Коли ЗСУ звільнили Херсон і люди змогли вільно говорити, з’явилися сотні свідчень про те, як містяни переживали російську окупацію. Дехто вижив, дехто ні. Хтось пішов на співпрацю з ворогом. Інші ж потерпали за вірність Україні — як протодиякон Катерининського собору Херсона Андрій Коваль.
Його росіяни забирали «на підвал», примусили написати відмову від священного сану та катували електрострумом, але навіть після цього він не зняв з будинку український прапор.
Сьогодні ми розпитуємо отця Андрія про життя під час російської окупації та про післяокупаційні будні Херсона.
— Отче, як ви там зараз?
— Чуєте звук обстрілів? Просто зараз, вам чути?
Ми тут уже звикли до того, що нас обстрілюють: кожного дня, без перестанку. Коли росіяни втекли, перший тиждень вони Херсон не чіпали, а потім почалося. І по сьогодні кожен Божий день ідуть обстріли.
Я живу та служу в центрі. Останнім часом, щоправда, центр не чіпають — б’ють по Антонівці, Чорнобаївці, Житлоселищу. Обстрілюють усі села вздовж Дніпра аж до Борислава. І мало того, що росіяни обстрілюють нас з артилерії, вони ще й з дронів кидають гранати просто на приватні будинки, на людей.
Сальдо сидить у Криму та каже, що «руські не стріляють», що по Херсону гатять лише ЗСУ. Але нас тут не надуриш. Учора побачив у соцмережах фотографію одного з наших храмів після обстрілу. Ми прекрасно знаємо, що у нас всі церкви побудовані вівтарем на схід. Отже по фото можна зрозуміти, що приліт був з півдня. Наші не могли з півдня стріляти!
Та й без цих фото весь світ уже знає, що росіяни брешуть.
— Як у вас з інфраструктурою?
— Дивлячись який район. Бо на Острів, наприклад, навіть таксисти не хочуть їхати, бо його постійно обстрілюють. Але люди там живуть. ТЕЦ, яка їх забезпечує теплом, начебто поки що неможливо полагодити, бо для цього треба, щоб вщухли російські канонади. Тож люди там сидять без тепла. Там дуже важко.
Подекуди в мікрорайонах зникає світло. Центр, слава Богу, зі світлом, з водою, з газом. Магазини працюють, хліб є, тільки багато аптек закриті.
Узагалі, тут життя триває до першої-другої години дня, а потім усі тікають по хатах, ніхто не вештається, бо прилетіти може в будь-який момент. Транспорт також ходить до третьої години максимум (це тільки автобуси та маршрутки, а тролейбусів зовсім немає — росіяни понівечили всі електродроти). До того ж, цього тижня через загрозу проникнення ДРГ нам подовжили комендантську годину, тепер вона починається о п’ятій вечора. Але це лише на один тиждень, як обіцяють. Взагалі-то комендантська година у нас розпочинається о 19:00.
— Коли у вас у такому разі проходять вечірні служби?
— Не знаю, як в інших церквах, а в нас зранку ми звершуємо вранішні богослужіння, далі година перерви, а потім одразу служимо вечірню. Сьогодні був парастас, ми призначили його на першу годину. Прийшло всього-навсього дві людини, хоча зазвичай люди приходили десятками, поки місто не обстрілювали (під час окупації ЗСУ не стріляли по місту).
— Нам розповіли, що особисто вам добряче дісталося від росіян. Начебто вони катували вас за те, що над вашим будинком висів наш жовто-блакитний прапор. Це так?
— Одразу скажу, що прапор в мене так і висить. Я його почепив одразу, як тільки побудував хату, для чого зробив флагшток. Шість років я тут живу та шість років тут висить український прапор.
Коли прийшли росіяни, я його не знімав. Моя хата так розташована, що з боку дороги прапору не видно. Але біля мене стоїть готель, куди заїхали Журавко (херсонський політик-колаборант. — Прим. ред.) з росіянами-журналістами. Вони побачили прапор зі свого вікна та й зателефонували «кому треба».
Прийшло двоє російських солдат з автоматами, а також хтось з їхньої військової адміністрації, почали гупати в двері. Я відкриваю.
— У вас флаг висит? — питають.
— Да.
— Снять немедленно!
Вони перевірили в мене документи, запитали, де я працюю. Я кажу:
— В Церкви.
— Московский патриархат, да?
— Украинская Православная Церковь!
— Ну вы же Кирилла поминаете, да?
