Ми запросили науковців з Європи та США дати оцінку законодавчим ініціативам у релігійній царині України, оскільки прагнемо з’ясувати, якою може бути адекватна державна політика в країні, що бачить своє майбутнє в Європейському Союзі.
Перед вами — четвертий текст у перекладі українською.
Відповіді англійською доступні за посиланням: Expert: The actions against the UOC have done much more damage to Ukraine than help
Попередні матеріали в цій серії:
- Експерт №1. Не піддавайтеся спокусі хибної «єдності» / Don’t handle a mistaken idea of “unity”
- Експерт №2. Документи росії не повинні визначати долю чи назву УПЦ, як і будь-якої організації в Україні / Russian documents should not determine the fate or name of the UOC, as well as any organization in Ukraine
- Експерт №3. Експерт: Влада Туреччини оскаржувала право Константинопольського Патріархату називатися Вселенським / Expert: The Turkish authorities disputed the right of the Patriarchate of Constantinople to use the concept “Ecumenical” for its self-name
(Ми свідомо не відкриваємо зараз імена експертів. За домовленістю з ними, всі коментарі залишаться конфіденційними щонайменше три тижні з початку публікації. Після цього кожен експерт вільний прийняти рішення, чи відкривати своє ім’я. Чому ми так зробили? Читайте тут:
7 запитань до міжнародних експертів про релігійну свободу в Україні)
***
Запитання №1. Про вимогу перейменування УПЦ
Ми, віряни УПЦ, як громадяни України почуваємося в певній безвиході.
З одного боку, набрав чинності так званий «закон про перейменування» № 2662-VIII, прийнятий 12 грудня 2018 року. Рішенням Конституційного Суду України від 27 грудня 2022 року його визнано таким, що не суперечить Конституції України.
2019 року побачила світ релігієзнавча експертиза Мінкульту, а 2023 року — висновок релігієзнавчої експертизи ДЕСС, які представляють УПЦ як складову РПЦ. Обидва документи оскаржуються з боку УПЦ в судовому порядку.
У світлі цього нам, вірянам УПЦ, дорікають: «Ваша Церква не перейменована відповідно до чинного закону. Чому УПЦ не виконує закон? Якщо ви за верховенство права, виконуйте закон!».
З іншого боку, намагання держави диктувати релігійній організації, як їй називатися і які дані в назві вказувати, ми, члени цієї релігійної організації, сприймаємо як дискримінацію за релігійною ознакою та неприпустиме приниження. Адже нас, громадян України, законодавчо змушують грати за правилами держави-агресора. Очевидним також є той факт, що РПЦ не викреслить УПЦ зі своїх статутних документів, отже, ми так чи інакше підпадатимемо під дію закону про перейменування.
Як із погляду міжнародних стандартів свободи віросповідання та прав людини виглядає ця ситуація? Чи є прецеденти в інших правових демократичних державах, щоб органи влади «наводили лад» у релігійній сфері, встановлюючи жорсткі обмеження для назв релігійних організацій?
***
ВІДПОВІДЬ.
Релігійна політика в Україні виходить з того, що держава має організовувати релігійні громади (РГ). Йдеться не про їхнє внутрішнє життя, а про певні правила їхнього існування в Україні. На сайті ДЕСС завданнями цієї державної служби названо «реалізацію державної політики у сфері (…) релігії» та «внесення на розгляд Кабінету Міністрів України пропозицій щодо формування державної політики у сфері (…) релігії».
Це означає, що існує державна політика щодо релігійних організацій, яку ДЕСС має втілювати в життя і навіть може пропонувати, як ця політика має виглядати.
Ідея щодо того, що держава здійснює контроль за діяльністю релігійних організацій, є сумнівною, оскільки не поважає автономію релігійних організацій. Це спадщина радянської епохи, як і те, що існує закон про релігію й державна установа, яка займається питаннями релігії.
Я не кажу, що це недемократично; такі інституції можуть бути інструментами демократії. Але я запитую себе, навіщо це потрібно.
Теми, які стосуються держави і релігійних організацій, як то: релігійна освіта в державних школах, армійське капеланство чи визнання богословських дипломів, виданих церковними академіями і семінаріями, — можуть вирішуватися відповідними державними органами (міністерством оборони, міністерством освіти тощо).
Проблема, яку я бачу в такому регулюванні, полягає, як зазначалося вище, в питанні автономії релігійних організацій. Вони повинні мати право самовизначення у всіх відношеннях і не бути об’єктом реалізації державної політики.
Може статися так, що релігійна організація не зацікавлена або не бажає займатися певною діяльністю, яку держава від неї очікує. У такому разі держава не повинна мати можливість примушувати віруючих до такої діяльності. Якщо автономія релігійних організацій обмежена, існує небезпека, що вони більше не матимуть свободи діяти так, як вважають за потрібне.
