Законопроект №8371 від 19.01.2023, ухвалений 19.10.2023 Верховною Радою в першому читані, пропонує внесення змін до Законів України «Про свободу совісті та релігійні організації» та «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань», зокрема запроваджуючи певні норми, які прямо суперечать положенням Конституції України, Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в тій частині, яка залишається незмінною після розгляду законопроекту №8371.
Законопроект апелює поняттями, яких немає у вітчизняному законодавстві
У змінах до ст. 5 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» пропонується передбачити, що «не допускається діяльність релігійних організацій, які афілійовані з центрами впливу релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка здійснює збройну агресію проти України».
Потрібно зауважити, що ані Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», ані будь-який інший закон чи підзаконний нормативно-правовий акт не містять визначення таких понять, як «релігійна організація, афілійована з центрами впливу», «центр впливу релігійної організації (об’єднання)», «керівний центр».
Поданий на розгляд законопроект також не розкриває їхній зміст, що прямо суперечить принципу правової визначеності. Згаданий принцип вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абз. 6 п. 2.1 мотивувальної частини Рішення Великої палати Конституційного Суду України від 20.12.2017 No 2-р/2017). «Юридичної визначеності будь-якого нормативного акта (або його окремого припису) неможливо досягти, якщо текст акта (його припису) є двозначним (багатозначним)… Юридична визначеність — це передовсім недвозначність» (п. 10 мотивувальної частини Рішення Великої палати Конституційного Суду України від 14.07.2021 No 1-р/2021).
На це зокрема звернуло увагу й Головне науково-експертне управління Апарату Верховної Ради України під час здійснення аналізу законопроекту. Тому поєднання всіх цих понять в одній частині ст. 5 Закону не лише прямо суперечить принципу правової визначеності, але й створює підстави для неможливості тлумачення поняття «афілійовані з центрами впливу релігійної організації (об’єднання)» взагалі.
Державні органи не мають повноважень встановлювати або визначати «центри впливу»
Частина 2 статті 5 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації» чітко визначає, що «Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави».
Із внесенням змін до цієї статті виникає правова колізія.
З одного боку, ч. 3 ст. 5 Закону передбачає, що «Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству».
З іншого боку, держава бере на себе функції встановлення «афілійованості з центрами впливу релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка здійснює збройну агресію проти України».
Тобто відбувається пряме втручання держави в діяльність релігійної організації через введення в чинне законодавство сумнівних і суперечливих понять, таких як «афілійований із центрами впливу».
Слід проаналізувати, чи підлягають поєднанню такі поняття, як «афілійованість» та «центр впливу», в контексті релігійних організацій, які здійснюють діяльність на території України відповідно до чинного законодавства.
АФІЛІЙОВАНИЙ, -а, -е — приєднаний. Афілійовані особи — управляючий та інші «перші» посадові особи, засновники, а також акціонери, які беруть участь у внутрішньофірмовому управлінні (Slovnyk.ua). АФІЛІЙОВАНИЙ — пов’язаний (Вікісловник).
«Центр впливу», як поняття, включає в себе два слова. ЦЕНТР — місце зосередження якоїсь діяльності, керівництва; осередок (Slovnyk.ua). Найвищий орган керівництва якоюсь діяльністю (Вікісловник). ВПЛИВ — дія, яку певна особа чи предмет або явище виявляє стосовно іншої особи чи предмета (Slovnyk.ua).
Аналізуючи чинне законодавство України, можемо констатувати, що в ньому відсутні положення, які наділяють державні органи повноваженнями декларувати та тим більше визначати керівні центри в сфері діяльності будь-якої релігійної організації. Тому нинішні запропоновані законопроектом №8371 зміни виходять за рамки Конституції України (відповідно до ст. 6 якої державний орган має здійснювати свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України) та передбачають вчинення кримінального правопорушення за ст. 364 Кримінального кодексу України.
Або ж тоді потрібно скасувати ст. 35 Конституції України, змінити положення ч. 2 ст. 5 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», яка чітко визначає, що «Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави», і на законодавчому рівні задекларувати «пряме втручання в діяльність релігійних організацій».
Законопроект не прописує, як встановлювався факт «афіліації релігійної організації» з «центром впливу»
Пропонуючи зміни до ст. 5 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», законодавець не вказує, яким чином визначена державним органом «афілійованість» буде співвідноситися з реальною структурою релігійної організації та її взаємовідносинами з глобальною структурою, частиною якої є релігійна організація, що здійснює свою діяльність на території України.
Незрозумілим є й те, як визначена державним органом «афілійованість» застосовуватиметься до тих релігійних організацій, які здійснюють свою діяльність на території України з 1991 року, або які були утворені ще до 1991 року і з проголошенням незалежності України лише здійснили комплекс необхідних заходів щодо реєстрації себе як суб’єктів відповідно до законодавства України.
