«Що згуртовує людей у громаді? Для мешканців Лосинівки це місцева Свято-Троїцька церква, якій уже понад 130 років».
Це цитата з посту сторінки «ОТГ-інформ. Чернігівщина», датованого серпнем 2021 року. Минає лише 2,5 роки, і «Діалог.ТУТ» у Facebook розповідає, як настоятель цього храму палко заперечує закиди односельчан стосовно «московської церкви». Контраст вражає.
Ми зателефонували батюшці, аби розпитати, як життя у злагоді змінилося в їхньому селищі на сварки. А почули, що саме «московський» батюшка — раптом (!) мало не головний історіограф рідної місцевості. Картографія, генеалогія, етнографія — неповний перелік сфер, в яких православна громада Лосинівки виявляє любов до свого краю. А допомогає їм дивом знайдений… власний святий.
Тож публікуємо теплу розповідь про патріотизм та дива, якими Господь щедро обдаровує віруючих.
Протоієрей Олег Гуга з Лосинівки — про святого новомученика, який молитовно зберігає їхню громаду та нагадує, що історія повторюється.
Хтось дуже познущався над нашим народом, щоб змусити його зруйнувати святиню
Різкість у моїх словах — вона ж не зразу прийшла. Звісно, спочатку я пробував роз’яснити свою позицію стосовно Церкви лагідно, спокійно. Але мене не чують, немов я за стіною. Тому якими методами вони зі мною, так само вимушений відповідати і я. Якою-бо мірою міряєте, такою й вам відміряють (Лк. 6,30 – 38).
Зрештою, сутички влаштовують мої земляки, з якими я прожив 20 років, це не чужі мені люди. Ми часто зустрічалися і на хрестинах, і на вінчаннях, і на похоронах; бачились у храмі на Великдень та на інші свята. Я цих людей чудово знаю, і вони мене знають. І коли мені висувають претензії, що Церква наша «не така», чи я, священик, «не такий» — зразу й до них питання: а ви – «такі» християни?
В країні війна, і тут згадали, що Церква є, і давай претензії висувати! Я сам не ображаюсь, але не можу терпіти, коли Церкву нашу ображають. Кажуть, що батюшка «виказує». Ні, я просто нагадую.
За роки священицького служіння я так і не звик до «ритуальної служби»: прийшов, справив требу і пішов. Ні, щоразу думаєш, що сказати, як втішити людину, співчуваєш їй. Але минає час, і люди, яким ти співчував, щось негарне кажуть і на тебе, і на Церкву.
Коли я проводив історичні дослідження, то мав питання: як сто років тому вийшло, що люди, які були навчені в церковно-парафіяльних школах, знали молитви, приступали до Святого Причастя, могли підняти руки на святині? Це ж як треба було їм промити мізки, вибачте?!
У нас у селі тоді було два величезних храми: Іоанна Богослова та Троїцький. Ці храми були зруйновані не чужими руками. Все робили свої: і куполи скидали, і стіни ламали… Ще й надто, біля храмів були великі цвинтарі, та цю землю згортали бульдозерами, тут викопували котловани і будували на них ферми — просто на надгробках власних прадідів. А на місці Іоанно-Богословської церкви збудували клуб, і тепер там сцена. Хтось дуже познущався над нашим народом, щоб змусити його власноруч зруйнувати найбільшу свою святиню та ще й танцювати на кістках своїх дідів.
Думаю, як і зараз, у всьому винна пропаганда. Це ж не сьогодні почалося: Церква – «московська», попи – «погані»… Тож останнім часом, коли я думав про історичні події сторічної давнини, то вже не дивувався. Натомість казав: «Господи, дякую Тобі за урок! Я все зрозумів. У мене більше немає питань, як таке могло відбутися».
Якщо будемо мовчати ми, то кричатиме каміння
Так, є люди, зокрема з ПЦУ, які нападають на нас та щиро вірять, що роблять щось добре. І Господь говорив, що кожен, хто вбиватиме вас, буде думати, що він таким чином служить Богу. Що спонукає людей на такі дії: маловірство чи незнання? Господь же не казав: «Беріть ломи і нападайте на храми». Людина, яка читала Євангеліє, розуміє: Бог не може бути із тими, хто ображає людей і Церкву. Він завжди з ображеними.
