ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми шукали розмови з отцем Тарасієм Петруняком, щоб поговорити про спільні цінності та точки дотику. Адже конфронтація та відчуження — це стан, абсолютно неприродній для християн. Хоча інколи здається, що вийти з нього вже буде неможливо.
Але відвертість і прямота нашого співрозмовника спрямували бесіду в дещо інше русло.
Він був висвячений як священник в УПЦ (КП), а коли переходив у Константинопольський патріархат, пройшов через перерукопокладення, і тепер з відстані має свій погляд на міжправославні відносини в Україні.
Скажемо чесно, ми вражені відвертістю отця Тарасія. Так само, як і свободою висловлювань, яку він може собі дозволити щодо оцінки дій і рішень свого патріарха і яка видається абсолютно неможливою в межах багатьох інших юрисдикцій.
Протоієрей Тарасій Петруняк народився 13.09.1978 у місті Коломия Івано-Франківської області. З 2004 року клірик Константинопольського патріархату. З 2005 року — настоятель Хрестовоздвиженської парафії міста Малага (Іспанія). У 2014 році закінчив Київську духовну академію Української Православної Церкви. Благочинний Південноіспанського округу Митрополії Іспанії та Португалії Константинопольської Патріархії. Одружений, батько трьох дітей.
Навчання в Києві дало можливість подивитися на Лавру зсередини, пожити її життям
Я виріс у православній сім’ї, і першими живими прикладами віри для мене стали тато й мама, хоча батько був комуністом. Незважаючи на це, він мав глибоку віру: зранку та ввечері я бачив його на молитві, він завжди молився перед трапезою та після.
На великі свята ми їздили в село до дідуся, де разом з батьками і сестрою ходили в храм. Мама вчила нас перших колядок, розповідала, які бувають молитви. Вона навчалася в Києві та регулярно відвідувала богослужіння, тому духовна атмосфера мене оточувала з малих років. Згодом я захотів вступити до семінарії, щоб пов’язати своє життя з Церквою вже як священник.
Це була Івано-Франківська духовна семінарія УПЦ КП, про яку в мене залишилися дуже добрі спогади. Моїми викладачами були священники радянського періоду, тобто люди, які приймали сан у період СРСР. Як ми розуміємо, на той час це мусив бути певний духовний вибір.
Я вступив саме туди, бо народився і ріс на заході України, а після розвалу Союзу в місцевому соціумі УПЦ сприймалася як абсолютно проросійська (згодом, вже коли я навчався в Києві, то зрозумів, що це абсолютно не так).
У розколі всі орієнтувалися виключно на Константинополь, і розуміння, що саме Константинополь — це наша Церква-мати, дуже культивувалося. Світське ж середовище в нашій місцевості завжди орієнтувалося на Західну Європу, тож, як кажуть, «усе співпало»: коли я поїхав жити за кордон, то почав шукати можливість увійти саме в Константинопольську Патріархію.
З часом я замислився про отримання вищої освіти, і вибір мій пав на Київську духовну академію. Раніше про Києво-Печерську Лавру я знав більше зі слів матері: вона ніколи не полишала нагоди відвідати печери, лаврське богослужіння (попри те, що зазвичай відвідувала служби у Володимирському соборі). А навчання в Києві дало можливість подивитися на Лавру зсередини, пожити її життям.
Всередині Константинопольської Патріархії, а згодом і в середовищі УПЦ я побачив, що Церква — це не клуб людей, зібраних за національно-релігійною ознакою, а наднаціональний живий організм, в якому тече, власне, Кров Христова. І мислити в лоні Церкви світськими лозунгами некоректно.
У Європі я почав інакше дивитися на Церкву та церковні процеси, що відбуваються в православному житті України
Знайомство з одним священником, який сьогодні певним чином перебуває в опозиції до свого священноначалля, дало мені поштовх до пошуку нових цінностей. Я кажу про священника Андрія Кордочкіна з РПЦ, він служив у соборі Св. Марії Магдалини у місті Мадрид.
Коли ми з ним уперше зустрілися, я вже був священником Константинопольської Патріархії та служив тут, на півдні Іспанії. А отець Андрій приїжджав окормляти общину РПЦ у сусідньому містечку.
Власне, через нього я й познайомився з книжками митрополита Антонія Сурозького та став палким симпатиком його поглядів. На превеликий жаль, у навчальних закладах УПЦ КП праці владики Антонія, так само, як і протопресвітерів Іоанна Меєндорфа, Олександра Шмемана, були малодоступні, хоча вони й говорять не про якісь національні речі, а про явища вічні — про те, до чого нас закликав Христос.
Служіння митрополита Антонія Сурозького, як і моє, проходило за кордоном. А треба сказати, що спосіб життя православного священника в Україні чи в Росії суттєво відрізняється від того, як ми живемо поза межами території розповсюдження Православної Церкви — наприклад, в умовах Західної Європи. І, власне, пояснення місцевих явищ і процесів я зміг знайти саме в книжках митрополита Антонія. Мені допоміг його досвід.
