Любов Оніщенко — регент у Введенському чоловічому монастирі. Хор цієї обителі — мабуть, один із найвідоміших церковних колективів у Києві.
А ще Люба веде блог: її читає на Facebook майже п’ять тисяч підписників. Нам також пощастило натрапити на її сторінку (можна зачитатися!). Знайомство розпочалося з гостросюжетного:
«Одного разу, 23 роки тому, наша чудова регентка раптово йде на початку літургії, щоб вирішити свої справи. За старшу залишає мене!
У мами в щоденнику написано: «… Їй же вісім! Повний клірос людей — дорослі дівчата, дві вчительки музики, а вона стоїть на підставці: задає тон і диригує! Аж раптом вибігає вчителька сольфеджіо Ніна Т. і з плачем, обурюючись на весь світ, заявляє: «Я їй давала мудрі поради, а ваша гівнючка малолітня мене вигнала!..»
Молода, красива, успішна, реалізована — і з характером. Ми не могли пройти повз таку співрозмовницю.
У дев’яності віру й Бога розуміли через страждання. Я такому розумінню опиралася
— Любов, прошу пояснень: що це за дивна ситуація, коли ви, восьмирічна, раптом залишаєтеся регентом, ще й виганяєте дорослих з кліросу?
— Так, був такий трохи стресовий момент. У нас на той час зібралася компанія дівчат, які співали в храмі з дитинства (у Житомирському кафедральному соборі). Я з-поміж них була не тільки наймолодшою, але й найбільш упертою. Якщо вживати наукові терміни, мені з дитинства були притаманні лідерські якості.
Одного разу в нашого регента сталася якась форс-мажорна ситуація, і вона раптово вийшла з кліросу. А службу все одно треба було комусь вести, і я взяла це на себе. Ми ж щодня ці служби співаємо, що там вести!
Ніна Тимофіївна, вчителька сольфеджіо, якій тоді було вже понад 50, не могла заспокоїтися: «Що це означає? Ми зараз будемо співати під керівництвом дитини?!» А я її вигнала зі словами: «Ви мені заважаєте. Все, виходьте, виходьте звідси». Моя мама, яка з дитинства при храмі, стоїть якраз у той момент під кліросом, і звідти вибігає обурена Ніна Тимофіївна: «Я ж хотіла допомогти, а восьмирічна дитина мене вигнала!..»
Отак я вклинилася у регенти. Це була моя перша літургія.
— Лідерські якості й надалі залишаються з вами? Яка ви сьогодні, коли вже стали поважним регентом відомого хору?
— Не знаю, як про себе розповісти… Певно, оцінки має давати хтось інший. Проте у звичайному житті я дуже весела. Я просто неймовірна оптимістка!
У роботі ж, звісно, сувора. Буквально нещодавно дізналася, яка в мене репутація в Києві серед регентів і співаків: «дуже серйозна». Виявляється, багато хто боїться приходити до нас у колектив, бо я вимагаю досить високий професійний рівень. Проте якщо людина розуміє, що ми тут зібралися співати Богові і все має бути красиво та злагоджено, проблем не виникає. А якщо люди приходять плести інтриги, змагатися характерами або ставляться до співу в храмі як до халтури, звісно, їм зі мною не щастить.
Буває, приходять до нас співаки й кажуть: «Я так давно мріяв потрапити до вас у хор! Це було складно, адже у вас репутація дуже суворої людини. А ви, виявляється, нормальна! Ще й посміхаєтеся».
— Як ви вперше потрапили до храму?
— У Церкві я буквально з утроби матері. Навіть є цікава історія про моє народження. Це схоже на Промисл.
Напевне, ви знаєте, що в Житомирі є Свято-Анастасіївський жіночий монастир, який заснувала схимонахиня Рафаїла. Можливо, її скоро канонізують. Ще за її життя до матушки з усіх кінців світу приїжджали за благословенням від малого до великого, від простих людей до чиновників. Була серед них і моя мама.
