Важкий досвід змінює нас назавжди. Подекуди — ламає.
Але якщо звернутися за допомогою до Бога, то важкі події можуть зробити з нас людину більш мудру, сильну. Вчасно переосмислений досвід — це капітал, що стає цеглинкою у фундаменті особистості.
Протоієрей Іван Шепіда вже десять років виховує особливого синочка. Через наслідки інсульту дитина потребує цілодобової медичної підтримки. Може, саме досвід стійкості дозволив отцю Івану просто з хрестом вийти проти колони російських загарбників, коли ті увійшли до Славутича?
Ми розпитали отця Івана про ці два непересічних аспекти його долі. Як вони дозволяють подивитись на актуальні питання життя Церкви, суспільства та кожного українця?
Наш співрозмовник: протоієрей Іван Шепіда (1977 р. н.). Закінчив Київську духовну академію і семінарію. Ніс послух референта ректора КДАіС. З 1998 року — настоятель Свято-Іллінського храму у м. Славутич. Одружений. Батько двох доньок та сина.
Вірте Богу та любіть своїх дітей — ця формула творить дива
У нас з дружиною дві дорослі донечки. Про синочка ми довго молилися. Його народження — це дар Божий та справжнє диво.
Це був 2013 рік. Ми тоді якраз активно добудовували храм, тому радість була подвійна. Синочок мав народитися 2 квітня, і ми хотіли його назвати Іваном або Микитою. Але дружині на цю дату призначили державний іспит в університеті. Тому заплановані пологи перенесли на наступний день.
Третього квітня я телефоную нашим старшим дівчаткам:
— Ну що ви там, молитесь?
— Молимося.
— Кому?
— Преподобному Серафиму.
З’ясувалося, що в цей день святкується пам’ять преподобного Серафима Вирицького. Так сина і назвали.
Синочок народився з невеличкою гемангіомою на обличчі, і ми, замість того, щоб подякувати Богу за все, нервували: а як же так? як воно буде далі? Ми хвилювалися через те, що взагалі не є приводом для хвилювань. А на дванадцяту добу після народження у сина стався інсульт.
Далі був Київ, реанімації… Загалом син переніс п’ять операцій на головному мозку. Декілька років ми боролися за його життя та здоров’я, їздили по клініках. Де ми тільки не були, чого тільки не робили!
Не обійшлося і без див. Одного разу у нас, прямо в клініці, вкрали велику суму грошей, яку ми збирали на операцію. Це сталося напередодні свята святого Миколая. При клініці є храм, причому саме в ім’я цього святого. Ми хвилювались, плакали, а потім дружина сказала:
— Ідемо в храм, до святого Миколая!
І після служби дивом знайшлися люди, які мені сказали просто зробити дзвінок. Оплату операції нашого синочка несподівано взяв на себе фонд.
Допомагало чимало людей, і я всім їм вдячний. Один наш друг домовився про допомогу з американською благодійною організацією SFF. Вони оплатили дороговартісне обстеження в Німеччині. Там нам було запропоновано зробити складні операції. Щоб їх зробити, потрібно було переїхати до Німеччини.
Блаженніший Митрополит Онуфрій підписав дозвіл на переїзд, але чомусь поклав цей документ під сукно. Ніхто цього не зрозумів. Спочатку я дуже образився. Блаженніший нікому свого рішення не пояснював. А потім з’ясувалося, що якби ми погодилися на цю операцію, в сина були б серйозні проблеми зі здоров’ям. І сьогодні я дякую Богові за те, що так премудро все склалося.
Це приклад, що завжди треба довіряти Богу. Вірте Богу та любіть своїх дітей — ця формула творить дива. А ще треба от що пам’ятати: найбільш неточна наука — медицина, тому варто консультуватися в різних медиків, перевіряти рішення лікарів.
