Декілька днів тому Катерина Щоткіна порушила на сайті «Дзеркала тижня» питання про мобілізацію православних священників і зокрема духовенства з юрисдикції УПЦ.
Зважаючи на майбутню масову мобілізацію громадян України, яка очікується влітку, такі питання, як: чи можуть православні священники брати участь у бойових діях, чи мають право відмовитися застосовувати зброю, а також яка справжня мета можливої мобілізації священнослужителів, набувають особливої гостроти.
Цей текст також є російською мовою.
«Золотий запас» України
Сумарна кількість священнослужителів трьох найбільших конфесій України «грецького обряду» (УПЦ, ПЦУ, УГКЦ) становить зараз близько 18000, з яких приблизно половина припадає на УПЦ. Однак якщо відняти священників, старших за 60 років, а також тих, хто має відстрочку (багатодітних, тих, хто доглядає за родичем-інвалідом тощо), кількість кліриків УПЦ, які підлягають мобілізації, становитиме щонайбільше 3000 осіб.
Такий контингент навряд чи дасть Україні помітну перевагу на військовому фронті. Однак на фронті церковного життя втрата такої духовної «бригади» може стати вельми істотною, особливо якщо йдеться про священників мобілізаційного віку (від 25 до 60 років), за якими найближче духовне майбутнє нашої держави.
У багатьох селах України православне церковне життя концентрується буквально навколо кількох священнослужителів, а інколи навіть тільки на одному — на єдиному священнику в селі. Якщо він зникне, повністю припиняться всі служби в храмі. Мешканці залишаться без літургії, причастя, без сповіді та інших таїнств. Їм доведеться звертатися до священиків в інші села, якщо й там не виникне така сама ситуація.
Професійна богословська підготовка священника — тривалий і трудомісткий процес. Навчання в семінарії — той мінімум, який має опанувати кандидат у священнослужителі, — зазвичай триває 4 роки (бакалаврат), а вищий рівень (магістратура й надалі) вимагає ще кількох років навчання.
Хороший священник — це кваліфікований працівник, який орієнтується одночасно в найрізноманітніших церковних науках: історія, догматика, літургіка, канонічне право. Він має бути і оратором, і психологом, повинен мати базові знання в дуже багатьох галузях. Втрата всього лише кількох десятків хороших священиків може дуже дорого обійтися для церковного життя цілого регіону. Інші ж священики бувають і зовсім «на вагу золота».
З огляду на всі ризики для духовного життя України можна сміливо поставити запитання: кому може бути вигідна така втрата, як припинення через мобілізацію діяльності сотень або тисяч священнослужителів однієї Церкви (УПЦ), що мають духовну освіту і багаторічний досвід служіння?
Невирішені питання
Проблема мобілізації православних священників під час війни має декілька аспектів. Крім, власне, морального (вбивство на війні), це також правовий, канонічний і, стосовно нинішньої ситуації в нашій країні, церковно-політичний — найбільш важливий та складний.
1. Право.
З одного боку, Конституція України в п.4. ст.35 досить чітко вказує: «У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою».
Звертаю увагу на слова «має бути» (а не «може бути»). А також хочу зазначити, що тут ідеться про «військовий обов’язок» узагалі, а не тільки про строкову службу за призовом.
З іншого боку, п.2 тієї самої статті говорить про можливі обмеження права на свободу віросповідання: «Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей».
Однак із самої структури всієї ст.35 незрозуміло, чи стосується цей п.2 лише попереднього п.1, де перелічено головні складові права на свободу віросповідання («Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність»), чи пункт про обмеження може бути віднесено також до п.4, в якому йдеться про необхідність (ще раз наголошу, не можливість, а необхідність) заміни військової служби на альтернативну, якщо того вимагають релігійні переконання.
Серед юристів досі немає єдиної думки, чи має громадянин України право на заміну військової служби на альтернативну під час воєнного стану та мобілізації. З одного боку, в Законі «Про альтернативну (невійськову) службу» у ст.1 п.1 стверджується: «Альтернативна служба є службою, яка запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання обов’язку перед суспільством». На цій підставі частина юристів вважає, що альтернативна служба замінює собою тільки строкову службу, але не службу під час мобілізації.
