Поминати чи не поминати московського патріарха Кирила на богослужіннях? Після початку повномасштабної війни, а тим більше після Собору УПЦ 27 травня 2022 року для більшості вірян Української Православної Церкви це питання не стоїть і навіть не обговорюється.
Відповідно до рішень Собору УПЦ патріарха разом з предстоятелями інших помісних Православних Церков поминає тільки Блаженніший Митрополит Онуфрій, решта священнослужителів підносять під час богослужіння ім’я правлячого єпархіального архієрея. Тим не менш поминання припинилося не всюди і подекуди стало одним із найбільших каменів спотикання для вірян. Хтось категорично проти, інші принципово за.
Чи дійсно продовження поминання патріарха московського гарантує «збереження чистоти віри», а припинення робить нас розкольниками? Чи доречно на богослужіннях в українських храмах проголошувати ім’я людини, чиї висловлювання стосовно російсько-української війни виправдовують це кровопролиття? Що робити, якщо твої рідні захищають Україну на фронті, а вдома на парафії тобі доводиться стикатися з сумнівними проявами «канонічної вірності» (якщо це вона) московському предстоятелю?
Давайте обговорювати. Бо християнам належить знаходити мирні шляхи для владнання непорозумінь, вчитися домовлятися та чути одне одного, намагаючись зрозуміти іншу точку зору.
Наш друг, священнослужитель одного з київських храмів, вважає поминання патріарха на сьогодні неможливим. Але настоятель його парафії дотримується протилежного погляду. Як вирішувався між ними конфлікт, що виплеснувся далеко за межі громади, читайте від першої особи. (Аби уникнути засудження конкретних особистостей і спробувати подивитися на проблему більш масштабно, ми не вказуємо імена учасників цієї історії та храм, де все відбувалося.)
Ми не шукали єдності у своєму народі, от у чому біда
— Отче, розкажіть, як саме поминання московського патріарха стало каменем спотикання у вашому храмі?
— Давайте пригадаємо, з чого взагалі все почалося. На початку повномасштабного вторгнення патріарх повівся як громадянин Росії, і тут я не можу його засуджувати — він там не один такий, їх мільйони — росіян, які підтримують цю війну. Але як предстоятель… Він завжди казав, що Руська Православна Церква — Церква не росіян, а багатьох народів — і слов’ян, і східних народностей, і європейських. Це були його слова.
І попри все раптом він стає на бік російського вседержителя, їхнього президента, і під його дудку співає. Він не зробив того, чого чекали від нього православні в Україні — не став на коліна перед своїм правителем, не підняв рук і не сказав: «Зупиніть війну». Не підніс свого слова на захист пастви. Він же міг це зробити офіційно чи неофіційно. Виступити бодай з відкритим листом, в якому висловити незгоду, прямо сказати про те, що війна — це антихристиянське дійство.
Таким чином усі його попередні слова — про братство, про єдину дніпровську купель — повністю розчинилися. А в нас відкрилися очі. Хоча не у всіх. Ті, хто завжди асоціював себе з «руським міром», і досі так вважають. А таких людей чимало.
Ми з вами стали заручниками, бо не відмежувалися від цього раніше, у більш сприятливі часи. А найголовніше — ми не шукали єдності у своєму народі. От у чому біда.
Мені дуже прикро, що наше священноначалля не шукало єдності. Ми весь час були в полоні чужих наративів. Нам нав’язували думку, що наш брат-українець, який живе по-сусідству, — не брат, а якийсь єретик. Що він не такий, що він ворог. Нам так прямо й говорили, що «київський патріархат», чи ПЦУ, чи автокефальна Церква — це все тимчасово, черговий лукавий проєкт умовного ефемерного «Заходу», і коли всі почнуть туди линути, нас «переведуть у католики».
Інша парадигма: «на Заході всі вороги». Я вже не кажу за радянські часи, коли комуністи казали, що Захід загниває. Тоді малася на увазі політична складова. Але в нас уже в роки незалежності України відверто говорили, що Європа занепадає духовно. Навіщо духовенству було реанімувати ці комуністичні ідеї й розводити демагогію про апостасію на Заході?
Навіть якби це було так, вибачте, а що ми — православні в Росії, Україні чи Білорусі — зробили для того, щоб Європа була християнською? Де наша місія? Якщо дійсно все так погано, будь ласка, готуйте кадри і нехай їдуть у Європу, відкривають там храми, проповідують. Антоній Сурозький зміг? Один у великій державі, Британії, як флагман. Його вистачало на всю Європу, його проповідь навіть до нас доносилася. Де інші? Тоді чому ми говоримо, що там все так погано?
Я часто бував у Європі й бачив неперевершені приклади християнського благочестя — і монашество, і мирян, і допомогу ближньому. Зараз мільйони українців у Європі відчувають християнську опіку й розуміють, що все взагалі не так, як їм казали. Думаю, в наших людей там очі теж відкрилися.
