Сьогодні земля під ногами хитається, певно, в кожного. Нам доводиться переїжджати, втрачати дороге та вчитись новому, кидати звичне та відкриватись невизначеності, яку на сьогодні дав нам Бог.
Коли Ксенія, дружина священника з Чернігова, вирішила вчитись на медика, до повномасштабної війни залишалась ще пара років. Жінці було вже за сорок, проте вона здобула червоний диплом і почала працювати за складною новою професією. І сьогодні, у війну, цей шлях продовжується.
Ми самі надихались її історією і вам вирішили розповісти про її приклад. Знайомтеся, Ксенія Товстогон.
Наша співрозмовниця: Ксенія Товстогон (15.12.1977 року). В 1997 році закінчила Чернігівське духовне училище регентів-псаломщиків. В 1999 році з відзнакою закінчила професійно-технічне училище за спеціальністю «Кравець чоловічого та жіночого верхнього одягу». Працювала регентом-псаломщиком, керувала дитячим хором, викладала в недільній школі та в Чернігівському духовному училищі.
У 2022 році отримала диплом з відзнакою Чернігівського базового фахового медичного коледжу за спеціалізацією «Медсестринство». З червня 2022 року працює в дитячій лікарні медичною сестрою хірургічного відділення. Навчається в Полтавському державному медичному університеті.
Дружина настоятеля храму 2000-ліття Різдва Христового у Чернігові; мати трьох дітей.
«Діти були в захваті, розповідали в школі: мама вступила! мама вчиться!»
— Ксеніє, ви працюєте медсестрою в дитячій хірургії. І в цьому не було б нічого дивного, якби не одна обставина: ви закінчили медичний коледж трохи більше року тому. Як наважилися на здобуття такої складної професії?
— Медицина мене цікавила ще зі школи. На уроках з медичної підготовки в мене все йшло як по маслу. Але піти вчитись на медика я тоді навіть не думала, не зважувалася мріяти про таке. А поруч не було б людини, яка підштовхнула би, порадила.
Потім були можливості втілити мрію, та я чогось боялася ЗНО… А коли я вже здала ЗНО, то вирішила: чому б не спробувати, давно ж хотілося?! Тим паче, буде шкода, якщо такі результати просто пропадуть. Певно, треба йти вчитись!
— А про які результати ЗНО мова?
— У 2019 році старший син закінчував школу, треба було думати про підготовку до ЗНО. Сплатити роботу всіх необхідних репетиторів для нашої родини було накладно. Водночас мене переконували, що без репетиторів неможливо скласти іспит та вступити до нормального вишу. Тоді я вирішила спробувати підготуватись до ЗНО самостійно.
Ми з сином пішли на спеціальні підготовчі курси, щоправда в різні групи. Там ти обираєш предмети та раз на тиждень відвідуєш заняття. Я обрала українську мову як обов’язкову для вступу, а також біологію, бо це предмет, який я забула за двадцять років після закінчення школи. Мене цікавило, чи зможу я підготуватись сама, без репетиторів (бо на курсах були не індивідуальні заняття, а групові).
Мову я здала на 187 балів, а біологію на 192.
— Це дуже високі результати.
— З мовою в мене ніколи не було проблем. Вчителі української мови та літератури мене завжди любили. На Волині (наша співрозмовниця народилася на Волині та все життя живе у Чернігові. — Прим. ред.) розмовляють українською, і мову я увібрала, мабуть, з молоком матері. Коли я в дитинстві приїжджала туди до родичів, то завжди автоматично переходила на українську. Місцеві навіть акценту не чули, так влучно я відтворювала тамтешній діалект.
А от біологія спочатку давалася важкувато. Та потім я підтягнулася і задачі з генетики лузгала, як насіння. Може, це завдяки розвиненому логічному мисленню, я люблю математику. Мені колись казали, ще до вступу: «Ксеніє, з твоїм аналітичним мисленням з тебе б вийшов гарний лікар». І це мислення, до речі, дуже допомагає вчитися на медичному: наприклад, вирішувати ситуаційні задачі — коли за певними симптомами треба поставити діагноз. Клінічне мислення базується на логіці.