Зараз багато людей знає, що таке проживати кожен день як останній. А ми це знаємо вже давно
Наш синочок уже закінчив третій клас. Це наш успіх, і лише Господь знає, чого це все вартувало.
У нас повноцінна родина, багато друзів та помічників, та навіть нам буває дуже важко. А що казати про людей, у яких немає такої допомоги?
Подібні проблеми ми почали сповна розуміти лише тоді, коли в нас самих трапилася біда. Та досвід такого болю дозволяє мені як священнику розмовляти з людьми більш відкрито, бо ти сам через це пройшов. Відтак тобі вірять, краще сприймають твої слова.
Я переконаний, що Господь дає понести кожному лише те, що він здатний витримати. Батьки дітей з особливими потребами розуміють, що ніхто не допоможе їхнім дітям краще, ніж вони самі. Ми мусимо на себе взяти багато чого. Немає і не буде для наших рідних нікого ближчого, ніж ми.
У нас із синочком дійсно особливі відносини. Він дуже радіє, коли ми з дружиною посміхаємося, і тонко відчуває наш настрій. Син іще більше об’єднав нашу родину. Не можна сім’ї розбігатися, коли є проблеми. Я дякую Богу за свою родину, за наших старших дітей, бо те, що сьогодні має Серафим, великою мірою і їхня заслуга.
Ми й досі не прийняли всю цю ситуацію. Ми досі вчимося жити з цим, щодня. Зараз війна — і багато людей знає, що таке проживати кожен день як останній. Ми це знаємо вже давно. Раніше ми могли планувати на місяць, на рік вперед. Останні ж 10 років наша родина живе з ранку — до вечора, з вечора — до ранку, майже по-євангельськи.
А ще й питання грошей… Оплата операції, яка сама по собі дорога, — це лише 30% від усіх витрат. А ще є реабілітація, підтримуюче лікування, психологи, дефектологи, масажисти, спеціальне взуття, яке виробляють лише за кордоном, дорогі ліки, які потрібно приймати щоденно. Те, що в нас є такі медикаменти, — це милість Божа. Деколи я не розумію, звідки все береться, але Господь допомагає. Щомісячної державної допомоги, якщо її перераховувати на ліки для нашого сина, вистачить на 6-7 днів.
Суспільство не готове приймати особливих людей, у нас поки немає розвиненої культури інклюзії. Саме тому людей з особливими потребами називають «невидимими»: вони самі, або з рідними, просто ховаються у своїх оселях.
В одному з міст Німеччини ми з дружиною звернули увагу на дівчину в інвалідному візку, яка на руках тримала свою маленьку дитину, а поряд біг її великий пес. Вони просто вільно прогулювалися. Ми тоді розплакалися: у нас таке поки що неможливо. Середовище для людей з обмеженими можливостями у нас поки, на жаль, не пристосоване.
Ворогу не побажаєш того, що переживають батьки особливих дітей. Інколи хочеться заховатися, бо навіть на дитячому майданчику твоя дитина не може дозволити собі все, що вона хоче. Але це неправильно: треба йти на той майданчик. Треба дитину до всього залучати, бо вона така сама, як і інші, просто зі своїми особливостями. Подекуди я навіть думаю, що це ми інваліди, бо ми весь час жаліємося на життя.
Показувати, що нам потрібна допомога, незручно, соромно. Я б радив іншим, я б попросив у них ставитися до таких родин, як наша, з повагою та розумінням. За це Господь сторицею поверне.
Є, звичайно, речі, через які ми плачемо. Помолишся, акафіст почитаєш — і Господь допомагає.
Для нас кожен день — це радість. Без Бога, без віри нічого б не вийшло. Молитва і причастя — найголовніше. Ми переконані: те, що має, чого досягнув наш синочок і ми, — це завдяки тому, що він з Богом, що причащається на кожному богослужінні. Бог, віра, Церква, таїнства — те, чим потрiбно жити. Це, напевно, і є життя.