Нашого листа цитував навіть Борис Корчевніков
Тепер щодо нашої парафії.
Поминання патріарха в нас не припинялося ані з початку повномасштабної війни, ані після проведення Собору УПЦ у Феофанії. Тому ми, духовенство й миряни, написали лист до Блаженнішого Митрополита Онуфрія з проханням навести лад, бо не виконується рішення Собору, просуваються наративи «руського міра».
Якимось дивом наш лист потрапив у Москву до Бориса Корчевнікова, який його на весь світ обурено цитував. І самому настоятелю, проти якого він був написаний, теж його хтось вислав. Настоятель зачитав цей лист з амвону, не називаючи імен підписантів, і заклеймив нас як наклепників і донощиків.
Але в чому донос, якщо це офіційний лист, підписаний конкретними людьми, які звертаються до свого безпосереднього керівника, того, кого ми за богослужінням називаємо «господином і отцем»? Ми до батька і звернулися.
Врешті-решт Блаженніший розглянув наш лист і призначив комісію, яка виїхала на місце й спілкувалася з усіма учасниками. Очолив комісію вікарний архієрей.
За деякий час наш настоятель оголосив, що ми припиняємо поминання патріарха, «на время». Він навіть не приховував, що це половинчаста міра, мовляв, ми приймаємо волю Блаженнішого, але «на певний час».
Зараз ситуація така, що хтось із духовенства у нас на парафії поминає патріарха, хтось — ні.
— Вам не було страшно? По-перше, про таке могли б сказати, що ви «виносите сміття на люди». По-друге, є ризик відкритого конфлікту між представниками кліру вашого храму, між парафіянами. А по-третє, дехто і так вважає припинення поминання відходом від церковних канонів, а це теж не жарт.
— Особисто я ніякого страху не відчував. Хоча зрештою всі підписанти так чи інакше були репресовані. Настоятель духовенству так і сказав: «Не хочу вас бачити», а пономарям заборонив прислужувати на службі. Тоді я звернувся до митрополита, той викликав настоятеля, і мене повернули на парафію з формулюванням, що забороняти в служінні клірика може лише місцевий єпископ.
Я твердо знаю, що поминання чи непоминання патріарха ніяк не пов’язане з вірою й не наближує нас до Христа. Канони говорять, що ми маємо поминати тільки місцевого єпископа, а той уже поминає патріарха чи свого предстоятеля. І меседж, нібито Церква безблагодатна, якщо не поминає патріарха (доводилося чути, що й таїнства безблагодатні і навіть у храм, де не поминають патріарха, не можна ходити), — це не що інше, як шкідливе єретичне твердження.
Краще за все сказали про це учасники Собору УПЦ у Феофанії. Церква — самодостатня, має свого предстоятеля, розгалужену мережу синодальних відділів. На парафії слід поминати свого єпископа, єпископ поминає митрополита, Митрополит Київський поминає всіх патріархів, хто є в диптиху. У цьому полягає єдність з усім православним світом. Мені немає що до цього додати.
Військові з фронту телефонують: «У нас уже немає аргументів»
Взагалі вважаю, що ми давно вже мали припинити поминати патріарха. Тоді б і не було питань зараз, чи ми московський патріархат і чи треба нас забороняти. А так ми маємо комусь доводити, що ми патріоти, любимо свою землю, молимось за своїх воїнів, за перемогу України.
Треба визнати, що ще з 2014 року в нас почалася «свята сепарація»: людей, налаштованих патріотично, виживали з тих парафій, де панували антиукраїнські настрої. Віряни мусили йти — в кращому випадку, в Іонинський монастир, в гіршому — переходити в інші конфесії. Так ми втрачали паству, на жаль.
І скільки б ми не говорили, що в Церкві немає «ні еліна, ні юдея», однак сепарація відбувалася саме за національною ознакою. Це — наша біда й провина, що ми не стали на заваді таким явищам.
Зараз треба шукати те, що нас об’єднує, і це — митрополит Онуфрій. Він зібрав Собор, де більшість учасників проголосували й ухвалили певні рішення. Якщо ми віримо в Соборну Церкву, то повинні виконувати рішення Соборів цієї Церкви.
Не треба розділятися. А в нас із будь-якого приводу починається справжнє протистояння. Наприклад, щодо церковнослов’янської мови. Для одних вона священна, а інші кажуть, що треба взагалі від неї відмовитися. Але зараз ми всі вже розуміємо, що росіяни у нас і так чимало забрали: історію, назву — Русь. Маємо віддати їм ще й церковнослов’янську? Нас у семінарії навчали, що церковнослов’янська — це мова київських книжників!
