Дозвольте розповісти про своє ставлення до факту обміну митрополита Іонафана (Єлецьких). Розкрию всі думки щодо цього, без найменшого приховування. Розповім зі своєї дзвіниці. Як бачу.
***
Дзвіниця, з якої дивлюся на світ і на цю ситуацію, має специфічну побудову. Її наріжний камінь — Христос.
З’єднавшись із Ним у Хрещенні, яке відбулося в скромному храмі на Черкащині, відтоді належу Богові та Його Церкві, яка стала для мене Святою Матір’ю. Віддана обітницям і присязі, що давала їх Богу під час хрещення й постригу. Їх не зречуся і не зраджу. Як не зрадила й свою прекрасну Черкащину, милий шевченківський край. Як не зрадила Україну.
Війна для всіх нас стала моментом істини, показавши, хто з Україною. Хто побіг з неї в перші ж дні російської навали, а хто залишився: разом страждати, разом молитися, разом виборювати Перемогу.
Чи зрадив митрополит Іонафан Україну? Слідство доводило, що зрадив. Він із цим не погоджувався. Зараз у Москві лунають заяви, що його перебування в Україні було перебуванням у полоні.
Коли ж Владика Іонафан був щирий? Тут, в Україні, чи зараз у Москві?
***
Якщо перебування в Україні було для нього полоном, то можна тільки поспівчувати. У полоні людина не може вільно висловлювати свої думки, вільно дихати й насолоджуватися життям. Вона зв’язана й закута.
В історії України були періоди, коли держава сильно потерпала від ворожих набігів. Багато українців потрапляло в полон. А потім бранці ставали чиєюсь рабською силою. Або чиєюсь валютою.
На них можна було щось обміняти, щось купити. Діяли цілі невільницькі базари, жваві та багатолюдні. Ця валюта була дешева й вигідна. Невільник був не людиною, а річчю: на продаж, на обмін, на поповнення робочої сили для побутових або інших потреб.
Зараз реалії інші. Полонені захищені міжнародним правом. І головне — ніхто не може обміняти полоненого без його згоди.
Владика Іонафан був переміщений до росії з його власної згоди. Відмовившись раніше від обміну, він потім все-таки погодився. Чи змушений був погодитися на це.
***
Чи засуджую я цю «переміщену особу», якщо так можна висловитися? В нашому монастирі багато внутрішньо переміщених осіб. Вони втратили свої домівки, свої родинні гнізда. Це велика трагедія!
Саме через це я не буду зловтішатися з долі владики Іонафана, який на старості літ втратив усе, що мав. І не буду засуджувати його за етнічне походження. Бо й сама народилася в росії.
Місце народження не стало для мене визначальним. В Україні, Батьківщині моєї матері, я знову народилася во Христі. Тут пройшло моє становлення: і духовне, і ментальне. Дуже люблю Україну, її історію, культуру, традиції, фольклор, її неповторну духовність, жертовність, мужність. Росія зараз викликає в мене почуття огиди й гніву. Вважаю колаборанство й зраду України дуже важким гріхом.
Безкомпромісно засуджую зрадників України, колаборантів, провокаторів, посібників ворога.
Водночас різні звинувачення у колаборанстві, що лунають на адресу багатьох вірян і служителів УПЦ, яких я добре знаю і які є абсолютно невинними, та й обвинувачення самої УПЦ у ворожості до України є настільки несправедливими, що налаштовують мене та велику кількість інших співгромадян на спротив і несприйняття цієї несамовитої кампанії шельмування й полювання на відьом.
***
Чи був зрадником митрополит Іонафан? Чи заподіяв він шкоди Україні? Слідство говорить, що так. На жаль, якість слідчих дій, на мій погляд, була сумнівною. Про це — нижче.
Обмін став, на мій погляд, своєрідним порятунком для митрополита Іонафана, зберігши йому життя. Нікому, а нашій владі в першу чергу, не потрібна смерть митрополита в українській тюрмі, куди його було би доправлено згідно з вироком суду. Кончина його там могла бути дуже скорою і реальною. Вірогідність цього після двох інфарктів та інсульту, що спіткали митрополита під час слідства, надзвичайно висока.
