27 січня 2023 року Державна служба України з етнополітики та свободи совісті затвердила та оприлюднила «Висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв’язку з Московським патріархатом». Відтоді різні експерти дали свої оцінки цьому документу, знаходячи цілий ряд зауважень. Пропонуємо огляд від фахівців Київської духовної академії та семінарії.
Аспектів, на які «кульгає» висновок, чимало
Найважливішим є те, що всупереч назві висновку і всупереч указу Президента, який закріпив рішення Ради національної безпеки і оборони України від 1 грудня 2022 р., об’єктом експертизи став не лише Статут про управління УПЦ, а й цілий ряд документів, які не мають до нього жодного відношення, в тому числі Статут РПЦ. При чому в самому Статуті РПЦ вказано, що УПЦ у своїй діяльності керується власним Статутом. У відповідному пункті немає жодної згадки про Статут РПЦ, як це зроблено по відношенню до Японської і Китайської Автономних Церков, а також самокерованих Церков Латвії, Молдови, Естонії та РПЦЗ, що перебувають в юрисдикції Московського патріархату.
Взагалі ж діюча редакція Статуту РПЦ була прийнята в 2017 році, а нова редакція Статуту про управління УПЦ, де закріплюється її повна самостійність і незалежність, – 27 травня 2022 року. Тож хронологічно неможливо оцінювати внесені зміни з точки зору раніше прийнятого документу. Тим більше, коли в ньому самому не вказано, що УПЦ має ним керуватися і сам Статут про управління УПЦ жодним чином про нього не згадує.
Друге, на що звертають увагу експерти: у висновку немає визначення базових понять, якими оперувала експертна група релігієзнавців. Це такі поняття, як «автокефалія», «автономія», «грамота», «томос», «диптих» і особливо «церковно-канонічний зв’язок». За відсутності чіткого визначення цих понять експертна група оперувала ними досить довільно, вкладаючи в них свою інтерпретацію, від чого залежали, в кінцевому рахунку, об’єктивність та фаховість самого висновку.
Розібрати усі прорахунки та недоліки документу, який має 19 сторінок, в короткому огляді неможливо та й, очевидно, не варто, оскільки можна загубитися в цьому обсязі і втратити той аспект, на який хотілося б найбільше звернути увагу. А таких окремих аспектів, на які «кульгає» висновок, чимало. Тож пропоную зупинитися на понятті, навколо якого обертається вся експертиза: «автокефалія».
Підміна понять і хибне тлумачення документів
Взагалі, доводячи наявність «церковно-канонічного зв’язку» (незрозуміло, що це) Української Православної Церкви з Московським патріархатом, експертна група діяла в рамках дихотомії «автокефалія – автономія». Якщо в документах УПЦ відсутнє поняття «автокефалія», це автоматично сприймається як свідчення того, що вона є «автономією», тобто частиною РПЦ.
Те, що Блаженніший Митрополит Онуфрій у листі до голови ДЕСС від 1 червня 2022 р. окреслив статус УПЦ в поняттях «адміністративної незалежності» та «повної канонічної самостійності», виявляється недостатнім, оскільки «православне канонічне право не оперує таким поняттям, на відміну від понять “автокефальна” або “автономна” Церква». Логіка Предстоятеля та священноначалля УПЦ, яка полягає в тому, що автокефалія не може проголошуватися самостійно, а повинна надаватися, не береться до уваги.
Далі відбувається підміна понять і хибне тлумачення документів. На завершення виходить, що поняття «адміністративна незалежність» та «повна канонічна самостійність», які відсутні в канонах Православної Церкви, свідчать про підлеглість Московському патріархату (!).
Отже, треба з’ясувати, що ж таке автокефалія і що не так з повною самостійністю і незалежністю УПЦ.
Коли експертна група апелює до поняття автокефалії, говорячи, що воно є канонічним, то при цьому жодним чином не підтверджує свого твердження. Якщо ми подивимося в Книгу правил, то жодного разу не зустрінемо там цього терміну.