Коли мама була вагітна мною, місяці на четвертому-п’ятому відчула щось не те й пішла в лікарню. А лікарі кажуть: «У вас плід вже три дні як мертвий. Терміново на чистку!» І призначили операцію через дві години.
Мама розгубилась. Зателефонувала комусь із знайомих, їй порадили піти до монахині Рафаїли. А та каже мамі: «Усе у вас нормально, не йдіть на чистку. От вам святе масло, мастіть ним живіт. У вас народиться дівчинка, буде поважною людиною». Мама на той момент не була глибоко віруючою, але взяла це масло, мазала ним живіт, а через два дні відчула, що все нормально. В результаті я з’явилася на світ.
Пов’язаний із цією монахинею також інший випадок. Тоді мама вже регулярно ходила до собору. Мені було п’ять років, і я бігала навколо храму, вдаючи з себе Ксену, принцесу-воїна (був тоді такий серіал, який я дуже любила). І от я бігаю з палицею, навколо мене ціла команда друзів, а мама смикає: «Тихо! Іди службу слухай». Аж раптом Рафаїла кличе її до себе та каже: «Ольго, не лай дитину, вона у тебе буде…» І напророкувала мені, зі слів мами, якесь своє місце в Церкві.
— Як мама розповідала вам про Бога?
— У дев’яності роки, як я вже тепер розумію, православ’я було специфічним: усі вірили в старців, чекали на прихід антихриста… Віру, Бога розуміли через страждання. Казали, якщо Бог посилає комусь хвороби, значить, ця людина Йому догодила.
Мені тато з дитинства прищепив любов до читання. Я взагалі була дуже самостійною, багато читала — і такому розумінню віри опиралася. У нас з мамою до сьогодні розмови про віру точаться у форматі дискусії: мама каже, що треба молитися, долаючи себе. А я кажу, що треба молитися в радість, просто тому що це тобі подобається.
Мама прийшла в храм у ті часи, коли відвідувати Церкву було небезпечно, і в її розумінні віра — це подолання та подвиг. А мені віра в дитинстві далася легко. Тому в нас із мамою різні картинки світу.
— Ви пам’ятаєте момент своєї особистої зустрічі з Богом?
— Якогось явного моменту зустрічі, мабуть, не було, бо я змалечку всередині Божого дому, для мене там все рідне та зрозуміле.
Однак був період, десь років у 17-18, коли я переїхала з Житомира до Києва і… Не те щоб відступила від віри, але почала ставитися до неї більш скептично. Навіть не так до віри, як до релігії. Це було схоже на прояв юнацького максималізму: оскільки лікарі теж хворіють, то навіщо мені такі лікарі.
А потім сталася та сама зустріч, про яку ви запитуєте. У моєму випадку — повернення блудного сина, тобто доньки, в обійми Церкви.
Я гуляла по Печерську, коли раптом трапилася злива. Я зайшла у Введенський монастир, щоб перечекати стихію, аж раптом мене засліпило спогадом з дитинства. Одного разу, коли я була маленька, зі мною сталося диво, пов’язане з іконою Божою Матері «Призри на смирення». У той момент, стоячи перед чудотворною іконою, я зрозуміла: саме тут моє місце, визначене небом.
Так згодом і сталося: всі мої життєві стежки неодмінно вели у Введенський.
Храм — це своєрідна лікарня, а гордість — це порок. Такі речі, як амбіції, тобі в храмі підлікують обов’язково
— Як ви взагалі опинилися на кліросі?
— Так якось само собою все сталося. Я ж співати почала мало не з колиски.
У мене навіть немає регентської освіти, лише класична музична: училище, консерваторія, аспірантура. Але музику церковного богослужіння я сприйняла з молоком матері. Для мене регентувати — такий самий природний процес, як дихати чи ходити.