Далі п.2 тієї ж першої статті Закону говорить: «В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження права громадян на проходження альтернативної служби із зазначенням строку дії цих обмежень». На цій підставі ті ж юристи стверджують, ніби під час воєнного стану альтернативна служба має бути скасована як така.
Також вказують, що в законі «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» альтернативна служба не згадана взагалі, і на підставі цього роблять висновок, начебто під час мобілізації ця служба неможлива в принципі.
Нарешті, деякі юристи також стверджують, начебто альтернативна служба передбачена не для будь-якого громадянина через його особисті релігійні переконання, а лише для тих, хто дійсно є членом релігійної організації, офіційно зареєстрованої в Україні, віровчення якої прямо забороняє для будь-яких її послідовників брати зброю в руки (свідки Єгови, адвентисти, кришнаїти тощо).
У відповідь на це юристи, які допускають альтернативну службу під час воєнного стану та мобілізації, вказують, що п.4 ст.35 Конституції вимагає замінювати військову службу альтернативною, не зумовлюючи, що це стосується винятково лише строкової служби і мирного часу. А отже, цей пункт Конституції має бути віднесений і до воєнного стану та мобілізації.
Далі. Закон «Про альтернативну (невійськову) службу» в п.1. ст.1 не згадує про мобілізацію і не стверджує, буцімто під час мобілізації альтернативна служба цілком скасовується як така, а отже, стверджують ці юристи, і в цьому разі має діяти норма Конституції щодо заміни військової служби на альтернативну.
Крім того, п.2. ст.1 того ж Закону говорить, що під час воєнного стану можуть встановлюватися окремі обмеження для проходження альтернативної служби із зазначенням їхніх строків. Отже, ця служба розглядається як цілком допустима під час воєнного стану, а для її обмеження (але не скасування як такої) у цей період необхідні спеціальні акти.
Таким чином, питання, чи мають право громадяни України на заміну військової служби на альтернативну під час мобілізації та воєнного стану, залишається спірним у нашій юриспруденції й до кінця не вирішеним.
Закони не дають чіткої відповіді, і ми маємо справу з недопрацюванням законодавства. Юристи займають тут різні позиції, суди виносять різні вироки, які нерідко оскаржуються потім у судах вищих інстанцій. Утім, буквальне прочитання основних положень Конституції та законів України, скоріше, допускає альтернативну службу під час воєнного стану та надає таке право громадянам.
Зважаючи на нинішню повномасштабну війну, політичне і військове керівництво країни вважає за краще займати позицію, нібито альтернативна служба зараз неприпустима в принципі (з чим, повторюю, не згодні деякі юристи і суди). В іншому разі в Україні зараз очевидно «виявилися» б мільйони громадян, які відмовляються воювати нібито з релігійних мотивів, і тоді гостро постало б питання, як визначити обґрунтованість їхнього права на альтернативну службу. Як перевірити їхні мотиви? Належністю до конкретної релігійної організації? Фіксованим членством у ній? Чи не стане це предметом маніпуляцій і корупційних скандалів, коли громадянин «купуватиме» собі документи про своє нібито членство в потрібній релігійній організації, щоб уникнути мобілізації?
Загалом щодо останнього питання, тобто належності громадянина України до релігійної організації, вчення якої забороняє брати в руки зброю, тут ми переходимо до канонічного аспекту проблеми.
2. Канони.
Якщо одні юристи інтерпретують ст.2 Закону «Про альтернативну службу» так, начебто в ній ідеться лише про вузький список релігійних організацій, які забороняють усім без винятку своїм членам брати до рук зброю, у випадку Православних Церков бачимо особливу картину.
З одного боку, Православна Церква розглядає виконання військового обов’язку як обов’язок християнина у якості громадянина своєї країни, особливо для захисту Вітчизни під час нападу ворогів. Хоча вбивство на війні не розглядається як християнська чеснота, однак і не дорівнюється до гріха умисного вбивства (прав. 13 св. Вас. Вел.). Православна Церква не належить до числа тих релігійних організацій, чиє віровчення забороняє в принципі брати зброю в руки.
З іншого боку, канони Православної Церкви так само однозначно забороняють клірикам вступати на військову службу, вимагаючи позбавляти їх за це священного сану (прав. 83 свв. апп.; прав. 7 IV Всел. соб.), а також вимагають позбавляти сану кліриків, які вчинили вбивство навіть із метою самооборони (прав. 55 св. Вас. Вел.).
