Ми запросили науковців з Європи та США дати оцінку законодавчим ініціативам у релігійній царині України, оскільки прагнемо з’ясувати, якою може бути адекватна державна політика в країні, що бачить своє майбутнє в Європейському Союзі.
Перед вами — шостий текст українською.
Попередні матеріали в цій серії:
- Експерт №1. Не піддавайтеся спокусі хибної «єдності» / Don’t handle a mistaken idea of “unity”
- Експерт №2. Документи росії не повинні визначати долю чи назву УПЦ, як і будь-якої організації в Україні / Russian documents should not determine the fate or name of the UOC, as well as any organization in Ukraine
- Експерт №3. Влада Туреччини оскаржувала право Константинопольського Патріархату називатися Вселенським / The Turkish authorities disputed the right of the Patriarchate of Constantinople to use the concept “Ecumenical” for its self-name
- Експерт №4. Дії проти УПЦ завдали Україні набагато більше шкоди, ніж користі / The actions against the UOC have done much more damage to Ukraine than help
- Експерт №5. Релігійне майбутнє: два шляхи для України / A Theological Case for a Religiously Pluralistic Ukraine
(Ми свідомо не відкриваємо зараз імена експертів. За домовленістю з ними, всі коментарі залишаться конфіденційними щонайменше три тижні з початку публікації. Після цього кожен експерт вільний прийняти рішення, чи відкривати своє ім’я. Чому ми так зробили? Читайте тут:
7 запитань до міжнародних експертів про релігійну свободу в Україні)
***
Запитання №1. Про вимогу перейменування УПЦ
Ми, віряни УПЦ, як громадяни України почуваємося в певній безвиході.
З одного боку, набрав чинності так званий «закон про перейменування» № 2662-VIII, прийнятий 12 грудня 2018 року. Рішенням Конституційного Суду України від 27 грудня 2022 року його визнано таким, що не суперечить Конституції України.
2019 року побачила світ релігієзнавча експертиза Мінкульту, а 2023 року — висновок релігієзнавчої експертизи ДЕСС, які представляють УПЦ як складову РПЦ. Обидва документи оскаржуються з боку УПЦ в судовому порядку.
У світлі цього нам, вірянам УПЦ, дорікають: «Ваша Церква не перейменована відповідно до чинного закону. Чому УПЦ не виконує закон? Якщо ви за верховенство права, виконуйте закон!»
З іншого боку, намагання держави диктувати релігійній організації, як їй називатися і які дані в назві вказувати, ми, члени цієї релігійної організації, сприймаємо як дискримінацію за релігійною ознакою та неприпустиме приниження. Адже нас, громадян України, законодавчо змушують грати за правилами держави-агресора. Очевидним також є той факт, що РПЦ не викреслить УПЦ зі своїх статутних документів, отже ми так чи інакше підпадатимемо під дію закону про перейменування.
Як із погляду міжнародних стандартів свободи віросповідання та прав людини виглядає ця ситуація? Чи є прецеденти в інших правових демократичних державах, щоб органи влади «наводили лад» у релігійній сфері, встановлюючи жорсткі обмеження для назв релігійних організацій?
***
ВІДПОВІДЬ.
Тут є декілька важливих аспектів.
По-перше, з погляду міжнародних стандартів держава може регулювати назву релігійної організації. Є країни, в яких питання назви регулюється законодавством.
Наприклад, у Сербії ви не можете назвати організацію тим самим іменем, яким уже названа інша організація. І це може створювати проблеми зокрема для протестантських церков, де «Церква Христа» або подібні назви є досить поширеними.
Назва релігійної організації може бути предметом регулювання також законодавства у сфері інтелектуальної власності. Тобто ми не можемо стверджувати, що держава позбавлена будь-яких повноважень у цій сфери.
Водночас – і це по-друге – таке регулювання повинно мати певну зрозумілу мету і, виходячи з міжнародних стандартів, бути найменш обтяжливим у конкретній ситуації. Іншими словами, має бути баланс між тією метою, яку держава прагне досягти, запроваджуючи регулювання, і тими заходами, які вона застосовує задля цього.
