Що б ми не робили, таке враження, що нічого не допоможе. Ніби в державі Україна винесли вирок Українській Православній Церкві й оскарженню він не підлягає. Та вже минув рік від початку повномасштабного російського вторгнення, і за цей рік УПЦ і словом, і справами довела, що є Церквою українського народу. Хто хотів, той побачив.
Одначе багатьом вірянам на своєму місці мало не щодня доводиться стикатися з нерозумінням і хейтом. Як залишатися християнином попри те, що тобі не довіряють, твої справи знецінюють, а над твоєю Церквою глузують, ми говоримо з непереможним оптимістом, першим проректором Київської духовної академії та семінарії протоієреєм Сергієм Ющиком.
Більше за недовіру ображає спекуляція на похованні захисників
— Отче, багатьох, та й мене саму, зачепила фраза, яку ми почули під час інтерв’ю з представником Духовного фронту України: «Ми не довіряємо вашим добрим справам, бо це виглядає як показуха». І нам на проєкті деякі читачі відверто пишуть: «Ми вам не довіряємо. Які були москалі, такі й лишилися. Читаємо вас тільки тому, що хочемо побачити, коли ж проступить ваша справжня суть».
Що робити з цією недовірою? Як реагувати на неї?
— Якраз здебільшого в медійному просторі я з цією недовірою і стикаюся. Перш за все — славнозвісна експертиза ДЕСС, де на самому початку, в попередніх висновках значиться, що Собор УПЦ був нелегітимний. То нащо розглядати тоді Статут, прийнятий на Соборі УПЦ, в легітимності якого ви сумніваєтеся? Потім виходить це інтерв’ю з Духовним фронтом, де прямим текстом нам говорять: «Ми вам не віримо».
Я цю недовіру з 2014 року бачу від наших церковних опонентів. Тоді я особисто привіз полонених, наших волинян, із Донецька, і в місцевій газеті вийшло інтерв’ю священника на той час УПЦ КП, який так прямо і сказав: «А чому ви дивуєтесь? Офіцер ФСБ з’їздив до своїх і вивіз полонених». А я тоді в буквальному сенсі ризикував життям і мав іще потім оце все вислуховувати.
Нам дорікають засиллям, як дехто каже, інформаційних звітів про наші добрі справи — про допомогу, донати, підтримку армії й тому подібне. Дійсно, є аскетичне правило: права рука не має знати, що робить ліва, та й взагалі негарно християнину хвалитися.
Та коли я особисто щось добре зробив для ЗСУ, чи для поранених, чи для підтримки переселенців, то це моє, про це ніхто й не знає. Але оскільки громада довіряє мені як священнику кошти та речі, сподіваючись, що до моїх рук нічого не прилипне, то я маю відзвітувати. Дивіться, люди, позавчора ви зібрали таку й таку суму або ось ці речі, а вже післязавтра ми доставили їх за півтори тисячі кілометрів на фронт і поклали свої сили й безсонні ночі, аби це зробити.
Це не хвальба, а, скоріше, звіт перед нашими вірянами. Перед тими людьми, які нам довіряють.
Що робити з тими, хто не довіряє? Знаєте, кожен виносить із свого серця те, що в серці має. І якщо рік за роком людина повторює один і той самий наратив — «не довіряю», то, може, проблема не в інших? Може, це просто стільки злості у ній самій?
Особисто мене слова про недовіру зовсім трохи ображають. Так, заради виконання деяких доручень я ризикував власним життям. Але це був мій вибір. Проте коли говорять, що ти прикидався… Даруйте, але життям не розкидаються.
Я був на лінії фронту в 2014 році, був за лінією фронту в 2015-му. Я знаю, що таке відчути ворожий погляд. І коли 2022 року на Пасху нам запропонували їхати за лінію фронту, емоційно досить важко було зателефонувати товаришу й сказати: «Може бути, що я не повернуся. Будь ласка, догляди мою сім’ю».
