Нас часто читачі просять надати богословський коментар щодо спірних питань, які обговорюються у соцмережах, бо саме порушенням канонічної бази дорікають одне одному православні українці.
Ми запросили до діалогу ректора Київських духовних академії та семінарії архієпископа Білогородського Сильвестра і дуже сподіваємося, що ця бесіда матиме продовження, щоби вдалося торкнутися якомога більше актуальних тем і суперечливих аспектів.
Цей текст також є російською мовою.
***
Непоминання патріарха і є ознакою розколу?
— Владико, зараз багато говорять про те, що УПЦ перебуває в розколі, незаконно відокремившись від московського патріархату. Як можна прокоментувати таке твердження?
— Давайте відразу визначимося з вихідними даними. Зрозуміло, що негативний досвід часто породжує упередження до обговорюваної теми. А поняття, якими ми оперуємо, тлумачаться тенденційно.
Взяти, до прикладу, поняття «розкол». Здавалося б, усі ми розуміємо, про що йдеться. Однак багатовікова історія Церкви знає таку кількість різної форми церковних розмежувань, що відразу розібратися в них не так-то й просто. Не всяке церковне розмежування є розколом.
Так, святитель Василій Великий проводить різницю між «парасинагогою» (самочинним зборищем), «схизмою» (розколом) та «єрессю». Це різні типи церковних поділів. Однак і цієї термінології недостатньо.
Нерідко між Помісними Церквами стаються розриви євхаристійного спілкування, які можуть бути зумовлені різними причинами. Але розрив євхаристійного спілкування зовсім не означає, що Церкви між собою в розколі. Зараз немає євхаристійного спілкування між Антіохійською та Єрусалимською Церквами (єпископи та священники цих Церков не служать разом). Однак навряд чи хтось стверджуватиме, що Антіохійський та Єрусалимський патріархати перебувають у розколі один з одним. Авжеж, такий стан не є нормою, але, як ми вже говорили, історія знає чимало прикладів припинення церковного спілкування, які не є і не вважаються розколами.
На мою думку, головною (проте не єдиною) ознакою розколу є не просто розмежування в тій чи іншій його формі, а вибудовування паралельної ієрархії. Власне, це й зробив у 1990-х роках митрополит Філарет (Денисенко), коли вчинив смуту та розкол усередині православної пастви України.
Щодо Української Православної Церкви сьогодні ситуація зовсім інша. Ми є незалежною Церквою, і Собор УПЦ у Феофанії закріпив у Статуті цей незалежний статус. Жодної іншої, паралельної Церкви не створювалося.
— До Собору УПЦ у Феофанії часто звучав аргумент, що непоминання патріарха і є ознакою розколу.
— Питання поминання, звичайно, має бути враховане й розібране. Головне при цьому —уникнути спекуляцій.
На мій погляд, питання поминання привернуло таку увагу через елементарне незнання простими парафіянами деяких особливостей літургійного життя та канонічного устрою Церкви. Враховуючи попередній досвід українського церковного життя, віруючі з побоюванням ставляться до будь-яких змін.
Ті, хто стверджує, що патріарха потрібно обов’язково згадувати в усіх парафіяльних храмах, зазвичай посилаються на 15-те правило Двократного Собору. Справді, в цьому правилі засуджуються ті, хто припинив поминання свого патріарха.
Здавалося б, усе чітко та ясно. Однак наведемо перші положення цього правила: «Що визначено про пресвітерів і єпископів, і Митрополитів, те саме, і тим більше, личить Патріархам. Тому, якщо якийсь пресвітер чи єпископ, чи Митрополит зважиться відступити від спілкування зі своїм Патріархом і не підноситиме ім’я його…» Правило посилається на те, «що визначено про пресвітерів і єпископів, і Митрополитів», і цю ж норму застосовує до патріарха: «Те саме, і тим паче, личить Патріархам».
Щоб зрозуміти, про яку норму йдеться, треба звернути увагу, що правило входить до групи правил зазначеного Собору, і його треба розглядати не саме по собі, а в групі з іншими, а саме з 13-м і 14-м правилами Двократного Собору.
Ці правила говорять про одну й ту саму норму. Нижчі церковні чини повинні згадувати вищих за ієрархією в такому порядку: пресвітер — єпископа, єпископ — митрополита, митрополит — патріарха. Зауважу, що під митрополитом тут розуміється не просто почесний ієрархічний сан, а очільник округу, де об’єднано декілька єпархій.
Такий порядок поминання збережено в більшості Помісних Православних Церков, і з тлумачень на канони авторитетних каноністів добре видно, що саме такий порядок поминання й мається на увазі в зазначених канонах.
Тобто канони Двократного Собору не передбачають обов’язкового поминання патріарха в кожному парафіяльному храмі. Ні! Ідеться про те, що пресвітер має поминати єпископа, якому він підкоряється. Єпископ має підносити ім’я митрополита, до округу якого входить єпархія. А митрополит уже зобов’язаний згадувати патріарха, який стоїть над ним.