Право на використання власної назви є основним правом для фізичних осіб та організацій, яке може бути обмежене лише тоді, коли воно порушує права інших осіб.
Можна навіть стверджувати, що використання Православною Церквою України назви «Українська Православна Церква» не тільки суперечить тому, що сказано в Томосі, але й порушує право Української Православної Церкви на власну назву.
Те ж саме стосується створення паралельних інституцій (на кшталт «Києво-Печерської лаври»). У будь-якому випадку, оскільки імена формують ідентичність людини чи групи, втручання в право обирати свою назву завжди є дуже чутливим.
Мені невідомо про жоден подібний випадок, коли держава вимагала б від релігійної організації змінити назву. Скоріше, держави намагалися створити альтернативні структури. Прикладом може бути «Китайська католицька патріотична асоціація», заснована 1957 року комуністичною владою з метою перервати контакт місцевих католиків з Ватиканом. До сьогодні ми маємо цю асоціацію, яка визнана і контролюється державою, а також підпільну Церкву, яка вважає Ватикан своїм найвищим духовним авторитетом.
Інший випадок стався в Болгарії, де в 1980-х роках комуністична влада спробувала змусити мусульманське населення змінити їхні часто турецькі імена на більш болгаризоване звучання (тобто додати -ев або -ов і дати християнські імена замість мусульманських). Ці спроби зазнали невдачі через опір мусульманського населення і, зрештою, кінець комуністичної системи. Цей випадок стосувався окремих осіб, а не організації, але спроба змусити перейменуватися в цьому разі стосувалася всіх людей у межах певної групи.
В Європейському Союзі існують різні моделі відносин між державою та релігійними організаціями.
У Франції держава заборонила носити в школах певні предмети одягу та вбрання, які сприймаються як прояв віросповідання. Це відповідає французькому принципу суворого розмежування між релігією і державою. Відповідно до цього принципу, християнські символи (хрест на ланцюжку, комір священника) недозволені в державних школах навіть більше, ніж символи інших релігій (чадра, єрмолка).
У Німеччині, де існує «кооперативна» модель, в 1990-х роках обговорювалася саєнтологічна церква. Уряд стверджував, що саєнтологія — це не релігійна організація, а комерційне об’єднання, яке хоче заробляти гроші, але називає себе релігійним, щоб бути більш привабливою і не сплачувати податки. Через свої недемократичні цілі та засоби саєнтологія перебуває під наглядом німецьких служб безпеки, але продовжує легально існувати під назвою «Саєнтологічна церква», просто не є релігійною організацією в очах закону.
Запитання №2. Про міжнародні механізми оскарження вимоги перейменування
За «законом про перейменування», наша Церква повинна обов’язково вказати у своїй статутній назві повну назву іноземної релігійної організації, частиною якої вона є, або ж «позначити своє місце в структурі іноземної релігійної організації».
У Статуті Російської/Руської[1] Православної Церкви наша Церква називається «Українська Православна Церква». Отже, наскільки розуміємо логіку чинного закону, відповідала б законодавству назва «Українська Православна Церква у складі Руської Православної Церкви».
Однак, у рекомендаціях БДІПЛ/ОБСЄ 2015 року («Рекомендації щодо правосуб’єктності релігійних громад та громад, які дотримуються певних переконань» Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини) зазначено: «У рамках системи, яка регулює питання отримання статусу юридичної особи, держави повинні виконувати свої обов’язки, забезпечуючи, щоб національне законодавство надавало релігійним громадам та громадам, які дотримуються певних переконань, можливість самим вирішувати питання щодо власного керівництва, внутрішніх правил, сутнісного змісту своїх переконань, структури громади та методів призначення священнослужителів, а також щодо своєї назви та інших символів. Зокрема державі слід утримуватися від змістовної, на відміну від формальної, оцінки статуту та характеру релігійних організацій».
Які в нас, як громадян України, існують правові можливості на міжнародному рівні оскаржити закон про перейменування, якщо на рівні державного законодавства вичерпано всі можливості? Чи немає жодних?
ВІДПОВІДЬ.
Я не юрист, і на питання щодо формальних способів оскарження можуть відповісти люди, більш компетентні в цій сфері, ніж я.
Однак вважаю, що УПЦ та її члени повинні використовувати всі законні способи, щоб протистояти наполегливому перейменуванню своєї Церкви.
Запитання №3. Про державні релігієзнавчі експертизи
На сайті правозахисної організації «Форум-18» зазначено, що «поняття релігієзнавчої експертизи є розпливчастим та юридично сумнівним». Також міститься застереження, що в усьому пострадянському регіоні, зокрема в Білорусі, окупованому Криму та державах Центральної Азії, «експертний аналіз» використовують для обмеження свободи релігії або переконань та інших порушень прав людини, зокрема і як привід для ув’язнення.
