Два журналістських колективи стоять на протилежних позиціях. «Духовний фронт України» гостро критикує Українську Православну Церкву. «Діалог.ТУТ» ставить собі за мету показати УПЦ з її людської сторони.
Це перша зустріч у студії, з метою віч-на-віч відверто говорити про те, що дратує, але — без роздратування.
Чи правда, що «Духовний фронт України» змінив ставлення до Української Православної Церкви? І чому попри те, що в його стрічці новин переважає критика УПЦ, редакція однак виступає проти заборони УПЦ?
Про це та багато іншого у студії говорять представник редакції «Духовного фронту України» Олександр Кириленко та шеф-редактор незалежного журналістського проєкту «Діалог.ТУТ» Юлія Комінко. Дивіться повну відеоверсію й адаптований текст бесіди.
***
«Щойно зміниться повістка, ви обов’язково покажете своє істинне лице»
— Дорогі друзі, вітаємо! У нас сьогодні повний вихід із зони комфорту. І редакція проєкту «Діалог.ТУТ» прийшла в гості до «Духовного фронту України». Маємо гострі запитання і сподіваємось отримати чесні, відверті і дружні відповіді. Пане Олександре, вітаю!
— Добрий день!
— Перше запитання. «Духовний фронт України» створювався від початку з досить гострим ставленням до Української Православної Церкви. Часто це ставлення було навіть непримиримим. Але ми помітили, що це ставлення змінилося. І нашу петицію до Кабінету Міністрів України ви подали без сарказму, без іронії, з повагою до нашої ініціативи. Скажіть, чи правда, що ставлення змінилося, і якщо так, то чому й коли?
— Це правда. І ви правильно зауважили, що спочатку наш ресурс організовувався таким… Скажімо так, зі списом для захисту. Тому що є ресурси, якими володіє певна група архієреїв УПЦ, і порівняно з тим, як вони тоді (у 2018-му) говорили про Православну Церкву України, з нашого боку це взагалі був «детский лепет».
Звісно, ситуація змінюється. І цього року ми побачили, що почалося зрушення до змін всередині Української Православної Церкви (все ж таки в єдності з Московським Патріархатом). Є люди, в тому числі архієреї, які прагнуть, щоб їхня Церква була саме українською… Тому не є виправданим повністю всю організацію звинувачувати в якихось речах.
Хочу підкреслити, що я особисто проти колективної відповідальності. За ті провини, які хтось вчинив, має бути відповідальність конкретної особи. Колективної відповідальності не повинно бути в принципі.
Тому — так, ставлення змінилося. І та мова ненависті, якою з боку певних органів накручується суспільство, — вона невиправдана.
— Буду запитувати про те, що мені дійсно болить.
— Будь ласка!
— Але навіть зараз, коли дивишся стрічку «Духовного фронту», кидається в очі, наскільки відрізняється подача новин про решту конфесій та про Українську Православну Церкву — даруйте, я не буду називати нас з приставкою «МП».
Інші — готують бограч для військових, купують швидкі допомоги для фронту, влаштовують пункти незламності в храмах. І тільки наша Церква — як не новина, так конфуз чи скандал.
Я розумію, ви самі визначаєте, що друкувати, але УПЦ також готує плов для поранених — при столичному госпіталі, возить гуманітарні місії на звільнені від окупанта території, теж купляє й передає медикам швидкі. І про все це написано на офіційних інформаційних ресурсах Української Православної Церкви.
Чому не можна подавати нормальні новини і про нашу Церкву? Я розумію, якби УПЦ взагалі нічого не робила, але ж робиться дуже багато.
— Вибачаюсь, що відповідаю запитанням на запитання, але коли почалася така діяльність?
— З першого дня війни. З першого, буквально. Це можна відстежити на офіційних ресурсах нашої Церкви.
— У мене зовсім інше враження. Тому що якраз масована інформація про те, що якісь єпархії УПЦ в єдності з МП роблять речі на підтримку армії, з’явилася, на моє враження, десь у другій половині літа. Навіть публікувалися циркуляри, розсилалися з Києво-Печерської Лаври, де знаходиться керівний офіс УПЦ МП, про те, щоб робити все так, аби потім це показати.