«Русский мир» — це страшна єресь, через яку рветься хитон єдності Церкви
Концепція «руського миру», в причетності до якої сьогодні звинувачують і нашу Церкву, ніколи мене не захоплювала. Я вважаю, що це єресь, етнофілетія, яку треба знову засудити на рівні всієї повноти Церкви. Прояви цієї єресі сьогодні спостерігаємо і в Україні. Це — страшна біда Церкви, саме через неї ми рвемо хитон єдності Церкви Христової.
Можливо, мені поталанило і в мене були хороші вчителі, але, бачить Бог, мені в Церкві ніколи не забороняли любити свою країну, розмовляти своєю мовою.
Ми повинні розмовляти з суспільством тою мовою, яку воно розуміє, а для цього потрібно закінчити розмовляти мовою XIX сторіччя. Час «пакі, пакі» уже минув — треба людям у сучасних формах доносити все те, що є в Церкви. Чому не можна нам це робити українською?! Зокрема і звершувати богослужіння. Не бачу для того жодних перепон.
Я не кажу, що треба відкинути церковнослов’янську мову. Вона прекрасна. Ми до неї звикли, але не треба її сакралізувати. Є діти, є молодь, і в них вже немає до церковнослов’янської такого пієтету. То чому ми не можемо звернутися до них зрозумілою для них мовою? У нашій парафії Святе Письмо читається і церковнослов’янською, і українською. Читають його діти: так відбувається своєрідна катехізація. Треби ми давно звершуємо на обох мовах.
Апостол Павло писав, що для всіх він був усім, щоб врятувати хоча б декого. Мені здається, що наша проповідь — не лише з амвона. Слово Боже — наша головна сила, наш головний інструмент. Ми повинні з ним іти всюди. Дивіться, як це роблять хоча б протестанти. Коли до Славутича проводили оптоволокно, я сказав, що перше місце, де воно має з’явитись, — це храм. Бо Церква має бути першою у всьому доброму.
Так, автокефалія не виборюється, а вимолюється. Але щоб нашу молитву та прохання почули, треба попросити, озвучити їх
На Соборі у Феофанії було прийнято справді фундаментальні рішення. Я навмисне поїхав до одного відомого знавця церковних канонів (в Європі), щоб запитати про ці рішення. Він сказав:
— Це рішення соборні, канонічно виважені, їх приймуть усі Церкви.
Чому ми їх не доносимо людям? Чому ми не зробили цього одразу ж після ухвалення цих рішень?
Нам дорікають, що в оновленому Статуті ми посилаємося на Грамоту Патріарха Олексія і це нібито свідчить про якусь нашу приховану залежність від РПЦ. Чому ми не пояснюємо, для чого в Статуті фігурує ця Грамота? Я, наприклад, розумію, що це посилання свідчить не про залежність, а про правонаступництво.
Наша Церква пройшла за останні 30 років великий шлях, і про це треба казати, а якщо не почують — повторювати 10, 20, 100 разів. А ми мовчимо. Від цього людям болить, болить нам усім. Я переконаний, що нам є що сказати своїм співвітчизникам — і ми повинні говорити.
Рішення Собору від 27 травня фактично стали декларуванням автокефалії УПЦ, бо завдяки цим рішенням наша Церква набула відповідних атрибутів. Отже для завершення легітимізації процесу варто направити листи предстоятелям всіх помісних Церков або почати перемовини з цього питання. Давайте покажемо, що ми дійсно незалежні.
Я послідовний прихильник автокефалії. І так, дійсно, автокефалія не виборюється, а вимолюється. Але щоб нашу молитву і наші прохання почули, треба попросити, озвучити їх.
Ненависть ані творити, ані об’єднувати не може. Любов — єдина сила, яка творить
Мені здається, що Томос, який надано патріархом Варфоломієм, вже ніхто не відмінить. Тридцять років тривало розділення, яке нанесло українцям болючих ран. Але тепер ми маємо все, щоб об’єднатися. Постає питання: як нам це зробити?
