Ми запросили науковців з Європи та США дати оцінку законодавчим ініціативам у релігійній царині України, оскільки прагнемо з’ясувати, якою може бути адекватна державна політика в країні, що бачить своє майбутнє в Європейському Союзі.
Перед вами — третій текст у перекладі українською.
Відповіді англійською доступні за посиланням — Expert: The Turkish authorities disputed the right of the Patriarchate of Constantinople to use the concept “Ecumenical” for its self-name
Попередні матеріали в цій серії:
- Експерт №1. Не піддавайтеся спокусі хибної «єдності» / Don’t handle a mistaken idea of “unity”
- Експерт №2. Документи росії не повинні визначати долю чи назву УПЦ, як і будь-якої організації в Україні / Russian documents should not determine the fate or name of the UOC, as well as any organization in Ukraine
- Expert №4: The actions against the UOC have done much more damage to Ukraine than help / Дії проти УПЦ завдали Україні набагато більше шкоди, ніж користі
(Ми свідомо не відкриваємо зараз імена експертів. За домовленістю з ними, всі коментарі залишаться конфіденційними щонайменше три тижні з початку публікації. Після цього кожен експерт вільний прийняти рішення, чи відкривати своє ім’я. Чому ми так зробили? Читайте тут:
7 запитань до міжнародних експертів про релігійну свободу в Україні)
***
Запитання №1. Про вимогу перейменування УПЦ
Ми, віряни УПЦ, як громадяни України почуваємося в певній безвиході.
З одного боку, набрав чинності так званий «закон про перейменування» № 2662-VIII, прийнятий 12 грудня 2018 року. Рішенням Конституційного Суду України від 27 грудня 2022 року його визнано таким, що не суперечить Конституції України.
2019 року побачила світ релігієзнавча експертиза Мінкульту, а 2023 року — висновок релігієзнавчої експертизи ДЕСС, які представляють УПЦ як складову РПЦ. Обидва документи оскаржуються з боку УПЦ в судовому порядку.
У світлі цього нам, вірянам УПЦ, дорікають: «Ваша Церква не перейменована відповідно до чинного закону. Чому УПЦ не виконує закон? Якщо ви за верховенство права, виконуйте закон!».
З іншого боку, намагання держави диктувати релігійній організації, як їй називатися і які дані в назві вказувати, ми, члени цієї релігійної організації, сприймаємо як дискримінацію за релігійною ознакою та неприпустиме приниження. Адже нас, громадян України, законодавчо змушують грати за правилами держави-агресора. Очевидним також є той факт, що РПЦ не викреслить УПЦ зі своїх статутних документів, отже, ми так чи інакше підпадатимемо під дію закону про перейменування.
Як із погляду міжнародних стандартів свободи віросповідання та прав людини виглядає ця ситуація? Чи є прецеденти в інших правових демократичних державах, щоб органи влади «наводили лад» у релігійній сфері, встановлюючи жорсткі обмеження для назв релігійних організацій?
***
ВІДПОВІДЬ.
У практиці демократичних держав, членів Ради Європи, були прецеденти, коли під час реєстрації заявникам відмовляли у праві на назву організації, яку вони самі хотіли обрати.
Так, у справі Асена Генова проти Болгарії (див. Genov v. Bulgaria, № 40524/08, § 43, 23 березня 2017 р.) Суд визнав, що заборона на вибір назви була правочинною, оскільки запропонована Геновим назва Общини міжнародного товариства свідомості Крішни повністю збігалася з назвою вже зареєстрованого раніше в тому самому місті релігійного об’єднання.
Було також дві справи в Македонії. Одна з них стосувалася саме диспуту між різними православними юрисдикціями. Йдеться про Православну Церкву в Македонії, яка перебувала в юрисдикції Сербської Церкви і якій також перешкоджали в реєстрації під тією назвою, яку вона хотіла (див. Православна Охридська архієпископія (Греко-православна Охридська архієпископія Печського Патріархату) проти Колишньої Югославської Республіки Македонія, № 3532/07, § 111, 16 листопада 2017 р.).
Суд тоді взяв до уваги, що перший варіант назви – «Православна Охридська архієпископія» не відрізняється значно від назви вже зареєстрованого об’єднання «Македонська Православна Церква», проте друга назва «Греко-православна Охридська архієпископія Печського Патріархату» досить специфічна, щоб відрізнити її від уже зареєстрованої організації.