Розумієте, таке враження, що це показуха. Я перепрошую, але пів року, умовно, не було нічого, а потім — бац! Раптом усі почали допомагати — після того, як, вибачте, півень клюнув… когось там з архієреїв. Мовляв, армії треба допомагати і про це обов’язково розказати.
Звичайно, що така діяльність є. Чому не висвітлюємо? Тому що залишається питання, чи це не показуха.
— Ми часто стикаємося з таким упередженням. Хоча не буду називати це упередженням. Це ставлення людей, вони мають право думати так.
Наш «Діалог.ТУТ» також весь час підозрюють і відверто про це кажуть: «Ви займаєтеся окозамилюванням. Пишете про патріотично налаштованих вірян, тому що зараз вам так вигідно. Але щойно зміниться повістка, і ви обов’язково покажете своє істинне лице».
Скажу вам як я це зсередини бачу. Активна діяльність парафій — це точно не циркуляр. Я з перших днів повномасштабного вторгнення у своїй стрічці у Facebook спостерігала, як усі мої друзі — і священники, і парафіяни — піднялися. Мені весь час дорікають тими тушонками, але для мене якраз це показово. Чи не кожна парафія спромоглася забити свиню, і жінки робили тушонки, відправляли хлопцям на фронт.
Тому для мене очевидно, що це не показуха. Це те, чого прагне наше серце, це наш біль, наша країна, наша армія.
Але, як ви вважаєте, чому так наша діяльність сприймається? Чи можна це змінити і як саме?
— Хочу уточнити: для мене показуха — це масоване висвітлення таких подій. Я не стверджую, що діяльності не було, але не спостерігалося такого масованого висвітлення, як в останні кілька місяців. Саме ця інформаційна кампанія про те, що УПЦ МП так потужно допомагає, — ось це викликає сумнів у щирості.
Чому ви про це не говорили з самого початку? Тільки через кілька місяців, коли вже реально виникли проблеми з державою і суспільством, почали про це масово повідомляти. Це питання більше до тих, хто в УПЦ МП відповідає за інформаційну діяльність.
«Це не ви маєте вибачатися»
— Ви кажете: «Тільки коли виникли проблеми, ви почали про свою діяльність говорити». Як можна окреслити те коло проблем, які стоять зараз в інформаційній галузі нашої Церкви, і чому, на вашу думку, вони виникли?
— Перша проблема — це, все ж таки, сумнів у щирості архієреїв УПЦ МП. Так, вони кажуть, що налаштовані проукраїнськи, але ні держава, ні суспільство не бачать і не чують конкретних заяв і рішень по засудженню РПЦ і тих архієреїв, які, прямо скажемо, виступили на захист «русского мира».
Чому, наприклад, коли священник залишає свою парафію, то відразу отримує заборону, а деякі архієреї залишили цілі єпархії, і по цих людях ніяких рішень і досі немає? Окей, деяких відправили на спокій.
Чому по священнику з Луганської області, якого звинувачено у держзраді і є рішення суду, доведено, що він здавав позиції Збройних Сил України окупантам, жодного рішення?!
Тому й питання в суспільства: ви з ким? І тут я хочу розділити: є УПЦ як її первинні ланки — громади, священники, і є ієрархія, архієреї. Я вірю, я знаю, що саме громади та духовенство якраз хочуть, щоб Українська Православна Церква була вже не з додатком «у єдності з Московським Патріархатом» і прямо вимагають цього від Синоду. Але що робить Синод УПЦ МП? Мовчить.
Тому є запит у суспільства, у громад, у священників. Ієрархія мовчить. Мабуть, ось це — найголовніша проблема.
— Відповім на це, що не знаю жодного єпископа з Української Греко-Католицької Церкви, окрім їхнього керманича Блаженнішого Святослава. Знаю одного чи двох єпископів з Православної Церкви України. Навіть не уявляю, хто в них якою єпархією керує, хто входить до складу Священного Синоду.