Спочатку регентувала вдома в Житомирі, час від часу. З якого віку навіть не скажу точно, бо зі співом пов’язане буквально все моє життя. Але так щоб це стало основною справою, то це вже тут, у Києві, куди я переїхала в 17 років, коли вступила до консерваторії.
Перше місце, де я регентувала, — маленька церква в ім’я святого цілителя Пантелеімона на Лівобережжі. Згодом перейшла до Введенського. А відбулося це так.
Одного разу мені запропонували поспівати тут під час буденних богослужінь. У звичайних парафіяльних храмах богослужіння триває півтори-дві години, а у Введенському — чотири. Усе читається і співається повністю за монастирським уставом. Пам’ятаю, ці чотири години пролетіли і я подумала: «Вау! Як вони служать!» Потім на другий день прийшла, на третій… А вже буквально за місяць у своєму храмі сказала: «Знаєте, я вже наче і не можу звідти піти». Ось таке було відчуття.
Склалося так, що у Введенському я й залишилася. Спочатку співала на кліросі, дуже швидко дійшла до посади головного регента. Тобто якщо вперше я потрапила в монастир у 2010-му, то у 2012-му вже регентувала.
— Хор «Agia Dimitra», регентом якого ви також є, також має відношення до монастиря?
— Так. Десь у 2015-му склалося так, що в нашому хорі залишилися лише чоловічі голоси. У той самий час я запропонувала керівництву зробити концертний склад, щоб не лише парафіяни могли послухати наш хор. «Давайте, — кажу, — виходити на більш професійний рівень». Так і сталося.
22 березня, день пам’яті святої Димитри, засновниці Введенського монастиря, став днем народження хору «Agia Dimitra». З цим хором ми записали три альбоми, давали концерти, і колектив існував буквально до пандемії. Потім сталася ізоляція, концерти припинилися, а тепер розпочалася повномасштабна війна… Поки що про концерти та запис альбомів не йдеться, тож ми повернулися до виключно богослужбового формату.
— Якщо з музикою пов’язане все ваше життя, то що для вас музика?
— Займатися музикою — дуже природний для мене процес. Це як дихати.
До того ж, чесно кажучи, музика найлегше мені давалася. Коли ти в чомусь «варишся» з дитинства, то багато зусиль докладати не потрібно. Вступити у консерваторію було легко, це взагалі найпростіший і найприродніший шлях для мене. Хоча цей вступ базувався, скоріш, на юнацьких амбіціях. Я себе уявляла диригентом хору на якихось сценах…
Під час навчання в Житомирському музичному училищі я співала в камерному хорі «Орфей», ми об’їздили з гастролями всю Європу. Приблизно в такому форматі я бачила свою майбутню кар’єру.
— Ви зараз відомий диригент солідного хору. Виходить, ваші амбіції, так чи інакше, реалізувалися?
— Виходить, що так. Навіть більше: у певній мірі вони реалізувалися якісніше, ніж у багатьох моїх колег по ремеслу. Єдина поправка — реалізувалися не амбіції, а талант, дарований Богом.
Розумієте, якщо ти виконуєш свою роботу в храмі, спираючись виключно на амбіції, то нічого не вийде, бо амбіції базуються на гордості, на відчутті власної вищості, значущості. У храмі з таким підходом нічого робити. Храм — це своєрідна лікарня, а гордість — це порок. Такі речі в храмі тобі підлікують, обов’язково.
Якщо ж сприймати свою реалізацію як можливість бути корисним, послужити людям і Богу, тоді все вийде, тебе сприйматимуть позитивно та підтримають.
— Подекуди можна почути, що реалізація в професії — не головний пріоритет для православної жінки. А вас усі знають, слухають, читають… Як вам із цим?
— Здається, проблем немає.
Я не то щоб хочу себе похвалити, проте якщо людина професіонал, якщо вона дійсно без якихось там амбіцій добре робить свою справу, то стать не має значення взагалі.