У цьому випадку суд виходив із того, що «сам факт, що держава вимагає, щоб релігійна організація, яка претендує на реєстрацію, взяла назву, яка не може вводити в оману віруючих і широку громадськість і яка дозволяє відрізняти її від уже існуючих організацій, у принципі може розглядатися як виправдане обмеження її права вільно обирати свою назву».
Ця ж логіка була застосована у справі Ільїна та інших проти України, остаточне рішення щодо якої було ухвалено 3 квітня 2023 року (https://hudoc.echr.coe.int/fre#%7B%22tabview%22:[%22notice%22],%22itemid%22:[%22001-220890%22]%7D). Рішення, в яких ідеться про обмеження певних найменувань, дійсно знайшлося, але стосується воно не УПЦ і до УПЦ навряд чи може бути застосоване.
Коротка фабула справи така. Громада Церкви Об’єднання (Асоціація Святого Духа за об’єднання світового християнства — Церква Об’єднання) намагалася зареєструватися в Україні з 2001 року. Спочатку під назвою «Асоціація Святого Духа за об’єднання світового християнства», потім під назвою «Церква Об’єднання». У першому випадку їм відмовляли, тому що назва «могла бути інтерпретована як така, що описує християнську міжконфесійну організацію», а законодавство України не дозволяє реєструвати міжконфесійні організації як релігійні громади (§72), при цьому дозволяє зареєструватися в іншій формі — як публічна асоціація або неурядова організація (НУО) (§73).
Однак зазначена організація збиралася все ж таки діяти як релігійна громада, і її друга назва — Церква Об’єднання — вказувала і на конфесійну приналежність, і на її релігійний характер (§74). Українські суди посилалися на те, що первісна назва вказувала на те, що організація є «християнською екуменічною асоціацією», а не релігійною громадою (§75).
Пізніше, коли релігійна громада вирішила взяти назву «Церква Об’єднання», до назви запитань в органів реєстрації більше не було (§ 76). Однак громада все одно подала скаргу до Європейського суду з прав людини через відмову в реєстрації з назвою, яка могла б ввести в оману віруючих та громадськість.
Суд дійшов такого висновку: «За таких обставин Суд не впевнений, що побоювання, висловлені владою з приводу первісної назви громади, порушували вимоги Конвенції» (§78). Тобто Суд, зважаючи на те, що для різних видів діяльності існують різні форми юридичних осіб, не вважає, що питання української влади до першої назви, яка могла вказувати на міжконфесійний характер організації, були несправедливими. Враховуючи також те, що питання до назви було знято, коли релігійна громада обрала назву, яка відповідає конфесійній приналежності, Суд дійшов висновку, що в цьому випадку не було «порушення статті 9 у світлі статті 11 Конвенції».
Таким чином, обмеження щодо назви релігійної організації можуть бути. Релігійні об’єднання під час реєстрації не можуть вибирати для себе назви, які не відповідають їхній конфесійній приналежності чи юридичній формі, або ж копіюють назви вже діючих об’єднань, оскільки це може створити плутанину.
Якби Українська Православна Церква звернулася до Європейського суду з прав людини і той ухвалив би рішення, що так званий «закон про перейменування» порушує право на свободу релігії та на свободу асоціацій, Україна змушена була б скасувати цей закон та виплатити компенсацію.
Оскільки у праві демократичних держав діє принцип пріоритету міжнародних норм над національним правом, то у випадку якщо це стосується прав людини, ці норми мають превалювати. Адже закони дійсно можуть мати дискримінаційний характер, суперечити загальноприйнятим нормам тощо.
До речі щодо назви церков. Влада Туреччини оскаржувала право Константинопольського Патріархату використовувати для самоназви поняття «Вселенський» і розглядала патріарха лише як лідера Грецької православної церкви в Туреччині. Турецька влада для цього на що тільки не посилалася – навіть на Лозанський мирний договір 1923 року.
У зв’язку з цим Парламентська асамблея Ради Європи звернулася до Венеціанської комісії, яка в 2009-2010 роках підготувала попередню версію документа «Про легальний статус немусульманських релігійних громад у Туреччині та право Православного Патріархату Стамбула використати прикметник “Вселенський”».
По-перше, Венеціанська комісія зазначила, що це взагалі не її справа — встановлювати, чи є Патріархат «Вселенським», оскільки «це має визначатися самим Патріархатом і Православною Церквою» (§83).
(Слід зазначити, що в 2009-2010 роках у Православ’ї ще не було такої кризи, яка потім сталася в 2018 році, тому у Православній Церкві панував консенсус щодо статусу Константинопольського Патріархату як Вселенського.)