Уявімо собі, що якби з тюрми винесли труну? Який би піднявся резонанс і назовні, і зсередини. Та й тіло в’язня відразу би стало мощами. Мощами для чималої кількості людей…
Цей обмін влаштував усіх. Усе вирішилося в інтересах і нашої сторони, і сторони засудженого, і навіть сторони московської патріархії (це зрозуміло із перших же заяв, які лунають звідти). Наша влада зберегла своє лице, митрополит дожив до звільнення, українські полонені повернулися додому.
Усе, що пов’язано з обміном митрополита Іонафана, є дуже простою і водночас дуже складною справою. Простою, тому що засудити людину — і в прямому, і в переносному сенсі, — дійсно не важко. Недарма говорять: від суми й тюрми не зарікайся.
Навіть найперші особи держави в нас роками ходили під слідством. Подейкують, що, наприклад, Петро Порошенко має більше десятка незакритих карних справ. Але його не засуджено. Зрозуміло, мабуть, одне: чим вища й багатша особа, тим більш примарна вірогідність її засудження.
Стосовно так званих злочинів «церковників» із УПЦ, можна сказати одне: вірогідність засудження цих людей дуже висока. В них немає, вибачте за сленг, «даху». І в своїй незахищеності вони нічим не відрізняються від пересічних громадян.
***
Чи є наше слідство та суд непомильними і справедливими? Напевне, так. Хочеться вірити в цей ідеал. Одначе є прикрі винятки.
На всю Україну вибухнула справа архімандрита Захарії з Києво-Печерської Лаври. Начебто саме під час його служіння віряни співали «Звон плывет над Россиею». Але суд відхилив справу. Слідчі й прокурори не надали автентичного запису цього співу. Спливає вже два роки, а слідство так і не представило доказу злочину.
Ніхто, правда, не вибачився за брудну дискредитаційну кампанію проти Лаври, після якої й почався процес виселення монахів з обителі. Та й перед ким вибачатися? Монахи зараз ніхто й ніщо. Одна посадова особа з когорти релігієзнавців навіть сказала: «чемодан, вокзал, Росія». Їх теж закликали обміняти!
Інший приклад. Під час обшуків в одному з єпархіальних управлінь УПЦ нібито знайшли в комп’ютері докази спілкування керуючого єпархією з «кураторами із ФСБ». Там начебто знайшли навіть дитячу порнографію!
Пройшло півтора роки. Слідчі дії та допити не проводяться, прокурори й слідчі мовчать, суд взагалі жодного разу не збирався. Дивина.
Іншому митрополитові інкримінують зраду за дві приватні телефонні розмови, які було записано без дозволу відповідних органів, тобто в спосіб, не передбачений законом.
***
Бувають взагалі нетривіальні історії. В одному з жіночих монастирів під час обшуку знайшли прапор так званої ДНР. В іншому монастирі — ворожі листівки. Але, дивним чином, слідство навіть не розпочалося… Хоча фотографії цих знахідок були широко представлені в мережі як докази пособництва черниць ворогу.
Напевне, силовики, які проводили обшуки в тих монастирях, були дуже добрими й лагідними та пробачили сестрам їхню провину. Або інше пояснення: обшук проводився недбало і знайдення цих предметів не було зафіксовано належним чином, в законний спосіб, у присутності насельниць монастиря та відповідних осіб.
Відсутність проваджень і «мовчання ягнят» після розповсюдження інформації про небезпечні знахідки в цих монастирях наштовхують на думку, що насправді злочину не було. А сталося банальне вкидання компрометуючих матеріалів. Які навіть прокурори не прийняли до роботи через недолугість виконавців.
***
Хіба таке можливе в практиці нашої правоохоронної системи? Хіба наші доблесні опери можуть щось підкинути під час пошукових дій? Звичайно, ні. Це тільки у фільмі «Место встречи изменить нельзя» офіцер радянської міліції Жеглов міг підкинути гаманець злочинцеві просто в кишеню.
Адвокат митрополита Іонафана оприлюднив кадри з обшуку в помешканні ієрарха, де один із криміналістів начебто підкидає підслідному папочку з компрометуючими матеріалами. Ці кадри є в інтернеті. Адвокат взяв їх з відеозапису слідчих дій.