В епоху Вселенських Соборів, коли формувався корпус канонічного права Православної Церкви, лише одне правило розглядається як таке, що говорить про автокефалію. Це 8-ме правило ІІІ Вселенського Собору (431 р.). У ньому йдеться: «Керівники у святих Кіпрських Церквах нехай мають свободу, без зазіхання на них та без утисків їх, за правилами святих отців і за стародавнім звичаєм, самі звершувати поставлення благоговійніших єпископів». Само поняття автокефалії тут не згадується, але вказується її ознака — самостійне поставлення предстоятеля та єпископів. Те саме підтверджується в 39-му правилі Трулльського Собору (691–692 рр.), коли за переселеними кіпріотами залишили попередні права на новому місці проживання — Юстиніанополі.
Якщо ж звернутися до церковної історії, яка фіксує церковну традицію епохи Вселенських Соборів, то побачимо зовсім несподівану річ: автокефальною називалася та місцева Церква (архієпископія), яка звільнялася від влади обласного митрополита та підпорядковувалася безпосередньо патріарху. Таким чином, церковні канони і церковна традиція дають досить суперечливі дані про власне канонічний зміст «автокефалії».
Автокефалія не потребує наявності такого документу, як томос
Для з’ясування того, що ж таке автокефалія і який обсяг «свободи без зазіхання та утисків» вона має, можемо податися до текстів тих документів, якими надавалася автокефалія в найближчі до нас часи — ХІХ–ХХІ ст. Церквами, які надавали в цей час автокефалії іншим та окреслювали обсяг їхньої самостійності, були Константинопольський, Московський та Сербський Патріархати. Ми свідомо оминаємо питання правомочності цих томосів чи їхнє визнання іншими. В даному разі нас хвилює зміст автокефалії, який у них зафіксований.
Тут доречно згадати про назву самого документу. Експертна група говорить лише про необхідність «томосу» для автокефалії і протиставляє його «грамоті». Але ці поняття є ідентичними, різниця полягає лише у грецькій та слов’янській мові цієї назви. Це видно з того, що Грамота 1990 року, надана УПЦ, в різних редакціях Статуту РПЦ з 2000 до 2017 року називалася томосом.
Історично документи, які надавали статус автокефалії, необов’язково мали таку назву. Наприклад, утвердження автокефального і патріаршого статусу РПЦ підтверджено документами під назвою «уложенна грамота» 1589 року, «томос про діяння» собору 1590 року, «соборне діяння» 1593 року. Коли РПЦ дарувала автокефалію Православній Церкві в Америці в 1970 році, цей документ називається «томос», але надання автокефалії Польській Церкві в 1948 р. та Чехословацькій Церкві в 1951 р. закріплювалося «актом». Саме це слово тотожне слову «діяння» (собору, синоду тощо).
Якщо поглянемо на східні патріархати, то в них взагалі немає томосу: їхній статус був закріплений рішенням Вселенських Соборів без якогось особливого документу. У випадку з Кіпрською Церквою в тому ж 8-му правилі ІІІ Вселенського Собору говориться: «Кожен митрополит, щоб особисто переконатися, без перешкод може взяти список цієї постанови». Нашими словами — це «виписка з протоколу».
З цього можемо зробити висновок, що автокефалія не потребує наявності такого документу, як томос, і тим більше лише з такою назвою. Головне — аби було прийнято відповідне соборне рішення. А в якій формі це рішення буде оформлене й повідомлене — справа технічна і другорядна.
