Будь-яке випробування, а тим більше війна, перевертає все життя до самої основи. Бог стукає в серце, кличе замислитися про вічність. І вже готова людина відгукнутися на цей поклик, поглядає з надією на хрест на куполі сусідньої церкви. А потім знову в стрічці новин — «православні християни побилися», «священник вдарив іншого панотця хрестом» — і ще з десяток повідомлень у такому стилі. І хто після цього піде в храм, якщо й там ворожнеча й бійки?
Як пояснити українцям, чому не можуть помиритися Українська Православна Церква і Православна Церква України і чому вони, дійсно, просто не об’єднаються, запитуємо в доктора теології, професора Київської духовної академії, співробітника Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ Сергія Михайловича Бортника.
Видима єдність не є обов’язковою
— Пане Сергію, як людям розібратися, в яку церкву піти, якщо навіть Православних Церков в Україні аж дві, та й ті ворогують?
— Я думаю, що в питанні примирення між Церквами самі Церкви повинні розуміти, що вони є, крім усього іншого, соціальними інституціями і люди приходять у Церкву заради того, чого в інших місцях вони знайти не можуть. Передусім це духовність і молитва.
Наприклад, якщо людина потребує політичного контексту, підтримки своєї патріотичної позиції, вона це може знайти в різних місцях. Але якщо я не зустрінусь з Богом у Церкві, то, в принципі, шукати Його деінде немає сенсу. Тому це вибудовує нам пріоритети.
Ми говоримо про церковність у першу чергу і про патріотичність як другорядну функцію Церкви. Що Церква зобов’язана робити — так це бути лояльною до держави, приймати ту державну владу, яка є на сьогодні, і це — аксіома. З цієї аксіоми випливають подекуди складні наслідки. Наприклад, я бачив новину про те, що п’ять архієреїв Луганщини зустрілися з Леонідом Пасічником, тому що вся Луганщина фактично захоплена Російською Федерацією й перебуває у складі так званої ЛНР.
Пам’ятаю, як наші, православні, активно критикували митрополита Андрія (Шептицького) за те, що він підтримував нацистів. Але ситуація виявляється абсолютно та сама: коли там були Совєти, він визнавав Совєти, коли прийшли німці, він визнавав німців. Тобто якщо це офіційна влада, хоч і встановлена в результаті війни, Церква в принципі повинна її визнавати. Вона не зобов’язана боротися проти.
Яскравий приклад знаходимо в Блаженного Августина в його праці «Про Град Божий». Там є невеличка главка про те, чим відрізняється шайка розбійників від держави, зокрема, Олександра Македонського. Розбійник каже: «Просто в тебе все велике — армія, території, — і тому ти визнаний. А ми маленькі, нас невеличка групка, тому нас не визнають». Виникає питання: чи тільки у величині різниця? І Блаженний Августин наводить відповідь, що повинні бути певні етичні норми, які вказують, що ця держава є законною.
У випадку ведення війни є певні норми, конвенції — як ставитись до цивільного населення під час бойових дій. І відповідно ми можемо бачити: якщо ця сторона ставиться гуманно, дотримується, по можливості, цих норм, то вона краща, ніж та, яка цих норм не дотримується.
— Як можна пояснити українцям, чому УПЦ і ПЦУ просто не об’єднаються?
— У питанні так, як ви його озвучуєте, лежить ідея унії в її католицькому баченні. Тобто — ви повинні об’єднатись, щоб утворити видиму об’єднану структуру. Нагадаю, що якраз з уніями православні українці боролися і всіляко виступали проти того, щоб їм нав’язували оце єднання під примусом. Їхнє ставлення завжди було таким: «Не треба нас змушувати до єдності, якщо ми самі не готові єднатися». Якщо подивитися історично, це і є більш-менш православна позиція. На відміну від католицької, поширеної на європейському континенті.
Так, саме православні час від часу говорили католикам, що ми не хочемо бути разом, хоча й визнаємо вас як християн. На мою думку, цю модель — коли видима єдність не є обов’язковою — можна перенести й на нинішні внутрішні православні стосунки в Україні.
Вважаю, що в нас конфлікт, перш за все, психологічний. Ми психологічно не сприймаємо одне одного — в УПЦ і ПЦУ. Взаємно. Відповідно, з цим треба працювати, а не ламати одне одного через коліно.
