«Я тоді перебував на роздоріжжі. Просив у Бога знак: Боже, чи братися мені за це? Бо якщо так, то це ж не на рік, не на два, і не на п’ять. Це дуже багато років копіткої роботи та виборювання її результатів у публічному просторі. Вона матиме як прихильників, так і критиків… І раптом з’являється ця книга».
Протоієрей Олександр Клименко сприймає як благословення ті обставини та особливі події, які супроводжують його ці два роки праці над укладанням богослужбових текстів київським ізводом. Він зауважує, що переважна більшість вірян молиться за молитовниками церковнослов’янською мовою в російській транслітерації, та запевняє, що транслітерація може бути й українською.
Про знаки від Бога, про сумніви та докази, про необхідність бути чесним одне з одним — наш із ним сьогоднішній діалог.
«Так на Вкраїні говорили завжди»
— Отче, ми почали тему київського ізводу з Великого покаянного канону преподобного Андрія Критського. А як ви цього року служили канон?
— Протягом двох років уже займаюся транслітерацією й до цьогорічного Великого посту підготував повне чинопослідування першої седмиці з усіма кафізмами, канонами, біблійними піснями. Пам’ятаєте, видавалися такі книжки з богослужіннями Першої седмиці, коли відкриваєш і просто читаєш усе підряд від початку до кінця? Так от я зробив те саме, включно з каноном, транслітероване українською для кліросу нашого храму.
Не всі можуть читати київським ізводом, навіть знаючи певні правила, тому дуже важливо на першому етапі бачити перед очима транслітерований текст. Це моє глибоке переконання: спочатку треба «вичитатись».
— Транслітерований — це коли українськими буквами написано церковнослов’янські слова?
— Так, і адаптовано відповідно до вимови, оскільки є певні правила наголошування слів і тому подібне. У цьому плані мені близька позиція митрополита Вінніпезького Іларіона (Огієнка). Він єдиний серед дослідників, праці яких можна нині залучати для нашої роботи, міг застати живих носіїв, тому що народився ще наприкінці ХІХ століття, а київський ізвод, по суті, до кінця ніколи не зникав. Тож, він міг чути живих його носіїв.
Митрополит Іларіон пише, наприклад, що в закритому складі літера «о» вимовляється як «і», саме тому не «мой», а «мій», не «твой», а «твій». Правил він наводить досить багато, але в кінці робить приписку: «Себто так, як на Вкраїні вимовляли завжди». Ця ремарка надихає.
Ну, реально, скільки людей вдома молиться, використовуючи молитовники, надруковані церковнослов’янським шрифтом? Одиниці. Більшість мають транслітеровані видання, затверджені колись московськими синодальними інституціями, і, скажімо так, російською мовою. А в моєму варіанті транслітерація йде українською.
На даний момент за два роки роботи в цьому напрямку я пройшов дуже багато різних етапів. Вважаю важливим здобутком повну транслітерацію Псалтиря. Цілий рік фактично пішов на це. Псалтир — основа богослужіння, після завершення роботи з його транслітерації стало легше робити все інше.
Також готові вже молитовник, канонник, правильник, послідування літургії святителя Василія Великого, святителя Іоанна Златоуста та Григорія Двоєслова окремо для кліроса і для кліриків у форматі служебника з усіма тайними молитвами. Окрім цього дороблені всенічне бдіння та акафісник із приблизно 50-ма найвідомішими акафістами.
— Ого…
— …Весь часослов, певні треби, весь поховальний цикл. Послідування Великого освячення води та деякі інші чинопослідування. Тобто досить великий масив текстів. Усе це для потреб моєї парафії, проте, звісно, роблю це в такому варіанті, щоб можна було колись видати на широкий загал.
За ці два роки праці багато в чому я змінив точку зору на транслітерацію, тож між першими варіантами текстів і теперішніми надзвичайно велика різниця. Все ж таки, відштовхуючись від рекомендацій владики Іларіона і скориставшись ними, я зрозумів, що це саме те, чого шукав і до чого інтуїтивно рухався. А виявляється, так в Україні вимовляли завжди, як пише владика Іларіон.
