ВІД РЕДАКЦІЇ. Чимало людей зацікавилися службою Собору Київським святим, про яку ми говорили в нашому попередньому матеріалі. Ми й самі зацікавилися. Знайшли її автора та попросили розповісти трохи докладніше.
Виявляється, священник Юрій Петролюк почав писати її ще в 2018 році. Згодом доробив, допрацював, і нині вона доступна за цим посиланням: https://bit.ly/Sobor_kyivskih_svyatih
А ще отець Юрій веде просвітницький Телеграм-канал «Пресвітер Юрій». Ми підписалися й вам радимо: https://t.me/presbyter_iurius/1234
Це цікаве явище — літургійна творчість молодих українських священників. Варто придивитися до неї.
Текст, який ми подаємо нижче з доповненнями, уперше був надрукований у виданні Львівської єпархії «Світло православ’я» в 2021 році.
Перші київські святі
Святість — властивість Бога, до якої Він закликає всіх нас (див.: Лев. 11:44; 1 Пет. 1:16). Святими ми називаємо старозавітних праведників та новозавітних подвижників. Майже всім святим є окреме святкування, а деяким із них навіть декілька днів пам’яті на рік.
Крім цього, в літургійній практиці Церкви упродовж століть склалася практика, коли тих чи інших святих пошановують за певним принципом, як то: рід діяльності, географічне розташування чи ранг святості. Такі святкування називаються «Собором».
Одними з найдревніших є Собори святих апостолів та Безтілесних сил. В часи святителя Іоанна Златоуста з’являється особливе вшанування всіх святих, хто засвідчив свою віру у Христа стражданнями. Пізніше будуть з’являтися свята на честь отців, котрі були учасниками Вселенських Соборів.
З приходом Євангельського світла в древню Київську державу починається історія святості в наших землях. Одними з перших святих ще до Хрещення Русі стали блаженний князь Аскольд (†882) і мученики Феодор та Іоанн Варяги (†983). Звісно, могли бути й інші святі, але наявні літописи про це не згадують.
Кінець X століття став переломним моментом для держави, яка почала свій шлях християнства.
У середині XI століття святитель всієї Русі Іларіон Київський (†1055) у своєму трактаті «Слово про закон і благодать» звеличує князя Володимира Великого (†1015), порівнюючи його з рівноапостольним імператором Костянтином, та його сина Ярослава Мудрого (†1054). Саме з цього часу починається пошанування князів як святих.
Слід сказати, що тривалий час князя Володимира згадували разом із дружиною — благовірною княгинею Анною Багрянородною (†1011). В 1072 році (інші джерела вказують, що роком раніше) Константинопольським патріархом в лику святих також були прославлені інші два сини Володимира — страстотерпці Гліб і Борис, вбиті в 1015 році старшим братом Святополком Окаянним. Але їх пошановування в Київській Церкві починається ще з 1021 року.
Тиша в Київській Митрополії
XII століття стало початком політичної нестабільності в українських землях. Незважаючи на це, церковне життя України цього періоду активізується в Києво-Печерському монастирі.
Крім цього, в 1130-1131 роках митрополитом Київським Михаїлом II (†1145) до Києва був привезений образ Богородиці, подарований благовірному князеві Мстиславу Мономаху (†1132). Місцем перебування ікони став Вишгородський монастир, тому ікону почали називати Вишгородською.
Через 25 років під час міжусобиць князь Андрій Боголюбський (†1174), як повідомляє Іпатіївський літопис, вилучив образ з монастиря та перевіз до своєї резиденції в селище Боголюбово. Вже 1160 року Вишгородську ікону відправляють до міста Володимир-на-Клязьмі, після чого її назва в історичних та літургійних джерелах фігурує саме як «Володимирська».
Надалі «тиша» в Київській Митрополії та в українських землях зумовлюється зміною місця резиденції самих митрополитів всієї Русі. Першим із таких був святитель Максим (†1305), котрий у 1299 році переїхав із Києва до Брянська, а в подальшому до Володимира-на-Клязьмі. Його наступник, уродженець Галицько-Волинських земель святитель Петро Ратенський (†1326) переїде ще далі — до Москви.
Саме тому, говорячи про тогочасну святість на території України, необхідно чітко розуміти історичні обставини, в яких вона перебувала з XIV до першої половини XVII століття.
