Якщо відкрити Вікіпедію і пробігтися поглядом по сторінці Православної Церкви в Америці, можна побачити, наскільки схожа історія появи, становлення та функціонування ПЦА з ситуацією в Українській Православній Церкві. Наприклад, проблеми, пов’язані з виходом з підпорядкування московській патріархії, не до кінця вирішене питання канонічного статусу, а також існування поруч з іншими православними юрисдикціями на території однієї держави.
Суттєва різниця полягає в тому, наскільки мирно навчилися жити між собою християни Північної Америки за умови релігійного плюралізму та розбіжності думок.
Як це можливо, що для цього потрібно, і, головне, що цьому заважає, — говоримо відверто з настоятелем православного собору Пресвятої Борогодиці в Лос-Анджелесі (Православна Церква в Америці), українцем за походженням протоієреєм Назарієм Полатайком.
Про співрозмовника. Протоієрей Назарій Полатайко народився в Чернівцях в 1971 році. 1991 року закінчив Косівське художнє училище. Переїхав до Канади, де 1996 року закінчив коледж святого Апостола Андрія Первозванного (Української Православної Церкви в Канаді) при Університеті провінції Манітоба в м. Вінніпег. 2006 року захистив дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата богослов’я в Київській Духовній Академії.
З 1995 до 2008 року — протодиякон Першоієрарха Православної Церкви в Канаді та співробітник Консисторії Української Православної Церкви в Канаді.
З 1 серпня 2008 року — протодиякон Благовіщенського кафедрального собору в м. Оттава (Канада) в юрисдикції Православної Церкви в Америці та секретар Канадської Архієпископії Православної Церкви в Америці.
З 2015 року — настоятель Свято-Богородицького Собору Православної Церкви в Америці в м. Лос-Анджелес, США.
Я не розумію, звідки в нас цей страх перед іновірцями
— Отче Назарію, виходячи з теми нашої бесіди, скажіть спойлер: мирний досвід співіснування конфесій в одній державі можливий чи ні?
— Абсолютно можливий! І не тільки можливий, він необхідний.
— Чи є США, де ви зараз служите, прикладом мирного співіснування конфесій, чи й там трапляються непорозуміння?
— Якраз у США є цей досвід — безцінний для традиційно православних країн, які живуть у нових для себе реаліях та в умовах сучасних світових тенденцій.
Ми не можемо існувати в якомусь вакуумі, й це наша пастирська відповідальність — наводити мости, а не руйнувати те, що інші люди будували до нас.
Наприклад, якби просвітитель Америки святитель Тихон (Бєлавін) не мав відносин з Англіканською Церквою, його місія була б набагато менш успішною. Саме через добрі стосунки з англіканами він зумів дати поштовх для розвитку православ’я на Американському континенті.
Якщо ви читали історію нашої парафії, то пам’ятаєте, що перші 3-4 роки православні користувалися англіканським храмом абсолютно безкоштовно, хоча він був у підпорядкуванні англікан. Більше того, настоятелю Англіканська Церква надавала безкоштовне житло.
Так, у нас із протестантами є розбіжності у віровченні, ми по-різному віруємо. Але ніхто й не каже, що ми повинні співслужити чи порушувати православні канонічні норми.
Господь також спілкувався з іновірцями. А якби апостоли боялися іновірців, місія християн взагалі б не відбулася. І зараз чимало новонавернених, які приходять до православ’я в Північній Америці, це ті, з ким ми просто спілкувалися на людському рівні, пили разом каву.
Тому я не розумію, звідки в нас цей страх перед іновірцями. Чого нам боятися? Найчастіші слова Спасителя, які Він говорив апостолам: «Не бійтеся», «Я з вами». Чому ми не можемо просто спілкуватися з тими самими католиками, протестантами?
Пам’ятаю, один священник, який приїхав до Північної Америки з пострадянського простору, казав, що якщо там, удома, ми на католиків дивилися як на ворогів, то тут вони нам найближчі, справжні брати й допомагають одними з перших.