По-друге, Венеціанська комісія зазначила, що «це є внутрішньою церковною назвою Патріархату, незважаючи на те, як би до цього не ставилися будь-які урядові чи судові комісії» (§83). Комісія вважала, що відмова влади дозволяти Вселенському Патріархату називати себе таким чином є «втручанням в автономію релігійної свободи православної громади» (§85) та послалася на те, що «свобода релігії включає певну автономію з боку релігійної громади щодо прийняття рішень з питань своєї власної організаційної структури, таких як внутрішній устрій, призначення релігійних лідерів, обрання та утворення кліру, і не в останню чергу офіційного найменування релігійної групи» (§85). І коли держави втручаються в ці аспекти, вони порушують право на свободу релігії, передбачене статтею 9 Європейської конвенції з прав людини (§87).
Запитання №2. Про міжнародні механізми оскарження вимоги перейменування
За «законом про перейменування», наша Церква повинна обов’язково вказати у своїй статутній назві повну назву іноземної релігійної організації, частиною якої вона є, або ж «позначити своє місце в структурі іноземної релігійної організації».
У Статуті Російської/Руської[1] Православної Церкви наша Церква називається «Українська Православна Церква». Отже, наскільки розуміємо логіку чинного закону, відповідала б законодавству назва «Українська Православна Церква у складі Руської Православної Церкви».
Однак, у рекомендаціях БДІПЛ/ОБСЄ 2015 року («Рекомендації щодо правосуб’єктності релігійних громад та громад, які дотримуються певних переконань» Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини) зазначено: «У рамках системи, яка регулює питання отримання статусу юридичної особи, держави повинні виконувати свої обов’язки, забезпечуючи, щоб національне законодавство надавало релігійним громадам та громадам, які дотримуються певних переконань, можливість самим вирішувати питання щодо власного керівництва, внутрішніх правил, сутнісного змісту своїх переконань, структури громади та методів призначення священнослужителів, а також щодо своєї назви та інших символів. Зокрема державі слід утримуватися від змістовної, на відміну від формальної, оцінки статуту та характеру релігійних організацій».
Які в нас, як громадян України, існують правові можливості на міжнародному рівні оскаржити закон про перейменування, якщо на рівні державного законодавства вичерпано всі можливості? Чи немає жодних?
ВІДПОВІДЬ.
Статут Руської Православної Церкви — це документ, виходячи з якого Руська Православна Церква діє і має реєстрацію Російської Федерації.
Статутом, який регулює діяльність релігійного об’єднання Української Православної Церкви, є Статут УПЦ, а в ньому немає вказівки на те, що УПЦ є частиною Руської Православної Церкви, оскільки УПЦ таким чином себе не ідентифікує.
Це трохи схоже на заочне хрещення померлих, яке проводять у Церкві Ісуса Христа Святих Останніх Днів (мормони) — коли за померлу людину хрещення приймає посередник, а людина відтак вважається хрещеним членом.
Якщо розвивати цю логіку, то в Статуті РПЦ, крім усього іншого, стверджується, що «Юрисдикція Руської Православної Церкви розповсюджується на осіб православного віросповідання, які проживають на канонічній території Руської Православної Церкви: в Росії, Україні, Білорусії, Молдові, Азербайджані, Казахстані, Киргизії, Латвії, Литві, Таджикистані, Туркменії, Узбекистані, Естонії, а також православних, що добровільно входять до її складу в інших країнах» (п.3 розд.1).
Якщо Українська держава всерйоз слідує твердженням Статуту РПЦ у частині, що відноситься до УПЦ, чому б тоді їй не дотримуватися і зазначеного твердження Статуту?
Щодо механізмів.
По-перше, є Венеціанська комісія, яка могла б видати свою резолюцію, чи відповідає зазначений закон міжнародним стандартам прав людини. Однак подавати туди заяву повинні державні органи, це добра воля самих держав.
По-друге, є Комітет з прав людини ООН. По-третє — Європейський суд з прав людини, і він найефективніший. Однак для звернення до цих органів потрібно спочатку вичерпати всі внутрішні юридичні механізми.
По-четверте, можна звернутися до спецдоповідача ООН зі свободи релігії та переконань. Зараз цю посаду обіймає Назіла Ганеа.
Запитання №3. Про державні релігієзнавчі експертизи
На сайті правозахисної організації «Форум-18» зазначено, що «поняття релігієзнавчої експертизи є розпливчастим та юридично сумнівним». Також міститься застереження, що в усьому пострадянському регіоні, зокрема в Білорусі, окупованому Криму та державах Центральної Азії, «експертний аналіз» використовують для обмеження свободи релігії або переконань та інших порушень прав людини, зокрема і як привід для ув’язнення.
