«Він був живим втіленням святого Іоанна Шанхайського». Пам’яті архімандрита Агапіта

Є такі теми, на які писати не хочеться. А є ті, що не відпускають. І ідея неодмінно розповісти вам про цю людину, не давала нам спокою декілька тижнів.

У нашій Церкві багато мовчазних тружеників, які своїм життям ніби ілюструють древні житія святих. Чи й не зовсім древні. Про героя цього тексту, наприклад, перша ж людина, до якої ми звернулися, сказала, що він був живим втіленням святителя Іоанна Шанхайського. Такий самий по-дитячому відкритий до світу і спрямований на допомогу абсолютно всім, хто цього потребує.

Зокрема співрозмовники згадують, що особливим діткам, яким у дитячих таборах в отця Агапіта приділялася особлива увага, дозволялося навіть заплести в коси довгу батюшчину бороду.

Не знаємо, чи можна так поводитися з поважним отцем архімандритом, але впевнені, що нині ці дітки отримали в його особі небесного заступника й охоронця. Бо 26 травня 2024 року 36-річний архімандрит Агапіт раптово пішов у вічність.

Якими ще рисами наслідував святих наш незабутній батюшка, читайте в правдивих спогадах про нього.

Офіційно: 26 травня 2024 року після тривалої боротьби з наслідками ДТП помер уродженець Волині і випускник Волинської духовної семінарії 36-річний архімандрит Агапіт (Шпиняк). Священник був намісником Сілецького Іоанно-Богословського чоловічого монастиря, головою молодіжного відділу Мукачівської єпархії УПЦ, ініціатором, організатором та активним учасником багатьох благодійних та соціальних проектів. У січні 2022 року потрапив у ДТП, тривалий час перебував у реанімації без свідомості, переніс декілька операцій, проходив тривалі курси лікування та реабілітації.

З ним ми всі жили ніби за гранню реальності

Духівник наш. Він був духовним батьком моїх дітей у повному сенсі цього слова. Зовсім молодий. Тридцять шість йому було, коли помер, тридцять три — коли розбився. Тому для нас відлік пішов після аварії — я зрозуміла це тоді, під реанімацією.

Я дев’ять років їжджу по світу, два роки тому ми якраз всі з’їхалися додому на Різдво. На свято на другий вечір батюшка був у нас, і на ранок він розбився. Тепер я приїхала додому і знову ми всі зібралися — на його похорон.

Тільки я переступала поріг, коли поверталася ці роки додому, перші, хто заходили до мене в хату, були Марселіна, його помічниця, і батюшка. У нього вже якісь плани, соціальні проєкти, табори… За столом сидимо, вислуховуємо його, і я жартую: «Батюшка, а мені дихати хоч можна?» Бо на два тижні приїжджаю, і всі родичі ображаються, бо ми всі троє — я, донька та син — повністю задіяні в його проектах.

Його відповідь улюблена була: «А що ти хочеш, Світлано? Віра без діл мертва. Що, тільки будемо ходити до храму, і все? А кругом діти, і старенькі, і хворі, і немощні…»

Із його приходом у наше життя християнство відкрилося мені й моїм дітям абсолютно під іншим кутом. Своїм прикладом, діями, всім своїм єством він показував, як потрібно жити — не тільки для себе, а й для оточуючих, які того потребують.

На Волині є дитячий християнський табір «Стежина добрá», і в нас на Закарпатті батюшка такий зробив. Ті табори робилися дивом Божим. Починаємо, а на руках у нас «мінус нуль» гривень — як і де ми будемо 200 дітей утримувати? Адже треба й оренду сплачувати, і їсти варити, і якісь розваги організувати. Це дуже великі кошти, і вони завжди знаходилися.

Ще одна улюблена його фраза: «Що ти переживаєш? З миру по нитці. От побачиш, усе буде. Бог з нами, не переживай!»

Коли ти настільки довіряєш Богові, світ для тебе відкривається з іншої сторони. Ти ніби живеш за гранню реальності. Присутність Бога відчуваєш на кожному кроці. Бо робимо з нічого, маємо ніщо, а щось получається велике, грандіозне, масштабне.

У табори до нас приїжджали завжди «важкі» дітки — які або зростають без батьків, або з малозабезпечених сімей, або де батько чи мати п’ють. Перелякані, як дикі зайці, на третій день вони потроху починали оживати. І це неможливо забути — як діти потрапляють з іншого світу в хороші умови, ти даєш їм те, чого вони потребують, і їхнє преображення кожного разу відбувається просто в тебе на очах. Наприкінці табору плачуть, бо не хочуть від нас їхати.