І я не можу зрозуміти, чому до наших архієреїв така увага? До нашого Синоду, до його заяв. Я не уявляю, як керується Греко-Католицька Церква, чи є взагалі у них Синод. Я настільки довіряю тим людям, які складають цю Церкву, що переконана: вони самі розберуться і зі своїми керманичами, і зі своїми єпархіями. Мені не приходить в голову казати їм, що їм робити і які рішення на Синоді ухвалювати.
Тому для мене, як для вірянки, яка не може впливати на священноначалля, трохи дивно весь час чути розмови про наш Синод. Ну правда, немає в мирян механізмів впливу на нього.
Знову ж таки, чому ми зробили петицію про захист УПЦ до Уряду. Бо Президент, Верховна Рада — це виборні органи. До обрання людей на ці посади ми, як громадяни України, долучили свій голос, тому й можемо сказати: «Агов, люди, ми до вас звертаємось, будь ласка, зверніть на нас увагу».
Щодо Синоду, то ми його не обирали. То навіщо весь час на будь-які наші ініціативи казати: «А ваш Синод…» Я ж не кажу у відповідь: «А ваш?» Ну не можемо ми розмовляти одне з одним посиланнями на Синоди.
— Якби, дійсно, архієреї були виборні, була б інша ситуація. Але якщо громада зі священником може змінити юрисдикцію, то з архієреями ми нічого не можемо зробити.
З іншого боку, ті ж самі УГКЦ, Православна Церква України, грубо кажучи, ніколи не били себе п’яткою в груди й не казали, що «ми найканонічніші». А в УПЦ останні 30 років так було. І коли їм зараз почали вказувати: «Шановні, стривайте, може, щось трохи змінилося? Давайте якось по-інакшому себе вести! Тим більше, що ви заявляєте, що ви найбільша релігійна юрисдикція в країні (хоча зараз це вже під питанням, бо різна соціологія показує різні дані)». Ну добре, окей, вважаємо, що це одна з трьох найбільших релігійних юрисдикцій в Україні — але, відповідно, і виникають запитання.
Тобто якщо ті ієрархи, які мають фактичну владу над священниками, над громадами, проводять незрозумілу політику — як для інших людей, так і для держави, починаючи з 2014 року, — тому й виникає таке ставлення. Громади громадами, а що робить керівництво Церкви? Воно фактично ігнорує всі запити суспільства, те, що держава та органи влади якось намагаються до них достукатися.
Може, ви пам’ятаєте, якщо не помиляюсь, десь у липні-серпні, Предстоятеля УПЦ МП Митрополита Онуфрія запрошували для роботи з військовополоненими? Було? Було.
Але з іншого боку: чому кілька архієреїв УПЦ МП взяли участь у тому шабаші в Москві, коли «приймали» захоплені території? Знов питання: де реакція? Розумію, що громади самі можуть бути обурені, а де реакція керівництва цієї релігійної організації? Немає.
— Від себе скажу, що це було дуже боляче — тих людей там бачити. Боляче розуміти, що, дійсно, вони взяли участь у шабаші, бо це був справді шабаш. Тут тільки маю вибачитися і сказати, що для нас це пекучий сором.
— Так це не ви маєте вибачатися, а той самий Синод. Хай так і скаже: «У нас після 27 травня така ситуація, ми не можемо на неї впливати». Хоча можуть. Можуть! Чому не роблять? Вони теж цього не пояснюють.
— Але я все ж таки прошу і вас, і нашу аудиторію: давайте спробуємо налагодити людський зв’язок, особистий. Ну от наприклад, ви. Чому почало змінюватися ваше ставлення до нашої Церкви? Не через Синод, я так розумію.
— Тому що, повторюю, я вважаю, що колективної відповідальності не має бути. І те, що лунають звинувачення «вся УПЦ МП — вороги й колаборанти», — це неправильно. І забороняти повністю всю релігійну організацію як таку — теж неправильно.
«Нас штовхають або в розкол, або в маргінес»
— Якраз наступне моє питання щодо можливості повної заборони.
Нещодавно було оприлюднено експертний релігієзнавчий висновок щодо Статуту про управління УПЦ. Скажу відверто, на підставі цього документу я особисто очікую часткову заборону діяльності Української Православної Церкви, а також велике обмеження у правах громадян України, які є вірянами УПЦ. Адже не секрет, що зареєстровано законопроєкт у Верховній Раді про позбавлення релігійної організації статусу неприбуткової через її належність до центру, афілійованого з країною-агресором. Та ще сім інших подібних законодавчих ініціатив.