При використанні київського ізводу навіть щелепа працює інакше
— З чого розпочалося ваше знайомство з київським ізводом і коли?
— 2014 рік. До речі, саме тоді на нашій маленькій парафії в Недрі ми вирішили не поминати патріарха Кирила. Та оскільки парафіяльний хор складався із людей не наймолодшого віку, то перевчити півчих, які перед тим 20-30 років співали московським ізводом, було не таким реальним завданням.
Я почав служити «лайтовим» варіантом київського ізводу, який побачив у книжці Ганни Куземської, спочатку на Хрещеннях. На такі служби в більшості приходять люди маловоцерковлені. Вирішив перші проби робити саме на них.
Допомагав мені один півчий. Чесно кажучи, відразу це складно давалося і йому, і мені. Все ж таки з дитинства звикли читати московським ізводом. Плюс до всього я не люблю напівміри — якщо переходити, то переходити повністю, а не служити служби по черзі. Язик можна зламати, адже українська вимова дещо ширша, зовсім інакше працює щелепа. І коли ти годину тому служив московським ізводом, різко перейти на чисту вимову київським не вийде.
У 2022-му розпочалася повномасштабна війна, я перейшов служити на нову парафію, де фактично всі хористи були молоді і деякі не мали за спиною молитовного досвіду. Тобто, московського ізводу вони не знали. Там і спробували ми втілити мою мрію.
Почали з того, щоб співати «Господи, помилуй» замість «Господі, помілуй», «Подай, Господи», «і Духові Твоє́му» (бо деякі наголоси змінюються: не твоєму́, а твоє́му). Звикали до цього місяць чи півтора. За цей час я повністю перейшов на українську вимову всього, що говорить священник згідно зі служебником, тоді як клірос переходив без поспіху.
Усе ж таки всі доступні нам і надруковані ноти були транслітеровані московським ізводом, а ми не встигали з ходу переробляти великі обсяги текстів. Приміром, коли я знав, що в неділю читатиметься така-то кафізма, цілий тиждень перед тим сидів і робив хоча би початковий варіант, можливо неідеальний, але транслітерований, щоби можна було віддати його на клірос.
Приблизно через рік ми вийшли на абсолютну відмову від будь-якого використання московського ізводу. Складнощів додавало й те, що півчим, які прибували до нашого храму, було незвично. Якось одна російськомовна жінка, яка родом із Запоріжжя, сказала: «Я знаю, чому ви називаєте це київським ізводом. Тому що він мене ізводить!»
Інколи бувало досить важко. Коли до нас на соборне служіння приїжджали інші священники, півчі щадили батюшок і співали так, як у решті храмів. Та десь через рік хористи принципово сказали: «Ми вже не можемо співати московським ізводом».
Київський ізвод, дійсно, дуже-дуже затягує. Ті, хто вперше його чують, зізнаються, що важкувато, а потім ці ж люди приходять і кажуть: «Ми тепер інакше не можемо. Наскільки це своє, наскільки це наше…» Таке враження, ніби прокидається якась історична пам’ять. Не знаю, як це можна інакше назвати.
Це повністю відповідає тому, як ми мислимо. Так би молилися українці, якби нам цю традицію силою не перервали.
Знову це скажу, у нас це досить гармонійно звучить. Дівчата на кліросі «вичиталися» настільки, що можуть взяти синодальний текст із словянськими літерами і на ходу змінювати наголоси, прочитання тих чи інших слів.
Для мене важливо, щоб мова Церкви відрізнялася від побутової
— Часто доводиться чути: чому б просто не перейти на українську?
— Розумію, що в нашому поляризованому суспільстві звикли в будь-якій темі відразу бачити конфлікт. Але, як на мене, в цьому питанні не повинно бути протиборства.
Особисто я займаюся київським ізводом, бо точно знаю, що московська вимова нам нав’язана. До початку XVIII століття її й близько не було на території Київської митрополії, але з кінця XVII століття почалися перші укази, які забороняли українську традицію. У петровські часи ледь не щороку видавалися якісь указівки щодо неможливості друку книжок у київській традиції.
