На цю суботу, 25 лютого, у місті Боярка неподалік від Києва призначено збори релігійної громади Свято-Михайлівського храму. Ця церква є окрасою і перлиною містечка, з моменту побудови в 1901 році жодного дня не закривалася навіть за радянської влади.
Нинішня місцева влада рік чекала і «тренувалася» на інших культових спорудах. І ось тепер, на річницю повномасштабної війни, вирішено ініціювати загальні збори начебто «для обговорення питання підлеглості релігійної громади», а насправді заплановано голосування про перехід в іншу юрисдикцію.
Листівку, якою на збори запрошується «кожен православний житель міста», розповсюджують від імені релігійної громади храму, але справжня релігійна громада — ті, хто ходять у цей храм, утримують його, прикрашають та щодня про нього дбають, — уже провела збори й висловила своє бажання залишитися в юрисдикції УПЦ.
25 лютого ці люди можуть вийти з церкви й побачити, як містяни «не менш ніж двома третинами голосів» проголосують за переведення храму в ПЦУ.
Навіщо українцям так вчиняти одне з одним і як донести до народу думку, що не можна ворогувати зі своїми ж — говоримо про це з одним із священників Свято-Михайлівського храму отцем Олексієм Кулаковським.
Потренувалися на Тарасівці, тепер на черзі наш храм
Буквально на початку повномасштабної війни, вподовж перших кількох тижнів, глава нашої об’єднаної територіальної громади скликав зібрання духовенства нашого Боярського благочиння. Він приїхав зі священником із Православної Церкви України й запитав про наші наміри щодо переходу в ПЦУ. На що ми відповіли, що зараз треба згуртуватися проти спільного ворога, а питання об’єднання краще перенести на післявоєнний час.
Тоді міський голова змінив риторику: «Ви ж розумієте, які зараз у суспільстві настрої? Я їх раніше стримував, а тепер це робити буде дедалі важче. Давайте ви по-хорошому перейдете. Чи будете чекати, доки вашу Українську Православну Церкву заборонять?»
На це ми йому сказали: «Ми ж живемо в європейській країні? У нас верховенство права чи верховенство настроїв? Ми вас просимо як посадовця і можновладця забезпечити верховенство права. Якщо ви не можете цього зробити, то це питання не нашої компетенції, а виключно вашої. Ми завжди готові до діалогу та співпраці — у соціальному служінні, в допомозі воїнам. Давайте консолідувати наші зусилля, об’єднуватися саме в цьому».
Проте розмова продовжувала оберталася лише навколо магічних слів «московський патріархат» і «приєднання до ПЦУ» — незважаючи на те, що священнослужителі всього благочиння, і нашого храму зокрема, в перші ж дні повномасштабної війни висловили свою позицію, засуджуючи російську агресію, відмовилися від поминання московського патріарха й направили листа Блаженнішому Митрополиту Онуфрію з проханням, щоб Українська Православна Церква вийшла з підпорядкування московському патріархату остаточно.
У Боярці сім храмів УПЦ. За минулий рік із них в ПЦУ переведено два — на території військового ліцею і в селі Тарасівка. У ліцеї я не був присутній, а в Тарасівці спостерігав «добровільний перехід» в усіх подробицях та найгірших традиціях нашого містечка — з болгарками, силовиками, озброєними людьми в балаклавах та поліцією, яка беззаконню ніяк не протидіяла. Коли ми говорили поліцейським: «Дивіться, церковному майну завдають шкоди — відпилюють замки, псують двері», — вони відповідали: «Значить, так треба». А якийсь чоловік у балаклаві сказав: «Замок не знімають, а ремонтують, бо він зламався».
У Тарасівці події почалися з серпня 2022 року. Там оголосили проведення псевдозборів релігійної громади, на які учасників звідкись привозили автобусами. З’їхалася безліч людей, яких я, корінний житель Боярки з діда-прадіда, ніколи тут не бачив.