На вашу думку, в яких випадках і контекстах доречні державні релігієзнавчі експертизи? Чи є експертиза ДЕСС та її Висновок щодо Статуту про управління УПЦ інструментом обмеження релігійної свободи вірян УПЦ?
***
ВІДПОВІДЬ.
«Форум 18» — це відомий сайт із захисту релігійних прав, і на ньому можна знайти й інші голоси, які також говорять про те, що експертиза Статуту УПЦ має свої недоліки.
Замовляти експертизу — це не лише пострадянський метод, як ви натякаєте у своєму запитанні, але й радянський метод досягнення результату. Завжди можна знайти експертів, які підтвердять твою позицію.
Якби ВЗЦЗ обрав сімох різних людей, то мав би зараз експертизу про те, що УПЦ не є частиною РПЦ. Отже, експертиза ніколи не є об’єктивним висновком, але кожна з них представляє думку фахівців у певному питанні, в якому можуть існувати й інші думки.
Рішення про заборону, перейменування чи подібні до них є політичними і не можуть прийматися експертами. Зазвичай ті, хто приймає політичні рішення (парламент), проводять консультації з експертами з усіх сторін. Отже, ДЕСС мав би звернутися до кількох експертів з дійсно широким спектром думок, а потім зважити аргументи для прийняття рішення і запропонувати його (або дві альтернативи) уряду.
Помилкою є вважати, що за допомогою експертизи можна отримати єдино правильну відповідь.
Якщо рішення, прийняте політичними органами, суперечить міжнародним стандартам права (як це, на мій погляд, відбувається у випадку з законопроектом 8371 та іншими законами щодо УПЦ), то відповідальність за наслідки (наприклад, засудження України в міжнародних судах) повинні нести ті, хто ці політичні рішення ухвалюють. Експерти несуть наукову відповідальність за свою думку в наукових дискусіях і публічних дебатах, але не на політичному рівні.
Запитання №4. Про зміну підлеглості релігійних громад
Поряд із постійним руйнуванням сотень храмів УПЦ внаслідок вторгнення російської федерації в Україну ми переживаємо багато сумних і навіть трагічних ситуацій довкола будівель храмів у контексті подій, які називають «переходами з УПЦ в ПЦУ».
На підставі «закону про переходи» №2673-VIII від 17 січня 2019 року багато парафій УПЦ втратили доступ до своїх храмів. У частині таких церковних будівель тепер служить ПЦУ, частина стоять зачинені, а парафії УПЦ, які служили в тих храмах, тим часом збираються для богослужінь деінде, в тому числі в різних непристосованих приміщеннях або навіть у лісі.
Тобто держава втрутилася в порядок визначення підлеглості релігійних громад і це мало серйозні наслідки для багатьох вірян УПЦ.
Неодноразово доводилося чути: «Порушень прав вірян УПЦ нема, проблем із переходами нема». Однак багато з нас, вірян УПЦ, гостро відчувають реальність цих проблем, ми намагаємося їх документувати та оскаржувати в законний спосіб.
Чи можна вважати закон №2673-VIII про зміну підлеглості таким, що відповідає міжнародним стандартам прав людини та свободи віросповідання? Чи навпаки, це той рівень втручання держави у функціонування релігійних організацій, який недоречний у правовій демократичній державі?
***
ВІДПОВІДЬ.
Це питання, знову ж таки, стосується законодавства, тому я не можу заглиблюватися в деталі. Однак на мій погляд, закон дуже погано сформульований, що спричиняє чимало проблем у релігійній сфері в Україні. Оскільки він був прийнятий лише через кілька днів після утворення ПЦУ, очевидно, що за ним стояв політичний умисел.
Проте не зрозуміло, що це за «громада», про яку йдеться в тексті. Крім того, існують приклади, коли саме місцева влада ініціювала збори для прийняття рішення про перехід. Без сумніву, були випадки, коли переважна більшість виступала за зміну підпорядкування. Однак у мене виникають підозри, коли я бачу рішення, прийняті 650 голосами «за» і лише одним «проти».
Законом передбачено, що якщо думки парафіян розділилися, менша частина має право створити нову «релігійну організацію» і збиратися у відповідному приміщенні. Однак я знаю про ситуації, коли це право не надавалося; наприклад, новій парафії відмовляли в реєстрації. Здебільшого це робилося з аргументацією, що не була виконана умова перейменування релігійної групи (див. вище питання 1).
Таким чином, стає зрозуміло, що існує політична воля і намір заборонити або, принаймні, зменшити УПЦ юридичними засобами. Через це приймаються закони, які унеможливлюють подальше існування багатьох парафій УПЦ.
При наявності доброї волі можна було б дозволити УПЦ існувати, не порушуючи закон. Але очевидно, що цієї доброї волі немає.
