Кажуть, Господь не дає більше випробувань, ніж ми можемо витримати. Але іноді здається, що це вже на межі: війна, смерті, зруйновані міста, загроза ядерної зброї, закони про заборону Церкви… Усе водночас.
Протоієрей Олексій Годун перед початком повномасштабної війни займався справами власної парафії та сім’ї. А сьогодні машина його волонтерського підрозділу, куплена саме для військових потреб, має пробіг 70 000 кілометрів. Більше тридцяти разів він виїжджав на передову як волонтер. А вже вдруге він на фронті як медик — їздить вивозити поранених і загиблих захисників.
Як прийняти страшне? Як побачити жах і не впасти у відчай? Як зберегти в собі сили діяти і любити життя попри все, через що доводиться проходити? Про все це говоримо з нашим сьогоднішнім гостем.
Про співрозмовника: протоієрей Олексій Годун народився 28 березня 1990 року на Рівненщині. Закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» за спеціальністю «Інженер автоматизованих систем управління електротехнічними комплексами», а також Київську духовну академію та семінарію.
2012 року висвячений на священника. У 2016 році призначений настоятелем парафії на честь Покрови Пресвятої Богородиці у мікрорайоні Бортничі міста Києва. Голова відділу у справах сім’ї Київської єпархії. Представник Української Православної Церкви при Громадській раді Міністерства охорони здоров’я з питань співпраці з Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій (основні питання — впровадження медичного капеланства в медичних закладах України).
За волонтерську діяльність нагороджений відзнакою Польської Автокефальної Православної Церкви «Долоні милосердя». Одружений, батько трьох дітей.
«Бачиш кров — треба зупиняти»
— Отче, ви зовсім нещодавно були на передовій. Коли ви звідти повернулися?
— В останні дні серпня, бо 1 вересня я хотів бути у своїх дітей на першому дзвонику. А перед тим більше двох тижнів ми знаходилися в зоні бойових дій.
— Де саме?
— Можу назвати напрямок: Куп’янський; більш детально вже не маю права розповідати. (Сьогодні наш співрозмовник знаходиться вже у наступній поїздці на передову — Прим. Ред.).
— У чому саме там полягають ваші задачі?
— Ми допомагаємо нашим захисникам в евакуації поранених.
Є у нас (Військового відділу УПЦ), по благословінню Блаженнішого, медичний підрозділ, що складається зі священників та вірян, які пройшли підготовку на курсах тактичної медицини. І наша робота — це так зване друге крило евакуації. Це точка в особливій близькості до передової, що вважається «жовтою» зоною (тобто прилітає там часто і поруч, але безпосередньо бойові дії не ведуться). Сюди хлопці з «нуля» привозять поранених, а далі ми мусимо максимально покращити їхній стан та якомога швидше доставити до стабілізаційного пункту чи шпиталю.
Це влаштовано так: з першої лінії поранених вивозять на спеціально пристосованих броньованих автомобілях, і звідти можуть вивезти пораненого хіба лише його побратими, бо ми туди просто не доїдемо (та і не маємо права туди їхати, згідно з військовими законами).
Ми всі туди вирушили абсолютно добровільно — хлопці-воїни навіть дивуються, коли дізнаються, що ніхто з нас не отримує за це зарплатню. І оскільки усі священники продовжують служіння на своїх парафіях, то ми домовилися, що ротація у нас буде по два тижні через місяць-півтора. Після нас туди поїхав наступний екіпаж, для безперервної роботи.
— Які базові речі необхідно знати для такої справи?
— В обов’язковому порядку ми проходимо підготовку з бойової тактичної медицини, причому з постійним поглибленням і вдосконаленням. Наше базове завдання на місці дуже просте: бачиш кров — треба зупиняти. Чим швидше ти її зупиниш, тим більше в людини шансів вижити. Дуже велика кількість людей — і воїнів, і цивільних — у зоні бойових дій чи під час обстрілів гинуть саме через швидку втрату крові.
Чесно кажучи, на другому році повномасштабного вторгнення я дивуюся, чому базовий курс тактичної медицини не запроваджений у нас в школах та інститутах. Це — наше виживання: правильна послідовність дій під час надання медичної допомоги, навіть самому собі, рятує життя.
У мене є приклад: мій друг-офіцер потрапив під сильний обстріл. Не знаю навіть, скільки уламків з нього дістали. Пальці на одній руці йому також відрізало. Але оскільки він швиденько наклав сам собі турнікети, то зумів на машині виїхати з зони обстрілу, доїхати до блокпоста, сказати там, щоб його відвезли до шпиталю, а вже потім втратив свідомість. Дякувати Богові, сьогодні він живий і здоровий, з протезом на руці, і вже навіть повернуся до виконання бойових завдань.
— Хіба після поранення, з протезом беруть назад на фронт?