Дійсно, в багатьох випадках саме в їхніх храмах нам надається можливість служити, проводити місію і тому подібне. Думаю, зараз у цьому пересвідчується на власному досвіді Українська Православна Церква в Західній Європі. Наскільки я розумію, і сам владика Веніамін проживає в резиденції англіканського священника, і служать українські священники найчастіше в євангелічних або католицьких храмах.
— Чи трапляються в США непорозуміння на релігійному ґрунті?
— Майже ні. А якщо й трапляються, усе вирішується в судовому порядку. Був випадок, коли парафія Української Православної Церкви в Америці в юрисдикції Константинопольської Патріархії перейшла разом з майном до київського патріархату. Ясна річ, за майно точилися суди. Але майнові питання регулюються нашими парафіяльними статутами.
Наприклад, в установчих документах нашої парафії чітко сказано, що якщо парафія перестає існувати, то все майно переходить в єпархію. Або якщо парафіяни вирішують змінити юрисдикцію, майно також залишається за єпархією.
— Чи це справедливо? Якщо парафіяни своїм коштом побудували храм і хочуть змінити юрисдикцію, чому вони мають віддавати майно єпархії?
— Тому що кошти вони збирають на будівництво храму в певній юрисдикції. Це називається цільова пожертва.
На практиці це виглядає так, що ми всі вступаємо з державою в юридичні відносини через єпархію. Коли парафія, як маленька корпорація, створюється і реєструється, вона вказує, що належить до вже існуючої більшої корпорації. У нашому випадку це Західноамериканська єпархія Православної Церкви в Америці. Через цю реєстрацію надається номер для оподаткування. І хоча сама Церква звільнена від податків, парафіяни, перераховуючи пожертви, отримують довідку, що передали таку-то кількість грошей на парафію, і через це їх звільняють на якийсь процент від податків.
Тобто від самого початку ми пов’язані з конкретною юрисдикцією, яка надає людям довідки про пожертви, і таким чином усе майно, побудоване на ці пожертви, залишається в її власності.
За горнятком кави я вирішив набагато більше питань, ніж на конференціях і ділових зустрічах
— Більш-менш зрозуміло. На ваш погляд, у чому полягає запорука мирного співіснування конфесій?
— Насамперед має бути відповідна культура. Американці виховані приймати інших людей такими, як вони є. Вважаю, це цілком притаманна для православ’я точка зору, чисто православний спосіб мислення.
Подивіться навіть на те, як ми проводимо місію. Ми ж не ходимо по місту й людей за руки не хапаємо. Навпаки, перебуваємо у своїх храмах, і хто хоче заходить і цікавиться. Тобто людина повинна бути налаштована нас почути. І яким би не був мій співрозмовник розумним чи нерозумним, близьким для мене чи неблизьким, — я не зобов’язаний погоджуватися, але я маю його вислухати.
— Чому не виходить у нас в Україні такого мирного співіснування? Принаймні поки що.
— Можливо, кожен хоче доказати, що він правий, замість того щоб вислухати іншу точку зору. А інша сторона, яка хоче висловитися, також не завжди робить це у прийнятній, культурній, інтелектуальній формі. Інколи люди йдуть на зустріч, наперед знаючи, що не будуть ні в чому погоджуватися.
На жаль, в Україні розділені, по суті, єдиновірці. Немає різниці між тим, як ми віримо в Господа Ісуса Христа і Святу Трійцю, а роз’єднують нас політичні, абсолютно мирські явища. Хтось із чимось не погоджується, відразу йде реакція. І стосується це обох сторін.
Не варто бути таким реактивним. Не кажучи вже про католиків, протестантів, але принаймні серед православних має бути це бажання — просто поговорити.
Не знаю, чи дивилися ви мої відео, коли готувалися до інтерв’ю, але в одному з них я казав, що дуже люблю пити каву. У моєму житті за горнятком кави я вирішив набагато більше питань, ніж на офіційних конференціях.