Стосовно ПЦУ я нічого не маю проти. Вони ж не сьогодні з’явилися і не вчора. Біля нас є храми Київського патріархату більше двадцяти років. Але вони знаходяться у занедбаному стані, служби проводяться вкрай рідко.
Ті люди кажуть: «Ми тисячу років мріяли про свою українську Церкву». Ось же, відкрита у вас церква. Гаразд, ми у ваших очах — зрадники, не патріоти. Чого ж ви не ходите у власну церкву, де гроші на Москву точно не передають?!
Я нічого не маю проти цих людей — я виступаю проти їхнього лицемірства. Забрали у нашої Церкви храм? Ходіть туди, покажіть приклад, як треба вірувати, навчіть нас. Але ні. Саме нетерпіння цієї неправди спонукає не мовчати, піднімати свій голос. Якщо будемо мовчати ми, то кричатиме каміння (Лк. 19, 40).
Якщо хтось, наприклад, хоче відкрити свій молитовний будинок – будь ласка! Ми з усіма мирно співіснуємо; у нас є дві інші релігійні громади у селищі: баптисти та п’ятдесятники. Але зазіхати на чуже не дозволимо ні собі, ні іншим.
Дякувати Богові, про відбирання саме нашого храму поки не йдеться, а опонентів у соцмережах, із яких почалася ця розмова, небагато. Більшість із них взагалі живе за межами селища і навіть за кордоном. Але наша основна надія на спокій – парафіяни, яких чимало. Кожне богослужіння відвідує близько ста чоловік, тому ті, хто нам протидіє, бачать своє безсилля.
Щоправда, на одній із сесій сільради минулого року хтось із депутатів піднімав питання про заборону УПЦ. Проте нічого не вирішили через брак голосів. Деякі депутати проголосували проти, утрималися або взагалі не прийшли, і я за це їм щиро вдячний! Скільки буду жити, за них молитимусь.
Однак мені цікаво було дізнатися, чим вони будуть мотивувати своє рішення про заборону. Чи згадають вони, скільки протягом усіх цих років (і до 2014 року, і після) ми здавали тонн гуманітарки?! І фінансової допомоги воїнам АТО від нашої церкви було багато. Але ніхто з депутатів не згадав цього. Натомість депутати цитували Путіна, мовляв, він сказав, що УПЦ — їхня Церква. Та мало чого сказав Путін?! Ми тут до чого?
І знову ж таки, ми одне одного знаємо, і також знаємо, як деякі з депутатів поводилися під час російської окупації навесні 2022 року, тому не їм розказувати нам про патріотизм.
Чи була церква “така”, коли батюшка під вибухи на кладовищі вашого чоловіка відспівував?
25 чи 26 лютого 2022 року російські війська уже були в нас у селі. Стояли блокпости, повз наші вікна постійно проїжджала техніка, двоє цивільних місцевих навіть загинули.
Потім почався Великий піст, ми щодня ходили до церкви, але дорогою йти було не можна, тож ішли перебіжками – городами, межою, робили велике коло. Молилися весь час під звуки вибухів. Дякувати Богові, я ніде не перетнувся з окупантами — боявся, що змусять благословляти їх чи ще щось, та Бог милував.
Одного разу був такий випадок: їхала їхня колона, і назустріч виїхав наш односелець. Окупанти вистрілили в нього, і він у машині згорів. Залишилась вдова з двома дітками.
Я ховав цього чоловіка, а вже коли окупація пройшла, ця вдова, вчителька, учням у школі сказала до церкви не ходити, бо церква «не така» (ми щороку правимо подячний молебень для випускників). Так учні її запитали: «А чи була церква така, коли батюшка під вибухи на кладовищі вашого чоловіка відспівував?»
Такі випадки поодинокі, але через них я дуже боюся втратити віру в людей і перестати їм співчувати. Адже тоді я стану просто «ритуальним священником».