Окрім того, формулювання «афілійований із центрами впливу» на дату прийняття відповідного закону передбачає вже встановлений факт того, що існують якісь організації, які є афілійованими з такими центрами впливу. Законодавець не застосовує поняття «які будуть визнані афілійованими з центрами впливу, в результаті… після прийняття закону…», чим порушує положення ст.ст. 6, 8, 22, 35 Конституції України та низку статей Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації».
Незрозуміло, в який спосіб було встановлено факт афілійованості до прийняття закону, хто був наділений повноваженнями на вирішення такого питання, і найголовніше — яким чином визнання цього факту державою може співіснувати з положенням ч. 3 ст. 35 Конституції України, яка чітко передбачає, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави.
Потребує також відповідей ціла низка запитань — виходячи з принципів діяльності релігійних організацій в Україні. Наприклад, яким чином та в який спосіб в запропонованому законопроекті визначається «афілійованість із центром впливу»? Що таке «центр впливу» в розумінні законодавства, яке регулює врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких є носіями суб’єктивних прав і обов’язків? І відколи в Україні в законодавство були імплементовані норми церковного (канонічного) права для визначення як «афілійованості», так і «центрів впливу», адже питання щодо діяльності релігійних організацій були повністю винесені за рамки уваги держави.
Втручання у внутрішні справи релігійної організації суперечить міжнародному законодавству, яке Україна зобов’язана виконувати
Стаття 9 «Конвенції про захист прав і основоположних свобод» визначає, що кожен має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноосібно, так і спільно з іншими; як прилюдно, так і приватно.
Це положення Конвенції, як і низки інших міжнародно-правових договорів, має виконуватись Україною, тому що, відповідно до ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.
Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Оскільки «Конвенція про захист прав і основоположних свобод» виносить питання свободи совісті та релігії за межі норм державного втручання, що в принципі має місце в державах Європейського Союзу, Україна прийняттям такого закону, ймовірно, намагається змінити світові підходи й бачення щодо цього права і свобод.
З огляду на пропоновані законопроектом №8371 зміни до Законів України — яким чином і в який спосіб визначатиметься, хто для кого є «керівним центром управління» і «керівним» в яких саме питаннях? Якими нормами законодавства державу Україна наділено повноваженнями вважати ті чи інші релігійній організації «керівним центром впливу», і які правові наслідки такого визначення настають для відповідної релігійної організації?
Відбувається звуження змісту та обмеження обсягу існуючих прав і свобод
Пунктом 2 законопроекту №8371 пропонується внести зміни до ст. 16 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації».
А саме: ч. 4 доповнити п.6 такого змісту: «у разі виявлення інших порушень щодо створення і діяльності релігійної організації (об’єднання), встановлених Конституцією України та іншими законами України».
Це положення є суперечливим з декількох підстав. Наприклад, законопроектом не розтлумачено поняття «інших порушень», що прямо суперечить принципу правової визначеності. Також сумнівним виявляється поєднання понять «створення і діяльності», адже доречно було б розділити ці поняття на окремі — «створення чи діяльності».
Крім того, незрозуміло, як виявлення «інших порушень» може впливати на діяльність релігійних організацій, які здійснюють свою діяльність на території України з 1991 року, або які були утворені ще до 1991 року.
У цілому доповнення пункту 6 ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є прямим і грубим порушенням ч.3 ст. 22 Конституції України, яка визначає, що під час прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
На момент внесення законопроекту №8371 на розгляд Верховної Ради залишаються чинними такі положення законодавства України:
Стаття 3 Конституції України, яка визначає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
Стаття 21 Конституції України, яка визначає, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Стаття 22 Конституції України, яка визначає, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
Стаття 35 Конституції України, яка визначає, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.
Стаття 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка визначає, що в Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України. Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави. Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.
Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Релігійна організація зобов’язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.
Стаття 7 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», яка визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями).
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями), діяльність релігійних організацій є форма вираження права громадян України на свободу совісті і віросповідання, передбаченого ст. 35 Конституції України.
ДЕСС надаються функції не тільки реєстратора, а й прокурора
Також пунктом 2 законопроекту №8371 пропонується доповнити після ч. 4 ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» частиною такого змісту: «У випадках, передбачених цим Законом, діяльність релігійної організації може бути припинена в судовому порядку за позовом центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері релігії, або прокурора».
Такий пункт прямо суперечить положенням частини 4 і 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в діючій редакції та положенням Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань».
Зокрема ч. 4 ст. 16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено всі випадки, коли діяльність релігійної організації припиняється в судовому порядку, і ч. 5 ст. 16 визначено перелік органів, яким надано право звертатися з позовом в порядку Цивільного процесуального кодексу України щодо припинення діяльності релігійної організації.
Доповнення ст. 16 запропонованою законопроектом частиною, по-перше, дублює права прокурора на звернення, оскільки можливість його звернення до суду і так передбачена ч. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». По-друге, визначення серед органів, які мають право звертатися до суду з позовом про припинення діяльності релігійної організації — центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері релігії — це намагання законодавця здійснити дублювання функцій органу уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації.