До речі, на «Духовному фронті» нещодавно було надруковано новину, що сільська рада на Волині змушує парафію УПЦ перейменуватися — щоб відобразити, як у вас сказано, «зв’язок з Російською Православною Церквою», а також встановити на території храму стенди, «на яких має бути інформація про приналежність УПЦ (МП) до російської Церкви».
Але скажіть, будь ласка, як проста сільська парафія належить до російської Церкви? І чому вона має страждати тільки через те, що релігієзнавці зафіксували, що в Статуті Російської Православної Церкви не внесено зміни після травневого Собору Української Православної Церкви у Феофанії?
— Це теж проблема і питання. Ви кажете, що немає зв’язку. Але у Статуті про реєстрацію релігійної громади вказано, до якої юрисдикції вона належить. І належить вона до Української Православної Церкви…
— Але ж ми з травня відмовляємося від належності до Московського Патріархату!
— Не зовсім. Бо якби не те посилання на Грамоту 1990 року патріарха Олексія ІІ, який дав її ще Філарету, тоді б питань не було. Суть у тому, що в Грамоті записано, що УПЦ зберігає єдність із всесвітнім православ’ям через РПЦ. От і все.
Але дивіться. Необхідність для релігійної організації вказувати у своїй назві приналежність до керівного центру, який знаходиться за кордоном, — це ж не про заборону. Коли цей закон ухвалили в грудні 2018 року, не йшлося про заборону релігійним організаціям поминати навіть того ж патріарха Кіріла. Просто чесно скажіть: ви вважаєте, що ваш предстоятель патріарх Кіріл, і зазначте про це у своїй назві. Чому ви боїтеся це сказати?
— Ви розумієте, що є різниця між канонічним зв’язком і підпорядкуванням? Я не фахівець із канонічного права, але навіть я розумію, що ми пов’язані якось із московським патріархатом — навіть попри те, що припинили поминання патріарха.
Якщо ми не підпорядковуємося йому, то як можемо визнати, що це так?
— Хочу зауважити, що з початку повномасштабного вторгнення далеко не всі громади відразу припинили поминання патріарха Кіріла. Це нюанс.
А щодо канонічності… У мене одразу питання: а який статус в Української Православної Церкви зараз?
— Невизначений.
— У тому-то й біда. Я з різними релігієзнавцями говорив, і вони кажуть, якби зі Статуту про Управління УПЦ забрали б згадку про Грамоту патріарха Олексія, таким чином УПЦ МП фактично повністю перервала б свій канонічний зв’язок з православ’ям.
— Але ви розумієте, що це можна зробити завтра, післязавтра, можливо, це рішення вже готується. А держава відразу береться до обмеження діяльності.
— Дивіться, теж нюанс. Той законопроєкт, який подав Кабмін, він не передбачає заборону.
— Так, обмеження діяльності. А яким саме буде це обмеження?
— Переважно економічним: інші тарифи за оплату землі, за комунальні послуги.
— Ви вважаєте нормальним застосувати таку норму до своїх громадян, які просто опинилися заручниками через те, що Церква зараз не може визначити свій статус так, як би всім сподобалося?
— От до чого може призвести ця невизначеність канонічного статусу. Навіть кілька днів тому єпископ Віктор (Коцаба) вже заявив, що громади УПЦ починають переходити в Румунський Патріархат. Отець Димитрій Сидор з Ужгорода прямо казав: якщо що, ми підемо в Сербський Патріархат.
— Батюшка завжди був такий, харизматичний…
— Є така біда, що громади, які не хочуть переходити до ПЦУ через наявну конфліктність, але розуміють, що втрачається канонічність, починають шукати виходи.
З іншого боку, це може бути цілеспрямовано зроблено тими силами, які хочуть фактично уникнути санкцій, передбачених законопроєктом Кабміну. У разі, якщо вони стануть громадами того ж самого Сербського Патріархату, закон на них не розповсюджуватиметься.