Будь-яке питання можна вирішити. Було би бажання одне одного почути.
Чи ПЦУ зробила якісь кроки, аби встановити відносини з ПЦА?
— Ви перебували з Предстоятелем ПЦА в Україні в червні цього року. Відразу російські ресурси назвали цей візит «рукою Константинополя», а в Україні комусь показалося, що це приїхала «рука Москви».
Чия це насправді була рука і якою була мета візиту?
— Я думаю, що це була рука Господа нашого Ісуса Христа, Який хоче, щиро хоче, щоб єдиновірці знайшли спільну мову. Щоб восторжествували правда, любов і взаєморозуміння.
Почнемо з того, що в мене персонально і в Предстоятеля Православної Церкви в Америці Митрополита Тихона склалися, скажімо так, давні, глибокі, теплі відносини з Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм. Владика Онуфрій дуже часто відвідував Сполучені Штати, я сам родом із Чернівців, де він був митрополитом. Тож ми досить добре одне одного знаємо.
Окрім особистих відносин є й духовний аспект. У нас поважають Митрополита Онуфрія саме за його любов, яку всі відчувають на сердечному рівні. Колись в Україні в мене брали інтерв’ю, і про Блаженнішого Митрополита Онуфрія я сказав, що як апостола Іоанна називають апостолом любові, так і владику можна назвати Предстоятелем любові. Він, дійсно, Предстоятель любові. Ніхто нічого іншого про цю людину сказати не може.
Саме тому ми приїхали — щоб висловити підтримку Блаженнішому, Українській Православній Церкві, яку він очолює, державі Україна в тяжкий час війни, коли гинуть люди.
Нам закидали, що ми не поїхали в Бучу, в Ірпінь. Вибачте, але прибув Предстоятель Церкви, громадянин Сполучених Штатів, якому посольство його країни дало чіткі поради, куди їхати, а куди не їхати. У нього є відповідальність перед своєю Церквою, перед своїм Синодом, перед своєю паствою, тому візит відбувся тільки на території, максимально близькі до кордону.
Знову ж таки, нам закидали, що ми не зустрічалися з іншими конфесіями. Але в нас немає з ними жодних стосунків.
Наприклад, ми не зустрічалися з Предстоятелем Православної Церкви України. Однак зазначу, що коли він був у Сполучених Штатах у Вашингтоні, в місті резиденції Предстоятеля Православної Церкви в Америцї, він не зробив ніяких кроків для того, щоб зустрітися з Предстоятелем Православної Церкви в Америці.
Чи вони, як нова автокефальна Церква, зробили бодай якийсь крок, щоб навести стосунки з нами? Ні. Замість того, щоб наводити мости, зразу пішли в наступ. Якщо ви хочете, щоб вас хтось десь визнав, ви повинні, знову ж таки, пити каву, розмовляти, знайомитися. Показувати свої позитивні сторони. Так чи ні?
А тут вийшло абсолютно не по-братськи, навіть з переходом на персоналії. І ти вже думаєш: «Про який взагалі мир може йти мова, якщо ви не хочете не те що між собою говорити, навіть перед чужими не прагнете цивілізовано виглядати?» І це біда.
Ще раз наголошу: наш приїзд в Україну був візитом любові. Це був візит миру. Допомогти, вислухати, зрозуміти, відчути біль народу. Звичайно, ми не відчули його так, якби приїхали на окуповані території чи туди, де проводяться бойові дії. Але ми слухали людей, чиї діти воюють — жінок, вдів.
Ніхто не давав нам ніяких вказівок, про що говорити і з ким. Ми просто виконали свій християнський обов’язок.
Я не знаю такого, щоб на нас хтось дивився як на частину московського патріархату
— Якою ви побачили Україну? Ви давно тут не були?