Чи ти у чоловічому монастирі, чи в жіночому, чи просто при парафіяльному храмі — якщо якісно виконуєш свою роботу, завжди будеш затребуваним. А якщо приходиш у Церкву просто заради статусу або задоволення якихось особистих інтересів, життя в будь-якому випадку все виправить.
— Чи доводилося вам стикатися з шовінізмом?
— У коментарях у Facebook було щось подібне. Але я вважаю, що не варто сприймати такі речі на особистий рахунок. Про що можна говорити з людиною, яка через коментар намагається самоствердитися?
Так, подекуди можна почути, що місце жінки на кухні, нехай вона варить борщ. Чи варто з цим сперечатися? Дякую, слава Богу, я і борщ смачний варю.
Щодо відомої фрази «жінка в Церкві нехай мовчить», то коли я її чую, одразу ж спрямовую вивчати першоджерело: звідки ця фраза, хто її написав, в якому контексті вона була сказана апостолом, в якому соціальному середовищі, в який час та за яких законів.
А це було сказано, щоб трошки заспокоїти жінок в обговоренні богослужбових нюансів. Не було мети примусити жінку покинути храм і перебувати в мовчанні. Просто чоловіки більш врівноважені, а жінки емоційні. От їм і написали таке, аби трошки стримати їхню палкість.
Загалом, у Facebook дуже видно тон коментаря. І відчувається, коли тобі пишуть трошки зверхньо, мовляв, Любочко, а ви що собі таке дозволяєте, в які хащі лізете?! Як ви можете про Бога розмірковувати, коли ось тут кому неправильно поставили?
Був також випадок, коли мені погрожували подати заяву в СБУ через один мій пост. Я написала про наші сьогоднішні реалії (про те, що нас розділено за всіма питаннями: за календарем, за вірою, за мовою), і один знайомий музикант пообіцяв «здати в СБУ» всіх, хто лайкнув цей мій допис, і мене.
Я йому відповідаю: «Здавайте. Але хіба СБУ це каральний орган? Ви думаєте, що в СБУ ви розповісте, кого посадити чи вбити, і мене згідно з вашою підказкою посадять?! Я взагалі написала це все, бо мені болить те, що відбувається з моєю країною».
Тон коментарів треба розрізняти, а з критики варто виносити щось конструктивне для себе, щось задля власного зростання.
Замість начальника перед тобою стоїть Сам Господь і слухає цю твою нудну пісню
— Богослужіння видається неймовірно складним. Як ви з ним «подружилися»?
— З одного боку, все дуже просто, а з іншого — неймовірно складно. Це схоже на спробу відповісти на питання, що таке Царство Небесне. Про це написані дуже серйозні книжки, але водночас я відчуваю відповідь серцем.
Щодо обрядовості, драматургії богослужіння, то зробити його цілісним досить просто. А от на рівні змісту його можна вивчати безкінечно. І зрозуміти остаточно можна тільки серцем. Бо одне — знати чинопослідування, тобто який елемент служби за яким іде (коли і чому ми звершуємо кадіння, коли запалюємо світло, а коли вимикаємо). Але глибину і символізм цих процесів, звичайно, треба вивчати, це вже інше.
Крім того, зміст богослужіння в різному віці відкривається по-різному. У 20 років ти бачиш одне, у 25 — інше. Потім ти стала старшою, пережила якусь кризу, і вже бачиш щось третє, в старості — четверте.
Розуміння служби може прийти від зацікавленості. Якщо людині цікаво, що відбувається в храмі, вона буде ставити запитання, читати літературу. Якщо ж приходить в храм просто заради атмосфери, а богослужіння для неї йде фоном, це означає, що вона поки не доросла до розуміння. Можливо, воно прийде з часом — ми всі колись були маленькими і робили свої перші кроки.
— Чи є у вас якась улюблена частина богослужіння?