— У нього протезована права рука. Ну і він сказав, що він лівша.
Отже, наша задача як тактичних медиків — максимально ефективно і швидко зупинити кров, надати домедичну допомогу і довезти пораненого до лікарів, які вже будуть далі надавати йому кваліфіковану медичну допомогу, рятувати життя.
Це був наш перший виїзд, причому ми були на своїх автомобілях, тобто на тих, які були закуплені зі зборів добрими людьми саме для цих справ. Маємо дві швидких, їх називають медеваки (автомобілі екстреної допомоги в їх класичному розумінні і комплектації), а також маємо кейсеваки — це менші повноприводні автівки з полегшеною бронею, які можуть забирати поранених навіть з переднього краю фронту, тобто з «нуля». На швидкій ти туди не особливо доїдеш, а от на повноприводному авто можна.
«Коли чуєш свист міни, то в тебе є 2,5 секунди, щоб впасти максимально низько»
— Коли і з чого почалося ваше волонтерське служіння?
— Перші думки, перші ластівочки були ще на початку повномасштабного, коли ми з моїм другом-харків’янином Олегом включилися в процес доставки гуманітарної допомоги з Чернівців до Києва і Гостомеля (оскільки я сам мешкаю в Гостомелі, а Олег — на Північній Салтівці в Харкові, відповідно, ця тема нас особливо торкнулася). До того ж ми почали організовувати доставку закордонних ліків до українських шпиталів (через друзів-волонтерів). А вже в процесі усього цього почали з’являтися думки щодо того, чи ми можемо бути корисними ще.
— Одна справа — возити гуманітарну допомогу, навіть на фронт. Зовсім інша — рятувати людей безпосередньо в зоні обстрілів. Це інша відповідальність, інші ризики. Чи не було вам страшно?
— Мені було страшно нещодавно, коли я був вдома, у Гостомелі, і почало прилітати на Академмістечко, тобто неподалік від нас. Це був черговий масований ракетний обстріл, чутно було дуже добре. І стало страшно, тому що поруч знаходилися мої діти. Страшно за сім’ю.
А коли ти там, на фронті, страху як такого немає. Можливо, це захисна реакція психіки, не знаю. Але там є визначеність: ти розумієш задачі, розумієш обстановку. Якщо чуєш, як десь щось летить, отже, все добре (бо «свого» прильоту, як правило, не почуєш, особливо якщо по тобі стріляли з танка). Коли чуєш свист міни чи артилерійського снаряду, то в тебе є не більше, ніж 2,5 секунди, щоб впасти максимально низько, краще в якесь заглиблення чи в окоп. Якщо чуєш звук пострілу танка чи гіперзвукової ракети, це добре, тому що це значить, що снаряд уже пролетів. Це такий військовий гумор.
— Сформулюю питання прямо: чому ви туди поїхали? У вас сім’я, служіння, зовсім інша професія та задачі. Зрештою троє дітей — і, відповідно, право поїхати хоч на край землі.
— Господь, коли прийшов у цей світ, теж у певному сенсі не був зобов’язаний терпіти, що Його без вини звинуватять у чому тільки можна та ще й розіпнуть саме через Його служіння роду людському.
Коли все іудейське суспільство було налаштоване проти Христа, Він продовжував зцілювати, виганяти бісів, воскрешати, проповідувати, вчити — і робив це, м’яко кажучи, на волонтерських засадах. Христос показав нам усім, як потрібно служити ближньому: це, як каже молодь, було волонтерство 80-го рівня.
І одна з мої внутрішніх потреб як священника, як християнина — це спробувати зрозуміти логіку служіння Христа. Сидячи біля каміна, в мирні часи, легко розмірковувати про богослов’я та високі ідеали. Зовсім інша ситуація, коли ти повинний, ти мусиш. Тим паче, Господь нам дав можливість для служіння, тобто автомобіль і можливості цей автомобіль наповнювати необхідним для людей. Та й з благословенням склалося просто дивним чином.
По дорозі в Польщу за гуманітарним вантажем (одразу ж після деокупації Харківщини) ми проїжджали через Тернопіль. Це була восьма ранку. Думаємо, заїдемо в кафедральний собор в ім’я святих мучениць Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії, помолимося, прикладемося до святинь. Заїжджаємо, а виявляється, владика Сергій на місці. Звичайно, ми підійшли до нього за благословенням. І владика сказав тоді такі слова: приїхати машиною до людей, які страждають, – це добре. Приїдеш меншою машиною – теж добре. Приїдеш без машини, просто з пакетом в руках – і це чудово. Але навіть якщо ти просто приїдеш на чому завгодно та просто обіймеш людей, підтримуючи їх, — це також буде велика допомога. І от саме з такої логіки і благословіння ми далі й виходили.