— Я часто буваю. Звичайно, останні два роки війна відчувається просто в повітрі. У нас у всіх є родичі, батьки, друзі, ти за них переживаєш. Але все одно, поки далеко, немає цього відчуття війни. А коли бачиш на вулиці військових, чуєш сирени, це абсолютно інше.
Так, дуже багато емоцій зараз в Україні. Люди — як оголений електричний дріт, постійно на емоціях. І все ж таки ми, як християни, повинні трошки по-іншому поводитися. Емоції не завжди ведуть до доброго, тому їх треба приборкувати, тим паче негативні.
— Як сприймають нашу УПЦ в США? Чи є до нас, як то кажуть, запитання?
— Запитань немає. Це канонічна Церква, благодатна Церква. Знову ж таки, немає жодної Помісної Церкви в світі, де клірик УПЦ не міг би послужити.
— Тільки з Константинопольським патріархатом євхаристійний зв’язок розірвано.
— Зі свого боку Константинополь зв’язків не розривав. Навіть знаю випадки, коли священники УПЦ співслужили з представниками Вселенського патріархату, і їм там ніхто нічого не казав. З точки зору Константинополя про перешкоди я не знаю.
— А до вашої Церкви є запитання? Вікіпедія свідчить, що «автокефалія, надана ПЦА в 1970 році Російською православною церквою, визнається Грузинською, Болгарською, Польською православними церквами, а також ПЦ Чеських земель та Словаччини. Інші Помісні церкви розглядають ПЦА як частину Московського патріархату. Невирішене питання про статус ПЦА не перешкоджає її спілкуванню з іншими церковними юрисдикціями в Америці».
Хотілося б трохи більше знати про ПЦА. Яка вона? Чи заважає оце «невирішене питання» з її статусом у повсякденному житті та служінні?
— Абсолютно не заважає. Більше того, я вам скажу, що не знаю такого, щоб на нас хтось дивився як на частину московського патріархату.
Дійсно, є питання до нашого статусу. Але ні в кого немає питань до нашої канонічності. Ми з усіма співслужимо. Куди б ми не їхали, нас скрізь приймають.
Треба виходити з того, що для нас дійсно важливе. Головне — що ми стоїмо за одним престолом і причащаємося з однієї Чаші. Як нас при цьому визнавати — чи автокефальною Церквою, чи з невизначеним статусом — питання другорядне.
— Відомо, що в США декілька православних юрисдикцій. Яка між ними різниця?
— Головна відмінність Православної Церкви в Америці полягає в тому, що наш Предстоятель постійно знаходиться в Америці. Він тут народжений, знає мову, культуру, вітчизняну законодавчу систему. Він розуміє ситуацію, інтегрований у неї.
У своєму ДНК наша Церква запрограмована нести світло Євангелія народам Америки. Ми — Церква цієї землі і звершуємо місію всіма мовами, якими розмовляють на цьому континенті.
По суті ПЦА охоплює три держави: Сполучені Штати Америки (чи радше я б сказав Сполучені Держави Америки, тому що кожен штат це як окрема держава), Мексику і Канаду. Майже усі наші єпископи народжені тут. У Мексиці — мексиканець. У Канаді — франко-канадець (чи канадський француз). У Сполучених Штатах так само. Тому нам не потрібно оглядатися на когось за кордоном.
І мовного питання для нас як такого не існує. Якщо є потреба служити по-китайськи, я служитиму по-китайськи. Ми в нашій церкві служимо двома мовами: церковнослов’янською та англійською. Можна сучасною українською, якщо людям потрібно.
Так само календар. Ми на парафії служимо за двома календарями. 6 серпня була святкова служба на Преображення і 19-го числа також. Комусь подобається бути на новому стилі, комусь — на старому. Це просто цифри, дати, а не якийсь канонічний момент.
— І Різдво святкуєте двічі?
— Так, уже, напевно, років вісім. До речі, я помітив, що «старокалендарні» парафіяни приходять на «новокалендарні» свята — з поваги до своїх братів і сестер на парафії. Так само і «новокалендарні» парафіяни. Що в цьому поганого?