Іноді, коли інформаційний хейт зашкалює, буває, руки опускаються: для чого ти це робиш, навіщо це все? Хвилин на 10-15 даєш слабину, а потім розумієш — ми ж не для інформаційного приводу працюємо. Особисто для мене, як сімейної людини, це й моя війна — я не хочу, щоб її «успадкували» мої діти. Тому роблю те чи інше не заради лайків.
А ще я поіменно знаю людей, які там, на передовій, і потребують нашої допомоги.
Наприклад, випускника нашої академії було поранено на полі бою. Його встигли довезти за декілька десятків кілометрів до Краматорська, там зашили вену, артерію. Потім відправили до тилових лікарень, стабілізували стан, врятували руку й пробиту осколком легеню. Тепер у нас є можливість цій лікарні в Краматорську допомогти, зібрати й відвезти туди будівельні матеріали для ремонту, бо там не тільки мого друга врятували, а й інших дітей, наших воїнів.
— Ви кажете, що чимало разів були на передовій. Як священник УПЦ, ви стикалися з недовірою там — серед військових чи місцевих?
— Для себе я вивів одне правило: чим далі від фронту, тим вищі барикади. У нас чим ближче до біди, тим більше люди дивляться по справах, а не по словах. А чим далі від біди, тим більше ти сидиш у телефоні й накручуєш себе певними маніпулятивними інформаційними вкидами.
Розумію, що пропаганда працює, але коли ти цілодобово її споживаєш, то це вже твоя відповідальність. А наскільки бачу я, більша агресія якраз іде від тих, хто знаходиться дуже далеко від бойових дій.
Я знаю священників, котрі їздили до своїх парафіян-військових на фронт в 2014 році. Просто возили якісь необхідні речі: запчастини до машин, смаколики, домашній харч. Одного разу приїхали — йде бій. Бій закінчується — залишається декілька трьохсотих і двохсотих, є захоплені полонені. Допоки спецслужби з обох сторін цих полонених не забрали, польові командири між собою домовляються: давай мінятися. Тому що радіоефіри відкриті, і вони продумують, як здійснити обмін. І домовилися, що священник у підряснику перейде з однієї лінії фронту на іншу, візьме там полоненого і обміняє на іншого. Так наш священник, який просто приїхав провідати своїх парафіян-військових, вставав та йшов між окопами.
І таке було неодноразово. Це реальні факти, про які в мас-медіа не напишуть і по телебаченню не розкажуть.
— Як ви ставитеся до того, що наших священників не пускають у військо як капеланів? І cаме зі словами «ми вам не довіряємо».
— Як би це правильно сказати… Претензій з погляду питань богословських чи еклезіологічних держава нам не виставляє. Отже, є претензії громадянського характеру.
Духовенство в нас не вирощується десь окремо на іншій планеті й не присилається в Україну з космічного інкубатора. Наше священство — це ті самі громадяни, вихідці з різних регіонів. І як місцеве населення різних регіонів по-різному ставилося до подій у нашій країні за останні 9 років, так і священнослужителі, які плоть від плоті й кров від крові цього народу і цього інформаційного простору, могли спокуситися.
Реально є люди (але їх не так багато, як про це говорять засоби масової інформації), котрі спокусилися — можливо, псевдопророцтвами старців чи неправильним розумінням церковного життя. Цим вони наклали певну тінь на всю Церкву. Так, вони повинні нести за це персональну відповідальність, але дійсно має пройти якийсь проміжок часу для того, щоб довести, що це була не позиція Церкви, а окремих людей.
За 20 років свого священницького служіння особисто я намагався своїми справами наслідувати тих достойних священнослужителів, котрі є громадянами нашої Батьківщини. І добрі справи тисяч інших священників та їхніх церковних громад про це свідчать.
Але знаєте, що ображає більше, ніж недовіра? Спекуляція навколо поховання захисників. Оця фраза — «свічка, куплена в московській церкві, це є пуля в нашого солдата» — я пам’ятаю, коли і де вона була сказана.