— Знаєте, при всій повазі… Але канонічний статус Київського Патріархату майже 30 років був не те, що невизначеним…
— Вони були розкольниками.
— Так і нас штовхають або в розкол, або в якийсь маргінес. Ви ж розумієте, що проголошену нами автокефалію не визнає ніхто.
— Чому?
— Тому що патріарх Варфоломій уже надав автокефалію іншій Православній Церкві, яка має назву Православна Церква України. У Константинополі скажуть: «Стривайте, ви будете кожні п’ять років звертатися по автокефалію, а ми маємо її давати? То скільки, п’ять автокефалій на країну у вас має бути?»
Не буду йти на те поле, бо я не знавець канонів. Але навіть я розумію, що у нас проблеми є. І зіштовхнулися ми з ними зненацька. Тому що, вибачте, в сучасній історії України не було воєн, тим більше таких безглуздих — як можна було вигадати навіть приводи для того, щоб вдертися на нашу територію! Для нас це нонсенс, якийсь неможливий страшний сон.
І в цьому страшному сні я, наприклад, розумію, що хтось не може застосувати якісь конкретні, гарні конструктивні кроки. Дайте нам час, не ненавидьте нас.
— Дивіться: «Дайте час»… Від Собору УПЦ 27 травня минуло вже пів року. І всі ці півроку від вас чекали конкретних рішень. Навіть священники УПЦ МП запитували: «Що далі? Що далі?» Відповіді немає. За пів року можна було виробити схему, скажімо так, мирного співіснування для православних юрисдикцій. Треба було якось сідати й домовлятися.
Є різні схеми виходу з такого канонічного статусу. І тут не треба забувати про деструктивну, злочинну роль московської патріархії, яка ставить палки в колеса, щоб нічого цього не відбулося. Це поки непідтверджена інформація, але вже є повідомлення про те, що деякі архієреї РПЦ За кордоном перешкоджають УПЦ МП налагодити зв’язок з іншими Помісними Церквами.
Тобто проблеми є. Але давайте відкрито про це говорити! Скажіть: «Так, ми повністю з Москвою все розриваємо. Так, у нас проблема з канонічністю, давайте це питання вирішувати».
Це питання можна було б вирішити набагато давніше, якби та сама РПЦ у 2016 році нормально брала б участь у Вселенському Соборі на Кріті.
Щодо Київського Патріархату, знову-таки, повертаємося у 1990 рік. Коли тодішній екзарх Філарет просив: «Дайте нам нормальний статус незалежний». Це може бути або автокефалія, або екзархат (який був якраз на той момент), або автономна Церква. На що видали оцю грамоту «на правах широкої автономії». Саме з тих пір і починається оця вся біда.
— Дивіться, ми з вами не брали в 90-х роках участі в тих церковних процесах. Прийшли на все готове, як то кажуть. І зараз не можемо вплинути.
Але все одно я вважаю, що ми в Україні маємо домовлятися між собою. Ми всі громадяни однієї держави, то чому маємо хейтити одне одного?
Чому ми здаємо своїх? Навіть ці всі вигадані формулювання про афіліацію з центром у країні-агресорі — чи не є це зрадою своїх, адже таким чином ми своїх же, українців, віддаємо на поталу ворогові?
Ми боремося за території, за повернення їх до складу України, а тут частину свого ж населення, яке складає Українську Православну Церкву, причому населення, відданого Україні, оголошуємо таким, що пов’язане з країною-агресором і потребує обмеження у своїй релігійній діяльності. Це так само, як обмежити у правах людей, які мають родичів у Росії чи на окупованих територіях.
— Я бачу цей законопроєкт як такий, що покликаний не стільки заклеймити співгромадян, скільки підштовхнути їх до того, щоб змінити юрисдикцію. Банально змінити юрисдикцію.
— Ви розумієте, що в тій юрисдикції нас не чекають і навіть не приховують цього?
— А ми не знаємо, де й які переговори ведуться. Якщо вже Румунський Патріархат почав певні активні дії, і навіть у румунському медіасередовищі були інформаційні вкиди про те, що «нищать румунські громади, їх треба захищати, і хай вони переходять у Румунський Патріархат».