Мета, яку Україна декларувала, запроваджуючи примусове перейменування УПЦ, це обізнаність вірян, до якої саме церкви вони ходять. Тобто щоб віряни знали, що вони відвідують Церкву, пов’язану з московським патріархатом.
Але очевидно, що держава могла обрати й менш обтяжливий спосіб для цього, не пов’язаний із перереєстрацією статутів. Адже можна уявити масштаб дій, які потрібно здійснити для того, щоб кожна громада змінила свою назву відповідно до цього закону.
Якщо держава вважає цю мету для себе важливою, можна було б оприлюднити перелік цих релігійних громад на доступному вебсайті, опублікувати у державних виданнях тощо. Немає потреби змушувати громади перейменовуватися таким шляхом.
По-третє, має бути певна послідовність. Якщо держава вимагає, щоб УПЦ перейменувалася, позначивши свій зв’язок із московським патріархатом, і водночас реєструє Українську Православну Церкву (Православну Церкву України), тобто релігійне об’єднання, у назві якого відтворюється назва іншого релігійного об’єднання, постає питання: чи є такі дії послідовними? Чи не призводить така реєстрація до тієї плутанини, з якою держава прагне боротися.
Якщо ви прагнете зробити прозору афіліацію релігійних організацій, то цей стандарт повинен застосовуватися до всіх організацій.
По-четверте, у грудні 2022 року закон про перейменування визнаний Конституційним Судом України. Рішення досить погано аргументоване й відображає системні проблеми в Конституційному Суді, які не пов’язані безпосередньо з УПЦ. Таким чином жодних юридичних перепон для впровадження цього закону більше не існує, принаймні, на національному рівні.
Рішення КСУ концентрується на питанні національної безпеки. Якщо дуже спростити, то Конституційний Суд говорить, що в умовах, коли росія напала на Україну, це питання є надзвичайно важливим і держава вправі запроваджувати подібні обмеження. Разом із тим КСУ не відповідає на питання, як саме перейменування дозволить допомогти національній безпеці в сенсі усунення тієї екзистенційної загрози, яку несе напад росії на Україну.
У міжнародному праві національна безпека завжди має політичний та військовий вимір. Посилання на національну безпеку означає, що існує загроза державі, як політичному об’єднанню, пов’язана з можливістю застосування чи реальним застосуванням сили з боку іншої держави чи недержавного суб’єкта.
Водночас у випадку з УПЦ ідеться про набагато більш широке розуміння національної безпеки, яке включає також культурну та духовну складову. Це розуміння виходить з того, що певна культурна або духовна ідентичність загрожує національній безпеці. Це достатньо проблемна, надто широка інтерпретація національної безпеки, яка, на мій погляд, міжнародним стандартам не відповідає.
Звичайно, певна ідентичність може бути причиною протиправних дій – від колабораціонізму до поширення російської пропаганди. Але, по-перше, подібний зв’язок не є беззаперечним. По-друге, і кримінально-правові санкції, і такі обмеження, як заборона релігійної організації, є реакцією на протиправні дії, а не на наявність певної ідентичності.
Таким чином, якщо дивитися на перейменування як на захід національної безпеки, ми маємо відповісти на два запитання: 1) чи перейменування сприяє відверненню тієї загрози для існування Української держави, яку несе російська агресія?; 2) чи є обов’язок для тисяч громад примусово перейменуватися найменш обтяжливим для забезпечення поінформованості вірян, до якої церкви вони належать?
На мій погляд, відповідь на обидва питання є негативною. Зміна назв громад УПЦ не сприятиме посиленню політичної й військової безпеки України, а підвищення інформованості вірян може бути проведено в інший спосіб.
Значно більшою мірою перейменування сприятиме позначенню цих громад як «чужих» для України (на противагу громадам Православної Церкви України як «своїх»), що, я припускаю, і було реальною метою ухвалення цього закону.
Запитання №2. Про міжнародні механізми оскарження вимоги перейменування
За «законом про перейменування», наша Церква повинна обов’язково вказати у своїй статутній назві повну назву іноземної релігійної організації, частиною якої вона є, або ж «позначити своє місце в структурі іноземної релігійної організації».