Цього солдата в 2014 році вбили біля Маріуполя. Мій товариш-священник бігав по селу, збирав по копійчині у своєї громади, щоб заправити машину, відправити її в Маріуполь і привезти цього покійного. А коли привезли, то з політичних міркувань труну поставили в один із храмів Київського патріархату, де й прозвучала ця фраза з вуст єпископа. Не звертаючи уваги на те, що тіло полеглого було привезено якраз коштом парафії УПЦ.
Така сама ситуація нещодавно трапилася в Корці. Зі слів священника ПЦУ, «якщо полеглого відспівують в УПЦ, то це те саме, що труну Героя України накрити прапором російської федерації».
Ще був випадок. Загинув рідний племінник, похресник священника УПЦ, у котрого, до речі, син — офіцер Нацгвардії. І місцевий сільський голова каже: «Щоб я жодного представника УПЦ на похороні не бачив!» Я відкриваю новини, дивлюся фотографії — і дійсно, рідний дядько не має права служити на похороні свого племінника і похресника. Це вже святотатство!
Не може бути померлий Захисник предметом торгівлі. А в нас зараз родичам телефонують і прямим текстом кажуть: «Або ви ховаєте солдата так, як ми скажемо, або ніхто до вас на похорон не прийде і ні про яку підтримку від місцевої влади можете не чекати». Таке реально було.
Повага має бути до того, хто загинув, захищаючи нас. Покійний не є власністю держави або місцевої влади. Так, це людина, яка загинула за свою Батьківщину, але й за свою родину теж. Тому родина має обирати, в якій конфесії відспівувати й де їм зручно молитися.
Чому не було відповідей на 10 запитань до Священного Синоду УПЦ
— Складається враження, що жодні добрі справи не допоможуть виправити ситуацію. Що б ми не робили, чуємо звідусіль: «Ну то й що, що ви годуєте бідних, допомагаєте армії та вимушеним переселенцям. А от ваш Синод, чи Собор, чи такий-то архієрей не зробили те-то й те-то». Як із цим бути?
— Церква — це дар Божий людям для того, щоб наслідувати Царство Небесне. А дехто і досі не звільнився від постатеїстичного бачення, коли Церкву Христову хочуть зробити інструментом держави.
Церква поважає державу, але дивиться в Горній Єрусалим. А в нас весь час вимагають: зробіть те чи інше. Ми рятуємо душі. І не я — як священник — рятую людей, а я сам рятуюся в моїй вірі тими Таїнствами, які Господь нам дав.
Як релігійна організація, ми виконуємо свої повноваження в межах українського законодавства й робимо зі свого боку все необхідне. Поважаємо державні закони, благоговіємо перед Божими Законами. Свою віру декларуємо не словами, а вчинками. Тому всі ці претензії — про Собор і про Синод — з боку держави подібні до того, якби церковники обурювалися графіками вимкнення електроенергії.
Наприклад, щодо колаборантів. Наше церковне право взагалі не передбачає заочного засудження — тільки після трикратного запрошення на церковний суд. Чи Синод, і взагалі Церква як інституція, не помічає певних порушень? Помічає. Усе фіксується, документується. Усьому прийде свій час.
У Старому Завіті язичницькі народи любили запрошувати на війну своїх жерців, щоб ті перед боєм вийшли й прокляли супротивника. Нібито так буде набагато легше битися. Пам’ятаємо історію Валака, який вийшов, щоб проклясти ізраїльський народ, але Божим Промислом почав благословляти. Так ось Церква — це не та інституція, яка повинна за першим викликом вибігати на поле бою й проклинати ворогів. Вона має стояти на сторожі збереження Божих заповідей серед своїх людей.