Можна як контраргумент зустріти посилання на слова з 15-го правила: «Якщо якийсь пресвітер або єпископ, або Митрополит відважиться відступити від спілкування зі своїм Патріархом…» Противники рішень, прийнятих у травні на Соборі УПЦ у Феофанії, інтерпретують ці слова в такому ключі, що тут міститься вказівка на «наскрізне» поминання імені патріарха всією ієрархією. Однак це не так.
Наприклад, преподобний Никодим Святогорець у тлумаченні 15-го правила Двократного Собору пише: «Тут ідеться лише про митрополита, тому що пресвітер згадує свого єпископа, а єпископ — митрополита».
Чому все ж таки згадано в тексті правила єпископів та пресвітерів? Усе дуже просто. Патріарх є правлячим архієреєм своєї єпархії. І зрозуміло, що в такому разі за богослужінням усі єпископи (наприклад, вікарні) та священники патріаршої єпархії підносять ім’я патріарха як свого правлячого архієрея.
Томос ПЦУ містить цілу низку важелів впливу Константинопольського патріархату на церковне життя в Україні
— Зрозуміло. Скажіть тоді, як можна прокоментувати звинувачення з іншого боку — нібито УПЦ внесла зміни до Статуту невсерйоз?
— Давайте скажемо прямо: де підстави для подібних тверджень? Як ті, хто таке стверджують, можуть обґрунтувати свою думку? Зрозуміло, що в часи інформаційної нечистоплотності можна сказати все що завгодно і про кого завгодно.
Статут УПЦ, прийнятий 27 травня, не містить жодних норм, які б навіть побічно натякали на зв’язок з Москвою.
— На це можна відповісти, що до Статуту РПЦ не було внесено жодних змін щодо УПЦ і УПЦ досі значиться там як частина РПЦ.
— У точному значенні аналогія не є доказом, але я все ж таки наведу декілька для тих, хто вдається до подібного аргументу.
Безперечно, вони в курсі, що Крим та інші окуповані українські території в Росії вважаються своїми, і це зафіксовано в документації РФ. То невже тепер ми, українці, повинні всерйоз приймати той факт, що росіяни вважають своїми наші землі? Навряд чи хтось погодиться з таким твердженням.
Інша аналогія. Тривалий час королі Англії вважали себе законними правителями Франції й навіть відображали це в титулах, хоча насправді ними ніколи не були. Просто з імперського почуття їм хотілося думати, що землі Франції також належать їм.
До чого ці аналогії? До того, що ми, УПЦ, є самостійною Церквою незалежно від того, що написано та відображено в документах іншої Церкви. Це їхні документи. Вони там можуть писати все, що хочуть. Наша Церква зафіксувала свій статус, який можна порівняти зі статусами автокефальних Церков. А якщо комусь цікаво, що там та чому написано у Статуті РПЦ, нехай у них і запитують.
УПЦ не має зв’язку з адміністративними структурами РПЦ. Це видно зі Статуту, ухваленого на Соборі УПЦ у Феофанії.
— А як же згадка про Грамоту патріарха Олексія ІІ?
— Так, ця претензія до нового Статуту УПЦ звучить найчастіше.
Справді, в першому пункті Статуту йдеться про Грамоту патріарха Олексія ІІ 1990 року. Це єдина згадка про московського патріарха, яка міститься в новій редакції Статуту УПЦ. Однак вона потрібна лише для того, щоб показати, що УПЦ розпочала своє існування в сучасну епоху саме з моменту видання цього документу, коли, власне, Український екзархат було скасовано і натомість створено Українську Православну Церкву.
Тобто це просто вказівка на історичну точку відліку новітньої історії УПЦ. При цьому з подальшого тексту нового Статуту цілком очевидно, що УПЦ сприймає себе як цілком незалежну Церкву.
— Критики УПЦ та нового Статуту зазначають, що посилання на грамоту безпосередньо вказує на підпорядкованість Москві.
— Так, мені теж не раз доводилося чути саме таку інтерпретацію першого пункту нового Статуту. Але якщо порівнювати, наприклад, Статути УПЦ та ПЦУ, то ми побачимо, що томос про автокефалію ПЦУ містить цілу низку важелів впливу Константинопольського патріархату на церковне життя в Україні.
Наприклад, ПЦУ отримує від Константинопольського патріарха святе миро. ПЦУ не має права створювати свої єпархії, парафії та інші структури в українській діаспорі. Усі питання життя ПЦУ, не оговорені в тексті Статуту, мають вирішуватися комісіями, створеними з числа представників Константинопольського патріархату та ПЦУ. Всім клірикам ПЦУ (єпископам, священникам та дияконам) надано право подавати Константинопольському патріархові апеляції на судові рішення, ухвалені церковно-судовими інстанціями ПЦУ.
Українська Православна Церква і до травня 2022 року мала значну самостійність, а з прийняттям нового Статуту в цілій низці пунктів має ще більшу незалежність, ніж ПЦУ. Наприклад, у питаннях опікування діаспори та мироваріння.
— Як бути з тим, що представників УПЦ включено до складу комісій РПЦ? Взяти хоча б останній Синод РПЦ.