У Статуті Російської/Руської[1] Православної Церкви наша Церква називається «Українська Православна Церква». Отже, наскільки розуміємо логіку чинного закону, відповідала б законодавству назва «Українська Православна Церква у складі Руської Православної Церкви».
Однак у рекомендаціях БДІПЛ/ОБСЄ 2015 року («Рекомендації щодо правосуб’єктності релігійних громад та громад, які дотримуються певних переконань» Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини) зазначено: «У рамках системи, яка регулює питання отримання статусу юридичної особи, держави повинні виконувати свої обов’язки, забезпечуючи, щоб національне законодавство надавало релігійним громадам та громадам, які дотримуються певних переконань, можливість самим вирішувати питання щодо власного керівництва, внутрішніх правил, сутнісного змісту своїх переконань, структури громади та методів призначення священнослужителів, а також щодо своєї назви та інших символів. Зокрема державі слід утримуватися від змістовної, на відміну від формальної, оцінки статуту та характеру релігійних організацій».
Які в нас, як громадян України, існують правові механізми на міжнародному рівні оскаржити закон про перейменування, якщо на рівні державного законодавства вичерпано всі можливості? Чи немає жодних?
***
ВІДПОВІДЬ.
Після рішення Конституційного Суду на національному рівні можливостей домогтися скасування цього закону немає — за винятком ситуації, коли Верховна Рада сама це перегляне. Але це здається нереалістичним сценарієм.
Єдине, що могло б вплинути на перейменування, це спроба УПЦ довести, що статус Церкви суттєво змінився після Собору у травні 2022 року у Феофанії.
УПЦ вказує, що вона більше адміністративно та організаційно не афілійована з РПЦ і через це не підпадає під дію «закону про перейменування».
Але ми бачимо, що вже є судові рішення після Собору 27 травня і суди поставилися скептично до подібних аргументів. Крім того можна зважити на позицію ДЕСС, яка не вважає, що рішення в травні 2022 року змінили ситуацію. Держава наполягає, що УПЦ продовжує зберігати зв’язки з РПЦ, а значить підпадає під дію згаданого закону.
Щодо міжнародного рівня, зазвичай у подібній ситуації згадують про Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ), і в контексті ЄСПЛ є справа «Ільїн проти України», на яку посилаються прихильники перейменування.
У цій справі суд розглянув питання відмови в реєстрації невеликої громади Церкви об’єднання (також відомої як Асоціації Святого Духа за об’єднання світового християнства, або Церкви Муна). На думку ЄСПЛ, сам по собі факт того, що держава встановлює певні вимоги щодо назви релігійної організації, не порушує свободу релігії або переконань (стаття 9 Європейської конвенції з прав людини). На мою думку, суд просто вирішив не втручатися в ситуацію, вважаючи, що державі видніше, як діяти в цьому випадку.
ЄСПЛ має доктрину «меж вільного розсуду держави». Суд визнає, що в певних питаннях він недостатньо компетентний, щоб вказувати державам, як себе поводити, регулюючи певні питання прав людини.
Так і тут. Держава вважає за потрібне не реєструвати релігійну організацію, оскільки, на думку держави, Церква об’єднання не належить до жодної християнської конфесії й посилання на християнство в її назві заплутуватиме вірян. ЄСПЛ вважає, що такий підхід вкладається в межі вільного розсуду держави. Їй видніше — простими словами.
Водночас коли говорять про цю справу, забувають її контекст. Ідеться про дуже невеличку релігійну громаду, яка вже понад 15 років намагається зареєструватися і постійно отримує відмову. Громада ходить по колу: отримує відмову в реєстрації, суд скасовує цю відмову, їй знову відмовляють у реєстрації, суд знову скасовує і так далі. Сам цей контекст настільки проблемний (це чисте порушення свободи релігії цієї громади та її членів – дискримінаційна відмова в реєстрації, прикрита незрозумілими міркуваннями про конфесійну належність), що посилання на «рішення Ільїна» як на вдалий аргумент є, як мінімум, сумнівним.
Крім того мені не зовсім зрозуміло, чому Європейський суд взагалі цей контекст не врахував. Неможливість зареєструватися протягом тривалого часу — суттєва проблема для релігійної громади.