Якщо стільки претензій, давайте говорити предметно. Відкриваємо Статут про управління УПЦ — він є у вільному доступі на інтернет-ресурсах — розділ «Повноваження Синоду». Там чітко прописано, чим займається Священний Синод. Він складається з постійних та тимчасових членів, звершує поточне керівництво справами, приймає звіти, допомагає Блаженнішому в управлінні Церквою. Синоду підзвітний інформаційно-просвітницький відділ УПЦ, але там не вказано, що це є міністерство пропаганди, яке повинне давати повсякчас відповіді на запитання будь-кого.
Треба уважно читати повноваження Синоду і вже відповідно до цих повноважень виставляти претензії.
— Чому немає відповіді на 10 запитань до Синоду?
— По-перше. Церква не мала взагалі традиції коментувати відеозвернення. Це нова форма спілкування, яка поки що не передбачає такої саме форми відповіді. По-друге, наскільки я знаю, на інших релігійних ресурсах були спроби дати авторські відповіді або пояснення.
Поділюся власними враженнями. Я дуже тішуся, що є священники, які сильно хочуть довести свою патріотичність. Молодці. Частина з тих, хто запитував, — мої молодші товариші та студенти, в яких я свого часу викладав. Але щоб отримати відповідь, потрібно правильно ставити питання.
Ось до Іісуса Христа підходить чоловік і питає: «Що мені робити, щоб наслідувати життя вічне?» У запитанні вже бачимо уявлення, нібито Бог — це бухгалтер. Тобто людина запитує, які потрібно пройти рівні добрих справ, щоб досягти Царства Небесного і щоб це було беззаперечним фактом. Але Христос у відповіді вказує не на те, що потрібно зробити, а яким бути.
Так і тут. Із озвучених 10 запитань — якась частина некоректні, не за адресою або взагалі суперечать одне одному.
До прикладу: хай Синод підтвердить рішення Собору. Дивимося Статут про управління УПЦ. Собор УПЦ — вищий орган управління. Синод — це орган УПЦ, який звершує свої дії між Архієрейськими Соборами, а Архієрейські Собори – між Помісними Соборами. Тобто це навіть не другий, а третій за рівнем управління орган.
За аналогією державного устрою спершу йде Верховна Рада, під нею — обласна рада, а потім рада об’єднаної територіальної громади (ОТГ). То рада ОТГ має дати нам довідку, що рішення Верховної Ради було правильним? Чи як це розуміти?
Або — засудіть патріарха Кирила. Я однозначно не розділяю його позиції, тому що людина, яка претендує на звання «патріарха всія Русі», мала стати на захист «всія Русі». Проте він цього не зробив, навпаки, став на захист інтересів Російської Федерації.
Але якщо ми вийшли з РПЦ, відповідно, і патріарх перестав бути нам підсудним.
У нас рішенням Собору сказано, що Предстоятель УПЦ підсудний Архієрейському Собору УПЦ, який може судити свого керівника. Якщо ми вийшли з РПЦ, то як можемо судити її очільника?
Тому особисто я висловлюю незгоду і не розділяю мілітаристських проповідей предстоятеля, єпископату та духовенства РПЦ, які схвалюють збройну агресію і війну проти України. Але судити їх — в нас немає для цього інструментарію.
Нашої любові повинно бути вдвічі більше
— Наскільки взагалі у своїй діяльності треба оглядатися на дії Митрополії? З одного боку, як громадянин своєї країни роблю те, що вважаю за потрібне для моєї країни. Зокрема на нашому проєкті ми намагаємося коректно та чесно доносити думку людей, аби сприяти суспільному порозумінню. Але з іншого боку, весь час стикаємося з тим, що нам дорікають: «А нащо ваші дії, хай Митрополія зробить, скаже, ухвалить рішення».
Як ми, члени Церкви, маємо діяти зараз? Наскільки тісним має бути наш зв’язок із Митрополією? Це я до того, що все ж таки настав час мислити і діяти кожному на своєму місці, а не чекати вказівок згори.
— А чому Митрополія має зробити саме такий крок, як це придумали певні опоненти — політичні чи релігійні? Якщо законотворець позиціонує себе, приміром, як вірянин ПЦУ чи УГКЦ, чому саме з його точки зору я повинен зробити ті чи інші еклізіологічні чи церковні дії, якщо вони не входять у мої прямі обов’язки або в прямі форми відповідальності?
