Ми зібрали запитання про Собор УПЦ із соцмереж і поставили їх професору Київської духовної академії.
Сьогоднішній співрозмовник нашого проєкту — Сергій Бортник.
1. То ми тепер автокефальна чи автономна Церква? Бо пишуть, що це єдині для Церкви шляхи існування, і незалежність чи самостійність, так би мовити, «не рахуються».
Якщо цитувати рішення Собору Української Православної Церкви, то ми є незалежною Церквою. У тексті рішень немає слова «автокефальна» або «автономна».
Слово «автокефальна» перекладається з грецької як «самокерована». Наша Церква керується самостійно і ще з 1990 року мала досить багато прав. На цьому Соборі УПЦ було підтверджено, що Предстоятель Церкви обирається в Україні з-посеред єпископату УПЦ і більше не благословляється патріархом Московським і всієї Русі. Раніше таке благословення було обов’язковим, і це якраз було ознакою недостатньої незалежності. Тепер це начебто відмінили — тобто, рішення про це є, але поки що зміни до Статуту про управління УПЦ ще не надруковані.
Говорити про нашу Церкву як про автокефальну неможливо: є список, диптих Автокефальних Церков, які визнані всім православним світом. Нас там немає.
Можна сказати, що ми стали на шлях до автокефалії: почали пливти від одного берега, але ще не пристали до іншого.
Яскравий приклад подібної ситуації — Православна Церква в Америці. Вона отримала автокефалію в 1970 році від Московського патріархату, але цю автокефалію не визнали більшість інших Церков. На сьогодні ПЦА не вважається розколом, її таїнства визнаються, однак її немає в диптиху Автономних та Автокефальних Церков.
Ще один приклад — Руська Православна Церква Закордоном, яка утворилася після більшовицької революції в 1927 році. 2007 року вона об’єдналася з Московським патріархатом, але до того, майже 80 років, існувала самостійно. Це також був не розкол, РПЦЗ визнавали інші Церкви, дійсність її таїнств не ставилася під сумнів, але вона також не була в списку Автономних та Автокефальних Церков.
Тобто, існує третій шлях. Не автокефалія і не автономія, але при цьому і не розкол. І це якраз те, що зараз ми маємо у випадку з нашою Українською Православною Церквою.
2. У чому різниця між Томосом про автокефалію і Благословенною грамотою про самостійність і незалежність, яку має УПЦ?
Розкажу коротеньку історію. Колись я був у Мінській духовній академії. Ректор академії архимандрит Сергій певний час навчався в Греції, і в його кабінеті я побачив на поличці книжки — всі з назвою Томос.
Насправді грецьке слово «томос» не означає те саме, що вкладаємо в нього ми, і не насичене церковно-політичним змістом. Це в нас воно отримало таке значення з 2018 року в процесі надання автокефалії для ПЦУ. Коли Церква-мати дає особливий статус або особливі права — своїй те, що ми називаємо Церкві-доньці — Українській Церкві, то в цьому сенсі процеси, або документи, схожі.
Інша справа, що Благословенна грамота все ж таки позначала права і можливості Української Православної Церкви в межах Московського Патріархату. Тобто була внутрішня свобода і незалежність, але без можливості високих зовнішніх офіційних контактів безпосередньо без участі Москви.
Попри певні обмеження внутрішнє життя УПЦ було цілком самостійним: ми самі обирали єпископів, ділили єпархії й обирали Предстоятеля. А потім усе це суто формально підтверджувалося Помісним Собором РПЦ, який збирався лише з приводу смерті і обрання нового патріарха, і на ньому скопом усе визнавалося — ніхто не заперечував, не ставив під сумнів ухвалених в УПЦ рішень. Фактично це теж було незалежне церковне існування, але у внутрішньому житті, а не в стосунках із зовнішнім православним світом.
3. Викликав резонанс коментар про те, що УПЦ не розриває зв’язок з Московським Патріархатом. То про яку тоді незалежність ідеться?
Це питання досить складне і потребує інтерпретацій, а вони можуть бути різними.
Якщо послухати аргументи ПЦУ, як вони бачать ситуацію, то, на їхню думку, є два варіанти. Або ви проголошуєте автокефалію і тоді пориваєте зв’язок з Московським патріархатом. Або залишаєтесь у структурі РПЦ, і третього варіанту не дано.
Я вважаю, що рішення Собору УПЦ якраз є третім варіантом. З одного боку, не проголошувалась автокефалія, а відповідно немає повного розриву з Московським патріархатом. З іншого боку, чітко заявлено, що в нашому Статуті про управління УПЦ ми скасовуємо всі норми, які тим чи іншим чином пов’язують нас із РПЦ.