Окремі й дуже рідкісні випадки участі православних священників і навіть ченців у військових діях справді мали місце в історії (маю на увазі реальні факти, а не легенди, подібні до розповіді про «ченця Пересвіта» на Куликівській битві), зокрема й у відносно недавній час, у ХІХ-ХХ століттях. Проте їх слід розглядати радше як виняток. А як відомо, exceptio probat regulam in casibus non exceptis — «наявність винятку доводить, що існує загальне правило для всіх тих випадків, коли виняток не робиться».
Православна Церква безумовно допускає для мирян військову службу та участь у бойових діях, однак православні священнослужителі однозначно належать до числа тих, для кого «виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням», а отже, військова служба має бути (за буквального прочитання Конституції України) для них замінена на альтернативну.
І тут ми переходимо до головного аспекту.
3. Церковна політика в сучасній Україні та питання мобілізації.
Як бачимо, зараз українські Територіальні центри комплектації (ТЦК) уже почали мобілізувати окремих священиків УПЦ на військову службу. Ймовірно, незабаром буде поставлено питання про їхню масову мобілізацію.
Знаю цілу низку випадків мобілізації священників УПЦ, в тому числі тих, з ким особисто знайомий. Наскільки мені відомо, вони цілком згодні з проходженням військової служби, за винятком лише одного — безпосередньої участі в бойових діях і вбивства ворожих солдатів, хоча командири намагаються змусити їх піти на це.
З іншого боку, мені досі невідомий жоден випадок мобілізації священиків ПЦУ чи УГКЦ. На фронті вони зазвичай виконують функції капеланів.
Влада практично не розглядає навіть можливості заміни для громадян України військової служби на альтернативну. Але навіть якби це і сталося, священнослужителі УПЦ, найімовірніше, не були б віднесені до числа членів тих релігійних організацій, чиє віровчення в принципі забороняє брати в руки зброю. Хоча буквальне прочитання п.4 ст.35 Конституції України цілком давало б православним священикам право вимагати цього — їм достатньо було б послатися на загальновідомі канони Церкви.
Саме виникнення зараз питання, чи слід мобілізувати священників, а особливо з УПЦ, не є, на мій погляд, турботою про обороноздатність країни. Число священнослужителів не є таким уже й великим, вони здебільшого не мають серйозної фізичної, а тим більше військової підготовки. І якщо військова служба без прямої участі в бойових діях і могла б бути для них прийнятною, то безпосереднє вбивство ворожих солдатів однозначно вступає в протиріччя з їхньою совістю як священнослужителів.
Військовому керівництву навряд чи вдасться мотивувати священників УПЦ чи переконати їх, довівши, що вбивати противника в бою — це їхній обов’язок. Справа зовсім не в політичних поглядах і не в загальному християнському ставленні до війни. Православний священик — це вид служіння в Церкві, що має свої особливості та заборони, зокрема в питаннях застосування сили і пролиття крові. Не кажу вже про ченців, які дали особливі обітниці.
Суперечлива маніпуляція
Більша частина статті К.Щоткіної присвячена питанню мобілізації не священників узагалі, а тільки однієї конкретної юрисдикції — УПЦ. Примітно, що авторка взагалі не згадує про Конституцію і про альтернативну службу, очевидно, вважаючи, що до воєнного стану і до Православної Церкви це не має відношення.
Вона розглядає ситуацію крізь призму можливої броні священнослужителів як співробітників будь-якої організації, яка має право на збереження необхідного персоналу під час війни, щоб уникнути повного зупинення своєї діяльності (проект постанови Кабміну). А також, з іншого боку, крізь призму можливого ухвалення в найближчому майбутньому законопроекту 8371, відомого як законопроект «Про заборону УПЦ МП». Якщо перше могло б надати УПЦ право забронювати своїх священнослужителів як і будь-якій іншій організації, то друге поставить УПЦ поза законом, а отже, навпаки, позбавить її можливості скористатися «бронею».