— Та скільки нас можна захищати? Просто не чіпайте нас, тоді й захищати нікому не прийде в голову.
— Це знову питання про зв’язок з РПЦ, бо, нагадаю, два-три тижні тому проходило засідання Ради безпеки ООН в Нью-Йорку на захист УПЦ МП. Тоді ви заявили: «Ні, ми нікого не просили, не треба нас захищати». Всі: «Окей, молодці!» Проходить два тижні, і раптом виходить заява митрополита Онуфрія: «А чого нас не позвали? Чому нас без нас захищали? Ми маємо теж що сказати».
То зачекайте. Або ви кажете, що вас не треба захищати і ви не просите захисту в РПЦ, або тоді так і скажіть: «Так і так, ми продовжуємо ту лінію, яку Москва і Кремль запустили».
Оці постійні вагання й викликають сумніви в щирості дій архієреїв УПЦ МП.
— Як, на вашу думку, можна виправити цю ситуацію? Я прекрасно розумію, що зараз під цим відео буде величезна кількість негативних коментарів. Навіть не думаю, що буде хоча б один нейтральний. Я з повагою ставлюся до критичної оцінки нашої діяльності, але все ж таки, чи зможемо ми колись взагалі знайти спільну мову?
— Тільки сідати й домовлятися. Не відкидати пропозиції — а зараз уже від влади лунають не пропозиції, а вимоги: «Шановні, щось робіть!»
Сідати за переговори — тристоронні, чотиристоронні — й домовлятися. Але перед тим дати чіткий сигнал народу України про те, що конкретно хоче зробити Українська Православна Церква, яка досі ще є в єдності з московським патріархатом.
«Давайте йти духовним фронтом проти спільного ворога, а не одне проти одного»
— І останнє запитання. У вас на сайті я прочитала такі слова: «За словами депутата Київради, інтереси УПЦ (МП) суперечать суспільним інтересам та загрожують громадській та національній безпеці». Спитаю відверто: чи вважаєте ви, що Українська Православна Церква становить загрозу національній безпеці України?
— Архієреї — так. Тому я й розділяю, що все ж таки є громади, є священники, і є архієреї. Ще раз: позиція архієреїв, тобто, фактично, керівників УПЦ МП, — вона становить загрозу.
— Вам не здається, що та ненависть, яка зараз панує в суспільстві, і нетерпимість одне до одного, теж становлять загрозу?
— Так, це теж проблема.
— Той хейт, яким українці супроводжують своїх же — той не те слово сказав, не так вдягся, не в тій курточці стояв, — це теж загроза духовній безпеці.
— А церковний календар? Календарна реформа… Це взагалі окрема тема — що зараз між людьми відбувається.
— То я до вас на «Духовний фронт» йшла з відвертою пропозицією: давайте міняти ворога. Давайте духовним фронтом виступати проти оцієї розділеності, ненависті, нетерпимості.
У коментарях люди навіть не дають можливості прозвучати іншій думці — про те, що ми не вороги. Що ми свої, українці, громадяни України, ми любимо свою країну. Нам немає куди їхати «з чемоданом з вокзалу». Це навіть чути не хочуть.
Усвідомлюю, звідки таке ставлення виникає, але не можу зрозуміти, навіщо це Україні? Таке враження, що Україну хтось ділить навмисне, щоб вона була слабшою. Це ж заважає усім. Давайте йти духовним фронтом проти спільного ворога, а не одне проти одного.
— Я з вами погоджуюсь. Тільки таке питання: спільний ворог — це хто?
— Ненависть.
— Ненависть ненавистю, але коли люди бачать, що немає справедливої реакції на якісь погані речі, то починають вимагати самосуду.
Повторюю. Знов та сама ситуація з низкою архієреїв УПЦ МП, коли що б вони не робили, покарання не настало. Відповідно, люди свій гнів, своє почуття несправедливості вже екстраполюють на всю організацію.
І тут питання і до держави також: так, є зараз кримінальні справи, то побачимо, що буде в результаті. Єдине, як на мене, це можна було робити й раніше. По 161 статті («розпалювання релігійної ворожнечі») можна було працювати й працювати. Бо з моменту створення Православної Церкви України на її адресу таке лунало, що ой-ой-ой. Тоді ніхто не казав, що це ненависть.
