Не менше 5 священнослужителів Української Православної Церкви загинули, захищаючи Україну після початку повномасштабного вторгнення російської федерації.
Чимало священників УПЦ і нині несуть службу в передових загонах Сил оборони України і виконують досить небезпечну роботу з логістики, доставки, перевезення особового складу. І при цьому мріють повернутися після війни до священнослужіння.
Для того, аби потім цим героям-захисникам не доводилося виправдовуватися за своє перебування у війську, Богословсько-канонічна комісія УПЦ оприлюднила роз’яснення щодо деяких спірних моментів.
Як військова служба священників суміщається з церковними канонами, і чи відлучають православних воїнів від Причастя, коментує настоятель Київського Воскресенського храму пам’яті загиблих та ветеранів Афганістану протоієрей Сергій ЮЩИК.
На нашу країну звершено віроломний напад
— Отче, що робити тим священникам, які пішли боронити Україну від нападника, але канонами нашої Церкви передбачено абсолютну заборону священнослужителям брати участь у бойових діях?
— Почати треба з того, що вчення Нового Завіту і війна — дійсно, речі несумісні. Це взагалі антоніми. Тому що Новий Завіт це приклад любові, а війна — продукт діяльності гріховного середовища.
Тому документ Богословсько-канонічної комісії Української Православної Церкви в більшості своїй наводить аргументи щодо неприпустимості війни як такої, і особливо для священнослужителів.
Проте, виходячи з історичної реальності, і тим паче духу цієї війни, коли на нашу країну звершено віроломний напад — безпідставний, надуманий, — можна сказати, що для нас ця війна стала народною. Тобто такою, яка передбачає участь усіх людей в обороні своєї країни.
Констатуючи це, Богословсько-канонічна комісія звертає увагу тільки на одну базову річ: священнослужитель, допомагаючи обороні своєї країни, заради збереження свого сану в майбутньому і заради того, щоб повернутися до богослужіння, повинен берегти себе від крові на руках.
Усі додаткові умови, які з погляду канонів можна кваліфікувати як участь у війні — а це і донати, і волонтерська допомога, і логістика, і придбання спорядження, і тому подібне — не засуджуються.
Якщо людина була призвана до служби в Силах оборони України або пішла добровольцем служити на захист своєї Батьківщини, вона сама собі дає відповідь, що вибирає в подальшому: залишатися священнослужителем і відтак категорично уникає крові на руках, чи готова навіть пожертвувати священнослужінням і бути позбавленим сану.
Якщо ж священник потрапляє в ситуацію, де від нього вимагається захист ближнього чи самозахист, і піднімає зброю проти супротивника, то надалі повинен розуміти, що, зберігши комусь життя, навіть ставши героєм війни, він мусить відсторонити себе від священнослужіння.
Отже, Церква з розумінням ставиться до того, що всі жителі України мають стати на захист Батьківщини. Але заради збереження святості ієрейського сану людина повинна берегти себе від крові на руках.
Зберегти себе для майбутнього священнослужіння — це завдання моє, а не держави
— Як можна вберегти себе від цього, ідучи у військо?
— На засідання нашої Богословсько-канонічної комісії ми запросили священнослужителів, які на даний момент мобілізовані, і спільно з ними доходили згоди, що переважна більшість військових посад не передбачає безпосередньої участі у бойових діях. Саме тому під час мобілізації не треба соромитися свого сану і варто повідомити у відповідні військові служби, що ви є православним священнослужителем.
Не відмовляючись від захисту своєї Батьківщини, людина має право, як і будь-який громадянин України, просити таку військову посаду, яка не передбачає безпосередньої участі у штурмових військових діях.
Зверніть увагу, в документі Богословсько-канонічної комісії взагалі не обговорюються питання мобілізації чи немобілізації. Йдеться тільки про те, що православний священник, який покликаний звершувати Безкровну жертву, абсолютно не може мати крові на руках.
Це стосується не тільки війни, а й, скажімо, дорожньо-транспортної аварії. Якщо священник за кермом збиває когось на смерть, він також поставляє себе поза священнослужінням. Це питання не якихось особистих претензій, а охорони святості самого поняття священства.