Якщо ви будете гуляти в Києві по Подолу, де в нас Міністерство фінансів, напроти нього побачите табличку, що тут 1721 року було спалено київську книгозбірню. Видання лаврської бібліотеки спалювалися перед Успенським собором Лаври. Чому? Щоби не користувалися тими текстами, бо вони надто відрізнялися від московських.
Імперія вимагає одноманітності, всі мають ходити строєм. Відомо, як Лавра тяжко реагувала на це, як лаврські архімандрити писали листи, що люди не розуміють, про що йдеться в церквах: що це взагалі за звуки такі, що це взагалі за тексти.
Можливо, мої слова викличуть у когось обурення. «Люди ходили, люди звикли…» Хтось почне казати: «Скільки спасалися завдяки цим синодальним текстам…» Але моя думка категорична: це нав’язана штучна формація.
Як у наших храмах може звучати «Господі, помілуй»? І йдеться навіть не про те, що зараз війна. Просто нас століттями змушували молитися якимось неприродним для нас чином: коли в храмі та поза храмом люди говорять українською, а в храмі звучить щось зовсім інше і, відверто кажучи, досить далеке від українського звучання, натомість, максимально близьке до звучання російського.
До речі, для тих парафій, де люди в масі своїй говорять російською, я не рекомендую одразу ж переходити на київський ізвод або на українську. Для людей, які думають російською, це буде важко. Втім, з часом все стає можливим. На все потрібен час.
Стосовно того, чому не займаюся перекладом богослужіння на українську. Мені подобається, що в Церкві мова трохи не така, як у побуті. Навіть київським ізводом служба стає дуже зрозумілою, проте мені, як колишньому регенту, важливо зберегти ритм. Коли заміняєш слов’янський текст на український, ритміка змінюється радикально. В українській абсолютно інший принцип побудови речень, і коли ми перекладені тексти співаємо, то вимушені фактично перебудовувати мелодійні ряди. Це стосується всіх без винятку богослужбових піснеспівів.
Після переходу на київський ізвод уже два роки поспіль ми співаємо за тими ж самими нотами збірок отця Димитрія Болгарського чи за нотами, виданими згідно з традицією Києво-Печерської Лаври та іншими. Всі вони транслітеровані московським ізводом, але, знаючи правила вимови, ми легко співаємо, користуючись ними. Це приблизно той самий нотний текст.
Ритми, мелодія залягають у нашу підсвідомість набагато глибше. У київському ізводі я не порушую того, що є дуже важливим для людей церковних. Як співали «Царю Небесний», так і співаємо, але з наголосом «Ца́рю». Там «Утє́шителю», а тут «Утіши́телю». Порядок слів, в основному, незмінний. Все залишається в тому ж ритмі.
Я заходжу в храм, де читають, моляться українською — так, мені все зрозуміло. Але церковна служба — це не завжди і не тільки про «все зрозуміло». Це також про долученість до певної традиції. І ця традиція не сьогоднішня, не вчорашня, вона має своє міцне та глибоке історичне підґрунтя.
Приємно знати, що тексти звучать так, як звучали за Петра Могили, за часів молодого Паїсія Величковського, на честь якого освячений наш нижній приділ, за Софронія Іркутського, якому присвячений наш храм. Вони обидва народилися на території України на початку XVIII століття й однозначно в юності навіть не чули московського ізводу, а молилися саме київським. Хоч би на нашій парафії історична справедливість має бути відновлена. Але краще і на інших також.
Ми постраждали однаково
Коли хрещу дітей, інколи повертаюся й запитую в людей: «Як ви думаєте, якою мовою ми сьогодні молилися?» У 99% така відповідь: «Ну, українською, тільки якоюсь архаїчною». Хоча насправді я служив чистою церковнослов’янською.