— Одна справа — гарно здати ЗНО, а ви ще й вивчились на акушера. Оце вас затягнуло…
— Так, я почала дивитись умови вступу в різні заклади. Та для вступу в університет потрібно було здати ЗНО з трьох предметів, а я ж склала лише два. І залишилося або йти в педагогічний на фізвиховання (там третім предметом на екзамені була спортивна підготовка), або вступати у медичний коледж. І я пішла в коледж.
— Скільки вам було тоді повних років?
— Сорок один.
— Що вам сказав чоловік про вступ та перспективу навчатися?
— Взагалі, про все це спочатку ніхто не знав. Дізналися, коли я у Facebook виклала пост про те, що мене зарахували у коледж. Питала, чи йти мені вчитись. Сумнівалась, що потягну. Обсяг інформації просто величезний, а ще є практика!
Та коли мене зарахували і я виставила той пост, то отримала велику підтримку серед знайомих. Чоловік сказав: «Якщо тобі це треба, якщо тобі це подобається, вчись». І я пішла вчитися, проте без особливих сподівань, із думкою, що, якщо не потягну, то кину. Але сподівалась все ж таки далі працювати за професією.
Діти були в захваті, коли я їм показала результати ЗНО. А коли пішла вчитися, то розповідали про це в школі: мама вступила! мама вчиться!
«24 лютого 2022 року в мене була перша самостійна зміна»
— Ви обрали акушерське відділення. Чому?
— Бо акушерська справа мені подобається дуже давно. Колись у батьків у шафі серед старих газет я знайшла підручник з акушерства та гінекології та, коли нікого не було вдома, гортала його: намагалась читати, роздивлялась картинки. Та й взагалі, я все життя любила дітей, мріяла про своїх, хотіла як мінімум трьох. Чи навіть п’ятьох.
Також на акушерському мене приваблював термін навчання (два з половиною роки), а ще тут отримуєш дві спецальності: з цим дипломом можеш працювати й акушеркою, і медсестрою.
— Одногрупники, виходить, були однолітками вашого старшого сина?
— Так, зі мною в групі вчились випускники 2019 року. Я їм одразу сказала: «До мене на “ти”». Виникали, звичайно, між нами питання, але загалом ми спілкувалися добре.
— Навчання забирає багато часу, тим паче медичне. А у вас троє дітей…
— Коли я вступила у медичний коледж, старший син якраз вступав в університет, середній доньці було 13, а молодшій десять. В принципі, діти вже були на той час привчені, що ранком вони снідають самі. Це взагалі не проблема. На обід варить мультиварка. А вже вечерю готувала я, коли приходила з навчання. Це ж не грудні малюки, вони вже більш-менш самостійні. Живуть своїм життям, ходять на курси, у гуртки, мають свої хобі.
— Чи змінилося уявлення про омріяну професію після початку реального навчання?
— Трошки так. Та я дуже задоволена нашим коледжем. Якщо справді вчишся, то ти отримаєш, що хочеш. Викладачі дійсно віддаються своїй роботі. Вони навіть пропонували безкоштовну допомогу перед атестаційним іспитом, тільки давай, залишайся, займайся.
У нас була дуже хороша кураторка, вона мене підтримувала протягом усього навчання. Я була старостою групи.
Коли я здала перший залік на першому курсі, то була в такому захваті! І зрозуміла: мені надзвичайно подобається навчання. Я не ставила за мету червоний диплом, не знала навіть, чи зможу довчитись до кінця, але було надзвичайно цікаво! Хоча мають рацію ті, хто каже, що медицину неможливо зазубрити: її треба розуміти. І справді, там дійсно все дуже логічно і зрозуміло.
— Чи важко вчитися, коли ти вже, як то кажуть, зовсім доросла?
— Взагалі, вчитись важко, навантаження велике, але це специфіка медичного навчального закладу. Коли вчитися справді цікаво, то легше.
Єдине, що засмутило, це те, що через карантин довелося перейти навчатись онлайн. На щастя, ми встигли пройти необхідну медсестринську практику в лікарні якраз перед першим локдауном.
Педагоги нам казали: «Навіть якщо ви не будете працювати в медицині, досвід коледжу все одно вам у житті знадобиться». І як мати трьох дітей я це підтверджую. Слава Богу, діти наші не хворобливі, і до лікарів ми звертаємося не дуже часто. Але останнім часом, якщо вже й звертаємося, то лише щоб лікар підтвердив моє призначення.