Причому, якщо по відношенню до органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, на рівні законодавства визначено чіткий перелік обов’язків, то включення його до складу органів, які мають право звертатися до суду щодо припинення діяльності релігійної організації, може спричинити зловживання.
Порушено принцип рівноправ’я релігій
Наступним пунктом, який потребує особливого аналізу, є положення щодо доповнення ст. 30 абзацом такого змісту: «Проведення релігієзнавчої експертизи діяльності релігійних організацій щодо виявлення підлеглості в канонічних та організаційних питаннях із центрами впливу релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка здійснює збройну агресію проти України».
Дане положення містить відверте порушення норм Конституції та Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
Окрім того, повністю нівелюється принцип рівності всіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом, адже, застосовуючи таке поняття, як «канонічне підпорядкування», держава на рівні Закону прагне запровадити нерівність релігій, віросповідань та релігійних організацій, оскільки поняття «канонічність» використовується лише в православ’ї.
Дивує сам факт появи поняття «канонічність» у законопроекті, адже Україна не є християнською чи православною державою, в основу законодавства якої були б покладені норми канонічного (церковного) права. Ані в Конституції, ані в будь-якому іншому законодавчому акті не визначено імплементацію норм канонічного (церковного) права як одного з джерел права при регулюванні суспільних взаємовідносин.
Поняття «канонічність» регулюється нормами канонічного права, яке інакше називається церковним. На відміну від католицького розуміння поняття канонічне (церковне) право, норми якого імплементовані в світське законодавство держави Ватикан, у православ’ї, яке сповідується в тому числі в Україні, канонічне право, церковне за походженням і за змістом своїх норм, завжди було лише внутрішньоцерковним.
Намагання ввести поняття «визначення канонічного підпорядкування» в законопроекті №8371 свідчить про спрямованість законопроекту на надання повноважень державному органу в порушення норми ст.35 Конституції України та ст.5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» на втручання саме в внутрішньоцерковні питання Православної Церкви.
Що мається на увазі під «релігієзнавчою експертизою» і чому вона передбачена тільки для православних
Також потребує особливого аналізу надання центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, повноважень проводити релігієзнавчу експертизу діяльності релігійних організацій щодо виявлення підлеглості в канонічних та організаційних питаннях із центрами впливу релігійної організації (об’єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка здійснює збройну агресію проти України.
Саме визначення — «експертиза діяльності релігійних організацій щодо виявлення підлеглості» — вказує на бажання законодавця на рівні закону закріпити пряме порушення принципу, визначеного в ст. 5 Закону України «Про свободу совісті і релігійні організації», а саме: Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.
Державне законодавство є джерелом права лише для релігійних організацій на території країни в організаційно-правових формах, які передбачені чинним законодавством, і жодним чином не визначає специфіку їхньої діяльності, оскільки релігійні організації в своїй діяльності керуються лише джерелами канонічного права, які не були імплементовані Україною в систему законодавства. Тому надання повноважень державному органу оцінювати діяльність релігійних організацій — це ніщо інше, як пряме втручання у внутрішню діяльність релігійної організації.
Окрім цього, потрібно на рівні закону визначити поняття «релігієзнавча експертиза», «релігієзнавча експертиза діяльності релігійних організацій», а також загальні засади її проведення, перелік документів, що дають право на здійснення експертної діяльності, права, обов’язки та відповідальність суб’єктів експертизи тощо. Доцільно також уточнити, що саме мається на увазі під «підлеглістю в канонічних питаннях».
Саме поняття експертиза в українському законодавстві міститься в Законі України «Про судові експертизи». Це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства (ст.1). Суб’єктами судово-експертної діяльності, зокрема, можуть залучатися, крім судових експертів, також інші фахівці з відповідних галузей знань (ст. 7).
У широкому розумінні експертиза (походить від франц. – expertise, лат. – expertus – досвідчений) означає дослідження питань, вирішення яких вимагає спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва; логічне або експериментальне дослідження об’єкта, що проводиться компетентною особою-фахівцем (експертом) або групою фахівців (експертів) і ґрунтується на спеціальних знаннях і практичному досвіді.
У самому визначенні поняття «експертиза» наголошується на необхідності здійснення дослідження компетентними особами-фахівцями. Натомість законодавець пропонує наділити такими повноваженнями центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, без участі представників релігійних організацій та інших спеціалістів, адже про це не сказано у відповідному пункті законопроекту.
З огляду на це незрозумілим видаються принципи і засади формування та відбору спеціалістів для проведення такого дослідження. Очевидно, що такі фахівці повинні мати глибокі знання у галузі канонічного права. Так само, як доцільним було б залучення міжнародних спеціалістів, які перебувають у складі глобальної структури релігійної організації, діяльність якої планується досліджувати за допомогою релігієзнавчої експертизи.
Юридичний аналіз здійснено та надано адвокатським об’єднанням «Апокрисіарій»