Але менш із тим така позиція ЄСПЛ існує, і щодо громад УПЦ Європейський суд також може вирішити не втручатися, дотримуючись думки, що державі видніше, особливо зважаючи на ті екстремальні обставини, в яких перебуває Україна в часи війни з росією.
Запитання №3. Про державні релігієзнавчі експертизи
На сайті правозахисної організації «Форум-18» зазначено, що «поняття релігієзнавчої експертизи є розпливчастим та юридично сумнівним». Також міститься застереження, що в усьому пострадянському регіоні, зокрема в Білорусі, окупованому Криму та державах Центральної Азії, «експертний аналіз» використовують для обмеження свободи релігії або переконань та інших порушень прав людини, зокрема і як привід для ув’язнення.
На вашу думку, в яких випадках і контекстах доречні державні релігієзнавчі експертизи? Чи є експертиза ДЕСС та її Висновок щодо Статуту про управління УПЦ інструментом обмеження релігійної свободи вірян УПЦ?
***
ВІДПОВІДЬ.
Державні релігієзнавчі експертизи, або релігійні експертизи, в принципі мають погану репутацію на пострадянському просторі. Подібні експертизи використовувалися в Радянському Союзі для переслідування релігійних меншин та релігійних дисидентів. У багатьох пострадянських країнах (наприклад, Росія, Білорусь, країни Середньої Азії) такі експертні висновки використовуються для того, щоб позбутися якоїсь непопулярної або малої релігійної громади. Тому я в принципі з великою обережністю ставлюся до використання релігійної експертизи в юридичних процедурах, таких як ухвалення законів або судові процеси.
Припускаю, що трапляються ситуації, коли релігієзнавча експертиза може бути потрібна. Наприклад, якщо йдеться про використання мови ненависті, спрямованої проти певної релігійної групи або нерелігійних громадян. У такому разі роз’яснення деталей може допомогти суду зрозуміти, що це саме мова ненависті, а не тлумачення релігійних канонів.
Водночас експертиза, як і будь-який експертний юридично значущий висновок, має ґрунтуватися на трьох принципах: професійність, неупередженість і відповідальність тих, хто до цієї експертизи залучений.
Мені здається очевидним, що панель експертів була сформована таким чином, що більшість з експертів були пов’язані з конкуруючою церквою – Православною Церквою України. Йдеться не просто про належність до цієї церкви, що є приватною справою людини, а про публічне просування та підтримку. У цьому немає жодної проблеми, але питання неупередженості в такому випадку є цілком правомірним і держава мала б пояснити, чому саме ці експерти обрані для здійснення аналізу.
Уявімо ситуацію, що держава хотіла б провести експертизу, чи є томос, наданий ПЦУ патріархом Варфоломієм, дійсним, і залучила б до цього експертів, пов’язаних з УПЦ. Звичайно, постало б питання, чи можуть такі експерти бути неупередженими.
Щодо самої експертизи ДЕСС, як доречно пояснив Томас Бремер, держава покладається на висновок експертизи, який виходить із певного бачення того, як співіснують Православні Церкви, але таке бачення не є єдино можливим.
Наприклад, Православна Церква Америки не має автокефалії, але де факто є незалежною. Тобто держава не може виключати, що можуть бути різні підходи до цього питання.
Крім того, на мій погляд, далеко не очевидно, що держава в принципі повинна мати хоч якусь думку з приводу церковного права і чи є, скажімо, автокефалія єдиним способом існування незалежної Церкви. Церковне право не повинно бути предметом інтересу чи втручання для світської держави, а втручання держави у міжцерковні конфлікти з метою, відмінною від захисту прав людини і безпеки, не відповідає міжнародним стандартам і практиці ЄСПЛ, про що прихильники справи «Ільїн проти України» воліють не пам’ятати.
Ще одна проблема полягає в самому предметі експертизи. Міжнародні стандарти прав людини виходять із того, що юридичні обмеження, санкції та відповідальність застосовуються за певні дії. Якщо людина вчинила злочин, її має бути притягнуто до визначеної законом відповідальності.