— Ви мріяли про акушерство, але працюєте медсестрою в дитячій хірургії. Як так сталося?
— Направлення після закінчення навчання мені дали саме в пологовий. Місце знайшлося у відділенні патології (тобто не там, де безпосередньо приймають пологи, як я мріяла, — а там, де лежать з патологіями вагітності). Та я подумала так: попрацюю трохи тут, наберусь досвіду, а потім, як буде нагода, переведуся.
24 лютого 2022 року в мене була перша самостійна зміна.
«Найважче в хірургії — відводити діточок у холодний підвал під час постійних тривог»
— Трохи відступлю від попередньої теми. Не можу не розпитати. Ви пам’ятаєте той день?
— Зранку, о пів на сьому, я пила перед роботою каву, гортала стрічку Instagram, і тут мені сестра пише. Я перелякалася, чому так рано. Може, з мамою щось сталося? А вона каже: «Війна почалася».
Я не зрозуміла навіть сенсу написаного нею, бо не вірила, що таке може статися. За декілька днів перед тим я ходила до коледжу забирати сертифікат про кваліфікаційний іспит, а потім зайшла до кураторки. Вона була стривожена, що буде війна. А я їй на те казала: «Та ну, все буде добре. Яка війна?!» Не вкладалося в голові: як держава, з якою в нас було стільки спільного, в якій у нас стільки родичів, зможе напасти. Я навіть думки такої не припускала. Тим більше 25 січня в мене був випускний, життя вирувало, я не дуже читала стрічки, не занурювалася в новини. І війни чекати не могла.
А в той день… Телевізора у нас нема, я відчиняю вікно, а там вже волає сирена.
Я залишила дітей та чоловіка вдома, а сама пішла на роботу. Був нібито звичайний робочий день: плановий кесарів розтин, тощо. Єдине, що була невеличка метушня після п’ятихвилинки, та по максимуму виписували всіх, кого можна. А ближче до вечора нам сказали спускати всіх униз, у бомбосховище. Ми зібрали всіх вагітних та пішли. Я тоді лише накинула на себе пальто та навіть не перевзулася з гумових капців. Думала, от пересидимо сирену — і повернемось нагору, у відділення, спати. Але ми всю ніч провели у бомбосховищі, та ще й на ногах, бо стільців не вистачало, ми їх віддали вагітним. Потім ще для них робили ліжка з якихось старих ковдр та ящиків…
Тоді ще не було усвідомлення війни, здавалося, що постріляють день-два, налякають нас, потім усі переговорять між собою — і все, ніхто нас більше не чіпатиме. А тут почали конкретно бомбити Чернігів. Я ще пару змін навіть вийшла на роботу, а потім зателефонувала і сказала, що більше не зможу. Чоловіка цілими днями не було вдома, він займався роздачею води (за нею люди приходили до нашого храму), а отже, хтось мав залишатись із дітьми. На щастя, я знала, що на роботі вистачає кваліфікованих працівників, тож мою відсутність ніхто не помітить.
Згодом війна, окупація, а навесні і реорганізація відділення змінили стан речей. Мені запропонували місце в дитячому хірургічному відділенні та в поліклініці. І я обрала хірургію, бо тут робота дуже активна. Зараз мені дуже подобається, хоча коли ми розмірковували про цей варіант з близькою подругою, я спочатку боялася: це ж велика відповідальність — діти, хірургія…. Та виявилося, що насправді працювати тут чудово. Хоча найважче — щоразу відводити діточок у холодний підвал під час постійних повітряних тривог.
— Сумуєте за пологовим?
— Акушерство мені не далося, але я багато чому вчуся зараз в плані медсестринства, і мені настільки подобається, що я навіть не хочу повертатися в акушерство. От зараз ходять чутки про можливі скорочення персоналу, то я цього дуже боюся, навіть в інше відділення не хочу. Бо кожного разу йду на роботу із задоволенням, із радістю. Я почуваюся тут на своєму місці, це справді моє.
— Крім того, ви сьогодні знову студентка.
— Про те, щоб навчатися далі, я задумувалася ще під час коледжу. Та й оточуючі до цього заохочували. Втім, коли я вже влаштувалась у пологовий, вирішила далі не вчитись, а вже працювати, не розпилюватись. Потім взагалі почалася війна і я відкинула думку про подальшу освіту.