Надаючи автокефалію, Константинополь щоразу по-різному визначає межі самостійності кожної Церкви
Отже, звернімося до змісту томосів або грамот чи актів. Константинопольським Патріархатом було надано томоси Церквам: Еладській (1850), Сербській (1879), Румунській (1885), Польській (1923), Албанській (1937), Болгарській (1945), Грузинській (1990), Чеських земель і Словаччини (1998) та ПЦУ (2019). Якоїсь змістовної послідовності в цих документах немає. Щоразу, надаючи автокефалію, Константинополь по-різному визначає межі самостійності кожної Церкви. Розглянемо їх по пунктах.
В цілому Константинополь не регламентує внутрішній устрій Церков, але є три випадки. В Еладській Церкві регламентується склад керівного органу — Синоду. Ще більше втручання у внутрішній устрій та управління бачимо в Церкві Чеських земель і Словаччини та ПЦУ. Тут чітко визначені структура та органи управління, а також вказано на право апеляції до Константинополя, тобто підсудності йому ієрархів та кліриків.
Усі Церкви, крім Румунської, Болгарської та Грузинської, прямо зобов’язані отримувати миро від Константинополя, в решті випадків це питання не оговорювалося.
Усім Церквам, крім Сербської, Румунської та Грузинської, вказано, що вони мають здійснювати міжцерковні зв’язки за посередництва Константинополя.
У томосах Церкви Чеських земель і Словаччини та ПЦУ (тобто починаючи з 1998 року) стало обмежуватися право опіки над діаспорою, яке оголошувалося виключною прерогативою Константинополя.
До цих пунктів додаються нові обмеження, наведені в томосі ПЦУ, яких не було в інших томосах. Це обов’язок брати участь у заходах Константинополя, а також відкриття ставропігій на території автокефальної Церкви — тобто таких церковних одиниць, які не підлягають ієрархії автокефальної Церкви.
Таким чином, яку загальну картину сутності або наповнення поняття автокефалії можна скласти на підставі цих документів? Чи існує якась загальна церковна традиція хоча б у межах одного Константинопольського Патріархату за останні 150 років?
Інша традиція — серед помісних Православних Церков слов’янського світу
Тепер звернімося до відповідних документів Московського патріархату: актів про дарування автокефалії Польській (1948) та Чехословацькій (1951) Церквам, а також томосу Православній Церкві в Америці (1970). У своїх актах, говорячи про автокефалію, Москва веде мову про «повне самостійне управління». Устрій Церкви має відповідати канонам, крім цього ніщо не оговорюється.
Більш детально зміст автокефалії Московський патріархат роз’яснює в томосі ПЦА, де чітко вказує, що під автокефалією розуміє: незалежність і самоуправління з правом обрання свого Предстоятеля та єпископів без будь-якого затвердження і права «вето» зі сторони інших Церков; визначення церковного устрою та управління у відповідності з канонами за власним Статутом, який приймається та змінюється самостійно; самостійні відносини з усіма Церквами; виготовлення та освячення мира.
Останнім документом про автокефалію став томос Сербського Патріархату, наданий Македонській Православній Церкві 5 червня 2022 року. В цьому документі окремо оговорюється, що дарується повна автокефалія, тобто Сербська Церква жодним чином не зумовлює положення та не обмежує канонічну юрисдикцію Македонської Церкви як на батьківщині, так і в діаспорі.
Отже, бачимо іншу традицію серед помісних Православних Церков, характерну для слов’янського світу. Вона полягає в тому, що автокефалія – це повна самостійність, яка не підлягає жодним обмеженням зі сторони іншої Церкви. Єдиним обмеженням є канони, загальні для всіх.
Отже, канонічного визначення поняття «автокефалія» в сучасному розумінні не існує в принципі. Що стосується церковної традиції, то вона в різні часи і в різних частинах Вселенської Православної Церкви була відмінною. Можемо зробити висновок, що єдиної церковної традиції в цьому питанні також не існує. І йдеться не про процедуру надання автокефалії, а навіть про сам її зміст. Питання: до якої моделі автокефалії схиляється експертна група?
