З офіційних повідомлень: «Субота. 15 березня 2025 року. У Нікополі росіяни вбили 70-річну жінку, обстрілявши місто з важкої артилерії. Вона загинула на місці. Також постраждали 3-річна та 11-річна дівчинки».
Виявилося, постраждалі дівчатка — внучки загиблої. Бабуся вийшла з ними на вечірню службу до храму, який розташований буквально за два кроки. Вийди вони на хвилину раніше або на хвилину пізніше, ніхто б не постраждав. Але вони опинилися у дворі будинку саме тоді, коли туди прилетів снаряд.
Росіяни знову скажуть, що високоточно поцілили по військових об’єктах. Але в ці дні в місті прощалися з мирною мешканкою, яку Господь покликав — віримо в це — максимально готовою до Вічного життя.
Про силу віри убієнної Галини, про силу молитви нікопольських парафіян, про силу духу українців, які живуть на лінії щоденних обстрілів, — одразу після похорону відбулася наша розмова з настоятелем храму на честь Воздвиження Хреста Господнього м. Нікополя протоієреєм Ігорем МЕЛЬНИКОВИМ.
Цей текст також є російською мовою.
Вона продала квартиру, щоб жити поруч із храмом
Дивовижний факт. Таїнства Церкви, такі як Хрещення, Вінчання, та й обряд поховання звершуються священиками в білих облаченнях. Здавалося б, на похоронах ми звикли бачити людей у траурному одязі. Але для православної людини перехід у Вічність — це дійсно торжество.
Я звернув увагу, що на практиці є два обряди поховання — для тих, хто декілька разів за життя заходив до храму, і для тих, для кого Церква була сенсом і центром життя. Таких людей ми ховаємо по-особливому. По-перше, більш повно звершується чин, а по-друге, де-де, а тут розумієш, що це реальна перемога над смертю. Перемога Христа над смертю.
Коли ми приїхали на цвинтар і прощалися з покійною, була присутня більшість парафіян нашого храму, і ми всі разом почали співати Пасху. Не тільки тому, що людина не дожила до Великодня і більше не почує цих радісних піснеспівів, а ще й тому, що це абсолютно логічно. Християнина, який жив Христом і вірив у воскресіння Христа, цілком природно проводжати пасхальними піснеспівами як на Пасху.
Галина відчувала і всім говорила, що скоро помре. Вона взагалі була особливою. Колись, багато років тому, вона зробила свій вибір. Продала квартиру, все, що в неї було, і переїхала ближче до храму, щоб бути поруч, ходити на богослужіння. Її будинок практично через паркан від храму.
До цього, я думаю, потрібно дожити, це певний духовний досвід, до якого потрібно дорости, але вона говорила, що в неї є гріх, який вона може спокутувати тільки кров’ю. Пам’ятаю її слова: «Мені б хотілося постраждати за свої гріхи». І вийди вона на хвилину раніше або на хвилину пізніше, все склалося б по-іншому. Але саме в той момент, коли вона перебувала з дітьми у дворі будинку, снаряд прилітає, і відбувається диво.
Чому диво?
Це було в суботу, якраз почалося Всенічне бдіння. Вона збирала онучок, щоб піти з ними в храм на службу. Трішки затрималася, вже співали «Блажен муж, иже не иде на совет нечестивых», як раптом вибух. У храмі все підскочило, нас буквально підкинуло, попадали ікони, полетіло скло. Так от диво Боже полягає в тому, що найменша онучка знаходилася за три-чотири метри від епіцентру вибуху, тобто стояла максимально близько, але має тільки два маленькі осколкові поранення і легку контузію. Старшій онучці пощастило менше, вона постраждала, але життю нічого не загрожує. А бабуся стояла ще далі, але загинула одразу.
Ми були з її сином на місці вибуху. Це воронка діаметром близько трьох метрів і метр глибиною. Металеві труби на городі, які зазвичай підтримують виноградник, просто зрізало як ножем. На сусідніх вулицях обірвало дроти. Осколки летіли в різні боки метрів на сто. При цьому діти перебували безпосередньо в секторі розльоту осколків, але залишилися живі. Це диво і милість Божа.
Немає ніяких «мільярдів» людей, є конкретна душа
Свого часу Галя хотіла піти в монастир. Проте колишній настоятель храму, її духівник, сказав: «Залишайся тут, будь при церкві, і це тобі буде монастир. Няньчи онуків, і це буде тобі на спокуту гріхів. Тим паче що невістка твоя регентує, ось вона нехай співає, а ти онуків гляди, прийми це як послух». Так і вийшло.
Її бажання — «не хочу лежати, не хочу бути тягарем для дітей та онуків. Хочу, щоб швидко все вирішилося» — Господь виконав.
Я раніше часто запитував себе: а як же всі ті мільярди людей, яких і порахувати неможливо, які в історії людства приходили та йшли? А потім зрозумів одну просту річ. Немає ніяких мільярдів людей, є конкретна душа, яка або дозріла для Бога, або… згнила. Вкрилася цвіллю нерозкаяних гріхів або просіяла.