— Богослужіння — це своєрідна містерія, комплекс храмового мистецтва, якщо можна так висловитися. У ньому поєднуються і музика, і світло, і візуальна складова (ікони, розписи). І я люблю, коли кожен знає, для чого він бере участь у цьому процесі.
Найбільше в богослужінні мені подобається його змістова завершеність. Я радію, коли грамотні регенти витримують службу в одному стилі: чи то звучать давньоруські розспіви XIV-XV століть, чи навпаки, використовується богослужбова музика сучасних композиторів.
Структура літургії дає чудову можливість зробити службу завершеною. І я люблю, коли вона не схожа на клаптикову ковдру (тут заспівали щось візантійське, далі обіход, а тут хтось поділився свіжими нотами, і вже звучить справжнісінький спірічуел), а є цілісною.
Це відповідальність виключно регента — зробити літургію цілісною та завершеною в музичному розумінні.
— Як виглядають регентські будні?
— Життя кожного регента підпорядковане розкладу богослужінь у храмі. Новий рік, день народження у тебе чи у друзів, захворів ти чи зачитався якоюсь книжкою до глибокої ночі, засипало шлях снігом чи на дорогу впало дерево… Усе це жодним чином не повинно заважати тобі о восьмій або дев’ятій ранку свіжою, красивою, зі звучним голосом стояти перед хором і проводити літургію.
Богослужіння — центральна вісь, навколо якої, як на орбіті, обертається весь твій день.
Буває, стається вигорання, як і в будь-якій іншій професії. І якщо з життєвої точки зору причини подібного явища зрозумілі й навіть певною мірою природні, то, враховуючи рід наших занять, те, з якими Силами маєш справу, треба шукати причини вигорання та «ліки» від нього на духовному рівні.
Наприклад, якщо робиш свою роботу з «вимкненим» мозком, без участі серця, на автоматі (особливо якщо тобі вона легко дається), то на духовному рівні це виглядає так само, тільки замість начальника перед тобою стоїть Сам Господь і слухає цю твою нудну пісню.
Усвідомлення того, що в тебе міцні, стабільні відносини з Богом (а саме це ми всі прагнемо мати у вічності), що ти щодня можеш прийти до Його дому і послужити Йому своїм талантом, поговорити з Ним своїм голосом через музику, миттєво лікує від будь-якого вигорання.
А те, що ззовні видається рутиною (мені доводилося чути від колег, світських музикантів, що робота в регента нудна — щодня одне і те саме), розв’язується так само, як і в звичайному житті: розвивай себе, свій хор, розширюй репертуар, вивчай досвід інших храмів і монастирів і ти навіть не будеш знати, що існує якась там рутина.
До речі, владика Даміан (настоятель Київського Введенського чоловічого монастиря. — Прим. Ред.) дуже допомагає побачити Бога в наших церковних буднях. Він регулярно нагадує, що над усім цим звичним стоїть Хтось вищий.
Зовсім нещодавно була така ситуація. Субота, Всенощне бдіння. Я приходжу заздалегідь, хвилин за 15, готую ноти, читається 9-й Час. Аж раптом до мене нагору, на клірос, приходить пономар: «Любо, йди, тебе владика кличе».