Зі зміною першосвятителями місця свого перебування починаються процеси їх сприйняття. Номінально це ще були архієреї з титулом «Митрополит Київський і всієї Русі», але за фактом вони стали тими, котрих донині деяка календарно-богослужбова література титулує «Московськими».
Звісно, Київ втрачає свій грандіозний політично-релігійний вплив, але не втрачає християн.
Великий ініціатор канонізації
XVII століття для Київської Церкви стає періодом розквіту, прогресу та просвітництва. У легендарному великокняжому граді знову відкривається училище, започатковується друкарська справа, завдяки якій активно розвивається полемічна та катехизійна діяльність, богослужбова практика уніфікується відповідно до традиції інших Помісних Церков.
Поруч із цим постає питання щодо святих. Першим канонізованим святим XVII століття став митрополит Київський священномученик Макарій (†1497), рішення про причислення до святих якого приймав його наступник митрополит Іов Борецький (†1631) у 1621-1662 рр.
Великим ініціатором канонізації та впорядкування списку святих Української землі сміливо можна назвати митрополита Київського, Галицького і всієї Рώсії (Русі) Петра Могилу (†1646), хоча його самого канонізували аж через 350 років після блаженної кончини.
Так, з його благословення, єпископ Мстиславський, Оршанський і Могилевський Сильвестр Косів (†1657) укладає перший «Патерик Печерський» польською мовою, де були розміщені житія преподобних Печерських (переважно це були святі домонгольського періоду). Через 3 роки після видання єпископа Сильвестра побачила світ книга лаврського ченця Афанасія Кальнофойського «Тератургіма, або чудеса, що звершилися, як в самому Печерському монастирі, так і в обох його печерах». Вона стала немовби продовженням «Патерика», оскільки містила в собі опис чудес, які сталися в Києво-Печерській Лаврі до часу видання.
Але на цьому справа святителя Петра не завершилася. До прикладу, в сучасних богослужбових календарях 2-га Неділя Великого посту має перехідне святкування Собору всіх преподобних Києво-Печерських. Але назва цього святкування свого часу була дещо більшою.
Зміна топоніма
Відомо, що митрополит Петро доручив протосинкелу Константинопольської патріархії ієромонаху Мелетію Сириґу (†1662) написати особливе чинопослідування задля прославлення святих Київської Церкви.
Протосинкел створив «Канώнъ моле́бный ко всѣмъ святы́мъ Пече́рскимъ Кíевскимъ Рωссíйскимъ чудотво́рцемъ», який був написаний за прикладом канону Всім Преподобним Отцям, що розміщений в Постовій Тріоді в Суботу сиропусну. Його надрукували в київському виданні Слідованої Псалтирі 1643 року.
Окремі святкування преподобним були розміщені по днях року за принципом тезоіменитства. У Синодальний період вказаний богослужбовий текст був перейменований в «Пра́вило моле́бное Преподо́бнымъ Отце́мъ Пече́рскимъ, и всѣмъ Святы́мъ, въ Ма́лой Рωссíи просія́вшымъ. Пѣва́емое когда̀, и гдѣ кто изво́литъ».
Зміна топоніма, припускаємо, могла бути здійснена з метою розрізнення його з іншим каноном. Так, відомо, що через декілька років після ієромонаха Мелетія, наслідуючи київську практику, архімандрит Костромського Іпатіївського монастиря Сергій Москвитін-Шелонін написав «Канώнъ всѣмъ святы́мъ, и́же въ Вели́цѣй Рωссíи въ постѣ̀ просiя́вшымъ».
Знову довга пауза
Після святителя Петра Могили трапляються лише поодинокі канонізації святих його наступниками. До цих канонізаційних діянь можна віднести причислення до лику святих митрополитом Діонісієм Балабаном (†1663) преподобного Іова Почаївського (†1651) в 1659 році.
Уже за наступного митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського (†1675) було канонізовано преподобномучеників Афанасія Брестського (†1648) в 1666 році і вже після його кончини Макарія Канівського в 1678 році.
У проміжок між 1672 і 1676 роками в Мгарському монастирі на Полтавщині встановлюється пошановування святителя Афанасія Пателларія, патріарха Константинопольського (†1654), хоча в синодальний час його святість не визнавали аж до робіт історика Євгенія Голубинського (†1912).