Буває, хтось зіпсує настрій і ти вже думаєш, що весь світ проти тебе. Але приходиш у храм і бачиш багатьох людей, які теж прийшли на службу. Це все наші друзі, наші рідні. І все погане забувається. Насправді людей добрих, праведників, набагато більше.
Так було споконвіку: як тривога, так до Бога. Останнім часом такі приказки не працюють. Люди не до Бога звернулися, а на Бога, на Його Церкву. Не думаю, що це добрий знак. От трапився в окупацію ще й такий випадок. У сусідньому селі був російський штаб. Влади, депутатів, старости не було. Один батюшка у селі лишився. Похорон стався — іди, отець Олексій! А він каже: «Я теж боюсь». Але підняв руки догори, йде.
Питає на блокпосту:
— Чи можна небіжчика поховати?
— У тебя 20 минут есть.
Десь бігом знайшли возика, труну на возик, разом тягнуть до кладовища, дорогою отець править похорон. Допомагає людям яму копати, а тут – вибухи. Скочили хлопці в яму, потім вискочили, заховали того нещасного покійника і бігом назад.
Потім росіяни ще прийшли до нього додому. Питають:
— У вас тут нацики есть?
— Хто-хто?
— Нацисты.
— 20 років служу в цьому селі – жодного не бачив.
— А бандеровцы есть?
— Так, є, і він перед вами.
Батюшка так сказав, бо він родом із Львівської області. Росіяни тоді посміялися та пішли. Але ж він ризикував; хто знає, що у них в голові?! Могли застрелити та й усе.
А щойно закінчилася окупація в цьому селі, що роблять люди? Збори — хочуть вигнати батюшку і забрати церкву.
Господь терпів і нам велів, це життєвий урок. В якійсь суперечці у соцмережах мені людина пише:
— Поясніть, батюшка, хто ці російські ракети святить?
Відповідаю:
— Шановна, кому ви ставите це питання? Мені, який був разом із вами під окупацією, чиї діти разом із вашими в школі, у Києві під час тривоги тікають до бомбосховища? Я молюся, щоб Господь врятував наших дітей. То чим я від вас відрізняюся?
Саме завдяки Лаврі наше село стало таким, яким воно є
Не назву себе істориком — я, скоріше, дослідник. Але я люблю це, тому чимало займався пошуком відомостей про наш край. Для мене було відкриття, коли дізнався, що наше село Лосинівка належало Києво-Печерській Лаврі майже протягом півтора століть (XVII – XVIII ст.).
До речі, цей період був ключовим у cтановленні Лосинівки як селища. Саме завдяки Лаврі Лосинівка є зараз такою, якою ми її знаємо.
Цей період історії взагалі не дуже вивчений, бо радянські історики вважали, що все, що було до 1917 року — це мрак. Але ми знаємо, що жила у середині XVII сторіччя дружина Чернігівського скарбничого Катерина Угорська. Вона купила ці землі та наприкінці свого життя, в 1649 році, подарувала їх Києво-Печерській Лаврі з тим, що її поховають десь на Лаврському кладовищі, що і було зроблено.
Відколи ці землі перейшли до Лаври, починається розквіт Лосинівки. Бо на початку тут нараховувалося не більше 10 димів (будинків з димарями), а наприкінці, коли цариця Катерина Друга відібрала землі в монастирів і в Лаври (це був 1786 рік), тут уже нараховувалось близько двох тисяч людей. Лосинівка за цей час стала із невеличкого хуторця справжнім містечком.
А все тому, що Лавра досить непогано відносилася до своїх підданих, які тут мали вдосталь землі. Я знайшов документ, де передавалося лаврське майно і де передавалося казенне. І був шокований побаченим. Як виявилося, з 5,5 тисяч десятин землі, якими володіла Лавра в Лосинівському степу, лише 500 знаходилося у володінні монастиря, а 5 тисяч – у користуванні лосинівців. Де, при якому панові чи поміщику в ті часи люди мали такі великі наділи?!
