ВІД РЕДАКЦІЇ. Цей документ було підготовлено Відділом зовнішніх церковних зв’язків УПЦ рівно рік тому для розгляду на Комітеті з питань гуманітарної політики Верховної Ради України. З позицій сьогоднішнього дня читати його досить важко, позаяк усвідомлюєш, наскільки по-іншому могло б скластися релігійне життя в Україні, якби до цих порад — пропозицій УПЦ з формування державної політики в релігійній царині — дослухалися можновладці. А процитовані нижче слова міністра Олександра Ткаченка про УПЦ та ПЦУ: «Це дві наші Церкви» — звучать взагалі ніби з паралельної реальності.
Станом на зараз ситуація в церковному полі обіцяє тільки погіршуватися. Та однак залишається й надія на порозуміння — саме тому ми й друкуємо сьогодні цей документ.
Пропозиції УПЦ для формування державної політики в релігійній царині
ЗМІНА НАРАТИВУ. Особливу й основну небезпеку для держави ми вбачаємо в ідеологічному та інформаційному наративі, який розповсюджується щодо вірян УПЦ як про «московських», «російських» чи про «п’яту колону». Такий наратив є шкідливим для нашого суспільства, тому що ділить громадян України на «правильних» і «неправильних» українців та розпалює релігійну ворожнечу. Це внутрішній ідеологічний сепаратизм, який веде до розділення народу всередині держави.
Подібна ідеологія руйнує внутрішню єдність народу і нічого позитивного для України не приносить. На це звертав увагу чинний Президент України В.О. Зеленський у своїх офіційних промовах у день інаугурації 20.05.2019, у промовах на кожен День Незалежності та Новий рік аж до початку повномасштабної війни.
У зв’язку з цим приємно було чути заяву 3.06.2022 з уст міністра культури та інформації О. Ткаченка, який сказав, що Мінкульт намагається «коректно вибудовувати діалог як з УПЦ, так і з ПЦУ. Це все ж таки дві наші Церкви».
Держава не повинна втручатися в питання канонічності чи неканонічності Церков та в їхні внутрішні справи, а покликана однаково ставитися до всіх Церков України, адже вони складаються з громадян України. Рівне відношення держави до Церков автоматично означатиме рівне відношення держави до своїх громадян. Так само як і навпаки: лобіювання державою інтересів однієї конфесії означатиме нерівне відношення держави до громадян, які належать до інших конфесій.
Таким чином, у державній ідеології та інформаційній політиці сьогодні потрібно змінити сам наратив з «правильних» і «неправильних» українців на об’єднавчий — «ми всі українці», «це все ж таки дві наші Церкви». Ми маємо прагнути до соборності України, до взаєморозуміння між різними групами громадян нашої держави, зокрема і в релігійній сфері. Це слід врахувати в інформаційній політиці держави.
Саме з вищезгаданого наративу, який розділяє українців на «правильних» і «неправильних», вийшла ідея прийняття закону про перейменування УПЦ на «РПЦ в Україні». Цей закон не приніс жодної користі. Дійшло до абсурду, адже вірні УПЦ — українці, громадяни України, вимушені захищати в судах держави Україна своє право називатися Українською Православною Церквою. Більше того, цим законом і його наслідками скористався Путін для виправдання своєї агресії проти України.
Конфесія, в інтересах якої приймався цей закон, просто застосовує державний апарат для лобіювання своїх цілей. Пропонуємо: а) скасувати згаданий закон як такий, що шкодить національній єдності; б) припинити практику лобіювання інтересів однієї конфесії, прийняття законів чи державних постанов, які б дискримінували інші конфесії і, відповідно, громадян України, які до них належать.
Разом із тим держава вправі дбати про питання національної безпеки і за наявності підстав обмежувати або контролювати діяльність тих релігійних організацій, які наносять шкоду національній безпеці України. Це може стосуватися як діяльності в зоні бойових дій (за що інколи звинувачують окремих кліриків УПЦ), так і в тилу, коли відбуваються силові захоплення парафій УПЦ агресивно налаштованими прибічниками ПЦУ. Так, дії в західних і центральних областях шкодять безпеці країни та єдності її народу не менше, аніж колабораційні дії в східних і південних областях.
Вважаємо цілком справедливим притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які нанесли шкоду національній безпеці України, зокрема в рамках нинішньої російсько-української війни. Ймовірно, такі одиничні випадки є і серед кліриків Української Православної Церкви, як і серед інших груп нашого суспільства.
Разом із тим ми категорично виступаємо проти принципу колективної відповідальності, коли за протиправні дії окремих осіб відповідальність має нести певна структура, до якої ці особи належать — чи то церковне об’єднання, чи то певні громадські інституції, чи державні органи влади. (Особливо варто звернути увагу на численні приклади колаборації з окупантами окремих посадовців на півдні та сході України.)
Ми вважаємо, що закони та законопроєкти, спрямовані на обмеження діяльності УПЦ на території України, мають деструктивний характер, оскільки розділяють суспільство та вносять безлад. Це має особливе значення з огляду на те, що на сьогодні за кількістю парафій та священнослужителів УПЦ залишається найбільшим релігійним об’єднанням України, об’єднуючи третину від усіх офіційно зареєстрованих релігійних громад України.
Такі законопроєкти вносять розділення також і за географічною ознакою. Адже в ситуації, коли парафії ПЦУ дуже слабо присутні в багатьох областях, відбувається поглиблення розділення. Це підтверджується тим, що відповідно до відкритої статистики, переходів громад від УПЦ до ПЦУ відносно багато на заході України, істотно менше в центрі та майже немає на півдні та на сході України.