Так само державу мають цікавити саме дії релігійної організації, а не її історичні чи церковні зв’язки. Якщо релігійна, політична, громадська організація здійснює дії, спрямовані на те, щоб підірвати конституційний лад, вона може бути за це покарана.
Сам по собі факт, що релігійна організація має церковні зв’язки з іншою організацією (навіть такою неприємною, як РПЦ) — без доведення, що перша виконує накази чи розпорядження другої — не є достатнім для застосування юридичних обмежень.
Запитання №4. Про зміну підлеглості релігійних громад
Поряд із постійним руйнуванням сотень храмів УПЦ внаслідок вторгнення російської федерації в Україну ми переживаємо багато сумних і навіть трагічних ситуацій довкола будівель храмів у контексті подій, які називають «переходами з УПЦ в ПЦУ».
На підставі «закону про переходи» №2673-VIII від 17 січня 2019 року багато парафій УПЦ втратили доступ до своїх храмів. У частині таких церковних будівель тепер служить ПЦУ, частина стоять зачинені, а парафії УПЦ, які служили в тих храмах, тим часом збираються для богослужінь деінде, в тому числі в різних непристосованих приміщеннях або навіть у лісі.
Тобто держава втрутилася в порядок визначення підлеглості релігійних громад і це мало серйозні наслідки для багатьох вірян УПЦ.
Неодноразово доводилося чути: «Порушень прав вірян УПЦ нема, проблем із переходами нема». Однак багато з нас, вірян УПЦ, гостро відчувають реальність цих проблем, ми намагаємося їх документувати та оскаржувати в законний спосіб.
Чи можна вважати закон №2673-VIII про зміну підлеглості таким, що відповідає міжнародним стандартам прав людини та свободи віросповідання? Чи навпаки, це той рівень втручання держави у функціонування релігійних організацій, який недоречний у правовій демократичній державі?
***
ВІДПОВІДЬ.
Виходячи з міжнародних стандартів свободи релігії або переконань, внутрішньо релігійні питання, як і питання лідерства або членства релігійних організацій або питання конфесійної належності, лежать у площині автономії релігійної громади, в які держава не повинна втручатися.
Проблема з «законом про переходи», з юридичного погляду, полягає в тому, що він в принципі ухвалювався з єдиною метою: допомогти або спростити перехід громад УПЦ до ПЦУ. Ніхто в парламенті в той час особливо цього не приховував.
Звичайно, громади мають право обирати конфесійну належність, і це право неможливо в них відібрати. Але роль держави полягає не в тому, щоб підтримувати одну конфесію, яку вона вважає за «добрих хлопців», у боротьбі проти іншої конфесії, яку вона вважає за «поганих хлопців», а в тому, щоб забезпечити виключно вільний і мирний процес подібних переходів.
Замість того, щоб нав’язувати православним громадам (а разом з ними і всім іншим релігійним організаціям) певний порядок ухвалення рішення про зміну конфесійної належності, держава могла б, наприклад, врегулювати обов’язок релігійної громади мати перелік свої членів і ухвалювати рішення на підставі цього переліку.
Так, православна традиція не передбачає фіксованого членства. Однак держава могла б сказати: «Знаєте, у нас серйозна ситуація. Існує міжправославний конфлікт, і ми хочемо зробити максимально чітким і прозорим процес зміни конфесійної приналежності. Тому, будь ласка, якщо хочете бути зареєстрованими як релігійна організація, ви повинні мати у статуті чітке визначення, хто є членом вашої організації, включаючи обов’язок письмово фіксувати членство. І якщо ви ухвалюєте якісь рішення, цей перелік має додаватися до тексту рішення».
Натомість порядок, який впровадила держава, призводить до ситуації, коли невизначене коло осіб може зібратися, проголосити себе членами громади й ухвалити те чи інше рішення. Це не створює проблему, коли в громаді існує консенсус щодо переходу. Але якщо консенсусу немає, чинне законодавство може призводити до конфліктів, відкриває можливість для тиску на громаду з боку місцевої влади, яка хоче домогтись переходу, тощо.