Таким наше життя було — спільне, разом, для всіх.

Батюшка був самовідданим, служив Богу й людям. Я йому кажу: «А ну, покашляйте». Він кашляє хорошим бронхітом. Йду купувати ліки. «А ну, покажіть взуття…» Взутий незрозуміло у що.

Якийсь суцільний прототип Іоанна Шанхайського. Ішов по справах, міг повернутися без куртки, без тапок, без грошей, бо дорогою того накормив, тому продукти купив, тому просто все своє віддав.

Поруч із батюшкою тебе буквально пробирало усвідомлення, що це щось неземне. До нього чітко відносилися слова Христа: «Будьте як діти, і ввійдете у Царство Боже». У нього з дорослими так добре не получалося встановити контакт, а з дітьми — за три секунди.

Він мріяв відкрити дитячий будинок канадського типу, де дітки-сироти живуть разом із самотніми літніми людьми. У Канаді є інтернати, де престарілим дозволяють доглядати маленьких діток. Це підтримує їхній життєвий тонус, а маленьким надає таку потрібну їм опіку. Ця ідея тепер залишилася нам у спадок.

Як духівник, отець Агапіт не був суворим, але міг скерувати в потрібному напрямку і все робив з любов’ю. Моя дитина, Анастасія, як хвостик за ним ходила: до онкохворих, до самотніх, до нужденних — куди він, туди й вона. Я стільки не можу витримати — щойно бачу цих діток лисих, без волосся, мене просто накриває. А дочка працювала з ними, організовувала для них концерти. І для всіх у батюшки вистачало любові.

Така була в нього любов безмежна, в неї просто не було грані… Широка і неосяжна. Але ж Бог і є любов.

Спав по дві години, знесилений був фізично завжди. Ніколи на себе не мав часу. Не слідкував за здоров’ям, не доліковувався до кінця, але душа його настільки була велика й багата…

Говориш про нього і думаєш, що він десь поруч — живий. Ми всі читаємо, розуміємо, що у Бога всі живі. Але з батюшкою буквально відчуваєш, що смерті немає. Біля нього так добре, так тепло завжди було. І зараз так само, хіба що з ним тепер не можна поговорити.

Світлана Щубелка

***

Жодного дня я ані хвилини не відчуваю, що його немає поруч

Рана ще дуже свіжа. Тому що, перебуваючи з батюшкою весь період після аварії, особливо в лікарні на Закарпатті, коли він уже прийшов до тями, а потім захворів на ковід, ми бачили ті страшні муки, які йому довелося пережити. Інколи лягаєш спати, заплющуєш очі і знову бачиш те все, що він терпів на одрі хвороби.

При цьому ніколи не жалівся. Не сказав чи не показав, як йому болить. Запитуєш: «Батюшка, як ви, як спалося? Уже скоро треба починати табір організовувати…» Навіть коли в нього після аварії стояла трахеостома і він не міг говорити, завжди показував палець догори — усе «люкс». Питаєш: «Болить щось?» — мотає головою, що ні.

Коли приїхали до нього на похорон у село на Волині, де він виріс, отець Агапіт уже лежав посеред церкви у труні. І відчувалося, ніби це зовсім не він. Ми всі — його знайомі, друзі — цілу ніч знаходилися біля нього в церкві. Запам’яталися слова одного із його духовних чад: «Це не може бути отець Агапіт. Це, мабуть, якась інша людина. Він же завжди був біля людей, стільки допомагав… Нам просто сказали, що це він, а насправді це хтось інший. Це не може бути він».

Я знав батюшку давно, як він тільки-но приїхав на Закарпаття. Я був іподияконом у владики Феодора, нашого правлячого архієрея, студентом Київської духовної семінарії. У день пам’яті святого апостола Іоанна Богослова ми приїхали в монастир на престольне свято, і я вперше побачив отця Агапіта — тоді диякона. Ми один до одного заговорили, так і познайомилися.

Потім батюшка почав організовувати табори для діток. У мене були різні костюми для аніматорів, тому я приходив, допомагав проводити конкурси та розваги, аби дітки не нудьгували. Коли ж він уже регулярно проводив дитячі табори, я брав на весь той час на роботі відпустку і приїжджав працювати вихователем.