Ось дивіться: УПЦ визнають всі помісні Церкви, вона фактично незалежна, але Томоса не має. ПЦУ має Томос, але ця Церква не визнана всіма Церквами. Ми сперечаємося, хто канонічний, хто не канонічний, хто більше любить нашу Батьківщину… І це все тому, що там, де закінчується любов, починаються канони.
Ми повинні шукати можливості для об’єднання. Це не означає, що потрібно підлаштовуватись під людей, під час, чи під події, чи, не дай Боже, щось порушувати. Це означає, що ми повинні почути одне одного.
Для мене, наприклад, найскладнішим є питанням сакраментальної дійсності таїнства священства в ПЦУ. Праця митрополита Смирнського Василія «Міркування про дійсність хіротоній кліриків, висвячених єпископом відлученим і схизматиком» (1887), на яку посилаються, не переконує. Відповідь, яку надав патріарх Варфоломій, зокрема, на звернення архієпископа Албанського Анастасія, як на мене, ще більше заплутує це питання. Мені здається, саме тому більшість помісних Церков не можуть визнати ПЦУ, хоча щиро підтримують нашу країну в її прагненні жити на своїй землі в мирі, злагоді й любові.
І якщо ми самі це питання об’єднання вирішити не можемо (а це очевидно), то потрібно звертатись до всієї повноти Церкви. Адже те, що буде прийнято повнотою Церкви, буде мати рецепцію всього церковного народу. І тоді об’єднання православ’я в Україні буде. І можливо, швидке, без ламання людських доль, без бійок, а як належить християнам, у любові.
У Святому Письмі все — про єдність. Але кожен має до цього прийти: або вистраждати, або вимолити. Я вважаю, вимолити — найкраща формула. Бог не хоче, щоб ми страждали. Любов — єдина сила, яка творить.
Ненависть ані творити, ані об’єднувати не може.
Відмовився звершувати хрещення — вперше я не витримав такого формального відношення до таїнства
Церква має проповідувати істину та правду, але подекуди ми самі про неї забуваємо. А люди дивляться на цю невідповідність між тим, що ми говоримо, і тим, як ми живемо, і втрачають до нас довіру. Саме через гріхи церковних людей так ставляться і до Церкви.
Слава Богу, що люди звертають увагу на наші недоліки. Це означає, що їм не байдуже! Наша біда в тому, що ми не можемо і не хочемо визнати правду про себе.
До того ж, ми не навчаємо наших людей елементарних азів віри, не проводимо катехизацію. Дуже часто ми просто «требовиконавці»: похрестили, повінчали, відспівали… Багато часу ми приділяли будівництву храмів, розписам, прикрасам. Так, це важливо, але це не голове. Сьогодні ж ми пожинаємо плоди того, що колись неправильно розподіляли пріоритети.
Я днями змушений був відмовитись звершувати хрещення, і звичайно, не тому, що не хотів. Вперше я не витримав такого формального відношення до таїнства. Не можна до такої священнодії підходити безповідально. Це виходить нам боком.
Люди, не знаючи основ віри, сприймають церковну реальність викривлено (в деяких випадках ставляться до конфесійної приналежності як до політичної партії). Мені здається, що ми повинні покаятися перед Богом за те, що недопрацювали, і перед людьми — за те, що не все пояснили, не все показали.
Саме при вході до його кабінету я вперше побачив табличку: «Буду вдячний за спілкування українською»
Містечко Славутич будувалося в 1986 році, і воно, за задумом, мало стати символом величі комунізму. Яка там церква?! Але навіть серед комуністів та комсомольців, які приїхали на ліквідацію аварії на ЧАЕС, знайшлися віруючі люди. І вони захотіли, щоб у місті був храм.
Перший священник приїжджав у Славутич із Києва (це був семінарист о. Павло Кирилов). Служили де прийдеться: в підвалі, в кафе, навіть у великому фізкультурному комплексі. А потім, за іронією, вірянам віддали «комсомольський» котедж.