Дедалі більше приходжу до думки, що Господь у нашому житті мало що вирішує. Чому? Тому що Він дарував цей привілей нам.
Господь вирішував усе за людину, коли людина була в «дитячому садку» — у раю. Подібно до того, як батьки чи вихователі вирішують, яку кашу сьогодні ви будете їсти, які штанці вдягати. А далі людина сказала: «Ні, я так не хочу. Хочу сама. Я сама собі бог!» Ну, сама так сама.
Господь нічого за нас не вирішує, Він лише затверджує наш вибір, наші життєві пріоритети. Подібно до того, як керівник підприємства не пише сам накази, але візує те, що йому приносять на затвердження з відділу кадрів, або з бухгалтерії, або з інших відділів. Ставить підпис: так, згоден, нехай буде так. А втручання Боже в наше життя з Його волі і є дивом!
Людина робить вибір, а Господь візує. Хочеш жити без Бога? Живи без Бога. Хочеш жити зі Мною? Будь ласка, ось тобі й радість життя вічного. Тому кожна душа важлива. Ось це, мені здається, головне.
Після смерті Галі у мене в голові весь час звучала пісня Висоцького
Он молчал невпопад и не в такт подпевал
Он всегда говорил про другое.
Це про нас із нею. Я часто думав: та що вона за дурниці говорить, що за людина! Ніколи не було в нас із нею ідеального порозуміння. Але при цьому завжди панували мир і любов. Справді, у головному — єдність, у другорядному — свобода, у всьому — любов.
Зараз у голові інші рядки:
— Друг, оставь покурить! — А в ответ — тишина
Он вчера не вернулся из боя…
Майже всі три роки війни, відтоді як почалися обстріли Нікополя, щодня ми збираємося вранці, служимо, після чого здійснюємо хресний хід навколо храму. Весь цей час день у день, за рідкісним винятком, Галя постійно зі мною була в храмі. Для неї це становило сенс, зміст, наповнення всього її життя. Ну й онуки, звісно. І ось тепер так.
Сьогодні ми востаннє пройшли з нею хресним ходом, обнесли її навколо храму — так зазвичай буває під час поховання священиків. Ніяких гнітючих думаок немає, відчуття, ніби щось не зроблено. Буває, залишається в людей після похорону почуття невиконаного обов’язку. Ось цього немає абсолютно.
Є впевненість, що людина виконала своє призначення. Справжнє торжество православ’я. Хоча в наш час будь-яке торжество — це торжество Христа, Який іде на Голгофу.
Часто нас не розуміють: та як можна так жити?!
Ми живемо в зоні бойових дій, у безпосередній зоні обстрілів. Раніше тут було Каховське водосховище, сьогодні його немає, і протилежний берег, на якому знаходиться ворог і з якого обстрілюють місто, видно прекрасно.
Але ми вже майже не звертаємо уваги. Вибухають дрони, ще частіше працює артилерія. Трохи рідше РСЗВ, гради, всякі там урагани. Безпосередньо біля храму вибухало, буквально за три метри від церкви стирчав хвостовик від ракети.
Коли починається артилерійський обстріл, спершу чуєш звук пострілу. Розумієш, що снаряд летить. Якщо проноситься над головою, чути свист. Раз чуєш свист, отже, летить кудись далі. Але ці декілька секунд напруги між звуком пострілу й очікуванням того, куди прилетить, неприємні. Починаєш молитися. Хоча загалом до всього вже ставимося спокійно.
Коли ти в іншому місті й кажеш, що їдеш додому, нас часто не розуміють: «Та як додому? Та ви що? Та ви божевільні. Та як можна там жити?!» Нормально, живемо.
Це не означає, що тут безпечно. Просто, я думаю, людська психіка здатна адаптуватися до всього. І повинна адаптуватися, інакше можна збожеволіти. Хто не адаптувався — поїхав.
Неможливо звикнути до всього, але ти, справді, вже майже байдуже читаєш вечірні новини: «Ага, сьогодні стільки-то машин, стільки-то будинків пошкоджено, хтось у лікарні, хтось поранений, хтось, на жаль, загинув». Іноді згасає, іноді розгорається з новою силою. Іноді храм потрапляє в зону обстрілів, тому що розташований недалеко від берегової лінії. Якщо проїхати районом, чимало будинків зруйнованих, пошкоджених. У нас у храмі в стінах осколки.
Комунальні служби, треба сказати, у місті працюють дуже добре. Відразу приїжджають розбирати завали, накривають дахи, у кого будинки постраждали, закривають вікна. Знаю по собі: у моєї мами снаряд розірвався навпроти будинку. Велика подяка їм за це.
Наша недільна школа до останнього працювала. Зараз заняття припинилися, але й ми, й батьки прекрасно розуміємо, що немає безпечного місця в місті. Тому, скоріше за все, якщо хоч трохи вщухне, будемо далі продовжувати. Ми ж дітям не тільки закон Божий викладаємо, а й займаємося з ними всім, чим можемо. Курси крою та шиття, уроки праці, каліграфія, церковнослов’янська мова, театральна майстерність. Хто що міг, те й викладав.