Таке рідко буває. Іду й думаю, що я вже такого наробила. А владика Даміан каже: «Любо, послухай і запиши собі, в мене щойно було видіння. Я стою у вівтарі, читається дев’ятий час, навколо бігають іподиякони, готуються до служби, я чую, як ти зверху шарудиш нотами, як читець іде на клірос, шукає в книгах, які стихири читати на малій вечірні… Аж раптом я немов піднявся над усім цим приміщенням, над нашою звичною церковною суєтою, і на мить побачив, як до богослужіння готуються ангели і всі святі, які зображені у нас на іконах. Побачив, як вони чекають на нашу молитву, на з’єднання Церкви Земної і Церкви Небесної…»
У мене від його слів були мурашки. Потім я ходила й думала: ми до всього вже начебто звикли, це наша рутина — служби, книги, ноти, співи. Я можу на когось накричати, священики у вівтарі роблять щось своє, життя кипить. А на рівні вище — ангели, святі, Богородиця…
У суботу ввечері співається більше 30 стихир і тропарів, я ці всі слова з дитинства знаю напам’ять, але мозок не завжди встигає заглибитися, обробити інформацію. Читаєш, буває, на автоматі. А тут немов ліхтариком підсвітили: подивися туди! А там — слова в стихирі: «Днесь живые и мертвые предпразднуют». І ти розумієш, що ми й справді всі єдині: і живі, і мертві.
Скільки натхненних слів ми промовляємо за чотири години богослужіння! Якої сили духовну енергію приводимо до життя! І це все не просто відбувається над нашими головами — наше буття в цей момент з’єднується з буттям Небесним! І ти одразу відчуваєш себе частиною Божественної енергії, Його задуму.
Якщо зберегти це усвідомлення, то можна жити в постійній радості.
Святі ж недарма постували. Отже, й мені потрібно піти в ту точку, в якій були вони, і спробувати зрозуміти, що їм там могло сподобатися
— Чи складно жінці бути регентом винятково чоловічого хору?
— Справлятися з чоловічим хором мені значно легше, ніж зі змішаним, скажу відверто.
Чоловікові скажеш щось — він робить. І все, немає проблем. Чоловік простий: можу копати, можу не копати. А скажи щось жінці — і починаються сльози, образи, ретроградний Меркурій… Треба сто разів подумати, перш ніж підійти до жінки і щось у неї попросити: щоб не образилася раптом людина, щоб не пішла, щоб ти не залишилася співати тут сама.
— Дівчатам, здавалося б, «положено» бути м’якими. А ви буквально командирка, і у вас у підпорядкуванні чоловіки…
— Якщо є бажання покомандувати, нічого не вийде. Треба розуміти, що ми всі приходимо в храм заради спільної мети. Я кажу: «Хлопці, ми робимо те й те, вчимо ось ці твори, треба співати отак. Усі згодні? Добре. Беремо й робимо».
Немає і не повинно бути такого, що я тут керівник, а всі ви мене повинні слухатися. Ми звикли домовлятися: ви згодні досягати цієї загальної мети? Згодні. Чудово, працюємо.
— У вас робота не з легких, так чи інакше. Вам важко?
— Ні. Як може бути важко, якщо ти все це любиш?
— А християнкою бути важко?
— Ні, звісно. Чому має бути важко?
— Іноді можна почути, що християнство, особливо православ’я, — це виключно заборони.
— Про які саме заборони йдеться?
Думаю, князь Володимир дуже правильно обрав віру. Ті речі, які забороняються нашою вірою, це взагалі-то питання, які сьогодні вирішуються в кабінетах психотерапевтів. Навіть якщо ти тричі не християнин, будь-який психолог скаже, що розпусне життя психіці не на користь, воно приносить виключно шкоду. І тобі довгі роки на терапії будуть виправляти наслідки життя у вседозволеності.
Заборони… Коли мені було 20-25 років, найскладнішим було дотримуватися посту. А потім я трохи пожила, подивилася на людей, які його дотримуються, поступово і сама намагалася постувати, спостерігала свої відчуття. І мені сподобалося.
Святі ж недарма постували. Думаю, якщо людина щось робить, значить, їй це подобається. Напевно, і святі постували, тому що їм подобалося. Виходить, і мені потрібно піти в ту точку, в якій були вони, і спробувати зрозуміти, що їм там могло сподобатися. І дійсно, коли пост завершується, то в перші три дні думаєш: «Як же добре і легко було в пості!»
