Сьогодні Україна ховає загиблих дітей Умані, Павлограда, Краматорська. Щодня десятки похорон полеглих захисників.
Біль
Де б ми, українці, не знаходилися, цей страшенний біль від загибелі ні в чому не повинних дітей та мирних мешканців пронизує всіх нас. І немає значення, де ти та хто ти. Чи ти військовий у відпустці під Києвом у батьків, який стискає зуби до болю щелепи. Можливо, ти молода мама, яка забирає дитину з польської школи та дорогою витирає непомітні сльози після прочитаної стрічки Facebook. Чи ти дідусь, який заради онуків переїхав і відвідує курси німецької під Дортмундом і не можеш упоратися з цим комом у горлі, який не дає ні говорити, ні дихати.
Хтось намагався звикнути до цього болю, але виявилося, що це неможливо.
…та Бог
Колись, ще у 90-х, викладач та тодішній ректор КДАіС протоієрей Олександр Кубеліус обговорював з нами, студентами, можливість відповіді християнина на зло, яке за людським розумінням неможливо простити.
«Як можна, — запитував він, — простити того, хто вбив матір, зґвалтував дочку? Як це можливо пережити та простити?» Ми тоді мовчали. Можливо, хтось молився, щоб ніколи не дожити до такого випробування.
Висновок був тільки один: це неможливо прожити без Бога та Його надприродньої участі. У цьому може допомогти тільки Той, Хто сам був безвинно вбитий через страшну та болісну страту. А ще Та, серце й душу Якої «зброя прошила» через розіп’ятого Сина.
Прощення?!
У 2016 році група паломників побувала в Грузії. В Україні вже йшла війна. Мабуть, хтось із прочан регулярно намагався розпочати з грузинами розмову про відчуття та спогади після двох російсько-грузинських війн. Гостинні грузини неохоче відповідали на запитання. Якось відразу губилися, а в очах з’являлася втома — ніби вони не вірили, що їх почують.
Тепер зрозуміло чому. Ще більш боляче, якщо хтось не просто не бажає співчувати, а закривається через саможаління чи холодне серце від тих, хто живе у війні. Тоді й справді здається, краще мовчати, щоб боліло «при собі».
Але була й відповідь. У Сванетії якось запитали місцевого єпископа, як він живе — з тої останньої війни, коли цинкові труни з синами Грузії поверталися додому. Він тоді відповів, що без перемоги над пекельним вогнем у душі, який має кожна людина, неможливо буде йти далі та з часом побудувати нову Грузію.
А Україну?
Про аскетику
Так, саме про неї. Варто коротко згадати, що аскетика — це вчення про здатність нашої внутрішньої особистості йти шляхом відродження, зцілення пошкодженої гріхом людської природи.
На часі для нас, українців, говорити про системну духовну роботу. Це і молитва, і служіння ближньому, і постійна довіра через таїнства Сповіді та Євхаристії Божественній любові. І отут важлива складова — незламність.
Зараз багато говорять про незламність українського народу. За християнською аскетикою вона полягає не в супертвердій природі-матеріалі, а зовсім в іншому — у гнучкості. А точніше, у гутаперчості.
Будь-хто, «вироблений» із самого твердого матеріалу, може бути зламаний, але той, хто не боїться падінь та підняття, смерті та воскресіння — такого перемогти неможливо. Гарний приклад — іграшка-неваляшка. Скільки її не хитай, вона повертається у вертикальний стан.
У нас іще буде багато біди та скорбот, тому що війна триває. Будуть і помилки — маленькі й великі гріхи. Але варто весь час тримати в голові слова одного святого. Їх сенс полягає в тому, що коли ти йшов дорогою та впав, не сходь на узбіччя, щоб там поплакати. Піднімися, йди та плач дорогою, але в будь-якому разі — йди.
Молитвами, Господи, невинно убієнних наших дітей укріпи та допоможи нам!