Я бачила ці кадри. Дійсно, оперативник підкладає якусь папочку до інших матеріалів, вилучених для ознайомлення, а потім голосно привертає до неї увагу колег. Папочку під запис відеокамер розкривають, а там — російські листівки.
Одначе зйомка проводилася настільки недбало, що камера захопила й процес вкидання папочки. Коли відеофіксацію представили суду, пильне око адвоката помітило цей момент. Кадри нечистої роботи пошуковців потрапили в мережу. Після чого якість їхньої роботи в очах громадськості відразу похитнулася.
Як бачимо, методи сучасних Жеглових інколи можуть бути далекими від кришталево чесних і законних. Але не в тім печаль. Усі вже звикли до недосконалості правоохоронної системи. Це давно не викликає подиву і навіть обурення. Така наша дійсність. Кращої, мабуть, вже й не буде…
Печаль у тім, що жертвою подібних методів може стати не тільки митрополит Іонафан. А кожний співвітчизник. Якщо замість закону діє принцип політичної, фінансової, іншої доцільності, законність нівелюється. Пересічний громадянин стає беззахисним перед свавіллям людей у погонах.
***
У нас взагалі люблять прості й швидкі методи. Вважаючи їх більш результативними, ефективними та зручними. Одначе така практика розбещує. Люди звикають до легких перемог над важкими обставинами. Звикають працювати не тонким скальпелем, а обухом (це вираз іще одного персонажу з фільму про Жеглова. Пам’ятаєте, Володя Шарапов висловлював обурення брутальними методами свого колеги?).
Як красива казка згадуються давні часи, коли честь мундиру рівнялася честі душі. Були ж колись, та, напевне, ще досі існують порядні, совісні, кришталево чисті правоохоронці, які прагнуть діяти строго в рамках закону.
Це справжня еліта силових органів — ті, хто не втратив здатності талановито, терпляче, ювелірно розкривати найскладніші, найзаплутаніші справи. Хто готовий навіть жертвувати собою заради справедливості. Хто не поступається принципами совісті й відданого служіння правді та закону.
***
Про дотримання прав підслідних і підсудних я взагалі мовчу. Це виглядає зараз не просто як казка, а як непотрібний архаїзм.
Фільм «Место встречи изменить нельзя» знімався за романом братів Вайнерів «Эра милосердия». Він тепер сприймається як солоденька притча. Система слідства, суду, відбування покарання вже давно ніяк не пов’язана з милосердям. Методи Шарапова сучасні Жеглови зневажають як дитячу хворобу ідеалізму. Не до ідеалів зараз, не до ідей. У честі зовсім інша, здебільшого матеріальна, мотивація.
Суспільство геть позбулося мрій про цю систему як про середовище милосердя. Вона примітивна, жорстка і проста як словниковий лінгвістичний запас оперів, який інколи нічим не відрізняється від сленгу ветеранів тюремних відсидок.
Ми вже так звикли до поганого, що вважаємо це нормою життя. Ми звикли до простих і швидких засобів, до легких здобутків. Хоча чим простіші методи посадовців, тим складніше від цього тим, хто підпадає під їхні дії.
***
Утім, не завжди практика й методи Жеглова приносять дивіденди. Ось яскравий приклад. Новорічний відпочинок журналістів «Бігус-інфо» в заміському кемпінгу під Києвом. Вживання декотрими з них наркотиків. Відкриття силовиками провадження проти них за розповсюдження наркотичних речовин. Оприлюднення в мережі відеофіксації вживання цих речовин. Перемога добра над злом?
Операція проти журналістів із «Бігус-інфо» виявилася, одначе, пірровою перемогою. Легка здобич привела до великих і складних проблем.
Журналісти виявилися не безхребетними й у відповідь розкрили такі деталі слідчого процесу, що його антизаконність вразила всіх. Вийшов неабиякий скандал! Ця подія навіть привернула увагу послів провідних демократичних держав світу.
Легкість бажаного результату призвела до важких наслідків. Довелося ціле управління одного з силових органів розформовувати. Мабуть, це перший випадок такого великого конфузу, але дуже болісний.
***
Утім, це виняток. На жаль, вага закону, вага людини та її прав дуже полегшали.