Річ у тому, що в Статуті про управління УПЦ були прописані норми, які встановлювали нашу залежність від Московського патріархату — наприклад, що патріарх благословляє Предстоятеля УПЦ після обрання. Але також існували й пункти, які встановлювали їхню, РПЦ, залежність від нас — що Предстоятель УПЦ є постійним членом Священного Синоду Руської Православної Церкви. Фактично, до цього часу Блаженніший Митрополит Онуфрій міг сказати: «Із цим положенням я не погоджуюсь», і на Синоді РПЦ те чи інше рішення могло не пройти.
Як бачимо, залежність наша від РПЦ була обопільна, і зараз, наскільки я знаю, всі пункти, що визначали цю взаємозалежність, скасовані.
Рішення Собору нашої Церкви можна трактувати як те, що ми відмовляємося бути підпорядкованими РПЦ. Тобто не визнаємо їхньої влади над нами, вони не мають права ухвалювати адміністративні рішення щодо нас. Але зберігається зв’язок, і тепер ми фактично на рівних — патріарх Московський поминається на літургії Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм, і це ознака того, що розколу не відбулося.
Одне з найважливіших питань для нашої Церкви в найближчі місяці — чи покажуть ті Православні Церкви, які не погодились із Томосом для ПЦУ (а це досить багато Церков, 10 із 14), і які підтримують контакти з УПЦ, що вони й надалі не заперечують благодатність наших таїнств, нашої ієрархії. Якщо так буде, це стане ознакою того, що ми є частиною православного світу, хоча й не маємо відповідного формального статусу.
Слід зазначити, що у світовому православ’ї немає узгодженої всіма сторонами процедури надання автокефалії. Це питання мало бути обговорене на Критському Соборі 2016 року, однак через неучасть у Соборі Руської Православної Церкви, Константинопольський Патріархат повернув стару традицію, що він надає автокефалію самочинно, без узгодження з іншими Помісними Церквами. Хоча поступово у рамках соборного процесу передбачалося, що автокефалія буде підтверджуватися всіма Церквами після того, як її надасть Константинопольський патріарх. Цього не відбулося, і Константинополь застосував стару процедуру, як він вважає правильним надавати Томос про автокефалію новій Церкві.
4. Якщо ми незалежна Церква, то у складі якого Патріархату? Чи всі Церкви належать до патріархатів? Що взагалі означає — входити до Патріархату?
Така постановка питання в принципі не є правильною.
Не обов’язково входити до якогось патріархату. Якщо ми візьмемо диптих — список визнаних Автокефальних і Автономних Церков, то деякі з них мають цей статус: Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський патріархати. Це перші в диптиху, історично старші. Далі йдуть Московський, Грузинський, Сербський патріархати. Але Польська Православна Церква не має цього статусу. Так само, як Албанська, Еладська. Їхні предстоятелі мають статус або митрополита, або архієпископа — залежно від традиції.
У випадку України, коли існував так званий Київський патріархат, він також претендував на те, що в разі надання автокефалії увійде в диптих саме як патріархат. Однак ми бачимо, що цього не сталося. Було відновлено митрополію.
Якщо більш оптимістично дивитися на ситуацію, то патріархат для України можливий тоді, коли об’єднаються в одне ціле УПЦ і ПЦУ. Тому що лише однієї якоїсь частини православних для статусу патріархату недостатньо.
5. Пролунала думка, що на Соборі було прийнято рішення навіть більш сміливе, ніж могли очікувати прихильники повного від’єднання від МП. Наскільки можна з цим погодитися?
Радикальність прийнятих на Соборі УПЦ рішень лежить у політичній площині. Українська Православна Церква на чолі з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм підтвердила, що нам важливо сьогодні в ситуації війни сказати суспільству, своїй державі і своїм вірянам, що ми чітко не погоджуємося з політикою та висловлюваннями патріарха Кирила і пориваємо із статусом підпорядкування Московському патріархату. А що саме пропонується замість і саме в канонічному полі, фактично не формулюється.
Для нас це є приводом для подальшої роботи. Багато хто каже, що це початок певного процесу, який треба завершити. Можливо, це затягнеться на деякий час — навіть на роки чи й десятиліття.
6. Це не є розкол? Не розрив із Вселенським Православ’ям? Не зрада Матері-Церкви?
Щодо останнього питання тут взагалі точиться дискусія, хто для нас Матір-Церква. Історично для нас це Константинополь — саме звідти приїжджали місіонери хрестити Русь. А про Москву дехто шуткує, що це, скоріше, наша донька, ніж мати.