Взагалі ж досліджувати історію рідного краю мене підштовхнула саме спроба радянських дослідників спотворювати роль Лаври чи Церкви в нашій історії. Я не користуюся чиєюсь працею, все шукаю сам. Знаходжу в архівах копії або оригінали документів, де відкриваються факти, про які ніхто раніше не знав.
Наприклад, досі було загадкою, завдяки чому гетьман Іван Скоропадський у 1717 році видав універсал про приналежність Лосинівки Києво-Печерській лаврі. Були ж інші особи, які претендували на ці землі. Деякі писали, що Лавра своїм авторитетом змусила відібрати землю у ніжинських полковників. Насправді – ні.
Я перекладав універсал за 1719 рік і побачив, що коли комісія вирішила вимірювати територію навколо Лосинівки, вони знайшли старі межі. Розміри були вказані ще першим власником, дані зійшлися, і землі затвердили за справжнім власником — Лаврою.
Документів по лаврському періоду багато, поступово ми їх вивчаємо, викладаємо у нашій групі, обговорюємо разом із небайдужими лосинівцями. Але вдалося знайти не тільки це. Точніше, дехто сам нас знайшов.
Я був у шоці – у нас у храмі є свій святий, а ми про нього досі не знали!
Моя служба в Лосинівці почалася 3 жовтня 2003 року. А десь на десятий рік служіння для дослідників відкрилися раніше засекречені архіви СБУ. Серед цих документів можна було знайти багато справ репресованих священиків і просто віруючих, і я вирішив цим скористатися.
Конкретно по нашій церкві та священникам за нашими запитами нічого не знайшлося. Мені дали справи щодо інших священників і монастирів. Я їх вивчав. Аж раптом побачив, що в одній із них згадуються Лосинівка і Троїцький храм. Чомусь ця справа не була проіндексована, не потрапила у загальний список, однак трапилася мені на очі.
Я тоді переписав усі дані, які встиг. Вже вдома переглядаю інтернет, а він видає: священномученик Феоктист Смельницький. Думав – помилка, але всі дані співпадали. Я був у шоці – у нас у храмі є свій святий, а ми про нього досі не знали!
Виявляється, до 1936 року отець Феоктист служив у цьому ж храмі, що і я, того ж року його репресували до Казахстану, а в наступному 1937 році його було розстріляно. У 2000 році на Ювілейному Архієрейському Соборі священномученик Феоктист Єлисейович Смельницький разом з іншими був прославлений у лику новомучеників та сповідників, що у ХХ столітті за Христа постраждали.
Але ми цього не могли знати, бо в його судовій справі значилося, що служив священником на парафіях Чернігівської єпархії. І тільки завдяки справі, яка зберігалась у Галузевому архіві СБУ м. Чернігова (до речі, всі документи цього архіву згоріли вщент під час повномасштабного вторгнення Росії), ми дізналися, що він був настоятелем нашого храму.
Але ще більший шок я отримав, дізнавшись, коли в цього святого день пам’яті. Виявляється, третього жовтня. Саме 3 жовтня 1937 року об 11 годині 30 хвилин священномученик Феоктист був розстріляний за віру.
Це день, коли я отримав ключі від храму. Це день, коли я святкую день свого небесного покровителя, преподобного князя Олега Брянського. Які збіги! Хоча без волі Божої нічого не відбувається.
Уявіть собі, щороку 3 жовтня я звершую богослужіння з нагоди дня свого Ангела, за всенічною читаю молитву «Спаси, Боже…», де перераховуються найбільш шановані святі, також поминаю святих, чия пам’ять припала на 3 жовтня: «преподобного князя Олега Брянського, святих мучеників Михаїла, князя Чернігівського, боярина Феодора і священномучеників Феоктиста і Олександра, пресвітерів».
Я знав, що останні святі — то два новомученика, які саме в цей день постраждали за віру. Але навіть близько не здогадувався, що один із них — мій попередник до закриття храму радянською владою! Його репресували, храм закрили, майже зруйнували, а самого священика розстріляли за віру. Отакого помічника ми маємо!