К. Щоткіна ребром ставить «ключове питання»: «Як бути з представниками УПЦ МП? Невже «московські попи» одержать бронь разом з усіма? А якщо ні, як це виглядатиме з погляду національної безпеки — відсилати на фронт і видавати зброю людям, чия лояльність викликає в держави побоювання (щодо цього навіть рішення РНБО є)?»
У зв’язку з цією статтею «Дзеркало тижня» провело опитування «Чи потрібно мобілізовувати на фронт священнослужителів УПЦ МП?». І якщо на сайті видання результат показав, що 54% із 481 респондентів відповіли заперечно: «Ні, священнослужителі будь-якої конфесії мають право не брати зброї до рук», то в Телеграм-каналі того самого видання, де брали участь у декілька разів більше читачів, результати опитування були зовсім іншими: більшість, а саме 44% із 1392 респондентів, відповіли: «Так, нехай зі зброєю в руках доведуть свою лояльність Україні».
Мені здається, ми маємо справу з певною маніпуляцією громадською думкою, причому вельми суперечливою по суті.
З одного боку, щодо УПЦ останнім часом активно формується образ ворога. Усіх священнослужителів УПЦ практично поголовно записують у «зрадники, українофоби, гундяєвці та агенти ФСБ».
З іншого боку, як бачимо, ставиться питання: чи не слід їх… відправити на фронт зі зброєю в руках, щоб вони саме там і в такий спосіб довели свою лояльність Україні. І досить великий відсоток респондентів позитивно ставляться до такої вимоги.
Якщо припустити, ніби священики УПЦ, справді, або реальні зрадники (замасковані агенти ФСБ), або ж зрадники потенційні («ждуни»), логічніше було б прямо навпаки — тримати їх якнайдалі від зони бойових дій, щоб вони не мали змоги будь-яким чином негативно вплинути на них. Що станеться, якщо замаскованого «агента ФСБ» українська держава сама підготує до воєнних дій, дасть до рук вкрай дефіцитну зброю та відправить на передову? Якщо цей священик справді є, як думає дехто, таємним співробітником російських спецслужб, то що він зробить у першому ж бою?
Якщо ж далеко не всі священики УПЦ є реальними або потенційними зрадниками, і однак все одно повинні зі зброєю в руках доводити свою лояльність українській державі, вбиваючи в бою ворожих солдатів, постає запитання: чого саме українська влада досягне в такому разі?
Вирішального значення для війни декілька тисяч священників УПЦ, які ще вчора служили літургії, молилися і здійснювали кадіння, навряд чи матимуть. Якщо вони благословляють інших — солдатів української армії — на захист Вітчизни зі зброєю в руках, це ще не означає, що те ж саме вони готові зробити самі. Совість православного священника забороняє йому вбивати на війні, а канони взагалі вимагають за це позбавляти сану.
До прикладу, якщо священник-чернець звершує вінчання і благословляє інших на шлюб, це ще ніяк не означає, що він сам зобов’язаний одружитися. Або якщо священник може вінчати тих, хто бере другий шлюб, це не означає, що за канонами він сам може розлучатися і одружуватися вдруге, зберігаючи сан.
Чи не чинитиме таким чином українська держава неприпустимий тиск на священників УПЦ, вимагаючи від них того, що прямо суперечить канонічному праву та їхній совісті як священнослужителів? І якщо так, то як саме поставляться ці священники до влади і до військового керівництва, які спробують вчинити над ними таке духовне насильство?
Чи стануть вони справді «лояльнішими» до української держави, якщо вона вимагатиме від них убивати ворога на полі бою, погрожуючи кримінальним переслідуванням і в’язницею як «ухилянтам» або «відмовникам».
Або ж навпаки, в разі такого тиску чи не зробиться ставлення цих священиків до державної влади куди менш лояльним і куди більш опозиційним?
Істинні причини
Як відомо, цієї весни Верховна Рада заборонила священникам УПЦ бути капеланами в ЗСУ (попри великий дефіцит капеланів), а декілька днів тому Кабмін остаточно затвердив цю заборону.
Досить імовірно, що УПЦ потім відмовлять і в можливості бронювати священнослужителів від мобілізації, чи то й зовсім заборонять її законопроектом 8371. Як прийнятне розв’язання проблеми мобілізації священників могло б стати хіба що використання їх там, де військова служба не передбачає участі в бойових діях.