— Вам не кажуть: «Хіба Христос народився двічі»?
— Скажу більше: Він народжується вічно. Таїнство Його народження відбувається вічно.
Так само можна сказати: «Хіба Він воскресає щонеділі?»
Дата народження Христа точно невідома. Зате для нас Його Різдво перетворюється на цілий сезон святкування. Ми ж не співаємо різдвяні піснеспіви лише в сам день Різдва. Вони починаються заздалегідь і виконуються весь Різдвяний піст. Ми задовго до Різдва заглиблюємося в передчуття цієї великої містерії Боговтілення.
Повномасштабна війна — це вже не політика. Це трагедія
— Якраз хотіла запитати про те, хто є вашими парафіянами і які у вас традиції.
— Нашу парафію заснували в 1921 році біженці, які тікали від більшовицького режиму. В Америку вони потрапили переважно через Китай — з Харбіна та Шанхаю. Серед них було чимало військових різних родів: козаки, колчаківці, денікінці, гетьманці. Дуже багато творчої інтелігенції. Парафіянином нашого храму був Сергій Васильович Рахманінов, тут його відспівували.
Усі ці люди вважали себе на той час громадянами Російської імперії, але етнічно були абсолютно різного походження й різних культур. Після Другої світової війни парафія поповнилася парафіянами з країн Балтії, які втекли сюди, знову ж таки, від радянської влади.
У 60-х роках ХХ століття розпочалася місія серед американців — людей, народжених в Америці. Тому на даний момент є в нас і українці, і росіяни, і молдавани, і румуни, і греки, і мексиканці, і гватемальці, а ще — колумбійці, китайці, ірландці. Національностей дуже багато.
У середньому в неділю ми причащаємо близько 150 людей. Якщо 150 парафіян ідуть до причастя, то в храмі присутні двісті, а то й більше. Усі різні, але люблять традицію нашої парафії, де служиться всенічна, літургії, акафісти. У нас проходять різні концерти, при храмі є своя кав’ярня, музей, бібліотека, недільна школа, катехізаторські курси.
— Як українці з росіянами уживаються на одній парафії зараз, під час війни?
— Я приїхав сюди в 2015 році, якраз перед виборами Президента Сполучених Штатів, на яких основними кандидатами виступали Дональд Трамп і Хіларі Клінтон. Америка під час виборів дуже заполітизована. І перше благословіння, яке я дав парафіянам: ми в церкві на політичні теми не розмовляємо. Крапка.
Проте повномасштабна війна — це вже не політика. Це трагедія. Ми молимося за народ України, за мир в Україні. Були ті, кому це не до вподоби, і вони відійшли в храми РПЦЗ. А наш владика Веніамін перший і єдиний в світі випустив звернення, де критикував патріарха Кирила за його провоєнну позицію.
Зараз у нас на парафії люди більш-менш на одній хвилі і вважають війну в Україні трагедією, яку спричинила держава-агресор.
Я десять років живу в Лос-Анджелесі і жодного разу не бачив гей-параду
— Лос-Анджелес, де ви зараз живете і служите, названий, як виявилося, на честь Пресвятої Діви Марії, Цариці Ангелів. Ми в Україні здебільшого знаємо його як місто розваг та нічного способу життя. Чи є духовні традиції в Лос-Анджелесі? Які там живуть люди?
— З цього приводу є байка-притча. Летить комарик і зустрічає муху. Запитує в неї: «Скажи, будь ласка, де тут вода?» Муха відповідає: «Не знаю, де вода, але знаю, де лежить велика купа сміття». Летить він далі, бачить бджілку: «Слухай, де тут вода?» Та каже: «Не знаю, де вода, але можу показати, де ростуть квіти…» Думаю, ви зрозуміли, до чого я веду.
Скажу чесно, я десять років живу в Лос-Анджелесі і жодного разу не бачив гей-параду. Ну, йде він десь, хтось на нього ходить. Мене це не цікавить, це не сфера моїх інтересів.
