, геноцид Українського народу, невизнання суверенітету України та інших держав, яка має на меті насильницьке розширення російського наднаціонального імперського простору як способу реалізації особливого цивілізаційного права росіян на масові вбивства, державний тероризм, воєнне вторгнення до інших держав, окупацію територій, поширення канонічної території Російської православної церкви за межі території Російської Федерації».
Під таке широке визначення можна підігнати не менш широкий спектр поглядів і явищ.
До того ж, у цьому визначенні можна бачити певні логічні неузгодженості. Зокрема на початку речення ідеологія «русского міра» названа націоналістичною та расистською, а далі вказано, що вона має на меті «розширення російського наднаціонального імперського простору». Цілком очевидно, що націоналізм та «наднаціональний імперський простір» – це принципово різні концепти, які важко поєднати в межах однієї доктрини.
УПЦ ніколи не підтримувала і не пропагувала доктрину «русского міра». В жодному офіційному документі УПЦ немає ані цього словосполучення, ані цього вчення.
При цьому серед духовенства УПЦ цілком можуть бути прихильники ідеології «русского міра» (у тій її формі, яку пропагує патріарх Кирил). Однак, ще раз повторюю, це не є й ніколи не було офіційною позицією УПЦ.
Більш того, якщо не помиляюся, навіть РПЦ у своїх офіційних документах (заявах та постановах Соборів або Священного Синоду) ніколи прямо не підтримувала доктрину «русского міра».
Ця доктрина, скоріше, існує як своєрідний «авторський проект» патріарха Кирила. До того ж, як вказують численні дослідники, досить важко звести окремі висловлювання патріарха Кирила про «русский мір» в єдину доктрину. Тому серед богословів та релігієзнавців тривають запеклі суперечки з приводу того, що саме слід вважати вченням про «русский мір». Отже, треба бути вкрай обережним у висновках щодо цієї ідеології.
Закон № 3894 вводить визначення «русского міра» в юридичне поле України. А відтак, пропаганда ідеології «русского міра» тепер може бути підставою для заборони релігійної організації, навіть якщо вона і не афілійована з РПЦ. Критерії ж визначення цієї ідеології виглядають вкрай розмитими. Боюсь, що це може стати причиною юридичного свавілля та вибіркового правосуддя.
Черговий іспит на демократію
На мою думку, закон № 3894 стане черговим випробуванням демократичного європейського вибору України.
Уже сьогодні іноземні юристи, правозахисники, релігієзнавці та релігійні діячі висловлюють не тільки зауваження до тексту закону, а й побоювання, щодо можливої практики його застосування.
Зокрема, Всесвітня Рада Церков (ВРЦ) закликала український уряд «виявляти обережність щодо заходів, вжиття яких загрожує порушенням основоположного права на свободу віросповідання та переконань».
Керівництво ВРЦ наголосило на важливості «чесного і неупередженого підходу до будь-якого такого розслідування», а також на необхідності дотримуватися засад «міжнародного права, природної справедливості та належної процедури» у застосуванні нового закону до конкретних релігійних громад.
Цілком погоджуюся з цими слушними зауваженнями керівництва ВРЦ.
Хочеться вкотре наголосити: якщо Україна дійсно зробила європейський вибір, ми маємо навчитися поважати свободу совісті та релігійних переконань, яка є однією з фундаментальних цінностей європейської спільноти.