— Наскільки мені відомо, згоди у включених осіб ніхто не запитував. Можна подивитися, наприклад, із цього приводу заяву голови Видавничого відділу УПЦ протоієрея Володимира Савельєва, яка є на офіційному сайті УПЦ. За всіма нормами відсутність згоди делегалізує рішення.
— Ви згадали про мироваріння. Дехто з віруючих збентежений таким рішенням Собору УПЦ у Феофанії. Що їм відповісти? Чи є у Київської Митрополії таке право?
— Варити миро — це право Київського митрополита! Дозвольте, наведу цитату з постанов Помісного Собору 1917-1918 років — до речі, того самого, який відновив патріаршество в Російській Церкві.
Отже, Собор 1917-1918 рр. у своїх рішеннях про права патріарха визначає: «Має піклуватися про своєчасне виготовлення та освячення св. мира для потреб Російської Церкви. За Київським Митрополитом зберігається давнє право освячення св. мира» (Визначення Собору. 2. § 2 к). Тож рішення Собору УПЦ у Феофанії відновлює давнє право та традицію мироваріння в Києві.
Проголошення автокефалії в односторонньому порядку — для УПЦ це точно був би шлях у нікуди
— Владико, спитаю прямо: УПЦ незалежна від РПЦ?
— Відповім прямо: так!
Дивіться, є низка ознак церковної незалежності. Головна з них — вибори єпископів, коли Церква сама зі свого середовища обирає, утверджує, звершує хіротонії, призначає на кафедри своїх єпископів, не вдаючись до будь-якої форми благословення чи підтвердження з боку іншої Церкви. Навіть більше скажу, це взагалі ознака автокефалії.
Принципово важливим у цьому контексті є правило 8 III Вселенського Собору, де йдеться про автокефальність Кіпрської Церкви. Там прямо вказано на цей визначальний принцип: «За правилами преподобних отців і стародавнього звичаю самостійно здійснювати хіротонії найблагоговійніших єпископів».
— Яким зараз є статус УПЦ? Ви вживаєте весь час терміни «незалежність» чи «самостійність», але уникаєте слова «автокефалія».
— Давайте знову про значення слів. У нас зараз усі стали фахівцями в церковних питаннях, термінах та канонічному праві. Але устрій Церкви та архітектура церковного управління — досить складні явища, які пережили безліч трансформацій за довгу історію.
Наприклад, томоси про автокефалію — нове явище, яке виникло лише в ХІХ столітті. Як, власне, і той вид Православних Церков, які зараз утворюють сім’ю Помісних Православних Церков. Були древні інститути та форми управління, які вже давно не існують, і ми рідко замислюємося над тим, що вони, по суті, теж були автокефальними, хоча й без томосів чи статусу патріархату. Маю на увазі стародавні митрополичі кафедри, такі як Корінф, Ефес чи Кесарія Каппадокійська. Частково це питання розглянуте мною у статті «Преподобний Никодим Святогорець про судові повноваження Константинопольського патріарха».
Ми звикли мислити амбівалентно: автокефалія є чи її немає. Насправді сам обсяг поняття «автокефалія» відрізняється не тільки в стародавніх церковних пам’ятниках, а й у творах сучасних богословів та каноністів. У давнину цей термін міг вживатися взагалі не в такому значенні, до якого ми зараз звикли.
Дійсно, терміну «незалежність» у канонічному праві немає, але існує поняття про церковну незалежність. І це треба розуміти. Таке часто буває: є розуміння сенсу та змісту, але потрібного, коректного терміна немає, або його шукають.
Як би ми могли пояснити термін «автокефалія»? Просто перекласти з грецької — «сам собі голова»? Гарно, але суті не пояснює. Для роз’яснення поняття «автокефалія» потрібно більше матеріалу, більше інформації. Але гарантовано в цьому тлумаченні ключове місце посяде слово «незалежність». Тому ті, хто кажуть, що слова «незалежність» немає в канонічному праві, підходять до цього лише з формального боку. Адже саме поняття про церковну незалежність є і в церковній історії, і в канонічному праві.
— Яким зараз є статус УПЦ?
— Це складне питання. І навряд чи його буде остаточно вирішено найближчим часом. Особисто для мене очевидно, що «українське церковне питання» — це проблема такого масштабу, яку можна вирішити лише на всеправославному рівні. Спроби зробити це одноосібно не матимуть успіху.
Зрозуміло, що й сама Українська Православна Церква не може вирішити це питання без залучення інших Помісних Церков. Наша Церква утрималася від такого необачного кроку, як проголошення автокефалії в односторонньому порядку. Це точно був би шлях у нікуди.
Зрозуміло також, чому так наполегливо від нас вимагають цього кроку наші опоненти. Бо в разі такого самопроголошення ми опинимося у підвішеному стані на довгі роки. При цьому подібний крок не буде сприйнятий не лише значною частиною нашої пастви, а й Помісними Православними Церквами, які в таких питаннях завжди є дуже обережними.
Тому на завершення скажу так: УПЦ де-факто незалежна Церква, але остаточне оформлення цього статусу — ще справа майбутнього.
Переклад: Марія Коломієць-Дукач