Психологічні установки відкинути дуже важко. Вважаю, що однією з можливих моделей примирення для нас є модель примирення РПЦ і Руської Православної Церкви Закордоном у 2007 році. Ці дві окремі інституції утворилися в результаті революції 1917 року. Потім РПЦЗ була на боці Німеччини, за що її тут критикували. А вони натомість критикували московський патріархат за те, що він підтримував Сталіна і більшовицький атеїстичний режим.
Майже через 90 років, 2007-го, вони об’єднуються — після тривалих переговорів. Тобто відновлюють євхаристійне спілкування, взаємне визнання таїнств, але без з’єднання структур. Це, я вважаю, дуже важливо. Передбачається, що в подальшому вони будуть знайомитись, раз на рік одні парафіяни приходитимуть на храмове свято до других і навпаки. Але немає потреби утворювати структурно єдине ціле. Просто ось такий процес психологічного звикання одне до одного.
Вважаю, щось таке має бути сьогодні і в нас в Україні.
З того боку — теж християни
Відразу скажу: ми повинні визнати дійсність хрещень у ПЦУ, або в структурі колишнього київського патріархату. Богословськи це безсумнівно. У семінаріях навчають, що навіть якщо мирянин хрестить в ім’я Трійці, то це хрещення є дійсним. Його потрібно потім доповнити миропомазанням, але якщо воно звершувалося в надзвичайних ситуаціях і людина померла, то вона вважається хрещеною.
Так, можна не визнавати одне одного як структуру, але ми маємо прийняти факт, що з іншої сторони теж християни, а не нехристі. Бо в УПЦ донедавна навіть могли сказати, що відспівування людини неможливе, тому що хрещення в УПЦ КП було недійсне. Або що на другий шлюб не треба брати благословіння, тому що перше вінчання вважалося недійсним.
Ми можемо не визнавати повноцінності таїнства хіротонії, особливо архієрейської, яка утворює структуру Церкви. Але ми бодай повинні визнавати статус християнина одне в одному.
Отже, визнання структури — це є примирення, а перший крок до нього — сказати, що ми всі християни. Такою, до речі, є позиція Вселенського патріархату. Там кажуть, що двері для Помісної Української Православної Церкви відкриті, і потенційно ми всі є паствою цієї Помісної Церкви, яку вони визнають.
— Ви кажете, УПЦ і ПЦУ психологічно не сприймають одне одного. Можете пояснити, чому так?
— Ворожнеча триває вже 30 років. Ведеться ідеологізована полеміка з обох сторін. Причому несиметрична. Ми кажемо, що вони неканонічні. Тобто застосовуємо церковні норми. А в них аргументація політична: «Ви — московська Церква, а не українська». Якби протиріччя виявилися симетричними, тоді примирення було б неможливим, адже модель примирення важче знайти. А в ситуації, коли діють політичний і канонічний аргументи, примиритися може бути легше.
І коли я від імені УПЦ кажу, що називати нас московською Церквою несправедливо, я беру до уваги реалії всієї України. Наприклад, російськомовні православні християни міста Харкова — це українці чи не українці? Те ж саме — Маріуполь, Мелітополь, Бердянськ… Насправді це факт: Центральна Україна більш українізована, а, скажімо, вісім областей південного сходу України суттєво русифіковані. Але ми зараз всі разом захищаємо кордони України, саме для того, щоб довести, що ми єдина нація.
Знову ж таки, стосовно єдності. В Євангелії є приклад, коли учні Іісуса підходять до Нього й кажуть: «Ось той чоловік іменем Твоїм виганяє бісів, і ми заборонили йому, бо він не ходить з нами». На що Христос їм відповів: «Не забороняйте; бо хто не проти вас, той за вас» (див. Лк. 9, 49). Ось ця ідея — що не обов’язково бути у видимій єдності і в покорі один до одного чи до когось одного — має коріння в Новому Завіті.
Ознакою єдності Православної Церкви є євхаристична єдність, а не ієрархічна. Навіть у світовому православ’ї існують Помісні Церкви, які не підпорядковані єдиному главі — наприклад, патріархові Варфоломію. Кожна з них підпорядкована своєму предстоятелю.
Якщо ми прийдемо до розуміння того, що ми маємо право залишити свою ідентичність, для нас важливу, але й дати право іншим мати свою ідентичність, це, мені здається, буде важливим кроком.