І от я вже працюю в хірургії, аж якось мені потрапляє на очі інформація, що можна закінчити бакалаврат за спеціальністю «медсестринство». На відміну від коледжу можна заочно, і на базі попередньої освіти треба вчитись лише рік. Для вступу потрібен тільки мотиваційний лист, навіть ЗНО не треба здавати, бо ще дійсні результати попереднього. Для оплати навчання потрібна не дуже велика сума. І я подала документи у Полтавський медичний університет. Зараз вчуся. 30 червня вже маю отримати диплом.
«Люблю опановувати нові вміння. Навіть манікюр на замовлення робила — та клієнти роз’їхалися через війну»
— Дивлячись на ваші мотивацію та жагу крокувати до своєї мрії, не можу не спитати: матушкою ви також мріяли стати? Це відповідально і назавжди, а ви не схожі на людину, яка боїться докорінних змін у житті.
— Коли я вступила у духовне училище, то всім казала, що або стану матушкою, або піду в монастир. Та коли я вже зустрічалася з майбутнім чоловіком, то зрозуміла, що не хочу, аби він ставав священником. Я бачила, що це дуже непросто і нашим майбутнім дітям також буде важко.
І дійсно важко, бо чоловік фактично тобі не належить. Хоча… Той самій військовий, лікар, будь-який хороший спеціаліст так само віддається своїй професії. Так само на плечах його дружини лежить увесь побут, дім.
— Це було вашою основною роботою, коли ви вступали на медика?
— Я займалася домашнім господарством, а ще рукоділлям: робила на замовлення мило, заколки для волосся, свічки. Шила іграшки. Поки троє наших дітей були маленькими, обшивала їх одягом, дуже це любила.
— Бачила у вас у Facebook ще й шаленої краси домашні тортики.
— Тортики я роблю не на замовлення, а виключно на сімейні свята. Бо замовити такий тортик дуже дорого, а сім’ю порадувати хочеться. Деякий час я працювала помічником кондитера, тож маю деякий досвід.
В мене все періодами, не одночасно, тож якось встигається. Коли дітки були малими, захоплювалася чимось одним, зараз цікавить інше. Не було де купляти одяг, то я шила. Потім зацікавилася виготовленням мила, почалися замовлення. Роблю з натуральної косметики бальзами для губ, скраби для тіла, масажні плитки. Згодом захопилась свічками, навчилась робити з них прикраси. На замовлення робила патріотичні свічки. Для нашого храму роблю свічки з вощини, вони гарно горять.
Я люблю вчитись. Школа ніколи не була для мене каторгою. Люблю опановувати нові вміння, тому, може, мені й не сидиться. Я навіть закінчила в Києві курси манікюру, хоча раніше думала, що такою професією точно ніколи б не займалася. А тут донечки підростають, і я подумала: чому б і ні? Зараз роблю манікюр для своїх. Навіть на замовлення робила, поки клієнти не роз’їхалися через війну.
— Ви свого часу потрапили у визначну родину. Ваш свекор — відомий священник, художник, чиїми руками були розписані численні храми на Чернігівщині та поза її межами. Стати частиною такої родини — певно, велика відповідальність?
— Так, мій чоловік зараз настоятель у храмі 2000-річчя Різдва Христового — того, який побудував його батько, отець Анатолій (протоієрей Анатолій Товстогон відійшов до Господа 21 грудня 2022 року — Прим. ред.). Це дійсно поважна сім’я в Чернігові, в чоловіка ще й дідусь був священником. Йому приписують, що він був старцем, прозорливим. Він, до речі, викладав у духовному училищі — і здавалось, ще тоді він відчував, що ми станемо ріднею. Він завжди особливо лагідно до мене ставився.
Потрапити до такої родини — дійсно відповідально. Але зрештою це така сама родина, як і всі інші. «Знай себя и будет с тебя». Я завжди намагаюся жити за цим правилом, бо відповідатиму перед Богом лише за свої гріхи, а не за чиїсь.
«Цінувати життя для мене завжди було природнім»
— Ви пригадали духовне училище. Де саме вчилися до медичного?