Крім того, чинне законодавство не розрізняє релігійну громаду та місцеву громаду в межах певного населеного пункту, хоча ці громади часто не є тотожними.
Держава не є вільною у виборі механізмів, якими вона намагається впливати на релігійне середовище і обрані інструменти мають бути пропорційними ситуації. Якщо внаслідок запровадження механізму зміни підлеглості релігійних громад конфлікти скоріше збільшуються, ніж зменшуються, це означає, що з цим механізмом щось не так. Очевидно, що держава повинна знайти інший механізм.
Запитання №5. Про взаємодію з державою
Те почуття єдності, яким жила Україна в перші місяці повномасштабного вторгнення російської федерації, для багатьох вірян УПЦ поступилося місцем розгубленості або навіть відчаю. Адже ми боремося з агресією рф разом з усіма та страждаємо від неї разом з усіма, але тим часом низка політиків, держслужбовців, ЗМІ та представників ПЦУ таврують нас ворогами нашої ж країни, намагаються викреслити нас з її життя, аж до заборони діяльності організацій УПЦ.
Ми прагнемо захистити свої права та правду, але так, щоб не нашкодити нашій державі в умовах війни.
Тим часом на адресу вірян УПЦ лунають докори: мовляв, війна — недоречний час для оскарження рішень органів державної влади та захисту своїх прав у міжнародних установах.
Де розумні межі захисту нашої релігійної свободи? Коли треба не сперечатися зі своєю державою, щоб їй не нашкодити, а коли варто обстоювати свої права, бо це важливо нам, простим людям? І за яких умов у демократичній правовій державі можлива заборона діяльності релігійної організації?
***
ВІДПОВІДЬ.
Якщо релігійні організації відчувають, що їхні права порушені, треба вживати юридичних заходів для відновлення порушених прав.
Разом із тим УПЦ повинна зрозуміти, що проблеми у відносинах з державою не існують у вакуумі. Вони накладаються на контекст війни, на роль у цій війні РПЦ, яка є інструментом Путіна й активно використовується російським урядом, щоб виправдовувати агресію.
Цей контекст посилюється тим, що фактор УПЦ активно використовують РПЦ і російські дипломати на міжнародній арені, які пишуть у різні міжнародні організації, звертаються до Організації Об’єднаних Націй, зокрема й Ради Безпеки, з приводу того, що права вірян УПЦ в Україні порушуються. Це також існує, й ігнорувати це неправильно, тому що подібні дії впливають і на те, що відбувається і всередині України, і за її межами.
У цьому сенсі правильним було би, з одного боку, сигналізувати державі, що є порушення прав громад УПЦ, що Церква з цим не згодна і що держава має діяти у відповідності до свої міжнародних зобов’язань у сфері свободи релігії або переконань. Заборона релігійного об’єднання – далеко не єдиний інструмент в арсеналі держави. Держава має необхідні кримінально-правові засоби протидії колабораціоністам, і не має вдаватися при цьому до заборони тисяч громад УПЦ.
Повна заборона можлива у випадку, коли керівництво релігійного об’єднання чи більшість його громад втягнуті в таку діяльність. Близько 40 вироків у кримінальних справах щодо кліриків УПЦ, більшість яких стосується висловлювань, на тлі майже 3000 вироків в аналогічних справах загалом не створюють достатньої правової підстави для заборони УПЦ як релігійного об’єднання.
З іншого боку, слід активно протидіяти інструменталізації УПЦ і поширенням наративів на міжнародному рівні про переслідування громад УПЦ, яким необхідний «захист» росії.
Ідеться не просто вираження формальної незгоди з політикою РПЦ чи патріарха Кирила на сайті УПЦ чи її органів. Голос Церкви має бути почутий українським суспільством зокрема й на рівні однозначних і чітких заяв і вчинків її лідерів. Тоді позиція УПЦ може сприйматися більш адекватно.
Період після Другої світової війни відрізняється зокрема тим, що існує певний набір прав людини, який визнаний частиною міжнародного права і який є обов’язковим для держав, що ратифікували відповідні міжнародні договори. У тому числі для України. І права людини — вони або для всіх, або ні для кого. Спроби пожертвувати правами людини у певній ситуації відкривають шлях до безправ’я.