І це дуже важливо для мене. Не люблю напівправду. Роками на закиди людей про те, що ми молимось російською, ми відповідали: «Ні, це церковнослов’янська». Так, мовляв, молився ще преподобний Антоній Печерський. Дійсно, неправі ті, хто звинувачують нас у російськомовності в храмах, але неправі й ми, коли даємо таку відповідь. А якщо є напівправда, завжди буде поле для конфлікту.
Має бути правда. З нею іноді важко, та вона виключає наростання конфлікту, відкладання його на потім. А правда така. Згідно з програмою русифікації, з української мови протягом років вичищалися всі питомі українські слова. Від русифікації постраждала звичайна літературна українська мова, але церковна мова постраждала навіть більше. Майже три століття спочатку імперський механізм, пізніше СРСРівський забороняв українську мову. Ми всі постраждали.
Не так, що хтось один когось звинувачує: люди світські — нас, ми — їх, і так далі. Ні. Ми постраждали рівною мірою, Церква навіть трохи більше. І зараз ситуація ускладнюється тим, що перевчити величезну кількість кліру надзвичайно важко. Важко навіть пробитися з цією ідеєю, тому що вона геть дискредитована.
Упродовж століть київський ізвод називали галицьким. Нібито це така внутрішня львівсько-тернопільська традиція. Спробуй тепер нам, зламаним, тим, хто був розтоптаний у своєму прагненні молитися згідно зі своєю традицією, так швидко до неї повернутися. Мало того, що не всі про неї знають, так ще й ті, хто щось чув, перебувають у полоні стереотипів.
Як у вас у коментарях одна шанувальниця московського ізводу написала: «У вас там безліч полонізмів». Мене це дуже повеселило. Адже тексти київським ізводом переважно ідентичні з московським ізводом, відрізняються тільки вимова й наголоси.
Навіть якби зараз Блаженніший Митрополит Онуфрій відкрито заявив: «Брати та сестри, отці, переходьте на київський ізвод», велика частина кліру та парафіян, вихованих з критичним ставленням до цієї традиції, можуть розвернутися й просто перестати ходити в храм. Саме тому треба бути дуже обережними, розуміючи силу пропаганди і що ці хвороби вже трьохсотлітні.
— Тобто людина може перестати ходити в храм тільки через те, що там зміниться вимова? Як можна відвернутися від Христа через вимову?
— Відмовляються від Церкви й через політичні мотиви, хоча вони дуже швидкоплинні. Тим паче можуть перестати ходити до храму з причин, з чиєїсь точки зору, більш вагомих. Усе те, що Христос пробував викорінити з по-фарисейськи налаштованого єврейського народу, у нас знову й знову проростає.
Стою колись на літургії, і оскільки її очолював, починаю читати молитву Херувимської пісні. Київським ізводом вона звучить так: «І Животворящій Троїці трисвятую піснь припівающе, Всякую нині житейськую одвержімо печаль». В усіх літургіонах XVII століття пишеться саме так, це зафіксовано у самий пік розвитку нашої традиції. Стоять поруч священники і деякі з них прямо під час служби висловлюють своє незадоволення таким текстом молитви. Чому? Сила звички. Хоча й нав’язаної.
Але в нас своя традиція. Я присвятив дослідженню цієї теми два роки. Ви здивуєтесь, але в середньому на транслітерацію перші півтора року витрачав від шести до восьми годин на день. Кожен Божий день. Зараз трошки менше, очі болять, та й багато текстів уже зроблено. І весь цей час спостерігаю, наскільки ця тема може бути конфліктною.
Люди звикли, що має бути «іменно так, буква в букву». Якщо одну букву пропустив, то ти прямо Бога зрадив. Є й таке.
Служу за Требником 1645 року
— Не тільки через букву, думаю, йде спротив. У тому числі через те, що держава взялася активно втручатися в життя Церкви, і люди сприймають будь-які зміни чи новаторство як уступку «духу врємєні». Що ви відповідаєте, коли вам кажуть, що ви перевзуваєтеся на льоту і йдете на повідку в держави?
— Кажу, що з усіх моя позиція якраз найбільш консервативна. Московській вимові в Україні не більше трьох століть, а я повертаю нас до традиції, якій 600-700 років.