На вашу думку, в яких випадках і контекстах доречні державні релігієзнавчі експертизи? Чи є експертиза ДЕСС та її Висновок щодо Статуту про управління УПЦ інструментом обмеження релігійної свободи вірян УПЦ?
***
ВІДПОВІДЬ.
Загалом релігієзнавчі експертизи мають сенс. Українська Православна Церква також могла б замовити незалежну релігієзнавчу експертизу шановним спеціалістам і на таку експертизу посилатися.
Щодо конкретної експертизи, чи входить УПЦ до Московського патріархату і чи продовжує адміністративно йому підпорядковуватися.
По-перше, ця релігієзнавча експертиза мала замовний характер. Комісія, яка її проводила, складалася з людей, які належать до конкуруючої православної юрисдикції ПЦУ і мають публічний статус, що ставить під сумнів її неупередженість.
По-друге, таким чином, виходить, що інша релігійна громада – ПЦУ – опосередковано впливає на рішення про реєстрацію Статуту, що є неприйнятним. (Див. п.30 «Рекомендації щодо правосуб’єктності релігійних громад та громад, які дотримуються певних переконань» Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини).
Запитання №4. Про зміну підлеглості релігійних громад
Поряд із постійним руйнуванням сотень храмів УПЦ внаслідок вторгнення російської федерації в Україну ми переживаємо багато сумних і навіть трагічних ситуацій довкола будівель храмів у контексті подій, які називають «переходами з УПЦ в ПЦУ».
На підставі «закону про переходи» №2673-VIII від 17 січня 2019 року багато парафій УПЦ втратили доступ до своїх храмів. У частині таких церковних будівель тепер служить ПЦУ, частина стоять зачинені, а парафії УПЦ, які служили в тих храмах, тим часом збираються для богослужінь деінде, в тому числі в різних непристосованих приміщеннях або навіть у лісі.
Тобто держава втрутилася в порядок визначення підлеглості релігійних громад і це мало серйозні наслідки для багатьох вірян УПЦ.
Неодноразово доводилося чути: «Порушень прав вірян УПЦ нема, проблем із переходами нема». Однак багато з нас, вірян УПЦ, гостро відчувають реальність цих проблем, ми намагаємося їх документувати та оскаржувати в законний спосіб.
Чи можна вважати закон №2673-VIII про зміну підлеглості таким, що відповідає міжнародним стандартам прав людини та свободи віросповідання? Чи навпаки, це той рівень втручання держави у функціонування релігійних організацій, який недоречний у правовій демократичній державі?
***
ВІДПОВІДЬ.
Очевидно, що закон «про переходи» не є досить зваженим і не захищає права всіх громад та всіх вірян. У ньому недостатньо чітко регулюється, хто саме і яким чином може приймати рішення про перехід, в результаті часто відбувається не ситуація «переходу», а ситуація «переведення» громад. Ми бачимо як за перехід голосують люди, які не належать до релігійної громади храму, а на думку самої громади не зважають.
Також, у разі конфліктної ситуації, коли частина парафії виступає за перехід, а інша частина проти, немає чіткого механізму захисту прав меншини, в тому числі її майнових прав.
Більше того, процедура переходу часто здійснюється неправовими методами, не через суд, поліцію та судових приставів, а через насильницьке захоплення цивільними особами із супутнім побиттям, заподіянням шкоди здоров’ю та безпеці людей.
У правовій державі це є неприпустимим.
Запитання №5. Про взаємодію з державою
Те почуття єдності, яким жила Україна в перші місяці повномасштабного вторгнення російської федерації, для багатьох вірян УПЦ поступилося місцем розгубленості або навіть відчаю. Адже ми боремося з агресією рф разом з усіма та страждаємо від неї разом з усіма, але тим часом низка політиків, держслужбовців, ЗМІ та представників ПЦУ таврують нас ворогами нашої ж країни, намагаються викреслити нас з її життя, аж до заборони діяльності організацій УПЦ.
Ми прагнемо захистити свої права та правду, але так, щоб не нашкодити нашій державі в умовах війни.
Тим часом на адресу вірян УПЦ лунають докори: мовляв, війна — недоречний час для оскарження рішень органів державної влади та захисту своїх прав у міжнародних установах.
Де розумні межі захисту нашої релігійної свободи? Коли треба не сперечатися зі своєю державою, щоб їй не нашкодити, а коли варто обстоювати свої права, бо це важливо нам, простим людям? І за яких умов у демократичній правовій державі можлива заборона діяльності релігійної організації?