Тут я побачив, що громада — це насамперед не просто «місце служіння». У нас на заході України священник — це, скоріш, просто працівник, котрий мусить прийти у храм і виконати там свою роботу. Є староста громади, є, можливо, «церковна двадцятка», які й визначають, що священник повинен робити, як має служити, за кого молитися.
Тобто священник часто виступає в ролі певного найманця. На відміну від Західної Європи, де священнослужитель має сформувати з людей, які сповідують віру у Христа, духовну сім’ю. В умовах Західної Європи громада — це сім’я, де всі одне одного знають, де після Літургії зібратися на чай, поспілкуватися — звичайне явище.
Відтоді я почав інакше дивитися на Церкву, на церковні процеси, зокрема й на ті, що відбуваються в православному житті України. І зрозумів, що дивитися на них треба з точки зору не просто українця, а саме християнина.
Мені відповіли: «Ваше рукоположення не наповнене благодаттю Духа Святого»
У 2004 році я був священником Київського патріархату. Однак коли я попросився в лоно Константинопольської Патріархії, мені відповіли: «Ваше рукоположення не наповнене благодаттю Духа Святого». Тому мене прийняли як мирянина і висвятили як законного священника вже в лоні Константинопольської Церкви.
Але 2018 року той самий Патріарх прийняв духовенство УПЦ КП та УАПЦ як священників.
Згідно з 68-м Апостольським правилом та правилами 36 та 59 Карфагенського Собору, ніхто не може бути рукопокладений вдруге у той самий ступінь. Якщо священство було законно рукопокладене, і хтось звершує над ним хіротонію вдруге, то позбавляється сану і той, хто рукопокладав, і той, над ким відбулося повторне таїнство.
Отже питання: в який момент хіротонії колишнього Київського патріархату сповнилися благодаттю? Якщо вони з самого початку були сповнені Духом Святим, виходить, що мене треба позбавити сану саме як двічі рукопокладеного. Якщо ж хіротонії представників УПЦ КП так само, як і моя, були недійсними, то чому їх не прийняли в лоно Константинополя як мирян?
З проблеми канонічності хіротоній випливає і якість літургійного життя. Я не весь такий із себе молитовник, є священники, які моляться більше й набагато краще за мене, — але ж мають бути певні норми: пости, відвідування богослужінь, відповідне ставлення до священницького служіння. У тому ж Івано-Франківську в кафедральному соборі ПЦУ на вечірньому богослужінні молиться менше вірян, ніж молиться ввечері в соборах УПЦ.
Що спонукає людей приходити на вечірнє богослужіння? Розуміння того, що це певного роду підготовка до Літургії. А на моєму рідному заході України (там, де тепер превалює ПЦУ) люди часто ходять до церкви, просто тому що «так треба». Але ж християни мусять ходити у храм, аби знайти там Христа!
Серед моїх сусідів було чимало людей, які сьогодні підуть у храм до православних, наступної неділі — до греко-католиків. Тобто я бачив серед пастви тодішньої УПЦ КП певну несерйозність у підході до Церкви. Бачу і тепер, вже у ПЦУ. Наскільки серйозно, наприклад, у лоні УПЦ ведуть розмови про необхідність посту — і наскільки ж мало аналогічних дискусій у ПЦУ.
Мене особисто це підштовхує до роздумів про справжність тієї чи іншої Церкви. Не розмірковую зараз у парадигмі «хтось кращий — хтось гірший», але послуговуюсь саме протиставленням «справжній — несправжній».
Мирянин може бути християнином, але без відповідних канонічних дій не може бути справжнім священником, монахом. Тому я розумію сумніви вірян УПЦ стосовно хіротоній ПЦУ.
Я вважаю, що дії патріарха Варфоломія стосовно українського питання є помилковими. Заявлені цілі не досягнуті, українське питання не вирішилося, розкол не вилікувався, бо в церковний організм, на мою думку, ввійшли люди, які не є священнослужителями. Загальноправославна криза поглибилась. І я думаю, це тому, що Патріарх прийняв рішення одноосібно, а не звернувся до голосу Церкви, хоча наша Церква є соборною (про це каже Символ віри).
У грецькій мові слово «соборна» краще позначити словом «сінодікі», яке означає зібрання. Але в тексті Символу віри присутнє слово «кафолікі» — воно означає, що ті, хто зібрався разом, одностайні у своєму рішенні. Ми віруємо саме в цю соборність.
Собор, як церковне зібрання, може бути розділений: одна половина підтримує одну думку, інша половина — іншу. А в молитві ми кажемо про ту соборність, котра означає саме єдність, одностайність.
Думаю, у вирішенні українського питання потрібно було звернутися саме до «кафолікі», до кафолічної Церкви. Тобто запитати думку всіх представників помісних Церков. І на основі цієї соборної думки вирішувати питання української автокефалії, а не самостійно.
У Західній Європі в назві «Українська Православна Церква» головний акцент має не слово «українська», а слово «православна»
Православна парафія, православна служба у Західній Європі дуже відрізняються від українських. Різниця відчувається в усьому — у візуальному та емоційному, в богословському та церковно-літургійному.