Я́ко апо́столом єдинонра́внії / і вселе́нній учи́теліє,/ Влади́ку всіх молі́те,/ мир вселе́нній дарова́ти/ і душа́м на́шим ве́лію ми́лість.
Кондак, глас 2
Свяще́нния і боговіща́нния проповіда́телі,/ верх учи́телей, Го́споди, прия́в єси́ в наслажде́ніє благи́х Твої́х і поко́й,/ тру́ди бо о́них і смерть прия́в єси́ па́че вся́кого всепло́дія,/ Єди́не прославля́яй святи́я Твоя́.
Не слід забувати, що будь-яка жива мова постійно змінюється. А церковнослов’янська — жива, бо ми нею говоримо з Богом. Будь-яка жива мова змінюється в середньому двічі на століття. З’являються нові слова, нові терміни, нові підходи, нові правила і тому подібне. Я не знаю достеменно, як це звучало наприкінці XVII століття, втім, керуючись правилами людини, яка застала живих носіїв цієї традиції, я пропоную вам такий реанімаційний варіант нашої української живої традиції. Ось і все.
Це більш консервативна позиція, ніж у тих церковних лібералів, які продовжують молитися московським ізводом і яких я, до речі, ніяким чином не критикую. Як молитесь, то моліться. Але називайте це чесно. Якби ж ми вийшли на чесний діалог…
Скажу відверто: десь перші місяців чотири я сумнівався. Розумів, в яку бучу лізу, яка це конфліктна може бути тема для тих, хто захоче зробити її такою.
Саме був липень місяць, косив траву біля церкви й розмірковував, чи варто виходити в публічне поле. Я тоді ще ніде нічого не писав, не викладав жодного відео з нашої служби. Просто займався Псалтирем. Звісно, турбувався про можливу реакцію церковної спільноти на цю тему, тому що людям важко даються будь-які зміни.
І тут під’їжджає мій знайомий, родич покійного священника з Березані, разом із донькою. Підходять до мене й кажуть: «Отче, ми вам давно хотіли подарувати на день народження подарунок. Ніяк не могли до вас доїхати. Ось книга. Покійний отець Петро казав, що це якийсь дивний требник. Якщо, казав, він комусь і буде цікавий у нас у благочинні, то тільки отцю Олександру. Раптом що, сказав подарувати вам після його смерті». І вручають книгу мені.
У мене руки брудні, витер їх, беру книгу. На вигляд фоліант якийсь, стародрук. Дивлюся на рік виходу і не вірю своїм очам. Думаю, та ні, помилився.
1645 рік. Тільки слов’янськими цифрами написано.
Ні, думаю, не може бути. А я прям просив у Бога знак: «Боже, займатися мені цим чи ні?» Бо якщо займусь, це ж не на рік, не на два, і не на п’ять. Це впрягтися на роки. Це дуже багато роботи та виборювання її результатів у публічному просторі. Вона матиме як прихильників, так і критиків… І ось з’являється ця книга. Це ж неспроста. Через два місяці після мого дня народження, день у день.
Приїжджаю додому, заходжу в інтернет, знаходжу відскановане зображення ще одного такого примірника. І розумію: в мене реально видання 1645 року.
Тоді просто перехрестився і сказав: «Боже, дякую. Кращої відповіді Ти дати не міг». І таких моментів було дуже багато.
Не бачу жодної причини від цього відмовлятися
Не втомлюсь повторювати: це була наша традиція, зафіксована не в одному, не в двох, а в усіх літургійних пам’ятках тієї епохи. Не бачу жодної причини від цього відмовлятися.
До речі, маю цікавий експеримент. Запитую в людей: «Що означає міром Господу помолімося». Здебільшого всі розуміють це як «усім народом». Тобто «миром» у значенні «всі разом».