Не треба українців ставити перед вибором
— Можете окреслити ідентичність нашої Української Православної Церкви, якою ви її відчуваєте? Після Собору УПЦ 27 травня, після всіх цих подій початку повномасштабної війни.
— Церква наша велика, і, я думаю, у православних людей у різних регіонах ідентичність відрізняється. Але, зокрема, коли я іноді полемізую з греко-католиками, я кажу їм, що слова «Русь» і «Росія» треба розрізняти. Київська Русь історично — це ширше і глибше, ніж Російська імперія чи російська ідентичність.
Зараз в Україні існує тенденція відмови від усього, що є не просто радянським, а так чи інакше пов’язане з російським минулим. У нас в селі змінили назву вулиці Ломоносова на іншу. Але Ломоносов жив давненько, і він не радянський ідеолог, а науковець. Його ім’я можна було б залишити, я вважаю.
Я писав дисертацію про митрополита Іоанна (Зізіуласа). Він — грек, жив у Греції в другій половині ХХ століття. І, як він сам про себе писав, на його погляди найбільше вплинули російськомовні православні богослови еміграції — Афанасьєв, Шмеман, Бердяєв, Булгаков. Постає питання: він, як грек, а ми, як українці, чи повинні відкинути надбання цих видатних авторів, сприймаючи їх як щось чуже, тому що писали вони російською мовою, а сам Сергій Булгаков, наприклад, походив з Орловської області?
Частина моєї ідентичності, богословської зокрема, полягає в попередніх часах, попередніх поколіннях російськомовної богословської думки. Я не готовий відмовитися від неї, тому що вважаю це цінним.
Я жив у Німеччині. Є німецька мова Німеччини, німецька мова Швейцарії і німецька мова Австрії. На 95 відсотків вона та сама, але є певні відмінності. Чи можемо ми сказати в Україні, що є російська мова для українців в Україні? Чи все російськомовне треба відкинути — немовби росіяни мають це як свою власність.
Не треба українців ставити перед вибором: або жорстка антимосковська риторика і відкидання всього, що якимось чином наближає нас потенційно до Росії, або ж навішування ярликів, що ми всі натомість «руський мир».
Оцих контрастів, які збіднюють нас як Церкву, як націю, не повинно бути. Особливо в умовах війни. Щоб наші громадяни на сході і півдні України хотіли бути частиною України, ми не повинні примушувати їх відмовлятися від суттєвої частини своєї ідентичності.
— Ви згадали приклад об’єднання РПЦ і РПЦЗ. Але ж воно стало можливим лише завдяки втручанню держави. Чи може таке бути, що без державного тиску і в Україні православні ніколи не об’єднаються?
— Тут питання неоднозначне. З одного боку, можна згадати працю богослова Миколи Афанасьєва. Його перша дисертація була присвячена ролі державної влади у проведенні Вселенських Соборів. Він зазначав, що, якби не державна влада, напевне, єпископи так і не змогли б домовитися.
Можливо, так, без тиску держави примирення Церков не відбудеться. Але яким чином об’єднуватися — це вже інше питання, і тут уже треба Церквам консультуватися, шукати відповідні шляхи.
УПЦ бореться за збереження своєї структури. ПЦУ бореться за примноження своєї структури. А миряни, як одиниці, в цьому процесі залишаються начебто окремо.
І ми бачимо тенденцію, що людям усі ці сварки не цікаві. Більшість українців — невоцерковлені, і ми повинні думати про них — як їх привернути в Церкву, адже наша ворожнеча цьому точно не сприяє.
— Що б ви сказали тій людині, яка шукає Бога, але не хоче ні в яку Церкву йти?
— Сказав би, що треба зосередитися на головному — на тому, що саме ти шукаєш. Спробуйте подивитися скрізь і побачити, де є духовність, а де політика. Один мій знайомий настоятель розповідав, що деякі його парафіяни на патріотичній хвилі перейшли в ПЦУ, потім подивилися, що там робиться, і повернулися назад.
Варто прийти на службу й тихенько помолися про своє чи з усіма разом. Подумати, відчути, що воно і як. Можливо, ця уважність і повага будуть взаємними, і це стане першим кроком до справжнього християнського примирення в нашій церковній ситуації.
