З Русланою ми познайомилися випадково, хоча у випадковість я не вірю давно. Дві жінки-біженки на зупинці автобуса Київ — Париж. Ми обидві ненадовго приїхали в Україну і вже поверталися в Європу.
Українську художницю впізнала серед десятка інших пасажирів моя подруга: «Дивися! Це ж Руслана Нешта!» На моє: «А хто це?» на обличчі подруги застигло відверте здивування. «Як ти не знаєш? Вона ж церковний диригент, талановита художниця! Пише картини про війну! Ти обов’язково маєш це побачити!» Звісно, в дорозі я з нею познайомилася, і її розповідь вразила мене до глибини душі.
***
Малювати Руслана почала змалечку. Вочевидь, талант до художнього мистецтва вона успадкувала від батька, відомого різьбяра Валерія Нешти, який реставрував майже всі храми України. Розвивати свої здібності допомагала мама, а пізніше вчителі.
«У школі в мене були досить цікаві випадки. Коли я хотіла потрапити на олімпіаду з малювання, мене не відібрали серед дітей, які проходили як основні учасники, а взяли як запасну. Несподівано одна дівчинка захворіла, і замість неї пішла я. Посіла перше місце по району, по області. Вразила усіх, і викладачку теж. Я сильно не займалася, щоб мати якісь здібності, а вони в мені були».
Щодо співочого дару, його дівчина відкрила в собі підлітком у київському храмі на Троєщині. Це був скит від Києво-Печерської Лаври. У ті роки там служив прозорливий старець Серафим (Соболєв). Під його духовним керівництвом Руслана розпочала свій шлях у вірі. Дівчина відвідувала недільну школу, де зустріла жінку, яка помітила в ній здібності до музики та навчила її нотній грамоті.
«Я досить швидко вчилася. Ми ходили до одного диригента на заняття, і я відчула, що я буду не я, якщо не піду вчитися на диригента саме духовного хору. Я почала шукати, куди б можна було вступати. Зрештою обрала Чернігівське духовне училище. Три роки присвятила навчанню.
Це був прекрасний час. Юні роки, моя велика любов до навчання й духовне середовище сформували в мені багато життєвих устоїв, які допомагають і сьогодні. З першого курсу мене обрали одним із головних регентів, і так було до самого випуску. Наприкінці першого курсу я вже вела архієрейську службу. Під моїм керівництвом було близько 50-60 осіб — курсовий потік. Я дуже нервувала, але після служби владика вийшов і мені особисто вручив коробку цукерок і шампанське. Це для мене було дуже знаковою подією».
Після закінчення училища Руслана вирішила продовжити свою художню діяльність і вступила до Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Там, зокрема, вчилася писати ікони.
«Це два крила моїх — музика й малювання. Я шукала, щоб навчання було також пов’язано з духовністю. Хотіла їхати в Сергієв Посад, але зрозуміла, що моїх сил не вистачить їздити потягом так далеко, хоча звідти мені теж надійшло запрошення.
Шість років я відучилася, дуже мені подобалося. З іконопису в нас не дуже сильна школа в Україні, на жаль, але й тих знань мені вистачило, щоб почати писати ікони. Я їх продавала через Києво-Печерську Лавру.
Спочатку робила копії різних творів, як і всі початкові художники, а свій стиль ніяк не могла знайти. Мені настільки подобалося все, я любила робити картини в різних стилях, досліджувати себе, що мені відгукується, а що ні, і цей шлях у мене триває навіть до сьогодні.
Єдине, що визначає мене серед інших — це портрети. Я вважаю себе портретистом. Для мене портрет — це як ікона, вони дуже близькі між собою. В портреті я люблю очі, мені подобається розглядати людей. Контакт через очі — це дуже вагомо, і мені здається, коли ти пишеш людину, ти ніби створюєш її безсмертний образ, який може жити безкінечно.
Коли я відвідую виставки відомих художників — Рафаеля, Леонардо да Вінчі, їхні роботи з портретами — це щось! Я відчуваю цих людей сьогодні як безліч років тому — це один і той самий час. Портрети посідають величезне місце в моєму серці. А в цілому я пишу на різну тематику. Працювала два роки у вітражній компанії художником-дизайнером, тож вітражний стиль теж мені досить близький».
Майстриня писала портрети на замовлення, співала в церковному хорі. Здавалося, ось воно, щастя, таке просте й омріяне. Але потім у дім Руслани прийшла війна.
«Нас почали бомбити біля нашого будинку в Гостомелі одразу ж, у перший день. Ми виїхали і десь близько місяця жили у Львові. У мене була одна маленька валізка. З малювання я абсолютно нічого не взяла. Потім дізналася, що наш будинок розбомбили.
Це був такий жах! Я не розуміла, хто я, — без речей, без усього. Але одного разу я зайшла в крамничку й купила звичайний дитячий альбом, звичайні олівці й почала малювати. І в цей момент відчула, що це для мене — моє життя, моя сила! Говорю й плакати хочеться, тому що той момент усвідомлення був для мене, напевно, найважливішим за період війни. Що я відчула себе художницею.
Я почала малювати в цьому альбомчику. Однією з перших робіт став портрет Зеленського, який я пізніше представила на виставці в Бретані у Франції. Звичайний папір тоненький, але це все не має значення. Головне — те, що ти робиш. У цьому ж альбомчику червоною кульковою ручкою я намалювала Христа».
Коли почали бомбити Львів, Руслана вирішила виїхати з України, щоб бути в безпеці. Попрямувала до містечка Нансі, що у Франції.