З іншого боку, ми виходимо з позиції, що моя віра, мої релігійні переконання — це моя власна цінність. Моя віра не є державною доктриною. І я не прошу державу вигадати особисто для мене якісь нові закони чи правила. Проте, користуючись повагою держави до релігійних переконань, претендую на небойову діяльність.
Моя віра — це моє власне переконання у своєму безсмерті, яке преподається таїнствами Православної Церкви. Священнослужитель для звершення таїнств повинен мати чисті руки, і як зберегти цю чистоту для майбутнього священнослужіння, це, перш за все, завдання моє, а не держави.
Держава ставить перед громадянином завдання захистити її кордони. Тому перед нами, учасниками Богословсько-канонічної комісії, стояло питання не як правильно вчиняти в мобілізаційний період, а що можна вважати допустимим для священнослужителя під час захисту своєї країни.
Наскільки морально виправдано, що спільнота християн купляє засіб для знищення живої сили противника
— У документі зокрема йдеться про досвід національно-визвольної боротьби у Греції, де після війни навіть на рівні Конституції було заборонено священникам брати будь-яку участь у громадських процесах, і тим більше у війні. Можливо, не треба духовенство аж настільки залучати у військові дії?
— Якщо говорити про Грецію, там дуже цікавий момент. Самі греки відверто кажуть, що їхня боротьба за незалежність 1821 року народилася в келіях монастирів. І в цьому запалі національних почуттів, дійсно, багато священників взяли в руки зброю і воювали проти турків.
Єпископат Грецької Церкви дуже сильно постраждав від турецької влади, тому що і єпископів, і священиків страчували за віру і за вірність своїй державі. Тому духовенство, справді, всіляко допомагало й підтримувало національно-визвольний рух.
І хоча єпископи не брали до рук зброї, ціла низка священників воювали. З одного боку, була шана до них як до національних героїв. З іншого, коли через декілька років писалися перші протоконституції, тобто перші спроби встановити конституційний лад, все ж таки військовий підйом поступився місцем здоровому глузду і розумінню чистоти православної віри. Тому в окремій законодавчій нормі було прописано, що держава має поважати канонічні вимоги і канонічні переконання Православної Церкви, якими передбачено неучасть священника у військових діях.
Це важливий історичний прецедент, на який ми також спираємося, сприймаючи і нинішню війну як боротьбу за існування нашої держави. Ми підтримуємо державу в цій боротьбі, молимося за її перемогу. Підтримуємо наше військо, Сили оборони, всіляко допомагаємо їм. Але ми також повинні знати свої межі допустимого.
Бо все одно постає моральне питання, де знаходиться межа поняття «участі у війні» — чи словом, чи ділом, чи поступком, чи схваленням. Адже, повторюю, ми відштовхуємось від ідеалу абсолютного спротиву злу. Тому обговорюємо межі можливого, бо той, хто заохочує війну, має більший гріх, аніж той, хто захищається.
Чи може священнослужитель відкрити вогонь по дронові
До речі, це один із важливих моментів, який ми також на засіданні Богословсько-канонічної комісії обговорювали.
Війна ХХІ століття — це війна дронів. Особисто я, будучи залученим до волонтерської медевакуації, потрапляв під розвідувальні дрони.
Виникає питання. Дрон атакує машину, в якій везуть пораненого бійця. За кермом священнослужитель. Чи може він, взявши зброю до рук, відкрити вогонь по дронові? Адже це снаряд, який летить безпосередньо в тебе. І якщо я відкрию вогонь по цьому безпілотному летальному апарату, я ж нікого не вб’ю. Але для цього мені необхідно тримати зброю в руках.
— Чи є інформація, скільки священнослужителів уже захищають свій народ в лавах Сил оборони України?
— Точної статистики не маю. Але знаю, що загинуло декілька священнослужителів, які були в Силах оборони України. Разом із тим знаю чимало мобілізованих священнослужителів, які несуть службу в передових загонах і виконують досить небезпечну роботу з логістики, доставки, перевезення особового складу і при цьому максимально роблять це так, щоб повернутися потім до священнослужіння.