Водночас права людини ґрунтуються на солідарності, вони зумовлюють відчуття відповідальності за суспільство і його добробут, базову згоду, що без безпеки суспільства права можуть втратити сенс. Тому посилання на релігійну свободу в ситуації перейменування релігійних громад або надто сильного втручання в ухвалення рішень релігійними громадами є виправданим.
Проте, як уже було зазначено, воно мало би поєднуватися з більш чіткою позицією, що УПЦ не пов’язана з РПЦ, і, можливо, переосмисленням того, як УПЦ себе позиціонувала і діяла в період між 2014 роком і повномасштабним вторгненням. (До речі, православні церкви Балтійських країн зараз також проходять цей болісний процес.)
Якщо не буде чітких заяв і дій УПЦ, зокрема і на міжнародному рівні, які відмежовуватимуть УПЦ від РПЦ, ситуація не зміниться.
Щодо Української держави я бачу два досить різних сигнали. Один надходить від Президента, якому, мені здається, загалом байдуже. Володимир Зеленський є нерелігійною людиною і вочевидь ставиться до релігійних відносин як до будь-якого іншого політичного питання: існує суспільний запит на дії влади щодо УПЦ і ми на цей запит відповідаємо.
А є сигнали іншого рівня — умовно кажучи, рівень ДЕСС та депутатів ВРУ, які просувають ідею заборони. І там зацікавленість не в процесі, а в результаті, який полягає в тому, щоб консолідувати українських православних навколо ПЦУ. Вони вважають, що це має відбуватися шляхом приєднання якомога більшої кількості громад без митрополитів та єпископів, щоб це стало реальною Церквою більшості. Закон про заборону УПЦ, на їхню думку, має цей процес прискорити.
Важливо наголосити, що державна політика щодо релігії має бути підпорядкована не політичним запитам чи прихильностям окремих політиків, а забезпеченню свободи віросповідання і мирного співіснування різних конфесій. Український релігійний плюралізм далеко не в останню чергу завдячує міжправославній конкуренції, і радикальна перебудова релігійного ландшафту України необов’язково піде на користь такому плюралізму.
Запитання 7. Експертні поради українській владі
Якби була можливість проконсультувати президента, парламент, уряд України стосовно того, як працювати з питаннями УПЦ із дотриманням міжнародних нормативно-правових стандартів, що б ви порадили робити у вимірі державної політики в умовах війни?
***
ВІДПОВІДЬ.
По-перше, Україна є членом Ради Європи і членом ОБСЄ. Не маю жодних сумнівів у тому, що, наприклад, Венеційська комісія Ради Європи і Офіс демократичних інститутів прав людини ОБСЄ були б готові надати підтримку в тому сенсі, яким має бути закон стосовно заборони релігійних організацій, пов’язаних з росією. Але для цього потрібно, щоб держава запросила подібну допомогу.
На сьогодні ані уряд, ані парламент не мають наміру звертатися до цих інституцій передусім через те, що вхідні позиції до цієї проблеми з боку Української держави і міжнародних інституцій, напевно, суттєво відрізнятимуться. Припускаю, що і Венеційської комісії, й ОБСЄ підтримуватимуть можливість держави використовувати механізми кримінального права чи інші механізми для того, щоб переслідувати тих конкретних священиків і вірян, а також релігійні громади, які втягнуті безпосередньо до підтримки російських військових, але не конструкції заборони за церковну належність.
Україна зацікавлена передусім у тому, щоб зберегти імідж держави з релігійною свободою, де функціонує реальний релігійний плюралізм, не дивлячись на те, що перебуває в регіоні, який у цьому сенсі є дуже проблемним.
Ідея європейської інтеграції полягає в тому, що це об’єднання країн, європейських за духом. І попри всі проблеми, які Україна має з корупцією, з верховенством права, є низка аргументів, які свідчать про те, що вона є частиною великої Європи. І релігійна свобода, релігійний плюралізм — один із вагомих аргументів у цьому поясненні.
Держава має діяти таким чином, щоб цей аргумент був зрозумілим Європейському Союзу та європейським державам. Така моя порада.