«Одна француженка на ім’я Армель Абалеа виставила свою кандидатуру в мерії, щоб прийняти людину з України. Цією людиною стала я.
Це була доля, певною мірою, тому що ця жіночка також дуже любить мистецтво, картини. У неї весь будинок у картинах, я була вражена. Коли я приїхала, вона відразу дала мені пензлі, тому що в минулому вона теж малювала.
Одного разу їй потрібно було поїхати в Бретань, щоб доглянути свій будинок, і я мала їхати з нею. Там я познайомилася з багатьма французами, і вони, дізнавшись, що я художниця, домовилися про виставку моїх картин у місцевій галереї — тож я почала малювати.
Я писала про всі події, які споглядала через екран, через новини, і про те, що найбільше зачіпало мою душу. Там було багато портретів, як-от жіночка, яка закривала своєму собаці вуха, бо той боявся вибухів. Усе, що відбувалося в нашій країні, з кожним із нас. Мені хотілося через живопис донести це до людей у Франції.
Побачивши на своїй виставці, як реагували люди, я зрозуміла, що через мистецтво вони зовсім по-іншому сприймають війну. До новин уже всі ніби звикли, а коли бачать це в картинах, то враження це справляє зовсім інше.
Мені написали величезну кількість сторінок у книзі відгуків саме на тематику війни. Люди були вражені тим, які емоції, яке горе переживає наш народ, відчували велике співчуття до всіх нас. Це мене дуже надихало творити далі й малювати, не спинятися.
Чим глибші були мої емоції і те, що я з ними зображувала, тим більший це мало вплив на людей. Кожна картина, яку я написала на тему війни, — це частина мене, мого болю. Мені було важко з деякими з них прощатися.
Коли багато картин на виставці було розпродано, моє серце ніби по частинках розбіглося разом із ними по домівках. Я вперше у житті пізнала, що значить відчувати єдність зі своїм народом. Коли я зображувала кожну історію, кожна людина, до якої доторкнулося горе, вона і була мною. Я відчувала її біль як свій. І це було неймовірно.
Раніше я не розуміла, що таке любов до своєї країни, до свого народу, і як це — відчувати біль за свій народ. Наша національність, наша кров, наше коріння — воно в мені заговорило за цей період. Інколи хочеться це все відрізати, щоб не відчувати, але ти не можеш».
Свої почуття Руслана разом з іншими біженцями почала виносити на вулиці Франції.
«Коли в Україні починалися нові бомбардування, ми відразу згуртовувалися на мітинг, щоб підтримати наш народ і звернути увагу європейців на те, що відбувається з нашими людьми, з нашою країною. Я брала участь як художниця: приносила свої роботи, роздавала всім присутнім, і ми крокували колоною.
Багато французів підходили, фотографували картини, питали, хто майстер, і не вірили, що це я. Більшість із них вважали, що це написала людина в роках. Їм було дивно, що молода дівчина малює такі картини».
А потім Руслана заспівала…
«Наші українці згуртувалися в Нансі, і що мене просто вражає — кожен другий співає. Величезна кількість молодих дівчат і хлопців мають неймовірні голоси. Ми робили репетиції, переспівували українські пісні — і сучасні, і старовинні. Спочатку збиралися на вечерю у французькій родині, яка запрошувала своїх друзів. А потім це переросло у повномасштабні концерти з запрошенням мерії міста Нансі.
Моє виконання «Стефанії» зворушило французів, адже спів також показує нашу сильну націю. Коли ми збиралися на такі заходи, я навіть не знаю, для кого то було важливішим — для французів чи для нас. Бо ми, коли співали, просто стояли й плакали. Відчували себе поєднаними одне з одним. І ми виливали свій біль, свої почуття. Я думаю, такі концерти вже будуть тут проводитися на постійній основі».
Зараз Руслана готується до нових виступів, пише нові картини. Дедалі більше часу на боротьбу, на свій власний творчий фронт — і менше часу на тривожні думки та страх. Сьогодні вона воїн і точно знає, яка її найсильніша зброя.
«У Львові я не була волонтером, не могла йти на фронт захищати країну, робити надважливі речі, як інші, але в якийсь момент зрозуміла, що ми всі різні, у нас різні таланти, і якщо кожен стане на своєму полі бою, то ми досягнемо великих вершин.
Кожен митець, кожна творча людина має орієнтуватися на власні відчуття, писати про те, що їй болить, що вона відчуває, і саме через таких людей, мені здається, Господь і достукується до інших. Я розумію, що моя діяльність зараз тут, за кордоном, надзвичайно важлива, бо в Нансі я не бачила художниць, які зображують тему війни, і я намагатимуся робити виставки де тільки зможу, щоб звертати увагу французів на нашу ситуацію.
І не тільки через біль — я хочу зображувати красу нашої нації, нашої країни, наших неймовірних дівчат, сильних і міцних чоловіків, які показали усьому світові свою міць. Я спілкуюся зараз із французькими чоловіками і деякі мені кажуть: «Я боюся українських чоловіків. Вони такі кремезні й сильні, що просто страх викликають у людей, які не причетні до війни». І це супер!
Я хочу побажати кожному триматися зараз, адже горе прийшло, можливо, не в кожну родину, але дуже багато українців втратили свої домівки — так, як я. Слава Богу, всі мої рідні живі, а хтось втратив близьких і навіть сам не вижив. Мені хочеться закликати всіх українців виявляти згуртованість, любов до кожного, розуміння. І де б хто не знаходився, робіть хоч краплинку з того, що ви вмієте найкраще.