Водночас не можна боротися з тим, що еволюційно розвивається. Давно вже слід впустити українську мову в богослужіння. Хоча б дублювати українською, коли в храмі за богослужінням читають Апостол. Цей текст взагалі дуже складний для розуміння, ще й переклад невдалий, та й слухачі непідготовлені. А паремії без перекладу — взагалі темний ліс. Навіть читці у храмі нерідко зізнаються, що читають і самі не розуміють, що написано. Це неправильно. І як при цьому ми можемо чекати, що на наших службах збільшуватиметься кількість православних християн?
Як ми можемо захищати Церкву, коли ми самі розділені
— Існує думка, що в УПЦ припинили поминання патріарха виключно для того, щоб «прогнуться под власть», «зберегти свою шкуру». Як би ви могли такі звинувачення прокоментувати?
— Особисто я вірю в те, що більшість нашого єпископату — з народом. Мені хочеться в це вірити.
Самі парафіяни мені казали: «Якщо ми РПЦ в Україні — чому б не сказати правду?» Бо воїни відверто ставлять питання: «Хіба ми — не московський патріархат?» Я відповідаю: «Ми — Українська Православна Церква». — «Але ж ми пов’язані з московським патріархом поминанням?» — «Так, пов’язані». — «Отже, ми московський патріархат?»
Виходить якесь замкнуте коло: коли ти твоїм опонентам доводиш, що ти належиш до незалежної Церкви, а на православному рівні розказуєш, що ми пов’язані з усім православним світом через Москву. Треба було діяти раніше, просити автокефалію, врешті-решт. Господь давав нам варіанти. Але я не хочу ставати на позицію судді. І на це, напевно, була воля Божа.
— Як ви оцінюєте те, що відбувається? Як нам усім порозумітися?
— Бачу такий парадокс: навіть священство тримає образу один на одного дуже довго. Коли люди нібито пробачають, але в глибині душі все закарбовують і попри те, що роками служать поряд, залишаються роз’єднаними. Для мене це великий біль і рана.
Знаю, що Христос усе уврачує, але Христос не буде врачувати без твого прощення. Скажи відверто: а ти сам цього хочеш? Зробиш крок назустріч? Обіймеш свого брата? А той, хто тебе зрадив чи завинив перед тобою, чи дасть він обіцянку не вчиняти так більше? Чи буде це щиро?
Як ми можемо захищати Церкву, коли ми самі розділені?
Скажу відверто, на прикладі деяких моїх знайомих священників. Коли вони висловлювали свою проукраїнську позицію, їм просто жестом вказували: «Іди в ПЦУ». Як це було чути від своїх, від найближчих?
Або ще такий свіжий приклад. Служиться служба московським святим: «Радуйся, царственный град Москва», — читають на весь храм рядки з канону. І це зараз, під час війни! Якби хтось почув і на відео зняв, був би резонанс не менший, ніж у Києво-Печерській Лаврі. Чому цьому ніхто не приділяє уваги?
У нас є Димитрівська батьківська поминальна субота, яку офіційно пов’язують з Куликовською битвою, але немає батьківської суботи, пов’язаної з Голодомором. До 10 мільйонів українців було тоді знищено! Багато людей помирали біля церков, з молитвою на вустах. Дехто, до речі, цього дня накладає на себе суворий піст — заради предків, які тоді загинули.
Напевне, буде колись поминальний день і за загиблими уже в цій війні, окрема поминальна субота. Це б іще раз показало, що Церква стає ближчою до свого народу, адже ця війна і Голодомор — величезні травмуючі ситуації для нашого народу і гідні особливого вшанування.
— На якій стадії конфлікт на вашій парафії зараз?
— На цей час зберігається певний статус-кво. Проповідей про «руський мір» у нас більше не чути.
— Які настрої у вірян?
— Дуже багато людей виїхало за кордон. Інші волонтерять або служать у ЗСУ. Є люди, які зараз на фронті. І їм це також незрозуміло. Вони намагаються захищати нашу Церкву у своєму середовищі, серед військових, але інколи дзвонять і запитують: «У нас уже немає аргументів. Бо той — священник-колаборант, той язиком теліпає за руський мір або про те, що ми з росіянами браття. Чому немає якихось рішень з боку священноначалля?» У мене немає відповідей на ці питання.
Хоча питання очевидні й на них треба відповідати. Ми не можемо існувати, як ті страуси, які засунули голову в пісок. Наші люди воюють, а що буде далі? Ми ж повинні думати, як нам далі існувати. Ми ж не поїдемо в іншу країну, не оберемо іншу державу. Нам тут жити, нашим дітям і онукам. Не можна цю ворожнечу транслювати й запускати на століття.
Треба шукати єдності, щоб це була справжня соборність. Бо «блаженні миротворці» — Христос сказав. То маємо бути миротворцями.
Фото: AFP