На вашому ресурсі нещодавно вийшов допис архімандрита Митрофана (Божко), в якому він показав, що в історії є чимало прецедентів, проте жоден із них не став законом. Так, на прецедентах формується канонічне право, але не можна кожен прецедент возводити в ранг і вимагати вчиняти тільки так і не інакше.
До багатьох претензій особисто в мене виникають запитання: чому саме так ми повинні робити? На основі чого ви так наполягаєте? У вас питання богословські — давайте говорити в богословській площині. Якщо претензії громадянські, будемо розглядати їх з погляду громадянського права.
УПЦ залишається Церквою дійсного священства і дійсних Таїнств. Тобто як до Церкви до нас претензій немає.
Щодо адміністративного устрою, чи є ми частиною РПЦ — то хоча ми дійсно цінували й шанували нашу спільну історію, спільних святих і в ім’я цієї історичної пам’яті берегли єдність між нашими народами, проте внаслідок війни зазначаємо, що остаточно в адміністративному плані ми незалежні й самокеровані.
Які ще до нас претензії? Порушення державних законів? Не Церква, а особа порушує державний закон. Порушила — хай відповідає.
Тому не треба узагальнень.
— Чому попри всі наші дії ані суспільство, ані держава, ані сусідня держава, до якої звертався наш Предстоятель, не чують нас? І навіть всередині УПЦ ми рвемося на частини.
— Перш за все, війна — це ненормальність і шок. Шок породжує страх, а страх породжує першу реакцію — агресію. Почалася війна, перший шок пройшов, і в нас з’явилася ненависть до ворога. Ненависть — прерогатива не тільки передової або тих, хто «на нулі», вона і в тилу теж є. Людина може подолати її тільки любов’ю. Тобто свою внутрішню агресію я переборюю тим, що допомагаю армії: готую обіди, збираю й везу донати, максимум свого часу приділяю волонтерській діяльності.
Але можна піти легшим шляхом: шукати ворога й на ньому виміщувати зло. У нашому суспільстві страх породив ненависть — замість того, щоб породити єднання. На жаль, це ще й штучно підігрівається.
Тому, що б ти не сказав, як би не вчинив, людина просто хоче вимістити на тобі свій страх і агресію. Це не означає, що людина зла. Просто її обпекла війна більше, ніж тебе. І твоєї любові повинно бути вдвічі більше — щоб ти міг заповнити порожнечу в душі свого ближнього.
— Де брати любов, якої має вистачити й на того, хто тебе кривдить?
— Перечитуємо євангельську історію про Страшний Суд. Хто зробив добру справу — будь ласка, в Царство Небесне. Хто не зробив — ідіть геть. Бачите, ні середи, ні п’ятниці немає, ані постів, ані поклонів, ані вранішніх молитов, ані вечірніх. Навіть немає обов’язку кожної неділі ходити до Церкви. Тільки добрі справи: зробив чи не зробив.
Аби попри весь хайп, ненависть та агресію, яка і в мені також є, щодня творити добрі справи, я маю десь брати на це сили. Адже в мене також сідають батарейки. І хоча Господь не змушує мене в неділю йти до церкви, я сам іду: «Господи, допоможи!» Приходжу в храм на дві години для того, щоб обійнятися з Вічністю, зарядитися цією Вічністю, і далі — з вічним і цінним — іти до людей.
Уже на ранок понеділка батарейки знову сідають, тому я встаю, дістаю молитвослов і знову торкаюся святих слів. На 15 хвилин. Ввечері те саме. А щосереди та п’ятниці не їм м’яса — у пам’ять про Іісуса Христа.
Саме тому ми так хочемо ходити до храму — щоб нашої любові вистачило на всіх.
— Що б ви сказали Президенту України, якби мали можливість зустрітися з ним віч-на-віч: чому не можна закривати Українську Православну Церкву?