І лише коли ти молишся київським ізводом, після возгласу «миром Господу помолімося» далі чуєш прохання «о мирі всього міра» і нарешті розумієш, про що йдеться. «Мир» через широке українське «и» — це спокій, а «мір» з крапкою — це всесвіт. Тільки коли ти чуєш «О мирі всього міра», стає зрозуміло, про що саме це молитовне прохання. Московським, нагадую – «о мірє всєго міра».
І таких моментів — мільярд із копійкою. Коли лише читаючи київським ізводом, ти можеш збагнути суть.
Так само з кличним відмінком. Чому «Царю Небесний»? Даю кому? Царю́. А якщо звертаюся, то кажу: «Ца́рю». У російській мові немає кличного відмінка, й ці моменти стираються. А в нашій традиції все набагато гармонійніше, особливо з наголосами.
Коли я почав говорити «божестве́нний», один священник зауважив: «А в нас у селі досі кажуть божестве́нний». Дійсно, люди так і говорять: «У нас служба була просто божестве́нна». Посеред людей це зберігається і це є плоттю і кров’ю нашої традиції.
***
P.S. Передмова до невиданого поки що богослужбового збірника київським ізводом
Тексти, які я формую зараз, набрані українськими літерами, відповідно до правил української транслітерації церковнослов’янських текстів київської редакції. Для цього переважно я користуюсся практичними вказівками митрополита Іларіона (Огієнка), викладеними у таких його працях:
- Українська церковна вимова. Практичні вказівки. Архієпископ Іларіон. Холм.Свята Данилова гора. – 1942 р.
- Українська вимова церковно-слов’янського богослужбового тексту. Видавництво «Українська Автокефальна церква» під. редакцією проф. І. Огієнка. Тернів.Друкарня Й.Піша. – 1921 р.
Також, але значно меншою мірою:
- Наша літературна мова. Іван Огієнко (митрополит Іларіон). / Упоряд., авт. передмови та коментарів М. С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2011. С. 91–118.
- Як треба вимовляти букву «ѣ» в церковно-слов’янських текстах. Проф. І. Огієнко. – 1921
А також:
- Якою мовою молилася давня Україна: Правила української транслітерації церковнослов’янських текстів. Куземська Ганна. Вид. 2-ге, доопрацьоване i значно доповнене. — К.: КЖД «Софiя», 2012. — 112 с., 165 iл.
Тексти звірялися з наступними виданнями:
- Часослов. Київ. – 1616 р.
- Псалтир. Куцейн. – 1650 р.
- Псалтир. Київ. – 1643 р.
- Требник. Львів. – 1645 р.
- Псалтир. Луцьк. – 1384 р.
- Требник. (Петра Могили). Київ. 1646 р.
- Древній Києво-Печерський молитвослов – Київ. Видавничий відділ УПЦ. – 2008 р.
- Тріодь Цвітна. Львів. 1665 р.
- Требник. Київ. 1681 р.
- Полуустав. Вільно. 1622 р.
- Мінея святкова. Анфологіон. Київ. 1619 р.
- Тріодь пісна. Львів. -1664 р.
- Служебник. Вільно. – 1636 р.
- Служебник і требник архієрейський. Київ. П. Могила. – 1632 р.
- Октоїх недільний. – Київ. – 1629 р.
- Тріодь пісна. Київ. — 1640 р.
Зважаючи на деякі відмінності між текстами вищезазначених стародруків, при упорядкуванні часослова я користувався правилом найбільшої милозвучності та наближеності до живої мови. Ось що пише про це митрополит Іліріон: «Тексти служб Божих у старій Україні виголошувалися по церквах із щирою, правдивою українською вимовою, бо вимови московської тоді ще не знали на Вкраїні. (…) З рідною українською вимовою не тільки виголошували священники й читали дячки, з цею ж вимовою й співали церковні пісні хористи».
Для тих, кому деякі особливості вимови давно знаних слів будуть видаватися незвичним у звучанні та в наголошуванні, також приведу слова митр. Іларіона: «Українську вимову, помалу було цілком виведено з України і замість неї заведено виразну московську вимову… І тексти служб Божих, особливо після Катерининих наказів, вже не правили у нас так, як споконвіку було то на Вкраїні — почали вимовляти їх «голосом великороссійським»…
Старі наголоси українські, що були в наших богослужбових книжках, замінено нам на московські».