***
ВІДПОВІДЬ.
Держава несе за добробут суспільства більшу відповідальність, ніж будь-які інші інститути. Вона має забезпечувати (або хоча б прагнути цього) такий режим життя в країні, при якому панує громадянська згода, жодні групи населення не піддаються дискримінації, існує солідарність, взаємодопомога, довіра, щира лояльність до своєї країни.
Під час війни, в якій український народ змушений протистояти зовнішній агресії, внутрішній стан суспільства, його патріотичний дух мають важливе значення, але патріотичний дух не повинен будуватися на протиставленні однієї групи населення іншій. Він має будуватися саме на згоді, на взаємному бажанні діяти спільно для захисту країни, незалежно від статі, етнічного походження та релігійної приналежності. Звичайно, ті, хто сприяє інтервентам, займається діяльністю з підтримки агресії, надає спецслужбам інформацію про місцезнаходження військових та цивільних об’єктів, здійснює диверсії, мають відповідати перед законом.
Свої права потрібно відстоювати всіма доступними способами – через моніторинг порушень, через звернення до суду та механізми захисту прав людини.
Україна взяла на себе певні зобов’язання, ставши підзвітною і своєму народу та міжнародній спільноті, заявивши, що відстоює цінності демократії та права людини. Адже захист прав людини лише допомагає державі бути сильнішою та стійкішою.
Звісно, неприпустимим є застосування насильства для свого захисту, використання засобів пропаганди, мови ненависті, образ, закликів до міжнародної спільноти припинити військову та гуманітарну допомогу Україні.
Але в той самий час, і релігійним організаціям та їхнім представникам слід брати на себе відповідальність за згоду в суспільстві, робити зі свого боку все можливе, щоб залишатися в рамках закону та ненасильницьких способів опору, не підливати масла у вогонь конфліктних ситуацій, а намагатися діяти у межах правових механізмів.
Запитання №6. Про тенденції в релігійному житті України
Які небезпечні або обнадійливі тенденції в релігійному житті України ви бачите?
***
ВІДПОВІДЬ.
Найголовнішою негативною та небезпечною тенденцією є поляризація суспільства, зростання міжрелігійної ненависті та ворожнечі, особливо у міжправославних відносинах, нездатність православної ієрархії як з боку УПЦ, так і з боку ПЦУ адекватно реагувати на те, що відбувається.
З іншого боку, обнадійливим є те, що в Україні досі сильним є громадянське суспільство, низові ініціативи, які орієнтуються на подолання поляризації.
Запитання 7. Експертні поради українській владі
Якби була можливість проконсультувати президента, парламент, уряд України стосовно того, як працювати з питаннями УПЦ із дотриманням міжнародних нормативно-правових стандартів, що б ви порадили робити у вимірі державної політики в умовах війни?
***
ВІДПОВІДЬ.
По-перше, треба мотивувати владу до зміни політики у сфері релігії. Щоб керівництво країни усвідомило проблему, визнало її, визнало помилковість нинішньої релігійної політики.
Президента, парламент та уряд потрібно постійно інформувати про ту патріотичну позицію, яку УПЦ займає у війні — з фактами, з реальними героями. Можливо, є сенс зібрати ветеранів, які належать до УПЦ, поранених, дружин та батьків загиблих, щоб свідчити про те, що віряни УПЦ йдуть добровольцями, воюють, потрапляють у полон, гинуть. Був непоганий проект «Мирян» щодо віруючих УПЦ у ЗСУ.
Окрім цього потрібно також інформувати про міжнародно-правові стандарти у сфері свободи совісті та пояснювати, наскільки негативно на образ України у світі впливає сучасна політика щодо УПЦ, як цією темою маніпулюють вороги України, як це загрожує скороченням допомоги – гуманітарної та військової.
Також обов’язково треба запропонувати шляхи виходу з кризи. На жаль, ситуація з УПЦ зайшла в такий глухий кут, що дуже складно зараз уявити з неї вихід. Влада перебуває під тиском опозиції, тієї частини суспільства, де було демонізовано образ УПЦ та її віруючих, і просто так припинити переслідування досить важко. Розкрутити пружинку легко, а от закрутити її назад не завжди вдається.
Потрібні консультації фахівців у різних галузях — правозахисників, конфліктологів, політологів, соціологів, психологів, політтехнологів. Вкрай необхідно працювати на поступове зняття напруги довкола УПЦ.
Безумовно, представникам державної влади слід зустрічатися з лідерами УПЦ, вести переговори для вироблення спільної стратегії виходу з кризи.