Самі факти та їхнє висвітлення на офіційних сайтах Церков свідчать про те, що значна кількість загиблих воїнів відспівуються саме в храмах УПЦ. З цього випливає, що їхня приналежність до нашої Церкви не заважала людям бути вірними своїй державі аж до віддання за неї свого життя.
Епопея з перейменуванням релігійних організацій, «центр яких знаходиться в державі-агресорі», і приписування УПЦ такого статусу внесла багато безладу в інформаційний простір та в громадську свідомість українців. Особливо промовистим є те, що ПЦУ зареєстрована в державних органах як «Українська Православна Церква», тобто з дублюванням назви нашої Церкви. Це робилося для свідомої плутанини та можливого рейдерського захоплення наших парафій через юридичні процедури. Такі дії слід припинити і нехай ПЦУ називається юридично так, як це прописано в її Томосі.
Вважаємо, що найкраще, аби в нинішніх умовах держава дистанціювалася і була рівновіддаленою від кожної конфесії, навіть попри те, що більшість населення сповідує православ’я. Ототожнення інтересів конфесії з інтересами держави, так само як і навпаки, створює великі проблеми для суспільства.
Ми виступаємо за партнерські стосунки держави та Церков, а не за підпорядкування інституту Церкви державі, як це сьогодні можна бачити в Росії. Такого роду «симфонія» спотворює покликання Церкви і робить її знаряддям для досягнення політичних цілей. Критикуючи такі тенденції розвитку в Росії, ми маємо не допустити такої ж моделі спотворених відносин Церкви та держави в Україні.
Позиція нашої Церкви, зафіксована у відкритих джерелах, свідчить про те, що УПЦ відразу після початку війни засудила військове вторгнення Росії в Україну та підтримала захист територіальної цілісності України. І зараз усім відома радикальна відмінність у ставленні до нинішньої війни з боку патріарха Кирила як очільника РПЦ і Блаженнійшого Митрополита Онуфрія як очільника УПЦ.
***
Особливого пояснення вимагає становище нашої Церкви в контексті проведеного Собору Української Православної Церкви 27 травня 2022 року у Феофанії. За результатами роботи Собору були внесені доповнення та зміни до Статуту про управління Української Православної Церкви, які свідчать не тільки про адміністративну незалежність, яка й до цього існувала згідно з Грамотою (Томосом) Патріарха Московського і всієї Русі Олексія від 27 жовтня 1990 року, а й про повну канонічну самостійність УПЦ та відмежування від московського патріархату.
Зі Статуту про управління УПЦ було вилучено всі пункти про зв’язок Української Православної Церкви з Руською Православною Церквою. Зокрема це стосується пункту, в якому зазначалось, що Українська Православна Церква є самокерованою частиною РПЦ. Відтепер постанови Соборів РПЦ не є підставою для діяльності Собору єпископів УПЦ. Митрополит Київський і всієї України припинив членство у Священному Синоді РПЦ. Предстоятель Української Православної Церкви пожиттєво обирається єпископатом УПЦ без подальшого благословення від глави РПЦ. За богослужінням у всіх храмах і монастирях УПЦ не поминається ім’я патріарха московського і всієї Русі.
Щодо настроїв наших вірян у царині міжконфесійних відносин можна послатися на дані Центру Разумкова станом на початок 2022 року, тобто до початку війни, які свідчать про набагато більш толерантне ставлення вірних УПЦ до представників інших крупних конфесій України, ніж ставлення вірних тих конфесій до вірян УПЦ.
Так, напередодні війни негативне ставлення до вірних УПЦ серед вірян УГКЦ сягало 53%, а серед вірних ПЦУ — 37%. Натомість серед вірних нашої Церкви негативне ставлення до вірних УГКЦ складало всього лише 3%, а до вірних ПЦУ — 12%. Ці цифри, з одного боку, свідчать про результати небезпечного для суспільства нагнітання мови ненависті серед окремих релігійних груп до своїх співгромадян, а з іншої — спростовують звинувачення в бік УПЦ, яка нібито виховує своїх вірних у ненависті до інших.
Тому нападки на УПЦ, як і на будь-яку іншу конфесію на державному рівні, шельмування її в ЗМІ та намагання заборонити найбільшу Церкву країни — це крок до національного самогубства, оскільки до УПЦ належать тисячі громадян України, які сьогодні зі зброєю в руках чи в тилу захищають нашу державу.
***
Ми виступаємо за єднання всіх здорових сил українського суспільства задля перемоги в нинішній війні та задля подальшого миру і процвітання України. Для нас це історичний шанс прийняти одне одного такими, якими ми є.
Ми пропонуємо започаткувати нову релігійну політику в нашій державі, яка б сприяла побудові не моноконфесійного суспільства, а моделі єдності у відмінностях. Всі ми є українцями й наша різноманітність повинна збагачувати наше суспільство та державу.
Для реалізації цієї політики вважаємо за необхідне вжити таких кроків:
— сприяти послабленню мови релігійної ворожнечі, що реалізовується у використанні перекрученої назви нашої Церкви. Ми є Українською Православною Церквою, а не «Московським Патріархатом в Україні» чи «російською церквою». Слід у ЗМІ називати УПЦ так, як вона зареєстрована, а не так, як УПЦ називають різні пропагандисти, вносячи розкол і розділення в українське суспільство;
— не підтримувати радикальні настрої, що реалізовуються у цькуванні нашої Церкви та у захопленнях храмів УПЦ;
— цінувати та підтримувати міжконфесійний мир і жорстко реагувати на будь-які спроби його порушення;
— не використовувати війну, а згодом і перемогу, в своїх конфесійних та корпоративних інтересах;
— дати Церкві самій вирішити питання свого канонічного устрою, підтверджуючи цим принцип світськості української держави. Фактично Собор УПЦ від 27.05.2022 року став одним із важливих кроків у цьому напрямку.