У справі транслітерації богослужбових текстів я використовував більшість із 25 правил, наведених у статті «Українська церковна вимова», хоча і не всі, але для побіжного ознайомлення з головними з них наводжу тут короткі рекомендації миторополита Іларіона:
«Всі Служби Божі, всі читання і співи в церкві, всі треби правити з українською вимовою, себто так, як було на Вкраїні довгі віки. Тому в слов’янськім тексті повинно:
1. Букву «ѣ» вимовляти скрізь, поза деякими винятками, як «і»: хліб, вірую, Діва Марія, во віки, нині і т. ін.
2. Букву «е» вимовляти як «е»: небо, вселися, себе, весь і т. ін.
Але з початку слів і всередині після голосної «е» вимовляти як «є» (ѣ): єсть, єдин, твоєго.
3. Букву «и» вимовляти як «и»: Господи помилуй, благослови владико, мир всім. Але з початку слова і всередині після голосної «и» вимовляється як «ї»: їхъ, їмъ, твоїхъ. В вольовому способі однини «и» вимовляється як «и»: прости, очисти, сподоби, прийди, вселися в ни, заступи, спаси, помилуй і сохрани нас.
Але в вольовому способі множини «и» вимовляється як «і»: предадім, приідіте, поклонімся, помолімся, помолітеся.
4. Закінчення «аго» в прикметниках вимовляти як «ого»: од лукавого, мирного, животворящого, святого.
5. Закінчення «ецъ» вимовляти як «ець»: отець, Творець, кінець; склад «ца» на кінці слова вимовляти як «ця»: отця, Владичиця, Богородиця, Творця, конця; склад «цу» вимовляти як «цю»: Отцю, Богородицю, Владичицю.
6. Закінчення «тъ» в теперішньому часі 3 особи однини і множини вимовляти як «ть»: судить, любить, ходить, творять.
7. Закінчення «етъ» в дієсловах теперішнього часу вимовляти як «е» (себто випадає «ть»): да прийде(тъ) Царствіє Твоє, да буде(тъ) воля Твоя.
8. Закінчення «тся» в дієсловах 3 особи теперішнього часу однини і множини вимовляти як «ця»: да святиця імя Твоє. (Втім, для цього видання Часослову я обрав варіант «тся» через те, що звук «т», як на мене, тут продовжує звучати і не розчиняється в «ц»).
9. Прийменники «съ», «со» вимовляти: «з», «зо»: зшедшого з небес, зо славою, зо всіма вами.
10. В закритому складі (що кінчиться приголосним звуком) в українській вимові «о» і «е» переходять в «і»: во віки віків, усопших рабів, оставленія гріхів, о храмі сім, о всім во Христі братстві нашім. Але сього правила додержуватися бережно і тільки тим, хто добре знає українську мову. (Слова: живот, Бог – залишити без зміни).»
Ці тексти будуть особливо корисні для тих, хто, не бажаючи відкидати з ужитку церковнословянську мову, разом із тим бажає повернути їй те її характерне звучання, яке було для православної України визначальним протягом довгих століть, але трагічно втрачене через низку заборон та безперервні утиски, починаючи з кінця 17-го століття і аж до нових часів.
Саме тому, це аж ніяка не реформація богослужбових текстів і не відхід від традиції, а, скоріше, навпаки – повернення до своєї автентичної вимови, на яку багато хто, серед яких і упорядник цих тектсів, давно чекали.
«Ні, це не українізація; ми нічого не українізуємо, новин ніяких не заводимо, бо все це ми вже цілі віки мали, нам тільки відібрали його…», – ці слова проф. І. Огієнка точно відображають мотив, з яким я два роки працював над Часословом, Молитовником, Служебником та іншими подібними виданнями.
Це наша давня традиція, яка лиш чекає на своє відродження.
Нехай моя праця додасть до цього і свою частку.
Протоієрей Олександр Клименко