Коли я приїхав у місто в 1998 році, потрапив вже туди. На першому поверсі був облаштований храм, на другому поверсі жили ми з родиною. Діти знали, що плакати, сміятися і бігати не можна. З іншого боку, зранку прокидаєшся, хвилина — і ти вже в храмі.
У 1999 році ми заклали перший камінь храму, куди зайшли служити вже аж у 2015 році. Буває, розповідають: це храм XVI-XVII століття. А я жартую: у нас храм XX-XXI століття!
Славутич — наймолодше місто України: квітуче, перспективне, креативне, тут проживала величезна кількість дітей і молоді. Тут є свій особливий дух; ми з містянами знаємо не лише одне одного, а й кожного Тузіка та Мурчика.
Коли я приїхав у місто, українською тут майже не говорили, але нею принципово розмовляв тодішній міський голова Володимир Удовиченко. Унікальна людина, він очолював місто 25 років. Саме при вході до його кабінету я вперше побачив табличку: «Буду вдячний за спілкування українською». Дуже тактовно і дуже мудро.
Можливо, тому, що я україномовний та ще й з Галичини (та подекуди висловлював, як тепер кажуть, занадто проукраїнську позицію), хтось колись сказав, що я «найбільший бандерівець Славутича». Так і називали мене років вісімнадцять.
Це вже тепер я «москаль».
«Отче, ми православні, тому ми чекаємо на вас»
Відспівування майже всіх загиблих воїнів у нас з певної пори відбувається у греко-католицькому храмі. На жаль, такий порядок. Ми ж розуміємо, як сьогодні сприймається УПЦ багатьма людьми.
Важко пояснити, що ми не маємо відношення до тих негідників, які прийшли нас убивати; що так само гинуть і наші рідні, які поряд зі своїми побратимами з інших конфесій захищають Україну. Непорядність і неправда деяких політиків та журналістів дали свої плоди.
Знаєте, отак, по-людськи, деколи хочеться, щоб у пеклі було особливе місце саме для пропагандистів і непорядних журналістів. Скільки біди вони принесли і приносять… Як результат — священників УПЦ подекуди не допускають до їхніх же вірян.
Першою жертвою цієї страшної війни стала правда.
Розумно і правильно було б відспівування над загиблими героями звершувати священникам тої конфесії, до якої вони належали. Ми неодноразово заочно відспівували, на прохання рідних, вже після поховання.
Для мене це болісне питання ще й тому, що я майже 20 років окормляв військову частину 3041 з охорони ЧАЕС (тепер її окормляє священник Греко-католицької Церкви, він штатний капелан). Ми багато років були разом, звичайно, багато чого пройшли з хлопцями. Саме я благословляв перших наших воїнів на захист країни у 2014 році.
Розкажу одну зворушливу історію. Коли у місті з’явилася греко-католицька парафія, ми домовилися: вони освячують воду у Дніпрі на Хрещення в такий-то час, ми — в інший. І от зібрались хлопці з військової частини, поставили палатку, організувалися. Я приїхав та питаю:
— Хлопці, ви чекаєте на свого капелана?
— Ні, отче, ми православні; чекаємо на вас.
«Если будут провокации, я город накрою», — російський командир сказав це мені просто в очі
Наше містечко Славутич доволі специфічне. Географічно воно немов заховане від усього світу. Протягом першого місяця війни воно було в облозі, а потім росіяни вирішили його захопити.
Те, що загарбники прийдуть, ми розуміли, але коли — не знали. 24 березня священник із сусіднього села зателефонував мені й сказав, що у нього під будинком буряти на танках і що вони їдуть у наш бік.