Кожен, хто розпочинає благу роботу, особливо для діток, які цього потребують — сироти, напівсироти, з неблагополучних сімей, — знає, що, як кажуть у народі, диявол не дрімає. Буває, взагалі нічого не виходить. Наприклад, довго не можеш знайти потрібне приміщення.

Пам’ятаю, як на велике свято ми з дітками на інвалідних візочках грали у футбол. Брали візочки за ручки, котили перед собою й бігали так по всій великій спортивній залі…

У нас ніколи не було грошей, інколи навіть на продукти, адже всі табори проводилися безкоштовно. За що годувати дітей чотири рази на день? Але Господь так посилав, що тільки-но ми просили в Господа, у Пресвятої Богородиці, у преподобного Агапіта Печерського, як одразу все знаходилось, причому звідти, звідки ти навіть і подумати не міг.   

Одного разу Марселіна з батюшкою їхали до міста й не знали, за які кошти купити продукти, щоб дати ввечері діткам поїсти. Але з міста поверталися з великим натхненням, адже знайшлися добрі люди, які допомогли купити продукти на два-три дні, а за цей час ми з Божою допомогою шукатимемо далі.

Тепер, коли батюшки з нами немає, дітки хвилюються, чи буде табір. Ми їх заспокоюємо, кажемо що все, що отець Агапіт започаткував, спробуємо продовжувати.

І не тільки дитячими таборами займаємося. Відтоді, як отець Агапіт приїхав на Закарпаття, ми провели 13 років поспіль день Святого Миколая. До кожного Великодня випікаємо паски, роздаємо діткам і стареньким, відправляємо на війну захисникам, щоб вони поїли освяченої паски.

На Миколая роздаємо велику кількість подарунків. Протягом двох тижнів наш «Святий Миколай» приймає діток з різних районів, сам їздить по селах і школах, по всіх дитбудинках Закарпатської області. Батюшка хотів, аби кожна дитина, самотні дідусі та бабусі і всі, хто цього потребує, в це велике свято получила подарунок від святого Миколая.

Батюшка учив нас робити добро, доки є час. У нашій спільноті, молодіжному братстві так і кажуть його словами: «Творімо добро, поки є час, поки промінь душі не погас».

Кожні три тижні ми обходили старих людей і дивилися, чим їм допомогти. Доки поралися для них по господарству, отець Агапіт міг піти в магазин і купити чи то одяг, чи продукти, яких бабуся чи дідусь зараз найбільше потребують. Дотепер ми часто ходимо до наших підопічних у гості, допомагаємо чим треба.

Господь посилає важкі випробування тим, хто може це витримати. Після аварії лікарі взагалі не давали батюшці шансів, але він прожив іще два з половиною роки. І потім Господь забрав його на небеса, щоб він звідти творив добро для людей, які потребують його заступництва та молитов.

Понад 40 днів минуло від дня його переходу у вічність, а зв’язок із ним не перервався. Жодного дня я ані хвилини не відчуваю, що його немає поруч.

Михайло Келемен

***

Тільки за 2020 рік він з командою провів 275 заходів

Я за отцем Агапітом спостерігав, можна сказати, спочатку на теренах інтернету. Бачив у Facebook, на нашому єпархіальному сайті повідомлення про ті заходи, які він проводив, і в мене виникала думка: «От би з тим батюшкою познайомитися». Хотілося чимось йому допомогти або стати учасником якихось його проектів.

Час проходив, ми бачилися тільки на спільних богослужіннях. А потім випала нагода поспілкуватися.

Я несу послух не на звичайній парафії. Наш храм знаходиться при психоневрологічному інтернаті, де мешкають люди з особливим психологічними та психічними якостями. І одного разу отець Агапіт нарешті приїхав до нас на літургію.

Як молодший за хіротонією, я попросив його очолити службу. І для мене на все життя запам’яталося те наше спільне богослужіння — тихе, врівноважене. Батюшка нікуди не спішив, кожне слово промовляв чітко, зі смислом. Видно було, що він старався службою жити, відчути та передати іншим людям атмосферу та красу православного богослужіння.

Проповідь його — проста, щира, без зарозумілих слів. Наші підопічні в інтернаті потім часто згадували отця Агапіта, його теплоту, яку він випромінював.

А так по життю він був людиною надзвичайно непосидючою. Справжній енерджайзер.