— Ніхто УПЦ закривати не намагається. Взагалі.
— Прагнуть обмежити її діяльність.
— У чому нас можна обмежити? Усі наявні зараз законопроєкти розраховані тільки на те, щоб забрати майно.
Давайте подивимося на це трохи інакше. Нам Господь дав можливість відродити віру після атеїстичного засилля. І ми почали будувати храми. Щойно ми їх позолотили, як тепер Господь нам каже: «Молодці! Давайте подивимось, чи позолотили ви душі. Забираємо храми. Віра у вас залишиться? Чи у вас є віра, тільки коли є храм?»
Дещо дивною в цьому ключі виглядає позиція ПЦУ. Мовляв, якщо забрати Лавру, люди все одно підуть. Я скажу так: це зневага до людей, неначе вони язичники і механічно ходять в якусь конкретну споруду. Або — виженемо одних, зберуться інші. Бог же не у спорудах.
Державна ініціатива полягає в тому, щоб забрати майно. Так, це пам’ятка архітектури, державна власність. Комуністи колись у Церкви вкрали, а нинішня влада каже: «Це моє». Що ж, нехай. Отже, і ви спадкоємці комуністів, раз сповідуєте їхню ідеологію.
Хочете забрати? Беріть. Але ж віри ви не заберете! І Церкви не заберете.
Як християнин, як священик і настоятель, я беріг цю пам’ятку архітектури. Ви хвалилися перед міжнародними делегаціями та туристами: «Дивіться, як відреставрували!» Ви це зробили моїм добровільним коштом, а тепер знову забираєте. То я буду вважати, що ви трішечки злодіюваті, але це зовсім не вплине на мою віру.
— Чого Господь очікує від нас, посилаючи такі випробування?
— Господь дуже любить Україну.
По-перше. Дивіться, ми вийшли з Радянського Союзу і мільйонами пішли в храм. Мільйонами. У 2000 році я став священником. Мій літургічний «рекорд», якщо можна так сказати, 1300 причасників за одну Літургію! А що було в 1992-1993 роках?
Так, ми пішли в храми мільйонами. Але Господь послав випробування, запитав — а ну, як ви вірите? І стався розкол, тому що дехто занадто захопився політичними гаслами.
Минув час, ми знову стали на ноги й закортіло з державною владою міцніше обійнятися. Тільки почали, як знов біда й потрясіння, і вся полова, яка наліпилася до Церкви, відпала. І так щоразу Господь сіє нас як добру пшеницю.
Україна — це найідеальніше місце. Перш за все, ми тут вільно можемо говорити про Христа. Я не думаю, що в жодній країні, навіть якщо Конституцією вона сама себе проголошує православною, настільки священники вільні, як тут.
По-друге, в нас дуже багато різних релігійних організацій. Я студентам кажу: якщо ти на парафії мало цитуєш Святе Письмо, поруч обов’язково з’являться баптисти. Якщо ти не емоційно служиш, прийдуть п’ятдесятники. Якщо ти не говориш про сім’ю, підтягнуться мормони. Якщо ти «плаваєш» у знанні Біблії, прийдуть свідки Єгови. Якщо погано любиш Батьківщину, з’являться панотці з ПЦУ.
Таким чином священник, як камінчик, обтирається з усіх боків, удосконалюючись для проповіді.
Господь очікує від нас, щоб ми були Божими. Блаженної пам’яті патріарх Сербський, якщо вірити фейсбуку, говорив: «Ми не вибирали ані місця, ані часу, ані обставин свого народження. Але ми можемо вибирати, бути чи не бути людиною». Це стосувалося наших батьків, які зберегли віру в радянський час, наших дідусів і бабусь, котрі потрапили під репресивну машину приходу совєтів на нашу землю. Кожен змушений буде давати відповідь на запитання: «Бути чи не бути людиною?».
І в цьому бажанні бути людиною моя віра мені чудово допомагає.