І саме коли на території храму лунала молитва — звершувалася Літургія, молебень про примноження любові, молебень за наших воїнів (зокрема наших парафіян та їхніх побратимів), які боронять Україну, — відбулося голосування за допомогою зелених карток, виданих учасникам. Питання були сформульовані спекулятивно. Наприклад: «Чи бажаєте ви позбутися московської Церкви в Україні?», «Чи хочете ви залишитися з московською Церквою?», «Чи хочете ви, щоб російська Церква і далі продовжувала свій вплив?». Звичайно, на такі запитання люди в більшості своїй відповіли так, як треба було організаторам голосування.
Як анонсували самі захоплювачі, на храмі в Тарасівці вони «потренуються,» а далі вже піде «по накатаній». Тепер на черзі — наш храм.
Для нас це не просто культова споруда
Почалося з анонсу. Перші ластівки були під час панахиди на могилі українського поета Володимира Самійленка, який похований на цвинтарі біля нашого храму. Зібралися представники місцевої влади, інтелігенції, духовенства ПЦУ. Після чого наш міський голова у своєму пості в соціальних мережах виклав фотографію з нашим храмом (саме вона на заглавному фото до цієї статті. — Ред.) і написав: «Розпочинаємо…»
Громадськість відреагувала тут же. Певна частина населення, активно налаштована до змін, сприйняла це як добру звістку.
За кілька тижнів містом почали поширюватися листівки про заплановані на суботу 25 лютого збори релігійної громади Свято-Михайлівського храму щодо переходу «з московської Церкви в українську». Невідомі люди, які представляються релігійною громадою нашого храму, анонсують голосування.
Ми натомість закликаємо громадськість, мешканців Боярки і всіх, хто є нашими парафіянами, прийти на богослужіння цього дня о 9:00 і також висловити свою думку під час голосування. Збори анонсовані на 13:00 з початком реєстрації о 12:00. Ми б хотіли, щоб нас було помітно — ту громаду, яка, власне, утримувала храм, відбудовувала його після пожежі.
Наша церква є перлиною міста, його окрасою, візитною карткою Боярки. Збудована ще в 1901 році, тривалий час вона залишалася єдиною в окрузі. Чимало нинішніх священників прийняли тут таїнство Хрещення, робили свої перші кроки у православ’ї. Церква пережила складні часи, але навіть у радянський період, під час Другої світової війни не закривалася ні на день. Хоча такі спроби були.
За переказами старожилів, якось один комсомолець поліз на купол, щоб знімати хрест, але оступився і впав на громовідвід. Після цього спроби закрити храм, перетворити його на склад чи будинок культури припинились.
Але з часом церква, яка спочатку була дерев’яною, опинилася в аварійному стані. Тоді наші жіночки — зараз бабусі, більшість уже спочивають у Бозі і, вірю, моляться за нас перед Престолом нашого Небесного Отця — ще в радянський період почали їздити електричкою в Київ на місця, де були зруйновані старі будівлі, збирали там стару цеглу і вранці першою електричкою в сумках тягли цеглини до Боярки, аби відремонтувати храм.
Покоління людей утримували нашу церкву, трудилися в ній, прикрашають її й зараз. Для нас це не просто культова споруда, якесь красиве місце. Це наш дім. Парафіяни навіть жартують: «Ми не знаємо, що назвати домом №1 і №2 — храм чи будинок, де ми мешкаємо».
Релігійна громада вже провела збори, на яких найперше засудила військову агресію Російської федерації, мовчання патріарха Кирила, а також висловила свою підтримку Блаженнішому Онуфрію, Митрополиту Київському і всієї України.
Цікаво, що з юридичного боку ситуація виглядає досить специфічно. На всі наші документи та рішення влада дивиться як під мікроскопом, але від ПЦУ такого ж прискіпливого ставлення не вимагається.
Так, після захоплення храму в Тарасівці я запитав священників ПЦУ: «Ви пам’ятаєте, скільки людей тоді проголосували за те, щоб відібрати храм і передати його вам?» — «Не пам’ятаємо. Може, десь із 100 осіб». — «Ні, їх було 800. Чи прийшли вони тепер до церкви на недільну Літургію?» На що священник із ПЦУ відповів: «Отче, ну ви ж, коли окропляєте людей на Великдень, не питаєте їх, як часто вони ходять у храм і як часто причащаються…»
За його словами, парафіянами вважаться всі, хто сам себе асоціює з цим храмом.