На відміну від автокефалії, у випадку з автономією існує всеправославний консенсус
Експертна група слушно протиставляє автокефалію і автономію, вказуючи на їхню принципову відмінність. Але, на відміну від автокефалії, у випадку з автономією існує всеправославний консенсус, який був засвідчений на рівні предстоятелів помісних Православних Церков у Шамбезі 21–28 січня 2016 року і прийнятий на Критському Соборі десятьма помісними Православними Церквами 16–27 червня 2016 року.
Цей консенсус виражений у документі «Автономія та спосіб її проголошення». Тут зокрема вказується на обмеження автономної Церкви: її предстоятель обирається або затверджується автокефальною Церквою, поминає за богослужінням ім’я предстоятеля автокефальної Церкви; обрання, поставлення та суд єпископів здійснюється повноважним органом автономної Церкви, а в разі неможливості – за допомогою автокефальної Церкви; автономна Церква отримує миро від автокефальної Церкви, звершує міжправославні, міжхристиянські та міжрелігійні відносини через посередництво автокефальної Церкви.
За тією логікою, що автокефалія протилежна автономії, можна зробити висновок, що автокефальна Церква не повинна мати вказаних вище обмежень. Тобто вона має сама обирати і поставляти предстоятеля, який поминає усіх інших предстоятелів; самостійно обирати, поставляти і звершувати суд над єпископатом і кліриками; варити й освячувати миро; самостійно здійснювати зовнішні відносини.
Якщо можна так висловитися, це той мінімальний перелік, який характеризує статус автокефальної Церкви. Ряд томосів та актів засвідчив саме такий зміст автокефалії, навіть з боку Константинополя в окремих випадках.
Статус УПЦ у дечому перевищує рівень самостійності формально автокефальних Церков
Спробуємо тепер викладені вище критерії застосувати до Української Православної Церкви, відповідно до постанов Собору УПЦ від 27 травня 2022 року та нової редакції її Статуту про управління, а також реальної літургічної та ділової практики.
Митрополит Київський і всієї України обирається єпископатом УПЦ; звершує поминання за Божественною літургією предстоятелів помісних Православних Церков, які не підтримали втручання Константинополя на його канонічну територію.
Священний Синод УПЦ обирає та призначає єпископів, яких посвячують українські архієреї на чолі з Митрополитом Київським; Священний Синод утворює нові єпархії, змінює їхні межі, і ці рішення підлягають затвердженню Собором єпископів УПЦ; Собор єпископів є судом вищої інстанції в УПЦ.
Священний Синод 23 листопада 2022 року прийняв рішення про відновлення мироваріння в Києві.
Митрополит Київський несе відповідальність за міжправославні, міжхристиянські та міжрелігійні відносини, які здійснюються Відділом зовнішніх церковних зв’язків, створеним ще у 1992 році. Реальність цих відносин підтверджується участю українського єпископату і духовенства у спільних заходах з представниками помісних Церков в Україні і за кордоном, а особливо після початку війни – у сприянні в організації духовної опіки українців за кордоном.
До цього можна додати й безпосередню опіку над діаспорою, яка останнім часом стала ще одним маркером автокефалії.
Отже, використовуючи не поняття автокефалії, а вирази «повна самостійність і незалежність», Українська Православна Церква наповнює їх реальним змістом: ціла низка позицій перевищує рівень самостійності формально автокефальних Церков.
Чи треба до цього додавати відсутність будь-яких норм, які б свідчили про участь єпископату, духовенства чи вірян УПЦ в будь-яких органах іншої помісної Церкви, в даному випадку — РПЦ?
Мироваріння та відкриття парафій за кордоном не є ознаками автокефалії?
Експертна група у своєму висновку вказує, що повністю незалежний статус має підтверджуватися «низкою дій канонічного характеру». Однак залишається незрозумілим, якими мають бути ці дії, адже жодних визначених дій на всеправославному рівні не визначено.