Запитання №5. Про взаємодію з державою
Те почуття єдності, яким жила Україна в перші місяці повномасштабного вторгнення російської федерації, для багатьох вірян УПЦ поступилося місцем розгубленості або навіть відчаю. Адже ми боремося з агресією рф разом з усіма та страждаємо від неї разом з усіма, але тим часом низка політиків, держслужбовців, ЗМІ та представників ПЦУ таврують нас ворогами нашої ж країни, намагаються викреслити нас з її життя, аж до заборони діяльності організацій УПЦ.
Ми прагнемо захистити свої права та правду, але так, щоб не нашкодити нашій державі в умовах війни.
Тим часом на адресу вірян УПЦ лунають докори: мовляв, війна — недоречний час для оскарження рішень органів державної влади та захисту своїх прав у міжнародних установах.
Де розумні межі захисту нашої релігійної свободи? Коли треба не сперечатися зі своєю державою, щоб їй не нашкодити, а коли варто обстоювати свої права, бо це важливо нам, простим людям? І за яких умов у демократичній правовій державі можлива заборона діяльності релігійної організації?
***
ВІДПОВІДЬ.
Це два різних питання. Перше — про стосунки між державою та її громадянами. Хто для кого існує? Або більш конкретно: хто повинен бути обережним, щоб не завдати шкоди іншій стороні?
Я думаю, цілком зрозуміло, що держава існує для громадян. Вона повинна дати їм можливість жити гідно й добре.
У демократичному суспільстві громадяни мають право формувати державу відповідно до своєї волі (на виборах). Звичайно, держава може вимагати від громадян певних речей, щоб функціонувати й виконувати свої завдання — наприклад, сплачувати податки, дотримуватися законів, надавати державні послуги тощо. Але зрозуміло, що держава перебуває у становищі «слуги» по відношенню до громадян. Це має бути основним принципом у відносинах між обома суб’єктами.
Тому права громадян мають пріоритет по відношенню до вимог держави. Цей принцип може бути обмежений, тільки якщо використання прав порушує права інших людей.
Це підводить до відповіді на друге запитання. Заборона релігійної організації залежить не від умов, а від причини. Якщо причина є, релігійну організацію може бути заборонено, незалежно від умов. Якщо підстав немає, то забороняти не можна.
Я розумію, що в ситуації війни складніше дотримуватися всіх правил. Але ще важливіше хоча б намагатися це робити.
Країна, яка бореться з нападником за свою свободу і за свій демократичний розвиток, також повинна дотримуватися демократичних правил. І не може бути вільної і демократичної держави, якщо її громадяни не користуються свободою.
Запитання №6. Про тенденції в релігійному житті України
Які небезпечні або обнадійливі тенденції в релігійному житті України ви бачите?
***
ВІДПОВІДЬ.
Вражаюча кількість людей, які називають себе «просто православними», свідчить про те, що багато українців не зацікавлені у чварах і воліли б неконфліктного співіснування релігійних організацій та меншого втручання держави. Треба сказати, це сповнює надії, хоча, на жаль, зменшує силу релігії в країні.
На моє глибоке переконання, в кінцевому підсумку дискусії навколо УПЦ призведуть до секуляризації України.
Очевидно, що УПЦ і ПЦУ не здатні самостійно вирішити свій конфлікт. Втручання держави вселяє в ПЦУ впевненість у тому, що вона врешті-решт візьме гору, і робить її менш зацікавленою у пошуку спільного шляху. Керівництво УПЦ, схоже, готове прийняти роль мученика, але це зовсім не допомагає його пастві.
Навіть якщо УПЦ на рівні релігійних організацій буде повністю заборонена, віряни залишаться. З питань цього інтерв’ю видно, що віруючі займають скептичну позицію по відношенню до держави. Але розкол суспільства — це не те, що посилить позиції України.
Запитання 7. Експертні поради українській владі
Якби була можливість проконсультувати президента, парламент, уряд України стосовно того, як працювати з питаннями УПЦ із дотриманням міжнародних нормативно-правових стандартів, що б ви порадили робити у вимірі державної політики в умовах війни?
***
ВІДПОВІДЬ.
Я думаю, всі в керівництві Української Держави усвідомлюють, що першочергове завдання — захистити країну і перемогти у війні. Я знаю, що в УПЦ були злочини, скоєні окремими особами, але її офіційна позиція дуже чітка. Чому б не використати цю позитивну позицію, не створюючи натомість усередині країни велику групу людей, незадоволених курсом влади? Більшість із них — українські патріоти, яких влада відштовхує.
Час після початку повномасштабного вторгнення до літа 2022 року показує, що це добре спрацювало. Починаючи з літа і осені 2022 року дії проти УПЦ завдали Україні набагато більше шкоди, ніж користі.