З першого дня війни моя дружина принципово заявила, що їхати нікуди без мене не буде, хоч я і просив. Та наш синочок залежить від ліків — і тут стало зрозумілим, що, скоріш за все, можливості отримувати препарати скоро не буде. Ліки повинні були виїхати до нас із Німеччини 24 лютого, та прибути не встигли. Ми мали щось робити — хоч іти звідси пішки, бо інакше дитина просто може померти.
Щиро дякуємо нашим друзям, які ввечері, перед самим вторгненням у Славутич, привезли нам частину ліків (яку замовили аж із Швейцарії). Як вони це зробили, ми досі не знаємо — милість Божа! Відтоді ми тримаємо вдома запас ліків на півроку.
Напередодні захоплення міста почалися обстріли, з’явилися перші загиблі. Поруч із місцем, де ми живемо, ворожий снайпер вбив наших хлопців з тероборони. Наші друзі-військові переконливо рекомендували терміново вивозити дружину із синочком з міста. Цього разу дружина погодилась. Я ж не міг залишити Славутич.
Знайомі пообіцяли, що заберуть матінку та сина і ще одну нашу вірянку з дітьми (дружину офіцера-прикордонника, яку теж треба було відправити подалі, зі зрозумілих причин). Ми домовилися, що я довезу своїх до призначеного місця. 25 березня зранку ми приїхали — а там нікого немає. Повернулися додому. Почалась незрозуміла стрілянина, і ми вже вирішили, що, значить, воля Божа нам залишатися. І тут з’являється на зв’язку наш помічник Юрій, дай Боже йому здоровʼя, який зрештою і вивіз усіх.
Усе точно не без Бога, знову ж таки! В місто тоді вже заходили загарбники, і як потім зʼясувалося, наш помічник поїхав тією єдиною дорогою, на яку росіяни, слава Богу, не встигли вийти. Так і вивозили наших через мінне поле…
Отже, дружина з синочком поїхали, а я повернувся до храму. Це була батьківська субота. Напередодні я написав парафіянам у соцмережах, щоб вони нікуди не виходили, бо це небезпечно, а надсилали мені імена на поминання через месенджери. Тоді я вперше в житті служив сам, із парою хоробрих помічників, у тому числі тероборонівців. Вирішили робити, що вміємо: почали молитися.
Відслужили панахиду, розпочали Літургію. Не було просфор. У мене від синочка залишилася невеличка булочка, то ми використали її, і я впевнений: це був найкращий Агнець з усіх, які тільки можуть бути.
Залишалися ще якісь обрізки просфорочок, то ми з них часточки виймали, треба ж було на чомусь служити.
І лише я почав службу, як у містечко заїжджають російські БТР. Двадцять хвилин минуло відтоді, як поїхали мої рідні!
Славутич був переважно російськомовним містом, про яке звикли думати, що воно проросійське. І мабуть, хтось вважав, що росіян тут будуть зустрічати з квітами і короваєм. А тут зібралося, здається, все місто — і люди без зброї, просто з прапорами, почали відтісняти загарбників. Це при тому, що в місті не було військових, навіть тероборони (виконуючи наказ, вони змушені були залишити місто).
Виглядаю у вікно храму, а на вулиці дуже багато наших людей і російські військові. Щось бахкає. Хлопці наші біжать до храму:
— Батюшка, дайте води!
Росіяни почали стріляти в повітря, кидати якісь, здається, світлошумові, гранати, поранили хлопчину….
І ось, я бачу, як стоять мої люди, стоять і захищають місто, а навпроти — вороги зі зброєю, які стріляють. Хочеться якось людей захистити. А я вже після причастя — начебто, чого боятися… Одягнув білі ризи, взяв хрест і пішов!
Почав кричати на тих росіян, емоції були… Там уже почались якісь перемовини, а тут піп з хрестом. Росіяни були шоковані.
Якось наші домовилися, що росіяни в місто заходити не будуть, а ми розійдемось. Росіяни попередили, щоб не було ніяких провокацій — і ми пішли в центр міста, обговорювати, що будемо робити далі.