Після того, як ми про це все дізналися, то склали йому акафіст, написали ікону, молилися. І справи на парафії пішли дуже добре. Раніше в нас ніколи не було якихось благодійників, але після явлення імені нашого святого всього за 2 роки (хоча початково планували за 10) ми власними силами, з миру по крихті, прибудували до храму великий вівтар.
3 жовтня 2015 року нині спочилий митрополит Ніжинський і Прилуцький Іриней звершив освячення нового престолу. Згодом одна благодійниця подарувала комплект із 5 дзвонів, інший благодійник встановив новий іконостас, який був освячений нашим правлячим архієреєм, митрополитом Ніжинським і Прилуцьким Климентом.
Хоч би уві сні наснилося, якою була наша церква!
З іконою священномученика Феоктиста теж пов’язана цікава історія. Річ у тім, що владика Іриней порадив мені майстриню матушку Фотінію, дружину священика, що служить десь у Сумській єпархії. Вона питає:
— Чи є фотографія святого у судовій справі?
— Немає.
— Спробуйте зв’язатися з Казахстаном.
Знайшов, кого можна спитати: Віра Корольова, дослідник цієї справи і багатьох інших новомучеників (тепер вона монахиня Софія). Вона відповіла, що у судовій справі з Казахстану теж не було фотографії. Що ж робити? Кажу:
— Матушка, пишіть так, як вам Господь на серце покладе, згідно з віком і описом святого.
А сам тим часом продовжую свої походеньки по архівах. Зараз дуже мало інформації про наші сільські церкви, невідомо, куди вона поділася. Я досі не знаю, як виглядала наша церква, перш ніж її зруйнувала радянська влада. Так змучився шукати, що якось прошу Господа: хоч би уві сні наснилося, якою була наша церква! І сниться! Хоча у сни я не вірю і людям раджу бути з цим обережними.
Але цей сон був особливий, не забуду його, скільки житиму. Три епізоди бачив. Перший — церква зсередини (я стою, дивлюся, бачу ті самі своди, розписи, ангелів у центральному куполі; церква була красива, велична, розписана). Другий — церква знадвору (п’ять зеленого кольору куполів, золоті маківки, дзвіниця – краса!). А третій уривок — біля церкви; немов стоїть хатка, вкрита соломою, сонячно, поруч люди, і між ними два священника. Молодий – чорнявий, високий, і старший – з сивим розпущеним волоссям і бородою…
Прокидаюся – стільки радості, не можу передати! Отримав що просив. А хто ж ті священники? Припустив, що це отець Андрій Бурімов, старший, він служив у Іоанно-Богословській церкві, а молодий і чорнявий – мабуть, отець Іоанн Юницький з Троїцької церкви (обидва служили до революції 1917 року).
Тим часом матушка Фотінія надсилає мені пропис ікони – чи я затверджу, чи мені сподобається. Відкриваю в комп’ютері її листа, і знов відбирає мову, вже вкотре! З пропису на мене дивиться той старий священик, який стояв у моєму сні під церквою — немов це він сфотографувався…
Навіть з кіотом для цієї ікони було диво. Я мав 3000 гривень, щоб розрахуватися з іконописцем, але робота коштувала всього 2500, і я зрадів, що в мене залишилося ще 500 гривень на кіот. Наші колишні паламарі Богдан Зима та Юрко Ременюк у той час вже навчалися в Київській духовній семінарії, і я одразу ім зателефонував з проханням негайно замовити кіот для ікони, бо дуже кортіло її якнайскоріше повісити в храмі.
Хлопці побігли в лаврську майстерню, але переказують, що в тих повно замовлень, працівники йдуть у відпустку, тож одному Господу відомо, коли ті візьмуться робити мій кіот. Однак хтось звернув увагу на якийсь уже готовий кіот, що припав пилом через те, що його хтось замовив і тривалий час не забирав. Хлопці наполягли, я переміряв висоту, ширину і глибину ікони – все підходить. Ціна… 500 гривень! Увечері кіот вже був у мене, я вставив ікону – все збіглось до міліметра. Хіба не диво?!
Повернулась у храм і старовинна лампадка, також дивом.