До речі, ми отримали підтвердження цьому в грудні минулого року, коли Бахмут лише тільки набирав обертів. Ми тоді приїхали в підрозділ, де несли службу наші хлопці з Дарниці. І вони вже виводилися з позицій з надзвичайно великими втратами, були дуже втомлені — морально, фізично. Ми приїхали зі святинями, зі смаколиками, помолилися коротенько, і далі наша проповідь була така: ми обнялися з кожним воїном. І це були обійми буквально братні.
Ти не можеш тут більше нічого. Ну що ти можеш їм сказати, коли ти приїхав з відносно спокійного місця? Розказувати, як їм жити? Ні. Але через ці обійми отримали допомогу і воїни, і ми самі. І от в таких речах реалізується наше бажання бути з Христом і робити справу Христову.
До речі, їдучи в зону бойових дій, ми намагаємося завжди брати з собою домашні смаколики, зліплені, зварені нашими жіночками, дітками. Ви уявляєте собі, як виглядає палета вареників? Ми самі були «шоковані», коли її побачили! І це такі прості речі, які хоч трохи повертають наших хлопців, як то кажуть, з того світу. Наші прекрасні парафіяни, до речі, як справжні християни максимально активно долучаються до справ милосердя: збирають, фасують, допомагають із завантаженням гуманітарної допомоги.
— Війна — це надлюдське випробування. Як ви взагалі прийняли той факт, що все це відбувається з нами? Як прийняти те, що ви побачили в зоні бойових дій, де коється чисте зло, те, чого не має взагалі знати людина?
— Саме тому, що я не хочу, щоб була війна, я включаюся у весь цей процес — щоб якомога скоріше війна закінчилась, щоб настала перемога. Щоб допомогти тим людям, які знаходяться в епіцентрі бойових дій, в епіцентрі війни; допомогти їм це все пронести і разом з ними пройти цей шлях. На жаль, просто відмежуватися від проблеми — це не вихід.
— А хочеться?
— Інколи так. Схожу ситуацію я пережив у себе на парафії в Бортничах десь роки чотири тому, коли було бажання бігти й не обертатися в силу різних проблем, в тому числі духовних і матеріальних, які були в той час. Мені дійсно було непросто.
Тоді я пройшов до духівника і сказав: «Що робити? Бо я — все…» І він дав мені універсальну пораду: «Ти можеш змінити ситуацію? Ні. То треба дивитися, що можна з нею зробити. І ти можеш географічно поміняти своє місце, проте поки ти цю ситуацію не проживеш — у серці, в душі, повністю, — вона тебе не залишить».
Зараз війна, і ми не можемо змінити цей факт. Але ми можемо прожити цю війну, залишившись людьми.
— Якраз про це наступне питання. Як вам вдається вберігати серце від черствості, від образи на Бога та людей? Чи вдається зберігати оптимістичне світосприйняття, світлі думки?
— Я намагаюся. Не скажу, що завжди вдається. Бо навіть коли тебе на дорозі на авто «підрізали», ти вже втрачаєш душевну рівновагу. А тут фактори більш серйозні, м’яко кажучи.
По-перше, без допомоги Божої тут аж ніяк. По-друге, треба навчитися приймати ситуацію такою, яка вона є, з вдячністю Богу. Приймати ближнього також таким, як він є, тобто не бажати змінити його тут і тепер. Чи може статися так, що всі росіяни в один момент, просто зараз, стануть добрими? Це фантастика. Але ми можемо сподіватись, що колись у цьому напрямку щось зміниться на краще.
«Ми з хлопцями з машини не можемо вийти хвилин п’ять, бо некрасиво виходити заплаканими»
— Які речі вас повертають до життя після поїздок на передову?
— Спілкування з нашими воїнами, з нашими людьми, там, де особливо тяжко. Коли в зоні бойових дій приходиш на службу, храм повний. Причащаються також майже всі. А який оптимізм у наших вірян та священників!
Розкажу вам про отця Андрія з села Вільча Харківської області. Це село в чотирьох кілометрах від Вовчанська, який, так само як і Куп’янськ, постійно обстрілюється. Регулярно прилітає і в саму Вільчу. Отець Андрій родом із цього села. І коли почалася війна, він туди, на свою малу Батьківщину, приїхав. Його попросили відспівати померлу бабусю — місцевого батюшки немає, бо він евакуювався. А священик з Вовчанська приїжджає лише раз-два на тиждень, тепер його треба чекати аж днів п’ять, це довго.
Отець Андрій подзвонив, благословився, відспівав, а потім приїхав до свого єпископа (батюшка служив зовсім в іншій єпархії) і сказав: «Владико, простіть, благословіть, я вертаюся в своє село». І тепер він там служить.