Я їм сказав, що так, — і ми його дійсно поминали, бо мусили, інакше одразу «на підвал». У дружини моєї вони теж запитали, де вона працює. А вона україномовна, тож так і відповіла:
— Зараз ніде не працюю. А до вас працювала в управлінні культури.
— Тогда понятно, почему флаг висит!
Я руським намагався розповісти, що ми українці, що Херсон — багатонаціональне місто, кожен вдома тримає свій прапор, що тут такого? І я українець. Та їм наш прапор — як червона ганчірка для бика. Вони в нас його, звичайно, забрали. Ще жінку мою питали:
— А вы что, не хотите со мной по-русски разговаривать?
— Мені сорок п’ятий рік, і я все життя розмовляю українською.
— Почему вы тогда не уезжаете?
— Тут мій дім, моя сім’я, чого я маю кудись їхати?
— Ну, значит, привыкайте.
Це він мав на увазі, що «Россия тут навсегда». Потім росіянин побачив місце народження у мене в паспорті, а це Львівська область. І подумав, що ми «бандерівці». Я йому сказав, що в Києво-Печерській Лаврі навчався — і, скоріш за все, саме це нас зрештою врятувало. Бо потім всі дивувалися, чому це за стільки місяців в окупації мене особливо не чіпали.
— А «на підвал» вас коли забрали?
— «На підвал» мене брали не через прапор. Історія з прапором сталася влітку, а підвал — то набагато раніше було. Першого березня росіяни зайшли в Херсон, а через пару днів ми з іншим священником після відспівування йшли з моргу до нашого храму. А там росіяни перекрили шлях і кажуть:
— Батюшка, сюда нельзя.
— Так нам в церковь!
— Ну идите через парк. А в храм к вам можно?
А я ж трошки гострий на язик. Кажу:
— Что, решили покаяться? Вы зачем к нам с оружием сюда пришли? Мы тут спокойно до вас жили. От кого вы нас пришли освобождать? От всех благ цивилизации, или что?
Він так зам’явся й каже:
— Ну, мы же братья!
А вони ж наші телеканали в Херсоні тоді вимкнули, свої ввімкнули. Я й кажу, що слухав ті їхні канали. Як у таке взагалі можна вірити, воно ж на голову не налазить?! А вони:
— Батюшка, только скажите честно, как тут к нам люди относятся?
— А ты хочешь слышать правду?
— Хочу.
— Ну так вы для нас оккупанты! Вы пришли войском в независимую страну. Кто вы после этого? Оккупанты и есть!
І той солдат начебто спокійно відреагував, але я зрозумів, що вони просто так того не залишать. І дійсно, через день-два після вечірньої служби до мене підходить чоловік у штатському: «Я из ВСУ, хочу с вами поговорить». А я йому:
— Зачем же ты в церкви врёшь? Я ж по акценту слышу, что ты россиянин. Вы же за мной пришли?
— Ну, вообще да.
— Хорошо, я пойду подрясник сниму, и давай без шума, тут люди, зачем их пугать.
Пішов, зняв підрясник, віддав телефон своїм, сказав його заховати — і все. Ми вийшли, сіли в машину, вони мені натягли мішок на голову, і ми поїхали. Якийсь час покатали по колу та завезли в якусь будівлю. Заходимо, я кажу:
— Вы меня зачем в речпорт привезли?
— Так у тебя ж мешок на голове был, откуда ты знаешь?
— Ребята, я двадцать лет живу в Херсоне! Я его знаю как свои пять пальцев. Зачем этот маскарад?
Далі мене завели в кімнату, прийшов і той, що зі мною по дорозі з моргу розмовляв. І почалося. Вони беруть і зі свого телефону показують мою сторінку в Facebook. А там жарти про Путіна в мавзолеї та таке інше. Начебто просто репости, я від себе нічого не пишу в соцмережах, але їм того вистачило. Кажуть:
— Вы желаете смерти нашему президенту?
Удар.
— Что, уже не до шуточек тебе?
Я сиджу, в мене зірочки перед очима. Далі сказали, щоб я їм розповідав, кого знаю з СБУ. Я кажу, що нікого не знаю (і це правда) — а вони мені ще пару ударів.
— А почему ты тогда у них на карандаше с 2009 года?!
І тут я згадую, що ми в 2009 році їздили колядувати в Москву. Може, відтоді СБУ мене на карандаш і взяли. То й кажу:
— Может, я и на карандаше, но вы же сами из ФСБ?
— Да.
— А вы когда кого-то на карандаш берёте, то уведомляете его об этом?
— Нет.
— Вот и меня никто не уведомлял.