Є поруч із нами невеличке село Лустівка, і там жив дядько Петро Куйда. Після Водохреща ми завітали до нього з окропленням хати святою водою; я піднімаю очі до ікон і помічаю красиву і незвичайну лампадку. Я був у них не вперше, але звернув на неї увагу чомусь лише зараз.
Дядько каже:
— Це ж із церкви старої.
— Як вона до вас потрапила?
— Коли церкву розбирали, мати принесла додому і сказала: «Коли церкву відбудують, щоб лампадку повернули».
Ми тій родині подарували іншу лампадку, а цю, як він і пообіцяв, повернув церкві. Ми її реставрували, позолотили, повісили перед іконою нашого святого Феоктиста і думаємо: свого часу лампадка висіла в цій церкві, і священномученик власноруч підпалював її за богослужінням. А тепер, коли є вже його ікона, лампадка повернулася до нього.
Отакі вони — співпадіння, з яких складається все моє життя.
Скажу вам як дослідник: історія повторюється
Кажуть, що історія циклічна. Так і є. Розумію це, коли читаю документи, листи, що колись були написані гонителями на адресу наших священників. Століття тому нашу Церкву прозивали «царською», «старою», «антирадянською», «контрреволюційною». Це все вже було у 20-х та 30-х роках, ті самі розколи; тоді був синодальний, автокефальний, діяльний…
Читаю листа – плачу. Пишуть місцеві «патріоти» донос на слов’янського священника:
«Що торкається відношення до Влади, то все те одне, що вони (віруючі) уперто стоять за «патріарха», добре показує усім нам про їхні погляди. А для чого ще їхній поп поминає Тихона, а тепер якогось заместника патріарха, Пахома, Дамаскина та ін.!
Хіба ж ми, темна біднота, не чули, чи не знаємо за що це куда заслали цих противників Совітської Влади! Не за віру вони терплять, а за свої шкідливі вчинки. А поп величає цього Пахома та Дамаскина мучениками за віру, каже, а сам чуть не плаче. А це ж обурює темряву, що слухають ці промови та обурюються против «гонителів святителів».
По нашому розумінню, це є явна антисовєтська агітація, і це терпиться. А нас все це ображає, бо ми знаємо, що наша пролетарська Влада не за віру тисне, а за щось інше!»
Але кого ж поминав наш священник? Тихон, Пахом та Дамаскин — це патріарх Тихон (Белавін), архієпископ Пахомій (Кедров), та єпископ Дамаскін (Цедрік) — теперішні новомученики та сповідники, які у 1920-30-х роках саме за віру були закатовані радянською владою.
Тоді цього не визнавали: мовляв, не за віру вони страждають, а за свої вчинки проти «совєтської власті». Тому скажу вам як дослідник: читаючи історію тих часів, бачу, що все повторюється — і не просто, а за тим самим сценарієм.
Але ж Церква — не гурток за інтересами. І Бог — це не лише історія. Мені інколи здається, що для наших так званих опонентів Церква — це щось на кшталт картини чи музейного експонату, що висить на стіні і кожен бажаючий може прийти і ним помилуватися. Це дуже груба помилка, бо Ісус Христос вчора, сьогодні і навіки Той Самий! (Євр.13:8).
Бог — це не історія, а реальність, а Церква — те місце, де Він особливо Себе проявляє.
Людина прийшла, попросила, а потім уважно спостерігає і чекає відповіді на свої молитви. І відповіддю є сотні й тисячі історій про дивовижне врятування воїнів, дітей та рідних наших парафіян на війні, чудесні випадки зцілень від хвороб і навіть такі невеличкі збіги, описані мною.
Джерело таких історій невичерпне. Тож нас тримає у Церкві не церковна пропаганда, не «зомбування священника», як вважають невіруючі, а очевидна присутність Господа, Який через подібні співпадіння та дива дає кожному віруючому християнину відповідь на молитви та нагадує: Я з вами по всі дні до кінця віку (Мф. 28, 20).
Багато людей вивчають свій родовід, читають, коментують, дякують
Десь прочитав: якщо молитися за своїх пращурів до сьомого коліна, то твої нащадки теж до сьомого коліна будуть щасливі. Не знаю, чи це правда, але мене це так надихнуло! Я вирішив знайти власних пращурів.