Експертна група вказує, що такими діями мають бути якісь додаткові заяви і звернення. Але чи є вони канонічно необхідними? Натомість УПЦ насправді вжила цілу низку конкретних дій, якими вказує на свій принципово новий статус. Це неучасть її Предстоятеля в Синоді РПЦ, відмова священнослужителів від участі в синодальних відділах, припинення поминання Московського патріарха в храмах, рішення про відновлення мироваріння, відкриття парафій за кордоном.
У висновку стверджується, що мироваріння та відкриття парафій за кордоном не є ознаками автокефалії. Тож зупинимося на цих двох питаннях окремо.
У Православній Церкві на світовому рівні Константинопольський патріарх претендує на те, що він є старшим серед інших предстоятелів, які мають визнавати не лише першість його честі, але й реальні повноваження. Такий стан речей визнається і підтримується грецькими Церквами. Він сформувався ще в період османського панування, коли Константинопольський патріарх був проголошений етнархом усіх християн Оттоманської імперії.
Одним із проявів такої зверхності стало отримання мира з Константинополя. Цю свою «прерогативу» Фанар прописував і в томосах іншим автокефальним Церквам.
Показово, що ще в ХІХ столітті Румунська Церква рішуче стала проти цього, оскільки побачила тут обмеження своєї незалежності. Головний аргумент її полягав у тому, що Миропомазання є таїнством Церкви, а кожна Церква повинна володіти усіма засобами для звершення таїнств. Пошук таких засобів в іншій помісній Церкві означав би, що вона не володіє повнотою засобів для освячення людини і спасіння.
Таку позицію розділяють й інші Церкви: Болгарська, Сербська й Грузинська. Характерно, що Московський та Сербський Патріархати, надаючи автокефалії іншим Церквам, не обмежували право самостійного освячення мира (для Польської, Чехословацької, Американської, Македонської). Цим підтверджується рівність Церков, володіння ними усіма благодатними засобами для спасіння людини.
Натомість Константинополь привласнює це право лише собі, не маючи на це жодних канонічних підстав. Бо якщо виходити з канонічної норми, 6-те правило Карфагенського Собору взагалі стверджує, що освячувати миро може кожен єпископ у своїй єпархії.
Відкриття парафій за кордоном хоча й не є формальною ознакою автокефалії, але є її практичним виявом. У цій сфері, як і в ситуації з мироварінням, Константинополь безпідставно наполягає на своєму виключному праві відкривати парафії в діаспорі, хибно тлумачачи свій титул «Вселенський». На його думку, всі національні діаспори мають підпорядковуватися йому. Це так само підтримується грецькими Церквами, а в томосах Церкви Чеських земель і Словаччини та ПЦУ було сформульовано як вимога.
Проте цілий ряд Церков, які мають велику діаспору, не визнають ці претензії Фанару, вважаючи їх обмеженням своєї автокефалії і взагалі автокефалії як такої. Відповідно, в діаспорі мають свої єпархіальні та парафіяльні структури Антіохійська, Руська, Румунська та Сербська Церкви. Відтепер і Українська. Таке право передбачено і за Македонською Церквою.
Слабкість вихідних позицій та хибність загальних висновків проведеної експертизи
Підсумовуючи викладене вище, можемо констатувати, що ретельної уваги навіть до одного з понять, яким знехтувала експертна група, достатньо для того, щоб зрозуміти необґрунтованість і слабкість вихідних позицій та хибність загальних висновків проведеної експертизи.
Вживаючи поняття «повна канонічна самостійність», «адміністративна незалежність» та їм подібні, Українська Православна Церква виражає ними набагато більше, ніж всеправославно невнормоване поняття «автокефалія». На підставі прийнятих рішень та конкретних дій Собору, Собору єпископів, Священного Синоду та Предстоятеля немає жодних підстав видавати відносини Української Православної Церкви з Московським патріархатом як відносини «між частинами і цілим», як це стверджує висновок.