Щодо якихось страшних гріхів і можливого бажання їх скоїти, то, думаю, коли наближаєшся до Бога, коли живеш у Церкві, то просто не виникає бажання піти і, умовно кажучи, надавати комусь по голові. Якщо ти з щирим інтересом вивчаєш Євангеліє, якщо намагаєшся зрозуміти, ким був Ісус Христос і що Він зробив для світу, то малоймовірно, що виникне бажання піти в нічний клуб і зайнятися там чимось брудним. Така поведінка просто не буде тобі властива, вона не буде для тебе природною.
Чим ближче ти до Світла, тим менше в тебе потреби щось собі забороняти, бо бажання скоїти якісь страшні гріхи в принципі не виникає.
— Як ви відпочиваєте?
— Служб багато, постійно якісь свята, і часто ти працюєш без вихідних, отже для мене найкращий відпочинок — це приїхати додому і щось приготувати, причому складне, багатошарове. Це прекрасно очищує мозок.
Божим провидінням перед самою війною у нас з’явилася дача — старенька глиняна хатка в місці, як кажуть у народі, де закінчується асфальт. І з часом цей напівзруйнований будиночок перетворився на справжнє хобі. Саманна хата — як кокетлива жінка, постійно потребує уваги і живого спілкування. Особливо коли вирішиш робити все так, як було в стародавні часи, без сучасних бетонно-пластикових технологій.
А ще в мене є город. Коли я раніше чула, як деякі люди кажуть, що «земля забирає негатив», то думала: «Треба ж, якісь люди незрозумілі, краще б вони молитви читали». А потім побачила: дійсно, виходиш літом надвір і відчуваєш, як земля буквально витягує всі твої хвороби і стреси.
Кожну вільну хвилину я намагаюся вирватися з міста в село. Тут таке злиття з природою, що здається, ніби Бог прямо тут, поруч із тобою, також Своїми ніжками ходить по цій землі, показує тобі, яка тут краса і благодать.
А ще вдалині від міської суєти я помітила цікавий феномен стосовно часу. З одного боку, в селі нескінченна кількість роботи, а з іншого — я стала в десять разів більше встигати. На природі не виникає жодної необхідності та бажання брати в руки телефон, читати Telegram-канали, гортати стрічку в Instagram, отже, закриваються чорні діри, що пожирають час. І часу звільняється чимало, і само собою встигається вирощувати овочі та квіти, читати, писати, малювати, готувати борщі і займати відведене жінці місце на кухні.
— Що ви зрозуміли про Церкву за всі ці роки?
— Зрозуміла, що Церква найкраще характеризується рядком з Євангелія від Матвія: «По плодах їх пізнаєте їх». Особливо в сучасних умовах.
У бурхливому морі світського життя необхідно не забувати про функцію, яку виконує Церква в суспільстві. Церква — це не трибуна для гасел, в неї не треба вносити політику. У Церкві повинна відбуватися зустріч із Богом — з тим самим, Хто любить усіх. Завдання Церкви — саме приводити людей до Бога, і про це Церква не повинна забувати.
Бог дійсно любить усіх: і тих, хто правий, і тих, хто неправий. Ми всі Його діти. І всі трагічні події, що відбуваються сьогодні, на жаль, уже відбувалися мільйони разів, і повторяться ще мільйони разів.
А заспокоїти може той факт, що життя в нас лише одне, і воно проходить просто зараз, у цю хвилину. Якщо комусь пощастило жити у відносній безпеці, не треба витрачати свою енергію на якісь докази, на новини, які ввечері змінюються іншими новинами. Треба витрачати своє життя на вічне. На тих, хто поруч із тобою. На прості життєві дрібниці: приготувати їжу, допомогти сусідам, обійняти коханих людей. А все інше забудеться і мине, і все у нас буде добре.
— Ви справляєте враження щасливої людини.
— Так, я саме такою себе і відчуваю.
Фото з особистого архіву Любові Оніщенко