Однак опитування «Дзеркала тижня» показує, що громадська думка цілком готова підтримати вимогу до священників УПЦ довести свою лояльність державі «зі зброєю в руках». Крім того, закон про мобілізацію та інші закони не передбачають для священників будь-яких преференцій порівняно з іншими військовозобов’язаними. Будучи мобілізованими, вони не можуть бути виділені в окрему групу військовослужбовців і будуть позбавлені права відмовитися брати в руки зброю.
На мій погляд, постановка цього питання зараз — це початок підготовки до зовсім інших дій, не пов’язаних безпосередньо із забезпеченням фронту людськими ресурсами. Імовірно, справжня причина — це, по-перше, проблема «кадрового голоду» в ПЦУ, про що я говорив нещодавно в інших своїх матеріалах, а по-друге, бажання і держвлади, і ПЦУ в будь-який спосіб радикально обмежити діяльність УПЦ в державі.
Під час створення ПЦУ наприкінці 2018 року організатори процесу зробили ставку на те, що переважна більшість священників і парафій УПЦ приєднається до новоствореної юрисдикції протягом року або двох. Однак цього не сталося. До ПЦУ перейшло лише близько 500 парафій УПЦ (з приблизно 12000), а невдовзі процес практично зупинився.
З початком повномасштабної війни в багатьох регіонах України було взято курс на практику напівнасильницького переведення громад з УПЦ в ПЦУ. Найчастіше такі «переведення» відбувалися на зборах «територіальних громад», організованих місцевою владою, в яких могли брати участь будь-які жителі населеного пункту, а не на зборах власне релігійних громад, організованих їхнім справжнім керівництвом, як того вимагає закон.
Результатом таких дій стало те, що ПЦУ отримала велику кількість храмів по всій країні, забраних в УПЦ, проте частіше за все без священиків, які приблизно у 8 випадках з 10 самі відмовлялися переходити до ПЦУ, а також без активних парафіян, які становили кістяк громади та орієнтувалися у своєму виборі на духовенство.
У своїй доповіді на Архієрейському соборі ПЦУ її предстоятель митр. Епіфаній нещодавно озвучив цифри, згідно з якими ця Церква нараховує близько 9000 парафій і 5700 священнослужителів (вочевидь, включно з дияконами). Мені обидві ці цифри видаються дещо завищеними, однак у будь-якому разі вони свідчать про гостру нестачу священиків у ПЦУ.
Отже, на 100 громад у середньому припадає лише 60 осіб духовенства. Якщо врахувати, що деякі великі парафії мають по 2-3 священники, виходить, що приблизно половина громад (із числа формально зареєстрованих у ПЦУ) не мають узагалі жодного священнослужителя.
Тим часом в УПЦ, в УГКЦ, в Білоруському екзархаті РПЦ, в Румунській Православній Церкві (я просто перерахував українські або найближчі великі церкви «грецького обряду») співвідношення кліриків і парафій приблизно 1 до 1: на 100 громад, за статистикою ,припадає в середньому 90-110 священнослужителів.
Як бачимо, політика масового «переведення» громад з УПЦ до ПЦУ принесла свої плоди. Тисячі храмів по всій Україні, формально (пере)зареєстровані як громади ПЦУ, не мають священнослужителів, а також необхідного активного «кістяку» — паламарів, читців-співців, свіч ниць, і не можуть забезпечувати повноцінне церковне життя.
Загальної потужності всіх семінарій та академій ПЦУ вистачає на підготовку приблизно 200 студентів на рік. Отже, вирішити в найближчі років десять своїми силами проблему нестачі кадрів ПЦУ, безумовно, не вдасться.
З іншого боку, незважаючи на те, що деяка частина священників УПЦ залишила країну (нерідко завдяки тому, що їхні сім’ї є багатодітними), ця юрисдикція досі зберігає в Україні помітну перевагу за кількістю «кадрів», які мають і відповідну освіту, і багаторічний досвід служіння. Чимало кліриків УПЦ, які відмовилися переходити до ПЦУ і чиї храми були «переведені» місцевою владою до цієї юрисдикції, зараз або продовжують збиратися із залишками своїх громад десь по домівках, або ж знайшли іншу роботу, залишивши служіння.