Священники, що заохочують до війни, гірші за FPV-дрони
Церковні канони і вимоги однакові для всіх. Ми чесно визнаємо, що православний священнослужитель і війна — речі несумісні, але такою, на жаль, є радикальна вимога сучасності для нашої країни.
Я б цей наш документ дав би ще почитати тим людям, які іменуються православними священниками, але приїхали на територію іншої держави і заохочують до вбивств, тотального знищення українських міст, прикриваючись вигаданими ідеями. Це так звані капелани російської православної церкви — ті, хто заохочують до війни своїми проповідями і гірші за FPV-дрони.
— Дійсно, багатьох із нас дуже ранить, що православна церква в росії цілковито повторює російську пропаганду і виправдовує нищівну війну проти нас. Що російські священники приїжджають на окуповані території начебто для духовного окормління тих, хто прийшов з війною на нашу землю. Як це все витримати і не втратити віру?
— Віра — це не відчуття причетності до якогось певного племені. Людині чомусь завжди хочеться бути причетною до племені — чи то воїтелів, чи то пацифістів, чи спільного політичного святогляду. Віра — це глибоко індивідуальна річ. Це те, що удостовіряє мене в безсмерті. Моє переконання в певних принципах, як я можу досягти безсмертя.
І якраз у тих, хто колись дерзав іменувати нас своїми братами по вірі, як бачимо, бажання бути причетним до племені «побєдобєсія» та «можем повторіть» переважило над бажанням досягти безсмертя.
Мені шкода ця плем’я. Чи воно вбиває нашу віру? Скоріше, вбиває наші уявлення про плем’я.
Я в Православ’ї заради безсмертя. Я точно знаю, як на основі моїх православних догматів звершуються слова Ісуса Христа і яким чином я можу претендувати на Його обітницю «Я воскрешу його в останній день» (Ін. 6, 54). І намагаюся передусім вибудовувати індивідуальні стосунки з Богом.
Щоб не було в нас хвороби «побєдобєсія», і потрібно буде застосувати після війни правило свт.Василія Великого
— До речі, про індивідуальні стосунки з Богом. Чи правда, що Церква відлучає від причастя воїнів за участь у бойових діях?
— Є правило святителя Василія Великого, яке, дійсно, говорить про трирічну єпитимію для людини, яка повернулася з війни і в неї на руках є кров. Але самі грецькі каноністи середньовіччя вказували, що фактично це правило ніколи не виконувалося, тому що військові дії в Візантійській імперії майже не припинялися.
Інша справа, що людині властиво хвалитися своєю війною. А для християнина неприпустимо вихвалятися тим, що за певних обставин він забрав життя в інших людей. І от саме для того, аби солдат ментально повернувся з війни і знищення ворога не було для нього предметом вихваляння, після війни до нього може бути застосоване це правило. Людина може підпасти під єпитимію — не заборону, а особливу молитовну опіку Церкви.
Згадайте, в дитинстві навіть під час гри ніхто з нас не хотів бути німцем, фашистом. Але ж ми розуміємо, що минуло 80 років після Другої світової війни, і нині Німеччина чи не найбільше в Європі прийняла і підтримала українців. Так само питання Волинської трагедії. У нас із польським народом реально були страшні моменти історії 80 років тому, але нині Польща нам також чимало допомагає.
Тому питання повернення з війни — важлива і глобальна річ.
Проте якщо ми говоримо про сучасних солдатів, які приходять до храму, розуміючи, що будь-який їхній виїзд у зону бойових дій може стати останнім, то ми всіх їх сповідаємо і причащаємо і благословляємо.
Після війни, щоб не було в нас хвороби «побєдобєсія», яка зараз яскраво проявляється в наших сусідів, і потрібно буде застосувати правило святителя Василія Великого. Коли я солдату скажу: «Давай на цей проміжок часу ми більше помолимося, візьмемо на себе додатковий молитовний подвиг у вигляді єпитимії».
Цей крок потрібен більше для майбутніх поколінь — щоб не продовжувалася історія розлюднення.