Я вам за це не дорікаю, просто кажу як є.
Ненависть — це дуже погано, з цим треба боротися. Але я можу зрозуміти, звідки вона виникає. Треба забирати причину, яка викликає цю ненависть разом з бажанням помсти і крові.
— Зараз, я так розумію, причину ще не прибрано, але от ви взяли й погодилися на розмову. Говорите без роздратування, з повагою. Чому? Що вам дає сили?
Маю на увазі, що є ж якісь людські ниточки, які пов’язують українське суспільство поза тим, що хтось десь «на горі» робить щось не так. Я завжди кажу: якщо в Міністерстві оборони хтось наживався на броніках, це не значить, що вся армія має кинути свою зброю і сказати: «Раз там крадуть, то й ми захищати державу не будемо».
Так і я вважаю, що не маю права кинути свою ділянку і перестати робити свою справу — тільки через те, що десь хтось щось не договорив, чи не так сказав, чи не доосудив.
— Скажімо так, я дуже скептично до такого порівняння поставлюсь, бо якщо таке відбудеться в армії, там є набагато більше запобіжників і набагато більше можливості впливу суспільства та керівництва держави на керівництво Збройних Сил.
Зараз жодного впливу — ані в держави, ані в суспільства — на керівництво Української Православної Церкви в єдності з московським патріархатом немає в принципі. Вони — хотілося грубо сказати, але не буду — просто плюнули на думку людей, на те, що люди про них думають.
— Скажу, як я в цьому всьому почуваюся. Митрополія нас не слухає, не чує і знати не хоче. Священноначалля живе своїм, якимось іншим, життям. Розуміючи, що там мене не почують, я звертаюся до своїх громадян, з якими я не бачу, що нас розділяє, і мене відштовхують зі словами: «А ваше священноначалля…»
Я зараз кажу не тільки про себе. Наші читачі теж підтверджують: «І в мене так само, і в мене…» Ми навіть зробили хештег у Facebook #ятежісную. Ми існуємо. То наскільки наші глядачі зможуть почути нас, вірян Української Православної Церкви, — давайте співпрацювати! Давайте робити щось спільно і побачимо, хто чого вартий.
Але, якщо чесно, дуже незвично чути, що тобі не довіряють тільки через те, що хтось десь неаргументовано чи непереконливо відмежувався від московського патріархату… Я патріарха жодного разу в очі не бачила, в житті з ним ніколи не спілкувалася, але весь час чую про себе: «Москалька, геть в свою московщину!»
— Наша перша зустріч показала, що можна говорити одне з одним і треба говорити. Дай Бог! Треба чути одне одного.
А те, що асоціюють з московським патріархатом… Поки громада належить до релігійної організації, яка пов’язана з РПЦ, так і буде. Громада має щось вирішувати. Або конкретно заявити: «Ми нічого не маємо спільного… Так, мусимо лишитися в єдності або в юрисдикції УПЦ МП, тому що якщо порвемо цю єдність, ми станемо взагалі ніхто в канонічному плані». Скажіть чесно, що повинні зберегти цю єдність, поки не знайшли шляхів виходу з ситуації. Просто скажіть чесно. І тоді, я думаю, ставлення буде мінятися кардинально.
— Дякую вам за цю розмову. Мені б хотілося її продовження, тому що гострих кутів дуже багато, але обговорювати їх треба. Як кажуть психологи, проговорювання проблеми — це вже частина терапії. Навіть просто висвітлити питання, як ви їх бачите і як ми їх бачимо, можливо, теж було б якимось виходом із цього духовного фронту, який, на моє глибоке переконання, проходить зараз не по тій лінії. Не треба з нами боротись. Ми свої. Треба боротися з внутрішнім роз’єднанням, яке зробить Україну вразливішою.
— Дякую вам. Сподіваюся, наша розмова наштовхне когось на думки і на подальші конструктивні дії.
— Дякую нашим глядачам, пишіть коментарі, але…
— …Будьте чемними.
— Так, ми все ж таки маємо боротися не одне з одним, а зі спільним ворогом за нашу Україну.