На цьому канонізація в Землі Козаків (так була названа територія нашої держави в 1654 році архідияконом Антіохійського патріарха Павлом Алеппським) взяла тривалу паузу і знову ж через політичні обставини.
Українці-святителі
Аж тільки в 1762 році відновився інтерес до святих Київської Митрополії. Тоді Святіший Правлячий Синод визначив додати до прийнятого в Російській імперії церковного календаря 139 імен святих, прославлених в Україні. Серед них: 118 преподобних, котрі прославилися саме як подвижники Києво-Печерської Лаври; 11 святих, які знайшли свій останній земний притулок в названій обителі; 10 святих, котрі прославилися ще за часів Київської Русі.
Надалі відбувалися канонізації тих українських святих, які несли своє служіння на території Російської імперії. Зокрема до них належать імена святителів: Димитрія Туптала, митрополита Ростовського і Ярославського (†1709) в 1757 р.; Інокентія Кульчицького, єпископа Іркутського і Нерчинського (†1731) в 1805 р.; Феодосія Углицького, архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського (†1696) у 1896 р.; Іоасафа Горленка, єпископа Бєлгородського і Обоянського (†1754) у 1911 р.; Іоанна Максимовича, митрополита Тобольського і всього Сибіру (†1715) в 1916 р.; Софронія Кристалевського, єпископа Іркутського і Нерчинського (†1771) у 1918 р.
У наш час канонізація святих у Київській Митрополії звершується відповідно до рішень Священного Синоду Української Православної Церкви. Після отримання Благословенної Грамоти Патріарха Московського Алексія II (†2008) до лику святих було причислено сотні подвижників благочестя, і їхня кількість тільки збільшується.
Собор святих Церкви Київської
Слід зазначити, що для особливого прославлення наших співвітчизників, котрі вже є громадянами Граду Божого, у 2018 році була укладена «Слу́жба Собо́ру святы́хъ Це́ркве Кíевскiя». Зміст служби покликаний оспівати угодників Божих, що трудилися задля Його слави на теренах древньої Київської держави, в період політичної нестабільності після монголо-татарських навал, в періоди від Гетьманщини до новітнього часу.
Саме тому, на нашу думку, доцільним було використати саме слова «Церква Київська», оскільки така назва охоплює значно ширшу географію, і навіть якщо назва території в різні етапи історії нашої Батьківщини змінювалась, то іменування першопрестольного граду залишалося незмінним.
Згадана служба жодним чином не є протиставленням до відомого твору священносповідника Афанасія Сахарова і не паразитує на його ідеї, а є самостійним гімнографічним твором, призначеним не для політичних спекуляцій, а для популяризації серед церковного люду вітчизняних святих, пам’ять про яких подекуди несправедливо забута або проігнорована.
У продовження до «Слу́жбы Собо́ру святы́хъ Це́ркве Кíевскiя» у 2022 році був укладений текст «Слу́жбы Собо́ру святы́хъ му́чениковъ и исповѣ́дниковъ во дни двадеся́таго столѣ́тiя въ Украíнстѣй землѝ за Христа̀ пострада́вшихъ», яким існує унікальна ікона «Собо́ръ новому́чениковъ Украи́нской землѝ», що була написана спеціально для єрусалимських хрестоходців у 2018 році і освячена митрополитом Бориспільським і Броварським Антонієм у Дальніх печерах Києво-Печерської лаври на мощах священномученика Володимира Богоявленського, Митрополита Київського і Галицького.
Взагалі, варто сказати, що обидва тексти не є викликом чи спробою до «богослужбово-календарної революції», але логічним доповненням до пласту літургічних текстів, серед яких, до прикладу, є служби Соборам Болгарських, Молдавських, Литовських, Естонських або ж навіть Китайських (!) святих. Тим більше що Українська Православна Церква, як єдина правдива спадкоємиця Церкви Київської Русі, прикрашається святими, немовби зірками. Вірно зазначає митрополит Іларіон Огієнко (†1972): «Хор українських святих — це наша Небесна Церква <…>, це віковічна невмируща слава України!»
Українські святі — духовна велич нашого народу.