Такий парадокс: мої прадіди народилися в Австро-Угорщині, дідусі та бабусі – в Румунії, батьки – в Радянському Союзі, а мої діти – в незалежній Україні. Причому ніхто нікуди не переїжджав, жили на одному місці, на території теперішньої Буковини.
З Божою поміччю мені вдалося знайти імена власних пращурів майже до десятого коліна, а це більше ста імен, і за кожним богослужінням я за них молюсь і навіть відчуваю їхню допомогу. Дякувати Богу, що збереглися документи і ще публікуються нові, тож маю надію ще поповнити свої списки.
Намагаюся мислити по-дитячому: можливо, не всі спочилі мого роду потребують молитов, адже хтось із них (один, двоє, пятеро, десятеро чи більше, нам невідомо) вже «заробив» Царство Небесне. Я за них згадую, молюся, натомість вони згадують про мене , біля Престолу Божого і тим приносять величезну користь тим, хто про них не забуває.
Люди також звертаються за відомостями про своїх пращурів. Завдяки Лаврі по Лосинівці збереглося дуже багато метричних та інших документів генеалогічного характеру, починаючи з 1725 року.
Тривалий час я працював над створенням електронної бази даних, де тепер варто лише ввести ім’я і прізвище — і видно, коли людина народилася, одружилася чи померла. Хто звертається до мене, тим намагаюся допомогти безкоштовно. Видано не одну книгу з історії селища, постійно виходять публікації на Facebook-сторінках, багато людей вивчають свій родовід, історію, читають, коментують, дякують.
Бентежило те, що після смерті господарів якогось будинку в селі, хоч і не часто, але особисті речі (нерідко якась старовина та старі портрети, світлини) опинялися на місцевому сміттєзвалищі або спалювалися в грубі. Це спонукало нас облаштувати в церковному будинку музей, де сьогодні зберігається близько тисячі експонатів: це і ткацький верстат, і столярські інструменти, ваги, одяг і багато чого іншого.
Також випрошую у людей старі фотокартки, копіюю для історії, а оригінали повертаю власникам. Копії теж викладаються у соцмережі, а загальна вага архіву наразі становить більше 12 Гігабайт. І це все, як то кажуть, на голому ентузіазмі, без жодної допомоги влади чи будь-кого.
Минуле пригадую з такою ностальгією, що хочеться плакати. Настільки все було сонячне, безтурботне і радісне! А потім пандемія, тепер – війна. Дуже багато горя принесла, зокрема й через втрату знайомих, рідних.
Тільки при мені вже близько ста постійних парафіян відійшли у Вічність. Незважаючи на це, у Церкві людей менше не стало. Святе місце пустим не буває, це правда. Старші люди йдуть, нові люди приходять. Така закономірність життя, і ми теж у свій час не уникнемо цієї участі.
Робимо добрі справи, допомагаємо нужденним, хворим, нашим військовим, і не тільки з початком повномасштабного вторгнення. Але намагаємося якнайменше цим хвалитися та піаритися: головне, щоб Господу було все відомо.
Наша парафія за минулий рік перерахувала на потреби ЗСУ (спільними зусиллями було придбано 7 автівок) всього 30000 грн. Розумію, що місцевий підприємець, який задонатив 10000 гривень, може цю суму вторгувати за день чи за два, але варто подумати й про те, скільки місяців має продавати свічки по 2-5 гривень церква, що також задонатила аналогічну суму. Чим не євангельська історія про дві лепти бідної вдови (Мк. 12:38 – 44).
Все було б добре — аби найшвидше закінчилася ця війна. Саме про це щоденно колінопреклонно молимо Господа Бога. Це – єдиний наш спільний біль, наша найгарячіша молитва. Кожного ця війна зачепила.
Особливо просимо Бога про збереження наших воїнів, щоб усі вони повернулися живими та здоровими додому.
Записала Ірина Дорошенко. Фото з особистого архіва протоієрея Олега Гуги та з Facebook-групи Лосинівка православна.