Адже у нас діти постійно перебувають онлайн. Школи не працюють, усі уроки по інтернету. Тож і батьки бачать, і діти самі відзначають, наскільки їм бракує спілкування. Вони приходять сюди просто побігати територією храму, пограти в активні ігри. У недільний день їх неможливо відправити по домівках. Тому я вважаю, що недільна школа сьогодні має наповнюватися новим змістом, новим сенсом і давати все, що тільки можна.
Зрозуміло, що в походи не походиш. Але я, як настоятель, готовий у всьому йти назустріч, будь-яку творчу ініціативу вітаю.
Господь не поклав мені на серце думку їхати з Нікополя
Ще десять років тому я часто возив гуманітарну допомогу до Святогірської Лаври. Одного разу опинився в Авдіївці, тоді це була зона бойових дій. По суті, як Нікополь зараз, можливо, навіть гірше. Я запитував у місцевого священика, чому вони не виїжджають, і він відповів те, що я тепер відповідаю, коли мене про це запитують.
Залишилися або ті, кому нікуди й ні до кого їхати, або ті, в кого є робота, або пенсіонери. Давайте будемо чесними: нас особливо ніхто ніде не чекає. Біженців і так скрізь повно. Людина завжди вибирає між користю і шкодою. У нас тривають активні бойові дії, але поки не настільки, щоб кидати все та їхати.
Зрозуміло, що священик несе послух у храмі. Я дивлюся, озираюся на своє життя й думаю: я міг опинитися зовсім в іншій країні або в іншому місті, але в мене й помислу такого не було — проявити ініціативу, виїхати, десь починати нове життя. Господь мені на серце не поклав думку їхати з Нікополя, ось що ти з цим зробиш…
Або ж сім’я моєї матінки. Її сестра багато років прикута до ліжка, нетранспортабельна. І батьки кажуть: «Навіть якщо нас убивати будуть, ми все одно нікуди не поїдемо. Тут помремо». Ось така рішучість.
Раніше в Нікополі налічувалося близько 130 тисяч жителів. Зараз залишилося не більше половини, точно ніхто не рахує. Багато тих, хто приїхав із Донецької області, з Маріуполя. Люди виїжджали із зони бойових дій, але й тут опинилися в подібній ситуації, хоча й менш драматичній. Досить багато знаю таких.
Місто дійсно спорожніло. Але молодь та діти є. Життя триває у звичному режимі, але в меншому обсязі.
Хоча парафіян не дуже й поменшало. Як казав один батюшка, є з ким молитися. Раніше в недільний день причащалося близько п’ятдесяти дітей, зараз близько двадцяти. Слава Богу! Причому це не тільки ті, хто живе в безпосередній близькості. Приїжджають з інших районів міста, при цьому усвідомлюючи, що це досить небезпечно. Але в нас зараз немає безпечних місць.
Не можна сказати, що наш храм стародавній, але він єдиний у місті, який ні на день не закривався в період радянських гонінь. До революції тут недалеко стояла церква, перед війною її розібрали, знищили. Цікаво, що величезну ікону святителя Миколая з іконостасу забрала собі родина вчителів місцевої школи. Уже на той час безбожник, глава сім’ї вирішив, що ікона «прекрасно стане» у вуличний туалет як задня стінка. Так вона і стояла, але недовго: за кілька днів горе-вчитель помер, а життя решти членів сім’ї теж було незавидним. Бог поругаєм не буває! Зрештою, цю ікону вони принесли нам у храм.
Коли 1944 року Нікополь звільнили, одна благочестива жінка пожертвувала церковній громаді будинок. Звичайна сільська хата. Оформили договір купівлі-продажу, щоб радянська влада питань не ставила.
Перший священик, отець Павло Кунах, сам ламав тут перестінки, робив тимчасовий іконостас. І з 1944 року, незважаючи на гоніння, репресії, хрущовські часи, тут завжди звершувалася служба. Причому що опалення взагалі не робили — вірян набивалося настільки багато, що неможливо було перехреститися. Батюшка покійний розповідав, як, будучи хлопчиськом, міг відірвати ноги від підлоги і при цьому не впасти.
Згодом звели дзвіницю, хрестильню. Відомі священики тут служили. Церква стояла далеко від очей радянської влади, тому дивилися на неї крізь пальці. А так нічого не можна було побудувати.
Я служу тут із 2004 року. Спершу другим священиком, а коли батюшка, колишній настоятель, за віком пішов на спочинок, із 2013 року, практично 12 років, я настоятель. Побудували недільну школу. Будували б і далі, ще багато чого хочеться зробити, але, на жаль, часи зараз важкі.
Ми сподіваємося на мир, чекаємо миру. Сподіваємося, що будемо далі працювати й творити, що здоровий глузд переможе. Не тому тут хтось залишається, що чекає «руський мір». Просто це наш дім, ми не мислимо життя в іншому місці. Коли ти не кидаєш рідне місто, рідний храм у важкі хвилини, я думаю, це і є справжній патріотизм.