Далі вони почали розпитувати, чи є в мене родичі в Росії. З’ясувалося, що двоюрідна сестра. Ми з нею не спілкуємося, я навіть не знав, де і ким вона служить. Та вони одразу все перевірили і зрозуміли, що я не брешу.
Ще вони током мене катували. Принесли два дротики, почепили на вказівні пальці, спитали, чи знаю я, що то таке. Я сказав, що здогадуюсь. Потрясло мене трохи. Щоправда, не знаю, що вони хотіли тим сказати. Скоріш за все, це було якесь психологічне залякування.
Пару разів вони мене струмом вдарили — і сказали писати заяву на зняття сану. Мовляв, якщо такі жарти постиш у Facebook, то не можеш священнослужителем бути.
Я пробував викрутитись — написав заяву на відправлення поза штат. А вони прочитали, зрозуміли і ще пару разів ударили. Кажуть, пиши на зняття сану. Я знову намагаюся викрутитись, пишу на заборону у служінні. Вони знову побили і сказали переписувати. І я зрозумів, що вони реально в курсі справи.
Примусили мене писати під диктовку. А я що можу зробити? Написав. Але пояснив їм, що для зняття сану мають бути вагомі причини, повинен зібратися Синод, має відбутися церковний суд, і лише тоді можуть зняти сан. А вони сказали, що розберуться і це вже не моя справа.
Потім запустили свого журналіста, почали щось розповідати про «дітей Донбасу». На що я їм сказав, що в мене рідна сестра десять років прожила в Донецьку і вони там прекрасно знають, хто, звідки і як стріляв. Знову почалися тортури. Мене побили, зв’язали руки-ноги, кинули на підлогу…
Я вже сам не знаю, що я там казав на камеру. Намагався говорити щось нейтральне, мовляв, так, дітей шкода. Хоча вони все одно повирізають і змонтують, як їм треба. Журналіст той почув це і посміхнувся.
Потім принесли якусь бурду в півторалітровій баклажці, налили мені склянку. Кажуть, вип’ємо за дітей Донбасу. Я спочатку відмовився, і знову почалося побиття, знову кинули мене на підлогу, спробували зґвалтувати якимось предметом. Я кричу: «Хлопці, я скажу і вип’ю все, що треба, тільки не чіпайте».
Випив скляночку тієї бурди, незрозуміло, що то було. Потім три доби ходив зелений. А вони зняли так, мовляв, я з ними випиваю за дітей Донбасу. Я те відео не бачив, не знаю, що вони там назнімали. Але вони мене ще хвилин п’ятнадцять потримали і кажуть — йди. Така от історія.
Я так розумію, що мене особливо не чіпали, бо в мене мати росіянка, сестра в Росії служить. Думаю, саме це мене врятувало. Бо інших вони там місяцями тримали. І зуби людям вибивали, і чого тільки не робили.
Обійшовся, як то кажуть, легким переляком. Та наступного дня з хати взагалі не виходив. То зараз уже підшучую, щоб психіку трохи відновити. А перші дні було дуже важко. І не лячно навіть, а надзвичайно неприємно. Гидко! Я сам напівросіянин, але після того «спілкування» така огида до тієї нації…
Та все в руках Божих. Трапилося — значить так треба було. Мені не так уже й перепало.
— Що було із заявою на зняття сану?
— Я прийшов до владики і сказав, що мене примусили написати отаке, що написав, але недобровільно. Владика спитав, чи можу я виїхати. Я сказав, що можу, але не хочу залишати хату росіянам. До того ж, у мене кицька, равлик, два папуги… Ну куди?
Та й двір наш із сусідами порожній був, усі повиїжджали, хтось мав за нашими хатами дивитися. А головне — у церкві треба було теж комусь залишатися. Бо є люди, а в них є духовні потреби.
Владика тоді сказав написати заяву на відпустку, сидіти вдома й нікуди не виходити. Я написав і чекав три тижні. Бувало, обережно виїжджав на велосипеді до храму, але заходив не через центральні, а через вівтарні двері, бо ФСБ у нас було мало не на кожній службі, вони могли мене впізнати.
Служити я не служив, проте співав, бо клірос у нас нагорі і там мене не могли побачити. А потім у них пройшла ротація, і ті, що мене брали, виїхали. Тоді я повернувся до служби й ніхто мене не чіпав.
Дружина підтримувала як могла. До речі, стала зі мною до церкви ходити, бо в нас багато хто повиїдждав, у тому числі з хористів. Її управління культури більше не працювало, на роботу до колаборантів вона йти відмовилася (їй та її колегам пропонували, багатьом навіть погрожували), то вона мала час приходити у храм, співати та читати. Для мене це була велика моральна підтримка.