До речі, переглядаючи про батюшку новини в інтернеті, я звернув увагу, що за 2020 рік він із командою провів 275 заходів! У році маємо 365 днів, то виходить, що дві третини року вони щодня влаштовували якісь цікаві події.

Взагалі, якщо брати 10-літній період його перебування в нашій єпархії, то 2019-2020 роки стали піковими для його проектів. Він очолював у Мукачівській єпархії молодіжний відділ, був головою молодіжного Іршавського братства. Окрім щорічних дитячих таборів вони з молоддю проводили фестивалі, благодійні обіди, соціальні програми, культурні зустрічі.

У таборі «Камо грядеши», де і я був задіяний, отець Агапіт мав під духовною опікою один загін. Це неначе священник-вожатий. То поводився він там буквально по-Євангельськи — у тому розумінні, що «будьте як діти». Міг перевдягтися в костюм тигра чи лева з популярного мультфільму і виступати перед дітьми.

Здавалося б, монах, архімандрит мав би проводити аскетичне, усамітнене життя, а він надягав якусь смішну маску і влаштовував дітям свято. І діти любили його. Могли йому з довгої бороди косички заплести. Він іще жартував: «А ну, якщо мене за бороду подьоргати і бажання загадати, чи справдиться воно?» І вони смикали, а він усе терпів.

Дуже часто вони з братством приходили до нас в інтернат — на свято Миколая, на Різдво, на Великдень — із подарунками та привітанням.

Особливо запам’яталося, як на святителя Миколая отець Агапіт вдягався у стихар, митру, чіпляв білу бороду. Ці фото потрапили в соціальні мережі й владика Феодор якось написав батюшці повідомлення: «А на митрі де хрестик?» Мовляв, чого це в тебе святитель «не по формі» вдягнений. А батюшка смиренно відповів: «Я недостойний носити хрестик на митрі». Тобто цей символ єпископської влади він навіть жартома не наважувався на себе надіти.

Одним із його проектів були святкові концерти «Різдвяний благовіст», під час яких і наші молоді підопічні виступали на сцені. Особливо глядачам сподобалася колядка про маму, яку співали дівчата з нашого ПНІ. Якось мені це запам’яталося.

Взагалі підопічні нашого інтернату знали тільки одного батюшку, окрім мене, це отець Агапіт. Протягом двох років, як він хворів після аварії, майже завжди питали: «Як там наш любимий отець Агапіт?»

Він дуже переймався організацією молодіжних заходів. На місцевому телебаченні виходила телепрограма «Духовне джерело», і неодноразово ми з ним зустрічалися в студії, де говорили зокрема про дитячі літні табори — як краще їх організувати, які є плюси-мінуси, що ще можна було б зробити. Роздумували, бесідували.

Пам’ятаю, якийсь час на нашому єпархіальному сайті кожна друга новина була пов’язана з молодіжним відділом або з братством, яке очолював отець Агапіт. Він, до речі, ніколи не казав: «Я» — «я провів» чи «я організував». У нього завжди було «ми». І вони з молоддю працювали не на 100, а на 110%. Повністю віддавалися своїй благій справі.

Батюшка прожив мало, лише 36 років, але за своє коротке життя зробив добра років на сто.

Протоієрей Вадим Гайдиш

***

Я з віруючої сім’ї, так. Але саме він привів мене до Бога

Батюшка навіть не знав, що я пішов до ЗСУ. Це сталося уже після того, як він попав в аварію. Щоб його зайвий раз не травмувати, я нічого йому не казав. Не знаю, як він би відреагував. Переживав би, безумовно.

Він уже гарно так ішов на поправку, з кожним разом все більше одужував, а тут — бац, і немає. Усе сталося миттєво. Тому для нас це все дуже непросто.

Навіть зараз я у відпустці вдома, мені вийшло піти в храм на службу. Тільки чую «новопреставленого Агапіта», і зразу сльози. Не можу.

Я з ним познайомився дуже давно. Мені, напевно, було років чотири чи п’ять. Зараз уже 23, то приблизно років так 20 ми з ним точно знайомі.

У недільній школі я став одним із його перших учнів. Потім якось так склалося, що він потрапив у Свято-Хрестовоздвиженський монастир у нас на Волині в Чорторийську, я почав їздити до нього туди. По суті, наша дружба з ним почалася з Чорторийського монастиря. Я поїхав туди перший раз геть дитиною, і він одразу взяв наді мною духовне керівництво. А потім друг забрав його на Закарпаття, і я вже їздив туди до нього.