Якщо людина шукає пригод чи нічного життя, для цього не обов’язково їхати в Лос-Анджелес. Хіба цього бракує, скажімо, в Києві?
А в нас є прекрасні музеї з величезними зібраннями мистецтва, прекрасні концертні зали. Врешті-решт, тут шикарна природа.
Звісно, в Лос-Анджелесі знімають кіно, це місто кіноіндустрії. Але серед людей, які в ній працюють, серед зірок світового мистецтва чимало православних. Ми цих людей бачимо, з ними спілкуємося. У нас на парафії є люди, які отримали Оскар, але вони глибоко віруючі.
Я дуже люблю Лос-Анджелес, він різноманітний, культурно, духовно багатий. Тут є католицькі монастирі, православні монастирі. І якщо ти хочеш приїхати сюди і спасатися — будь ласка, є всі можливості для цього.
У нашому районі за 15 хвилин я можу проїхати шість чи сім православних храмів. А католицьких, протестантських церков іще більше. І це при тому, що місто Лос-Анджелес за населенням приблизно як вся Україна. Так, великий Лос-Анджелес, включно з передмістями, це близько 30 мільйонів людей.
Біда етнічних Церков у тому, що замість Євангелія проповідуються національні наративи, а Христос відступає на другий план
— Дійсно, різноманіття культур, мов і націй.
До речі, ви погоджуєтеся з тим, що Церква має допомагати народові зберігати національну ідентичність — як це роблять зараз парафії УПЦ в Європі, читаючи молитви українською, проповіді, проводячи концерти українських народних пісень і церковних піснеспівів.
Чи навпаки, на парафії мають почуватися комфортно представники будь-яких національностей, а всі різноманіття культур мають відступати на другий план?
— Почнемо з того, що в кожній православній церковній традиції є свій національний етнос. Ми чітко бачимо різницю, скажімо, коли заходимо в грецьку церкву чи в українську. Священники вдягнуті по-іншому, розмовляють по-іншому, служба, спів відрізняються. І ті, хто до нас приходять, сприймають православ’я таким, як ми їм його передаємо.
Коли я запитую в людей, як вони до нас потрапили, вони зазвичай відповідають: «Ми були у греків, у росіян, в українців. Але нам більше до вподоби Православна Церква в Америці, тому що тут багатство культур».
Якщо є можливість у громади влаштовувати концерти — чудово. Але це не наша головна задача. Головне для нас — Євангеліє.
Якщо ж ставити за мету проводити місію, розраховану тільки на українців, це буде дуже недалекоглядно. Тому що українці після війни захочуть повернутися додому, а їхні діти якщо й лишаться в країні перебування, намагатимуться інтегруватися в місцеву культуру і стануть уже наполовину німцями, британцями чи американцями.
Це біда багатьох етнічних Церков закордоном і одна з причин, чому я особисто перейшов до Православної Церкви в Америці, де проповідь Євангелія є наріжним каменем життя Церкви поза фіксацією на етнічному. У протилежному випадку Церква перетворюється на національно-етнічний, соціальний клуб. А Христос, богослужіння, молитва відходять на другий план. Є прекрасні будівлі, інфраструктура, але все це не наповнено Євангельським духом.
Церква має бути Церквою. Можна організувати клуби по інтересах, гуртки письменників, митців, музикантів. Однак місія Церкви — це просвітлення словом Євангелія.
Наприклад, на парафії ми раз на рік проводимо великий слов’янський фестиваль. Але окрім цього в нас є і те, і те, і інше. Треба використовувати знаряддя етнічності на благо росту парафії, не розділяючи її при цьому.
Церква має народ об’єднувати. Мені це дуже легко уявити, тому що я з Буковини. У нас румуни, греки, болгари, росіяни, українці, євреї — всі жили разом. Треба просто вчитися і мати бажання будувати мости.