Однак існують категорії людей, чия вага більша. Набагато більша. А є ті, чия вага взагалі невідчутна.
Про Українську Православну Церкву недарма говорять, що вона повністю безправна. Методи боротьби з нею не обмежуються ніякими запобіжниками. В хід іде все, що можна робити і чого робити не можна.
Структури ООН та інших міжнародних правозахисних організацій висловлюють стурбованість фактами нехтування законністю в сфері дотримання прав і свобод віруючих цієї конфесії.
Стосовно ж обміну митрополита Іонафана: він пройшов успішно. Наші полонені повернулися до України, до своїх рідних, коханих і близьких. Добре, що українські воїни зараз вдома. Що російський полон із його тортурами і жахливими умовами утримання тепер позаду.
У росії лікуватимуть митрополита Іонафана. Ми лікуватимемо наших виснажених полоном побратимів.
***
На черзі нові обміни. Вже заговорили й про владику Арсенія, намісника Святогірської Лаври. Йому теж непросто за ґратами, цій немолодій онкохворій людині. Ідеться також про інших «церковників», що можуть увійти до обмінного фонду.
Дехто настільки надихнувся, що пропонує вислати до росії всіх єпископів УПЦ. Та й не тільки єпископів. Під слідством і священники, і монахи, і віряни Української Православної Церкви.
Голоси тих, хто звинувачує, в тому числі опираючись на засудження митрополита Іонафана, всю Українську Православну Церкву у ворожості, стали активнішими. Тепер вони заговорили про збільшення списку майбутніх кандидатів на обмін.
Мені важко уявити реалізацію цих прагнень. Але якщо існує політична доцільність… Якщо ж все-таки ми побачимо нові кримінальні справи, нові подібні обміни, якщо ці справи будуть ліпитися нашвидкруч, із поспіхом та порушенням законності, то рано чи пізно сумнівність доказів і методів слідства знівелюють моральний аспект процесу.
Надія лише на те, що в нашій правовій системі ще залишилися ті, хто вміє працювати совісно, чесно, неупереджено, тобто високопрофесійно. Може, вони насправді ще є: не костоломи, здатні просто намалювати те, що треба намалювати, а ювеліри і аси своєї справи, які в змозі відділити зерна від полови в результаті копіткої та складної роботи? Які не підуть на засудження людини, якщо вона справді невинна?
Як кажуть, «блажен хто вірує». Слід, одначе, визнати, що радикалізація відношення до УПЦ деяких посадовців робить сподівання на краще досить примарними. Обмінний фонд треба поповнювати. Існує категорія громадян, винних лише за приналежність до нашої конфесії. Нас дехто сприймає просто як небажаний елемент, як зручний матеріал для обміну, як заручників і «валюту» в цьому процесі.
Це ніщо інше, як повернення до середньовіччя.
***
Поверненням до середньовіччя є і законопроект про заборону Української Православної Церкви. Ідеологам ліквідації УПЦ це бачиться як дуже важлива перемога.
Їм не до тями: всіх неугодних не заборониш, всіх їх не обміняєш, всіх не змусиш змінити віру і Церкву. Не допоможуть тисячі нових обшуків, слідчих дій, судових засідань.
Противники УПЦ квапляться, відверто говорячи, що тільки війна і наявність жорстких реалій воєнного стану дозволить ефективно провести недвозначні дії з ліквідації «московської церкви».
Тим, хто має подібні погляди й прагнення до швидких та «блискучих» перемог, слід зрозуміти: ми живемо в новій реальності пріоритету демократичних цінностей. І навіть війна не в змозі ці пріоритети знівелювати.
Війна колись пройде. Дай Боже, щоби це було якнайшвидше! Ми, нація вільних і волелюбних людей, переможемо.
Переможемо, хоча це буде дуже непросто. Пройдемо всі складнощі цього вогненного випробування. Подолаємо путінську імперію зла, варварства, лютої жорстокості та дикої несправедливості, позбавлену будь-яких засад законності, цивілізованості та цивілізаційності.
І обов’язково переможемо все те, що може перетворити нас на росію. Бо якщо діятимемо як вона: недемократично, протизаконно, брудно, цинічно, тоді росія ніде не подінеться з України, залишившись у нас самих.