Ми приїжджаємо до нього у Вільчу зі святинями: частками мощей святих воїнів, з іконою Покрови Пресвятої Богородиці, з часткою Її омофора. Доїжджаємо до місця, а храм відкритий, і до нього веде доріжка, викладена з квітів. Вздовж неї стоять бабусі, одягнені немов на Пасху, посміхаються і співають піснеспіви Богородиці. І ми з нашими хлопцями (священиками-учасниками цієї місії), побачивши таку зустріч, з машини не можемо вийти хвилин п’ять, бо негарно виходити заплаканими.
Ось воно — християнство, ось воно — життя! Воно пробилося, неначе квітка крізь асфальт.
На Хрестовоздвиження ми їхали в Берислав на Харківщині. І знаєте, нас по-різному зустрічала зона бойових дій, але авіанальотом — уперше. Ми під’їжджаємо до міста, аж тут нам кажуть: почекайте, бо піднялися винищувачі. Безпосередньо літаків ми не чули, але бачили поперед себе спалахи від чотирьох авіабомб. І треба розуміти, що в цих умовах священник з Берислава залишається на місці, хоча в будь-який момент може прилетіти і по храму (скільки разів прилітало поруч, вони вже й не рахують). Священник залишається зі своїми людьми, маючи при цьому можливість виїхати. Навіть, я б сказав, маючи потребу, бо в нього є проблеми зі здоров’ям. Але він залишається.
Дивишся на таких людей — і хочеться жити.
— Ви повернулися з фронту, а тут ваш храм захопили…
— І ви хочете спитати, нащо мені то все, коли тут — так? (Посміхається). Позиція жертви — найстрашніше, що може бути.
Один священник мені сказав: «Кращої і вищої нагороди, ніж ти зараз отримав за свою роботу, для християнина треба ще пошукати. Ми тут усі працюємо, але такої нагороди не удостоїлися!» І я, почувши це, стою й думаю: «Дійсно! Оце я маловір!»
Та й яка нагорода була Христу за Його земне служіння? Якщо я хочу бути християнином, чим я можу в цьому плані відрізнятись від Христа?
— Ви, певно, бачили на фронті приклади Божої допомоги?
— Так. Один наш брат, отець Віталій із Білоцерківської єпархії, коли ми на початку червня цього року зібралися виїжджати з Києва з черговою спільною духовно-гуманітарною місією на схід, потрапив у страшну ДТП (автівка від бокового удару чотири рази перевернулася через дах).
Отець Віталій надзвичайно тяжко був побитий, провів більше двох тижнів у реанімації, лікарі навіть надії не давали. Але чудо Боже: у вересні на чудо Архістратига Михаїла ми у нього вже служили, а на початку жовтня він був з гуманітарною місією в зоні бойових дій.
З цього ДТП почалася наша тодішня поїздка. А наприкінці ми дізналися, що сталася біда з отцем Іллєю Манітою з Одеси. Він має проблеми зі здоров’ям, тому до кожного нашого виїзду готується, підтримує стан здоров’я разом з лікарями, щоб точно поїхати. Того разу він взагалі не мав вирушати. Але безпосередньо перед виїздом його самопочуття покращилося, і він вирішив все ж таки попрямувати туди, де служить одеський підрозділ.
І лише-но він вийшов з автівки, як почався обстріл і міна прилетіла буквально у декількох метрах від нього.
За всіма законами фізики, медицини, балістики отець Ілля не мав би жити. Але, як ми всі знаємо, він живий, лікарям вдалося зберегти його кінцівки (хоча були сумніви, що вдасться), він лікується, хоча попереду буде багато операцій. «Що найцікавіше, — каже отець Ілля, — ніколи б не подумав, що мене будуть евакуювати саме на тій машині, яку буквально за тиждень перед тим ми з парафією передали військовим».
— Що порадите тим, у кого сьогодні менше сили духу, ніж у всіх хоробрих та світлих людей, про яких ви розповіли?
— Пораджу пам’ятати, що у своєму горі ти не один, що поруч завжди є Господь. У царя Давида у Псалтирі є такі слова: «Возложи на Господа печаль твою, и Он тебя пропитает». Господь завжди поруч, навіть у моменти, коли здається, що ти один. І завжди є ті, хто допоможе.
Кожна наша поїздка починається з певного планування. У нас в автівці 17 кубічних метрів місця для загрузки, і щоразу думаєш: «Боже, де взяти гуманітарну допомогу, щоб це все місце заповнити та відвезти тим, хто потребує?» А перед виїздом абсолютно інша проблема: «Боже, як це все запхати в машину?»
Бог завжди допоможе, головне — довіряти Йому.
А ще треба шукати в ближньому не найгірше, а найкраще. Вміти знайти в кожному щось добре. Це, мені здається, універсальна порада.
Фото: Facebook-сторінки протоієрея Олексія Годуна, Ігоря Максименка.