Жорсткий вибір
Мені особисто видається, що питання з можливою мобілізацією священників УПЦ — це наступна фаза українського церковного конфлікту і відповідь на непередбачені результати попередньої фази: порожні храми, «переведені» з УПЦ.
Щоб змусити священників УПЦ, які підлягають мобілізації, змінити юрисдикцію, їм буде запропоновано жорсткий вибір: або в ПЦУ, або солдатом на фронт. Вибір між «поганим і гіршим», залежно від того, як кожен із них особисто подивиться на «що є що» в цій альтернативі. Третій варіант — стати ухилянтом, тобто поставити себе поза законодавством України, піти в підпілля.
У такий спосіб має відбутися, за Дарвіном, природний добір: або пристосовуєшся, або зникаєш (гинеш, змінюєш середовище існування).
Тих, хто не бажає переходити в ПЦУ, спробують змусити піти на поступки перед своєю совістю і все-таки змінити юрисдикцію, щоб уникнути мобілізації. Інші будуть мобілізовані і, ймовірно, потраплять на фронт, де їм також доведеться піти на поступки перед совістю, вбиваючи ворогів. (Ще раз наголошу, що це зовсім не суперечить обов’язкам християн, але суперечить обов’язкам священнослужителів згідно з канонами Церкви).
Можливо, дехто після мобілізації й отримає шанс потрапити на службу, не пов’язану з участю в бойових діях. Однак у будь-якому разі мобілізація означатиме тимчасову нейтралізацію цих священиків УПЦ, оскільки на період військових дій вони повністю припинять свою діяльність як священнослужителі. Зрештою, деякі священники УПЦ, які не бажають робити запропонований вище жорсткий вибір, будуть змушені стати «ухилянтами», що також нейтралізує їхню діяльність як священнослужителів, навіть якщо УПЦ не заборонять законопроектом 8371.
Таким чином, я висловлюю гіпотезу, що питання про мобілізацію священників УПЦ є зараз складовою зовсім іншої проблеми: не забезпечення фронту людськими ресурсами, а забезпечення ПЦУ священнослужителями, щодо яких ця Церква відчуває гострий дефіцит.
Підготувати самотужки найближчим часом декілька тисяч кліриків з високими професійними якостями ПЦУ не може. Висвячення нашвидкуруч будь-кого з охочих, що не мають духовної освіти та відповідних навичок, може призвести до масштабної внутрішньої духовної кризи самої ПЦУ.
У конфлікті ПЦУ та УПЦ державна влада в Україні віддає наразі безумовну перевагу першій юрисдикції та намагається допомогти їй у вирішенні ключових проблем. Використовуючи, втім, свої власні методи.
Щодо кадрового голоду в ПЦУ, залишається лише зробити ставку на священство УПЦ — на тих, кого можна якщо не вмовити перейти, то принаймні спробувати змусити. У тому числі, використовуючи пряму погрозу відправки на фронт. Громадська думка, налаштована вкрай негативно до УПЦ, ймовірно, спочатку буде готова підтримати такий крок державної влади, не підозрюючи про всі можливі його негативні наслідки.
Негативні наслідки
Недопрацьованість українського законодавства надає багато можливостей для проведення «потрібної» політики щодо священнослужителів «у ручному режимі». Саме це — відсутність чітких норм у законодавстві, що дає змогу чиновникам трактувати їх так, як вони самі того забажають, — відкрито пропонує використати К.Щоткіна. Тобто не вдосконалювати українські закони, а прямо навпаки, скористатися їхньою недосконалістю, щоб домогтися «потрібних» результатів!
Наведу велику цитату, загальний висновок з її статті:
«Залишити все на ручному управлінні — найлогічніший крок у цій ситуації. В кожному конкретному випадку під час погодження з Міноборони (або СБУ) діятимуть механізми, які одним дадуть змогу одержати відстрочку, іншим — мобілізуватися в статусі некомбатанта, а комусь навіть такої розкоші не нададуть і відправлять воювати на загальних підставах, незважаючи на сан.
Ручний механізм розподілу відстрочок для окремих священнослужителів і цілих конфесій може виявитися досить дієвим. У нашій церковній ситуації важко тиснути на «церкву загалом», оскільки церква — це конгломерат окремих, юридично незалежних релігійних організацій — парафій. У цьому полягає головна слабкість законопроєкту «Про заборону УПЦ МП»: доведеться мати справу не з якимось одним митрополитом чи єпископом, а доводити в судах «зв’язок із керівним центром у країні-агресорі» для кожної сільської парафії (а зробити це може бути досить важко).