Наступна розмова з загарбниками відбулася вже після, коли я повертався додому. Міський голова стояв один в оточенні російських військових. Я підійшов підтримати його, і мене на емоціях трошки понесло.
Вони здивовано питають:
— А чому ви нам сказали хрести познімати?!
Ну, я ж дуже емоційна людина, тож почалось… Дуже жорстка та довга розмова була. Та Господь так управив, що все відбулося більш-менш цивільно. Я навіть «подякував» їхньому командиру, що він стримав слово та вийшов з міста. Він ще, пам’ятаю, спитав здивовано:
— А почему вы так возмущаетесь?!
Я йому й на це багато чого наговорив. А ще почав до сумління взивати. А він каже:
— Вы понимаете, что у меня приказ?
— Вы что, Бога меньше боитесь, чем приказа?!
Ще цей командир сказав річ, від якої спочатку стало моторошно:
— Если не будет провокаций, я обещаю вам, что никого не трону. Но, если будут, я город накрою!
Він сказав це, дивлячись мені в очі. І я злякався, бо розумів, що все можливо (не тому, що ми цього хочемо, а тому що є фактор емоцій: люди щиро хочуть захистити своє місто, все може статись). Але, слава Богу, не сталося нічого такого.
А далі — милість Божа: через чотири дні росіяни з Чернігівщини пішли. Наші військові їм тут добре надавали та змогли зупинити цю страшну російську навалу.
«Україну захищають чотири мої брати. Один загинув»
Думаю, що неможливо бути хорошим громадянином Неба, якщо ти не є хорошим громадянином Землі, своєї країни. Я тут народився, це моя земля, то як я не можу і не повинен стояти за своїх?!
Любов до своєї країни не відміняє нашої любові до Бога та до Церкви. Навпаки, вона якраз підкреслює важливість цієї любові. Так, субординаційно Бог і Церква — вище, але Батьківщина — це те, що є святим на землі. Так само, як родина, батьки, діти. Як я можу їх не любити?! Прямий обов’язок кожного і, найперше, священника — любити та захищати своїх. «Хто за своїх не піклується, гірше невірного», — говорить Господь.
Та чи можна патріотизму навчити? Думаю, це нонсенс. Але деякі наші брати намагаються сьогодні вчинити саме так.
Не треба нікого вчити любити. Треба показувати приклад любові!
Хіба українці, які розмовляють російською, люблять нашу країну менше?! Чи воїни, які гинуть, захищаючи нас, найперше переймаються мовним питанням?! Ми, Українська Православна Церква, любимо свою країну, ми молимось за владу і військо, ми волонтеримо, ми віримо в нашу перемогу. Ми не просимо нас любити, нам не потрібні преференції, але ми вимагаємо поваги до наших прав і свобод. Не треба розповідати, що ми всі негідники, колаборанти, запроданці, бо, бачте, хтось вирішив, що лише він вміє правильно любити Україну. Це «приватизація патріотизму».
Я українець, який народився на Галичині. Мені не потрібно було, як деякі кажуть, «ложиться спать двадцать третьего февраля, а прокинутись двадцять четвертого лютого», щоб зрозуміти, що в мене є Батьківщина. Україну захищають чотири мої брати. Один загинув. У ЗСУ служить чоловік моєї сестрички, три брати мого зятя. Чи треба про це всім розповідати?!
Апостол казав: «Не будьте переможені злом, зло перемагайте добром», а ще: «Якщо можливо з вашого боку, будьте у мирі зі всіма». Преподобний Серафим до всіх звертався: «Радість моя! Христос воскрес»! Ми одне для одного — радість!
Можливо, березень та квітень минулого року в певному сенсі є видатним періодом сучасної української історії, бо ми всі тоді об’єдналися, відкинувши все, що нас розділяло.
Фото: особиста Facebook-сторінка протоієрея Івана Шепіди; slavutich.cn.ua