Наприклад, ми інколи служимо у храмах, побудованих у стилі модернізму. Тут немає кадіння, а свічки електронні. Це все не визначальне та не першочергове, але на сприйняття богослужіння, звичайно, впливає. Про довгі служби говорити не доводиться: наприклад, у нашому храмі богослужіння звершують чотири общини — дві православні та дві католицькі. І, звичайно, служіння в таких умовах вимагає пунктуальності: о певній годині почати, точно о певній годині закінчити.
Майже кожен, хто приходить до нас на Літургію, причащається. Звичайно, я цього не вимагаю від людей, але завжди нагадую про сенс приходу до храму. Якщо людині не потрібен Христос (чи потрібен якось опосередковано), це вже не зовсім православне бачення.
Парафії у Західній Європі невеличкі, тож кожен знає про іншого, хто де звик стояти у храмі, у кожного є своє звичне місце. Календар відрізняється від місцевого. Наш святковий день для іспанців може бути несвятковим, тому в нас Літургія буває раненько: на шість ранку, на півсьому — щоб люди могли помолитися, причаститися, а потім бігти на роботу.
Якщо в українських храмах більшість парафіян все ж таки українці, то до нас приходили і серби, і грузини, і православні араби, іспанці, ефіопи… Тобто коли ми говоримо про православну общину в Західній Європі, то, наприклад, у назві «Українська Православна Церква» головний акцент матиме не слово «українська», а слово «православна».
Християнин у своєму житті має шукати Христа, а все ж таки не кесаря. Так, Христос сказав нам віддати кесарю кесареве, а Богу Боже. І я віддаю кесарю належне: не порушую законодавство України, в мене троє дітей (тобто я сприяю демографічному розвитку нашої держави); всі мої діти розмовляють, читають, пишуть українською мовою, знають історію, традиції та культуру свого народу. Але я не можу віддати кесарю те, що належить Богу.
Сьогоднішня ситуація з УПЦ абсолютно не відповідає європейській свободі слова, свободі совісті
Навесні 2022 року хтось із влади відповів гарячим головам, які вимагали «розібратись із УПЦ»: зараз такі питання не на часі, тут усі свої. І я тоді подумав, що це правильна, слушна думка, той політик прийняв вірне рішення.
А вже через півроку я відчув себе зрадженим. Сьогоднішня ситуація з УПЦ абсолютно не відповідає європейським цінностям, європейській свободі слова, свободі совісті.
Я не можу уявити, щоб в Іспанії відбувалися такі речі, які сьогодні відбуваються в Україні. Щоб до мене у храм прийшли з болгарками, облаяли мене — аби задовольнити якісь свої особисті потреби. А уряд ще й брав у цьому участь.
І трагедія не тільки в тому, що людей утискають у їхній власній країні. Ця трагедія має й духовний вимір.
Дивлячись на вчинки ПЦУ відносно УПЦ, я розумію, що її представники знаходяться в стані, який святі отці називають «прелестью». Тобто вони перебувають в якійсь омані, що, в свою чергу, спонукає їх на ті чи інші вчинки. Люди в такому стані не можуть дати об’єктивну оцінку власним діям.
Якби священники ПЦУ завойовували серця людей кращою проповіддю про Христа, то ми могли б сказати: «Дійсно, ці люди краще, ніж ми, більш доступно розказали людям про Бога, і тому до них пішов народ». Але «воцерковлення» не може відбуватися із застосуванням силових дій. Мені важко зрозуміти, яким чином священник, який сьогодні зрізає в храмі замки болгаркою, завтра стоїть у цьому ж храмі та розповідає пастві про любов.
Коли Росія розпочала в Україні повномасштабну війну, я сказав парафіянам: «Давайте будемо молитися за припинення війни, за мир в Україні — і давайте не будемо критикувати українського президента, принаймні допоки не закінчиться ця вся історія». Чому? Бо на парафії в мене є українці з різними політичними уподобаннями: комусь подобався Зеленський, комусь Порошенко, комусь Тимошенко. Я й сам не був серед прихильників Зеленського, чесно скажу, але голосував за нього як за політика, чий курс буде альтернативою курсу екс-президента Порошенка.
Я думав, що в умовах війни українське суспільство консолідується — в релігійному питанні, мовному, політичному, що збереться в єдиний міцний кулак. Але, на жаль, цього не сталося.
Уже не вперше в історії українці воюють одне з одним, то, може, час переосмислити минуле, не повторювати власних помилок?
Основний фактор православ’я полягає в тому, що це наднаціональна релігія. За однією чашею в окремо взятій православній парафії можуть між собою спілкуватися і українці, і грузини, і греки, і люди якої завгодно іншої національності. А Україна — полінаціональна, і це треба враховувати. УПЦ має авторитет як на заході, так і на сході, як на півночі, так і на півдні України. Вона могла б бути Церквою, яка об’єднує країну, консолідує суспільство.
Де в подіях зими 2013-2014 років була УПЦ? На лінії розмежування, де стояли монахи Десятинного монастиря, які намагалися примирити сторони конфлікту та не допустити бойню. І це, на мою думку, найбільш правильне місце.