Мобілізація священників, визначення для них відстрочок і військових ролей у ручному режимі дає змогу впливати безпосередньо на парафії та їх настоятелів. Якщо можна налякати (або навіть «покарати») повісткою за критичне висловлювання, за незгоду з генеральною лінією або просто з конкретним начальником (який, до речі, складає списки на бронювання), то чому б не застосувати цього механізму забезпечення лояльності щодо церкви?»
Кінець цитати.
Як бачимо, К.Щоткіна вважає не просто прийнятним, а навіть необхідним застосування практики, коли повістки та мобілізація використовуються саме для залякування і покарання «незгодних» — причому щодо всіх священнослужителів УПЦ, а не тільки якихось окремих. Очевидно, що свою «лояльність» державі вони зобов’язані будуть, на думку К.Щоткіної, доводити тільки двома способами на вибір: або переходом до ПЦУ, або відправкою на фронт.
У результаті такого «природного добору», викликаного радикальною зміною «клімату», одна частина військовозобов’язаних священників УПЦ муситиме, за задумом, пристосуватися (тобто погодитися з вимушеним переходом до ПЦУ); інша частина буде мобілізована та на тривалий час повністю припинить діяльність у якості священнослужителів (дехто, можливо, загине). Решта (за винятком людей літнього віку або тих, що мають відстрочку) шукатиме способи уникнути самого такого «вибору» (ухиляння, еміграція).
Ситуація з ченцями, яких в УПЦ декілька тисяч, є ще складнішою. З одного боку, багато хто з них є такими самими військовозобов’язаними, як і священники. З іншого боку, вимога до ченців іти служити в армію і «доводити лояльність державі зі зброєю в руках» була б відвертим божевіллям. Однак якщо визнати, що вони нічим не відрізняються від священників УПЦ, які зобов’язані йти воювати, державна влада муситиме вимагати й від них узяти в руки зброю. Якщо ж офіційно відмовиться від цього, виокремивши ченців в особливу групу, постане питання, чому і священники УПЦ не мають такого ж права.
Чи виправдається моя гіпотеза про те, що мобілізацію буде використано як інструмент тиску на духовенство УПЦ, ми незабаром побачимо.
Якщо виправдається, але при цьому не все піде так, як заплановано, можна буде лише висловити жаль, що для розв’язання міжцерковного конфлікту вкотре засостовуються методи, здатні призвести до незапланованих результатів. Бо ті серед державних чиновників, хто планує глобальне розв’язання церковних конфліктів, часто виявляються слабкими фахівцями і в галузі людської психології взагалі, і психології православного духовенства зокрема.
Боюся тільки, що якщо влада дійсно почне таким чином тиснути на священників, а їхнє небажання змінити юрисдикцію виявиться сильнішим, то ми побачимо ще сильніший занепад церковного життя в регіонах. Кількість порожніх храмів безумовно зросте, якщо взагалі не стане критичною.
На завершення я хотів би висловити жаль, що під час обговорення питання про мобілізацію священників УПЦ як способу «довести лояльність Україні зі зброєю в руках» наші журналісти (які відкрито вітають практику використання повісток для залякування та покарання «незгодних») та їхні читачі забувають базові принципи законодавства України як європейської держави. А саме: священники УПЦ нічим не відрізняються за своїми правами та обов’язками від священиків ПЦУ, УГКЦ чи РКЦ.
Вимога з боку влади для декількох тисяч священників лише однієї юрисдикції зробити вибір: «або переходьте в потрібну Церкву, або вирушаєте на фронт», навряд чи стане простим і безболісним актом.
Якщо питання буде поставлено жорстко, руба, причому тільки перед однією конфесією, навряд чи воно залишиться непоміченим, у тому числі з боку західної демократичної спільноти. Приписувати всьому духовенству однієї з найбільших юрисдикцій будь-яку колективну провину перед суспільством і вимагати особливих доказів своєї лояльності державі зі зброєю в руках — це ставити хрест на європейському виборі країни.
Відкрито.
На очах усього світу.