Коли я дивлюся на події, які відбуваються в наші дні, на ті методи й дії, які спрямовані на боротьбу з моєю Церквою, то мимоволі згадую своє дитинство.
Цей текст також є російською мовою
Усе, що відбувається, — живий приклад того, що історія циклічна. У наші дні зломити й «перевиховати» намагаються не тільки вірну Українській Православній Церкві молодь, а й священиків, їхні сім’ї та парафіян, яким випало випробування жити, а подекуди просто виживати, в неспокійні, складні й нещадні для християн радянські часи.
Приниження, образи, неприємності на роботі та в школі — все це для багатьох і донині свіже в пам’яті. Чи готові ми пережити це ще раз? Чи вистачить душевних сил, стійкості в боротьбі? Віримо і сподіваємося, що вистачить.
І тому саме зараз так важливо й необхідно згадувати подвиги тих наших сучасників, які пройшли всі кола земних поневірянь і вийшли переможцями. Їхній життєвий шлях дає додаткові сили і вселяє надію, що з Божою поміччю і під Покровом Пресвятої Богородиці ми теж впораємося та збережемо вірність нашій Церкві.
Особисто для мене такі люди — мої батьки. Такі рідні й добрі, але при цьому настільки віддані своїй Церкві та принципові у переконаннях, що жоден ворог не зміг зломити й похитнути їхню віру.
Їхнє життя не було казкою, всяке бувало. Але любов, повага і взаєморозуміння допомагали долати всі життєві виклики та труднощі. І сьогодні я хочу розповісти вам про деякі події з життя моїх батьків, які вони берегли у своїй пам’яті і про які дуже трепетно та душевно розповідали мені, своїм парафіянам та друзям.
Про знайомство
Мої батьки познайомилися на весіллі татового друга, студента семінарії.
Трошки відволічуся. Виявляється, знайомитися на весіллях — уже майже традиція нашої родини. Мої бабуся й дідусь так познайомилися, мої батьки, я з моїм чоловіком, а наша донька зі своїм.
Моя мама найбільше запам’ятала, що на цьому весіллі тато дуже багато говорив. Це потім вона зрозуміла, що так він намагався їй сподобатися. А в той момент її це дуже збентежило.
Про пропозицію руки й серця
Дружили вони втрьох: мама, тато й татів найкращий друг, якому мама теж дуже подобалася. Обидва робили мамі пропозицію. Вона відверто розповідала, що була у великих сумнівах, чию пропозицію прийняти.
В один із святкових днів помолилася, пішла на архієрейську Літургію, на якій були обидва наречені-іподиякони, й вирішила для себе: вийду з храму і кого першого побачу, за того й вийду.
Можна, звичайно, зараз критикувати це рішення, думати, що так чинити несерйозно і необачно, але все-таки ключове слово — «помолилася». Усе сталося за Божим Промислом. Інакше як пояснити, що татів друг ходив перед нею взад-вперед, намагаючись привернути увагу, а вона взагалі його не помітила — побачила першим тата, який вийшов із храму навіть пізніше, ніж зазвичай.
Благословення преподобного Амфілохія Почаївського
Моїм батькам Бог дарував можливість спілкуватися з преподобним Амфілохієм Почаївським. Вони приїжджали до нього в Іловиці брати благословення на шлюб. Коли зайшли до нього в кімнату, на той час ще отець Амфілохій, сказав татові фразу, яка визначила їхнє подальше подружнє життя: «Люби її все життя так, як любиш зараз».
Тепер я розумію, що це було не напуття, як треба чинити, не повчання, а БЛАГОСЛОВЕННЯ, яке тато проніс крізь усе своє життя.
А маму благословив словами: «Трудний тепер заміж».
Значення цієї фрази вона зрозуміла пізніше, коли втратила першу дитину на їхній першій парафії. Коли вночі ремонтували підлогу в сільському храмі, щоб доблесні радянські органи не бачили (ну не дозволяли вони храми ремонтувати, сподівалися, напевно, що ті розваляться й на цьому «опіум для народу» закінчиться). Коли відстоювала тата перед уповноваженим (хто жив за Союзу, пам’ятає, який страх на священиків наводив виклик до Уповноваженого у справах релігії).
Про те, як витончено войовничі бюрократи могли принижувати та знущатися, можна писати страшні історії. А моя мама не боялася. Колись нині покійний благочинний протоієрей Михайло Гаркушенко сказав мамі по-свійськи: «Іди разом зі своїм батюшкою на прийом. Це Володя там безправний, а ти громадянка своєї країни. Можеш говорити все, що думаєш. Іди і відстоюй».
Моїй мамі двічі говорити не треба було. Не просто пішла, а ще й кулаком по столу стукнула і розказала все, що думає. Дивно, але факт: тата більше до того кабінету не викликали, залишили в спокої, ніби його не існує.
Якщо трохи заглибитися в історію моєї сім’ї, стане зрозуміло, що такий внутрішній стрижень був не тільки в мами, а й у старшого покоління.
Моя бабуся, Марія Ахтирська, яку ще пам’ятають у нашому місті і яка до самої смерті служила регентом у Свято-Димитріївському кладовищенському храмі м. Одеси, під час спроби більшовиками закрити Свято-Іллінський монастир була однією з найдіяльніших його захисниць. Вона навіть намагалася прикувати себе ланцюгами до храму, щоб запобігти закриттю. Моєму прадідусеві великих зусиль вартувало її забрати додому, пояснюючи, що в такий спосіб все одно, на жаль, нічого не вийде.
Монастир все-таки закрили. Якийсь час храм діяв як парафіяльний, але через декілька років був закритий остаточно. 1942 року, відродившись як парафія, поступово повернув собі статус монастиря.
Благословення преподобного Кукші Одеського
Але повернуся до розповіді про маму.
Розумію що, щоб бути такою сильною людиною, замало мати просто фізичні якості. Насамперед потрібна духовна сила. Саме цю силу побачив і благословив на подвиг бути дружиною священика преподобний Кукша Одеський.
Мама розповідала, як вона зі своєю мамою, моєю бабусею Олександрою, приїхала до Свято-Успенського монастиря, а преподобний ішов із Хресним ходом навколо храму з іконою Богородиці. Мама, ще підліток, сидить на лавці, а преподобний Кукша до неї звертається: «Матінко, іди прикладися до ікони». Мама почала озиратися на всі боки, виглядаючи, кого ж кличуть, а їй знову: «Матінко, іди прикладися». Мама зрозуміла, що це до неї звертаються, підійшла до ікони в подиві, яка ж вона матінка? А Промисел Божий про її долю вже був відкритий преподобному.
Після висвячення мого тата у священики батьки поїхали до батюшки Амфілохія. Що тоді побачив майбутній святий у зовсім молодому священику — нам не зрозуміти. Але преподобний дав своє облачення, кропило в руки і благословив служити водосвятний молебень.
Скільки душевнохворих там збиралося, написано в усіх книжках про преподобного. Моя мама розповідала, як це насправді було страшно. Тато служить, а на нього з усіх боків із криками і погрозами наступають хворі. Преподобний стоїть тут же, поруч, і каже: «А ти їх водою, водою!» Тато кропив, не шкодуючи сил. Відійшли, не посміли ближче підійти.
Ось так і жили мої батьки: зі щирою палкою вірою в Бога, під молитовним покровом святих.