— Ще навчаючись у школі, я почала читати у храмі. До того ж, на момент закінчення школи вже певний час співала у церковному хорі, тому вирішила піти цією стежкою та вступила у Чернігівське духовне училище.
Потім закінчила ще й швейне училище. Шити мені завжди подобалось, та вступила я туди раптово. Просто якось розговорилася зі знайомою майстринею, а вона каже: «Приходь до нас!» Мій майбутній чоловік, я знала, вступатиме до Києва. Тож був час на додаткове навчання, тим більше, іспитів не потрібно було складати. Потім я ще й вступила на теологічний факультет Свято-Тихонівського університету в Москві, але не довчилась, у 2014 році забрала документи з політичних міркувань.
— Знаю, що приблизно тоді ж ви свідомо перейшли на спілкування українською. Зараз так роблять мало не усі, але на той час в російськомовному Чернігові це, певно, було нечастим явищем?
— В рік, коли я збиралась до школи (а школи в Чернігові були російськомовні), щоб «не ломать язык», тобто щоб не було мовної мішанини, мама не дозволяла розмовляти українською. І мені завжди було цікаво: чому ми живемо в Україні, але у нас скрізь російська мова? На Волині розмовляють українською. Чому в Чернігові не так?
Пам’ятаю рік здобуття Україною незалежності. Я тоді ще не могла голосувати через юний вік, але завзято була за незалежність! Підбивала батьків голосувати за незалежну Україну. Не знаю, звідки в мене це.
Коли у 2014 році почалася війна, я стала чути більше української мови навкруги. А у нас влітку проводиться ярмарка рукоділля, де одного разу я зустріла чимало людей, які розмовляли українською, причому саме чернігівчан. І мене це так вразило, що я і собі вирішила поміркувати над цим питанням. Подумала, що якщо долучуся до переходу на українську, то таким чином наближу українізацію.
Спочатку я почала спілкуватися українською тільки в інтернеті, а одного разу зайшла у Facebook у день народження Ліни Костенко, побачила на її сторінці новину про цю дату та подумала: а чому б не приурочити повний перехід на українську до цього дня?
Відтоді минуло 6 років. В родині та близькому оточенні всі вже звикли. Навіть син останнім часом перейшов на українську.
— На початку розмови ви пригадали про невпевненість в собі. Але я бачу перед собою зовсім іншу жінку: впевнену у своїй позиції.
— Останніми роками я стала відчувати, що Бог веде моє життя. Навіть от із навчанням, з роботою все складається якнайкраще.
Віруючим людям треба вчитись більше довіряти Богу, хоча це й важко. І довіряти собі, бо людина — це образ і подоба Божа, а значить, Бог нас наділив певними здібностями, які є і в Нього. Отже, якщо у нас є передчуття стосовно власного життя, то варто до них прислухатися. Відповісти собі на питання: чого я хочу, що мені подобається? І робити це, якщо воно не шкодить іншим. І якщо ти відчуваєш в собі сили, просиш допомоги Бога і події навколо цьому сприяють, то треба робити. Не зробиш — точно будеш шкодувати.
В мене здійснилась мрія, я стала медичним працівником. Тепер хочеться працювати далі, хочеться розвиватись в цьому напрямку, робити більше. З часом та досвідом виникає впевненість. Я відчула, що в мене виходить, і стало більше азарту, бажання занурюватися у все це. Так з’явився і червоний диплом, хоча починала я з повної невпевненості у собі.
— Як наважитися піти за мрією? Особливо коли мріяти не на часі.
— На часі. Для мене як для людини віруючої завжди було зрозумілим, що ми кожен день живемо як останній. Я завжди цінувала моменти. У нас, наприклад, так побудований будинок, що з одного боку видно схід, а з іншого захід. І щодня, особливо влітку, я підмічаю кожен захід сонця.
Цінувати життя для мене завжди було природнім. Але я помітила, що для багатьох людей під час війни посилилося відчуття цінності кожного моменту. Життя у нас одне, і треба його жити, бо не знаєш, що з тобою буде завтра. Кожен день прильоти, кожен день гинуть люди, нема куди відкладати. Тим паче мені вже 45 років, куди ще тягнути.
А найбільше приємно, що мною пишаються діти. Син каже: «Мамо, ти молодець! Іди до своєї мрії!»
Фото: Facebook-сторінка Ксенії Товстогон