Можна пригадати часи святителя Петра Могили, коли велика кількість богословів, кліриків, єпископів для Великоросії, нинішньої Російської Федерації, отримували освіту саме тут, у Києво-Могилянській академії, і потім їхали туди. І в радянські часи так само: велика кількість кандидатів у священство походили родом із Галичини та Заходу України, де тривалий час не було радянської влади. Вони отримували освіту в духовних академіях і ставали священниками і єпископами для всього Радянського Союзу. Знаю приклади, коли і в недавні роки священники з України їхали навіть на Далекий Схід, де бракує духовенства.
Тобто, насправді було декілька дуже потужних хвиль впливу українського православ’я на Росію, а не навпаки. І це теж треба мати на увазі: що взаємозв’язки з РПЦ — не обов’язково наша залежність від них. Є чимало елементів їхньої залежності від нас.
7. Що найбільше зараз заважає перемовинам про об’єднання українського православ’я?
З цього приводу є рішення Собору, вже надруковане, і відповідно до цього документу УПЦ проголошує, що вона готова до діалогу з ПЦУ, але одночасно формулює певні передумови, необхідні для того, щоб діалог міг початися.
Перша — припинення насильницьких переходів парафій.
Друга пов’язана з тим, що ми не визнаємо апостольську спадкоємність деяких єпископів, які сьогодні належать до ПЦУ. Це питання є досить проблематичним, як на мене. Оскільки якщо їх визнає Константинопольський патріархат, то ми не дуже вже й уповноважені вимагати цього. Вселенський патріархат усе ж таки має більшу вагу і більший авторитет у світі, і його відмова від цього принципу — погодження на перерукопокладення — є дуже малоймовірною.
З іншого боку, колись я був на конференції в Румунії, і там один із талановитих богословів із запалом мені розповідав про деяких архиєреїв з колишньої УАПЦ, які мають сумнівні хіротонії — їх висвячували неканонічні єпископи. Відповідно, не все так чисто навіть з формально-ліберальної сторони. Претензії, хоча можуть бути не до всіх однакові, проте однозначно є.
Разом із тим сьогодні з обох сторін — і УПЦ, і ПЦУ — чути чимало голосів, які свідчать про неготовність іти на компроміси для досягнення єдності.
Усі говорять про необхідність діалогу, але висувають такі умови, які є очевидно неприйнятними для іншої сторони.
Над умовами УПЦ сміються у ПЦУ — мовляв, нас Вселенський патріархат визнає, а хто ви такі, щоб не визнавати. Натомість ПЦУ від УПЦ хоче скоріше приєднання: буцімто вони вже мають статус Автокефальної Церкви, уже в диптиху, а ми маємо до них приєднуватись. У їх інтерпретації, їхній статус набагато вищий, кращий, більш визнаний, ніж у нас, і тому немає можливості говорити на рівних, а нам слід приєднуватися до їхньої структури, яка вже існує як Помісна Церква в Україні.
8. Що далі буде з УПЦ?
Ми вже згадували про приклад Руської Православної Церкви Закордоном. Нещодавно помер її Предстоятель, митрополит Іларіон, і тепер її очолив митрополит Марк. Відомо, що наш Блаженніший Митрополит Онуфрій має давні і добрі стосунки з владикою Марком і цією структурою.
Виникає питання, який же статус мала РПЦЗ з 1927 до 2007 року. Це була і не автокефальна церква, і не автономна, і не розкол. Московський патріархат їх критикував, мотивуючи це політично, але водночас вони мали спілкування зокрема з Сербською Православною Церквою, з іншими Помісними Церквами. Визнавалася благодатність їхніх таїнств, висвячення священників.
Існує версія, що, цілком можливо, УПЦ також може піти цим шляхом, і Блаженніший Митрополит Онуфрій готує саме такий варіант розвитку.
Взагалі існує декілька варіантів того, що далі буде з УПЦ.
Перший, який, насправді, вже є неможливим: ми залишаємось у складі Московського патріархату. Другий: якимсь чином ми приєднуємося до ПЦУ. Це також є фактично неможливим з огляду на постанову Собору УПЦ щодо діалогу з ПЦУ. Третій — шукаємо особливий статус, який нам надасть Вселенський патріархат, але не в рамках ПЦУ, а як окремому екзархату. І четвертий — це якраз шлях РПЦЗ, коли дійсність хіротоній і таїнств визнається, однак без надання статусу у світовому православ’ї. На мою думку, цей варіант, для УПЦ є найбільш імовірним.
Треба розуміти, що простого канонічного шляху для нашої Церкви немає. Ми проголосили, що більше не є частиною Московського патріархату. І це вольове зусилля — в ситуації війни від’єднатися від центру в Москві — далося нам непросто. А далі потрібні дуже великі зусилля, воля, готовність, професійність вибудовувати церковне життя в нових умовах. У будь-якому разі надія є і ми при ній залишаємось.