До речі, з її відділу культури на колаборацію ніхто не пішов.
— Як ви служили під окупацією?
— У нас є парафія, яка служить українською. І вони примудрилися всю окупацію так і служити! Наскільки мені відомо, до них приходили та ставили певні питання. А там село, і росіянам пояснили, що тут люди переважно україномовні і нема нічого в тому, щоб служити тією мовою, якою розмовляють люди. Росіяни здивувалися, проте якимось дивом не стали нікого чіпати.
Ми були вимушені повернутися до поминання патріарха, бо якщо не поминаєш, одразу «на підвал». Ми ж боялися ризикувати священниками. Але не поминали його як отця, просто казали «господина». Зрозуміло, що зараз патріарха не поминаємо. Щодня читали молитву за Україну — щоб не дратувати росіян, казали просто «страну нашу». Але ж всі прекрасно розуміли, про яку країну йдеться.
Ми всі дуже чекали на звільнення. В окупації весь час відчувався камінь на душі. Шляхом до нашого храму я мусив проїжджати на своєму велосипеді повз їхню військову адміністрацію, там висів російський триколор. І на душі було так гидко!
Зато коли вони втікли, була така радість! Ви б бачили, як тут наших солдат зустрічали — люди плакали від радощів. Це не передати. Радість була як на Пасху! Це не перебільшення, радість від звільнення я можу порівняти з радістю від Воскресіння Христового.
— Чи постраждав від росіян ваш собор? Ми чули, що росіяни повиносили з храмів чимало ікон, інших цінностей.
— У цілому ні, хіба що Потьомкіна забрали (в Катерининському соборі знаходиться усипальниця князя Потьомкіна. — Прим. ред.). Прийшли за ним буквально перед тим, як тікати. Настоятель намагався їх відмовити, вони пішли порадитися зі своїм керівництвом, а через пару днів повернулися й сказали, що мають наказ забрати тіло.
Що батюшка зробить? Прийшли озброєні люди, вояки… Він лише попрохав закрити церкву, щоб люди того не бачили. І забрали Потьомкіна разом із труною.
В останню ніч перед втечею росіяни підірвали телевишку неподалік від собору. Від вибуху в нас повибивало майже всі вікна та впало бокове паникадило. Але всі ікони на місці, жодна не впала зі стіночки! Навіть панікадило впало, а ікони ні. До речі, воно мало впасти просто на аналой, але вибуховою хвилею його знесло вбік.
Коли росіяни відступили та почали обстрілювати Херсон з «градів», декілька снарядів впало на територію собору, але жоден не розірвався. Розумієте, наскільки Господь зберігає?
— Як після пережитого ви реагуєте на звинувачення у «московськості»?
— Якщо бути чесними, серед нашого священства дехто дійсно вірить у «святу Русь». Я, щоправда, на таке перепитую: а що, в Греції, Болгарії чи інших країнах люди не спасаються? Але тут нічого поки що не поробиш, є люди, які дійсно трохи заражені цією думкою. Випадки колаборанства також є, але я думаю, кожен повинен відповідати за свої вчинки персонально. Вся Церква не може відповідати за вчинки когось одного.
Якщо хтось один згрішив, це не означає, що згрішила вся Церква. А намагатися придушити Церкву — це все одно, що намагатися знищити душу українського народу. Наша Церква, хрещена ще князем Володимиром, дала українському народові культуру, і якщо забрати в нас те, ким ми є, нас вб’ють — і фізично, і духовно. Не буде вже тієї різноманітної України.
Усе полагодимо, все відбудуємо, якщо будемо між собою мати мир. А у нас поки що одна біда: всі навішують одне на одного ярлики — хто «московський», хто «канонічний», хто «розкольник». Та й ми, наша УПЦ, немов у глухому куті: крок вправо — розкол, крок вліво — теж розкол…
Ніде в апостольських канонах не кажеться, що своя Церква у незалежній державі — це погано. Та якщо православним Церквам у нашій країні об’єднуватися, то канонічно, за всіма правилами. Я, наприклад, не проти, щоб у нас була єдина країна, єдина Церква.
Який же я московський, якщо я зі Львівщини родом?! Я більшість життя живу в Херсоні, тут побудував хату. Я громадянин України, хто б мені що не казав. Я тут у себе вдома, а на подвір’ї в мене висить український прапор.
Для себе я вирішив, що не буду нікому нічого доводити. Боженька все бачить, а ми тихо-мирно робимо свою справу: молимося.
Фото з особистого архіву протодиякона Андрія Коваля.