Ці процеси не самі йдуть, їх хтось запустив, простимулював і підтримує
Мені здається, міська влада — не як орган державної влади, а саме окремі люди, які знаходяться на цих посадах, — виконують функцію каталізаторів негативних процесів у суспільстві замість того, щоб стати майданчиком для об’єднання.
І справді, які є претензії конкретно до нашої парафії і конкретно до нашого духовенства? У чому виявляється наше служіння «руському міру»? Якщо хтось зі священників у своїй проповіді згадував про «руський мір», нехай його притягнуть до відповідальності. Якщо хтось спонсорував війну чи звершував дії, які можуть трактуватися як колаборація, потрібно відкривати кримінальне провадження і розслідувати кожен випадок.
Але ж для того, щоб закрити ці питання, недостатньо просто видворити священника з місця роботи. Так само як недостатньо звільнити будь-якого колаборанта з тої чи іншої структури або позбавити його приміщення. За законом, треба висловити йому підозру, розпочати розслідування, і якщо є підстави звинуватити його, то пред’явити обвинувачення. А якщо немає, то спростувати привселюдно, аби громадськість не розділювалась таким псевдоприводом.
Разом із тим вселяє оптимізм, що серед представників духовенства Православної Церкви України є люди, які не підтримують такої політики, загального мейнстриму своїх співбратів. Деякі навіть висловлювали мені свої співчуття. Інші ж, навпаки, казали: «Отче, це невідворотній процес. Переходь на наш бік, приєднуйся до ПЦУ. Ми бачимо, що ти нормальний священник, служиш Богу і народу України, то давай до нас. Усе буде добре, нічого не бійся».
Та я й так нічого не боюся. Звершую своє служіння перед Богом і людьми, несу їм Христа у таїнствах і проповіді, займаюсь соціальними та волонтерськими проєктами. Мені для цього не потрібно нікуди переходити.
А для справжнього об’єднання ми маємо спочатку принаймні навчитися дружити. Для чого, як написано у Книзі пророка Ісаї, слід «перестати чинити зло і навчитися робити добро».
Нам треба перестати ворогувати, клеймити одне одного, називати «розкольниками», «неканонічними», «москалями», «колаборантами». Припинити захоплювати храми, гидувати одне одним. Почати пити разом чай, можливо, спільно брати участь у громадських заходах. Але на цю мою пропозицію одні священники ПЦУ реагували радісною підтримкою, а інші казали: «Ні, отче, ніяких об’єднань більше не буде. Треба було думати раніше. Зараз можливе тільки приєднання. Якщо хочеш, приєднуйся».
Представники ПЦУ мені казали: «Отче, ти ж знаєш, ідуть процеси…» На що я відповідаю: «Ні, процеси не самі йдуть, їх хтось запустив, простимулював, і це конкретні люди з конкретними іменами. Я не прошу їх назвати, але це потрібно визнати. І задля того, щоб у нас була єдність, від вас теж потрібен великий крок — навчитися казати «ні» тим, хто від вас вимагає створювати такі безпорядки в суспільстві. Бо поки що ваші дії спрямовані не на об’єднання, не на створення єдиної Православної Церкви України, а на захоплення майна — доглянутих, гарних, красивих церковних приміщень».
Разом із тим ми не втрачаємо надії. З вірою і подякою приймаємо від Бога всі ті випробовування, які зараз проходимо. Віримо, що Господь не є осторонь, Він поруч із нами. І готові продовжувати своє служіння Богу й народу України, скільки вистачить сил.
В одному зі своїх інтерв’ю блаженної пам’яті старець Григорій (Зуміс) сказав, що зараз час сповідництва. І ми запрошуємо всіх, у кого є така можливість, своєю присутністю на зборах у суботу, 25 лютого, засвідчити вірність Українській Православній Церкві — прийти помолитися о 9:00 на Літургії та висловити приналежність до УПЦ під час голосування.
