Просто зараз у Чернівцях відбувається те, через що так чи інакше проходять тисячі українців — парафіян Української Православної Церкви. За нині діючим законодавством, релігійна громада сама має вирішувати питання юрисдикційного підпорядкування. Часто-густо парафіяни змінювати юрисдикцію не бажають. Тому… Долю сотень церков вирішують люди, які туди навіть не ходять.
«Хочеться, аби грім з неба вдарив і цього всього просто не сталося…» Ми поговорили з молодою парафіянкою з Чернівеччини і хочемо розповісти про біль українців, яким доводиться проходити через виняткову несправедливість, влаштовану їм іншими українцями.
(Імені нашої співрозмовниці не розголошуватимемо. Хто знайомий із ситуацією, одразу зрозуміє, про кого йдеться, однак не варто давати привід для хейту від сторонніх осіб.)
Відбирають храм люди, яким він не потрібний
У нас невелике село, до тисячі людей. Немає ПЦУ, і Київського патріархату ніколи не було. Наш храм єдиний, йому майже 200 років. За часів комуністів жодного разу не закривався. Це дуже намолений храм. Тут же поруч і цвинтар.
Нам неодноразово погрожували «вигнати московський патріархат з села». Ми розуміли, до чого нам готуватися.
Вони аргументують це тим, що ми не патріоти. Хоча, сказати відверто, в нас священник жодної служби не пропустив, щоб не відслужив після літургії молебень за мир. Він поминає всіх воїнів, незалежно від того, якої вони конфесії. Абсолютно всіх.
У сам день, коли мала відбутися перша спроба захоплення храму, ми вранці відслужили дуже гарну літургію. Молилися з таким відчуттям — ніби намагаєшся вхопити в свої руки цю мить і, так би мовити, розтягнути її, бо не розумієш, скільки ще часу зможеш знаходитися в цьому храмі.
Господь того дня так управив, що храм не був захоплений. Але священники з іншої юрисдикції вийшли і сказали, що повернуться в неділю і проведуть збори в центрі села, а після того служитимуть молебень — уже, я так розумію, за перехід у ПЦУ. Мовляв, «прокидайтеся, громадо, ми приїдемо і ви маєте зробити порядок».
Ми є меншість проти тих, хто в нашому селі ходить в інші конфесії чи нікуди взагалі не ходить. Люди, які не мають відношення до нашої церкви і належать до свідків Єгови, баптистів і різних інших течій, прийдуть і внесуть свою ліпту в те, щоб відібрати в нас храм.
Найгірше те, що відбирають храм люди, яким він не потрібний.
Я б дуже хотіла, щоб грім вдарив з неба, і в неділю цього всього не сталося
Це настільки боляче насправді… Два дні не можу прийти в себе, постійно плачу. Таке відчуття, ніби в тебе відбирають маму.
Я можу так сказати, бо 17 років співаю в хорі у нашому храмі. Коли ти виріс тут, жив цим храмом, співав, трудився, а зараз виходить наш священник і каже на проповіді, що віра наша – це не стіни… Я з ним згідна повністю. Але це дуже боляче. Ти переживав у цих рідних стінах усі моменти свого життя, знаходив втіху у хвилини відчаю, і радість так само проживав тут, а тепер усвідомлюєш, що цього всього може не бути. Насправді, серце просто на шмаття.
Якщо чесно, я б дуже хотіла, щоб якийсь грім вдарив з неба, і щоб у неділю цього всього не сталося. Щоб Господь врозумив цих людей, які хочуть робити такий злочин проти Бога, проти церкви і проти ближнього.
Я уявити в своїй голові не можу, що далі робитиму без храму. Хоча є парафії, які відбудували собі інші будівлі, або пішли й служать по домах. Але нашій церкві більше 210 років. Це настільки намолене місце. Тут ікони мироточать.
Моя однокласниця, яка зараз дуже мене підтримує, розповідає, що в них на Київщині зрізали замки й забрали храм. Як злодії, о п’ятій ранку, парафіяни навіть не знали. І зараз ти розумієш, що тут планують так само. Збираються та обговорюють, як би так зробити хитро, щоб відібрати наш храм.
Ми як на ножах, розумієте? Я кожен день телефоную нашому настоятелю, питаю, що ми сьогодні читаємо, які молитви. Бо попри роботу, попри занятість і ці всі переживання, ми молимося, щоб Господь управив. Не знаю, ми напевно прогнівили Бога своїми вчинками, що таке відбувається на нашій землі, але якщо можна змінити це молитвою, то ми дуже просимо Бога, щоб Він зглянувся на нас. Бо це саме цінне, це фундамент, це основа мого життя. Я не уявляю себе без церкви і без віри.
Мама нам казала, що колись настане час постояти за свою віру, але я думала, що це хіба що з моїми внуками станеться
Мама завжди нам казала, що колись настане такий час, що прийдеться постояти за свою віру. Але це був такий розквіт віри православної — хресні ходи, багатолюдні богослужіння. Я думала, що таке хіба що вже з моїми внуками станеться. Але в мене ще немає й дітей, а це вже настало. Чомусь ми стали ворогами у своїй країні.
Це найгірше — що тебе роблять ворогом і кажуть, що ти «московська пропагандистка».
Я дуже люблю свою Україну. Хоча могла би так само виїхати в перші дні війни, але я хочу тут жити, тут вийти заміж, тут народжувати дітей. Те, що відбувається з нами зараз, просто поза межами мого розуміння. Болить, що відбирають в тебе найцінніше.
Хтось просто приїхав, потоптався по твоїй душі, по твоїх почуттях, виїхав з твого села і забув про тебе. А на другий день уже в іншому селі говорить те саме.