Він був мені дуже близькою людиною. Не сказав би, що саме духовним наставником, але близьким другом — це точно. Завжди вислухає. Не думаю, що іще щось потрібно для того, аби бути з кимось близьким. Це найголовніше — вислухати і прийти на допомогу, як на мене.

Я з віруючої сім’ї, так. Але саме він привів мене до Бога. До тісного знайомства з ним для мене віра — це було щось таке… Служби, обряди. Що в цьому цікавого дитині? Будемо відверті, нічого. А він зацікавив. Ті самі добрі справи — розказав, як їх робити, для чого, кому. Познайомив мене з багатьма людьми, монахами, з якими мені також приємно спілкуватися. Які щось можуть порадити, допомогти. Яким я допомагаю у разі потреби.

Я знав його з багатьох «ракурсів». Мені він був друг. Дітям — нянька, міг знайти з ними спільну мову. Для людей — місіонер. Вів християнську телепередачу на Закарпатті, наскільки я знаю.

Чужих людей для нього не було. Я бачив, як він проводить свої табори, і хотів наслідувати його відношення, бути схожим на нього в його діях.

Часто пригадую ORTHOFEST — православний молодіжний фестиваль під Києвом, на якому ми з ним були разом. Як дурачилися там.

Досі не можу повірити, що його вже немає. Відчуття, ніби він зараз позвонить — чи він сам, чи мама: «Іди зустрінь Агапіта біля фабрики».

Він дуже любив кока-колу. Був її поціновувачем, скажемо так. Я зараз зайшов у магазин, взяв дві літри тої кока-коли, хоча насправді її не люблю. І ніби вертаюся з магазину в його келію. Зараз сядемо з ним, будемо пити кока-колу, про щось говорити.

Дуже без нього важко. Якби міг, сказав би йому, що він багато в мене вклав і завдяки йому я став і стараюся бути таким, як я є, — допомагати іншим, працювати над собою.

Хоча, зараз подумав… Нічого я б йому не сказав. Просто дуже сильно обняв би, і все.

Військовослужбовець ЗСУ

***

У нас не було свят чи вихідних, бо батюшка завжди придумував нові проекти і ми всі їх втілювали в життя

Батюшка ріс з мамою, братом і бабусею. Завжди ходив до храму з бабусею, вона привчала його до молитви. Дзвонити в церковні дзвони його навчав настоятель храму о.Анатолій Собуцький. Часто з бабусею ходив до одиноких стареньких, де вчився допомагати їм та підтримувати. Тоді й зародилася його мрія про допомогу таким людям.

Усе дитинство провів у храмі. Потім вступив до Волинської духовної семінарії, на третьому курсі вирішив прийняти монашество. Завжди мріяв отримати додаткову освіту лікаря, але був лікарем душевним.

Вічним гаслом його було: «Творімо добро, поки є час — поки промінь душі не погас». Батюшка вчив робити по максимуму, поки є можливість і час. Він просто спішив усе встигнути.

Він завжди казав, що Бог настільки добрий, любить нас безмежно і Своєю великою любов’ю покриває все наше життя. А нам потрібно тільки вірити та вміти каятися так, ніби це востаннє, ніби іншого часу на покаяння не буде більше.

Щодня він старався прожити так, щоб принести користь іншим. І своїх чад учив жити так, щоб не було соромно стати перед Богом.

Після аварії батюшка ніколи не жалівся нам, що щось у нього болить чи щось не так. Завжди казав: «Усе добре». І навіть будучи слабким у перші місяці повномасштабної війни, хвилювався, щоб кожен потребуючий отримав паску на Великдень.

Він дуже любив уквітчувати ікони до свят, щоб у храмі було святково. Хоча в нас не було свят чи вихідних, бо батюшка завжди придумував нові проекти і ми всі їх втілювали в життя. Він був як іскорка, що запалювала багаття, яке обігрівало сотні знедолених.

Та найголовніше, що всі ми навчилися від нього, це творити добро, поки є час, бо ніхто з нас не знає, коли він закінчиться.

Разом із втратою отця Агапіта ми частково втратили сили так невпинно трудитися, бо тепер між нами немає тої іскорки. Але кожен взяв важливий урок, що час скоро може закінчитися і треба жити, щоб врятувати свою душу.

Марселіна Келемен